— Не можу, пане Іване, позбутися при тім одного жіночого почування…
— Якого, прошу пані?..
— Заздрощів, любий пане Іване…
— Чому? — питав з удаваним дивуванням Іван Куценко.
— Адже ви знаєте, пане Іване, що ви мені не байдужі. А втім… якби я відносилася до вас навіть холоднокровно… то, ви, ви розумієте жіночу вдачу…
— В якім напрямку?..
— Це проста річ, пане Іване: не тільки я, але й кожна інша жінка на мойому місці сказала би в нашому випадку так:
— Ах, чому я не є оця найкраща й наймудріша жінка? І чому я не є авторкою того славетного листа?..
Іван Куценко закликав з захопленням:
— Ах, прошу вас, достойна пані, це просто дивна річ, як наші думки годяться разом!..
— Чому? — зацікавилася пані Степанія.
— Я, прошу пані, весь час думав: ясновельможна пані Степанія наділена всіма найкращими тими прикметами, про які ми щойно згадали… Та що з того?.. На жаль, не вона написала цей лист. А я собі присягнув, що доти не спочину, доки не знайду тієї жінки, доти не зазнаю щастя, доки не впаду їй до ніг і, оп'янілий з любовних розкошів і шалу, до неї не закличу:
— Пані, кохай мене, бо я твій душею й тілом або вбий мене, бо життя без тебе — найстрашніша мука і повільна смерть…
Ті слова вимовив Іван Куценко з таким природним пафосом, що пані Степанія повірила в їхню щирість.
Тепер її душа закипіла бажанням признатися до написання листа в тій надії, що ця молода людина кинеться їй до ніг і стане сліпим рабом її любовного шалу. Але одночасно страх перед можливим протилежним наслідком наказував їй бути обережною.
Іван Куценко дивився на неї та зміркував хід її думок. Якраз він тепер надумувався, що йому в найближчій хвилині робити, коли пані Степанія перебила коротку мовчанку ось якими словами:
— А якби цей лист написала дійсно я, то що тоді?..
Іван у тисячній частині хвилини подумав:
«Прости, мавко, моя мріє, я це зроблю для твойого добра…»
Опісля скоро клякнув перед нею й обняв її за коліна. Пані Степанія зблідла, як хустка, і хвилинку вдивлялася великими очима нерухомо, мов поражена, в гарне та задумане лице Івана. Потім нагло обмотала його шию обома руками та устами впилася в його уста. Але Іван у тій же хвилині відсунув легко її голову від своєї, сів біля неї, та, між тим, як вона, важко дишучи, силкувалася далі тримати його за шию й наближитися йому до уст, Іван обізвався:
— Ах, як гарно, як чудово це було б, якби ви, пані, справді були моїм тим вимріяним ідеалом, котрий цей лист написав!..
Іван виглянув і побачив, що повіз наближається до роздоріжжя, з котрого одна дорога веде у присілок Бабине, а друга — ліворуч, у ліс. На бажання Степанії візник повернув повіз у напрямку лісу. Іван запитав її неждано:
— Невже ти дійсно мене кохаєш?..
— Ох, найсолодший мій Іване, я з любові до тебе все зроблю, що тільки хочеш…
— Поки що, кохана, я від тебе хочу лиш одної речі: мусиш бути все зі мною щира, так як досі, й говорити мені найчистішу правду, так, як досі… Отже, в ім'я нашого кохання я тобі заявляю: чим щиріше і правдомовніше ти мені розкажеш, як ти усувала з дороги всі перешкоди та особи, що тобі не давали доступу до мене, тим гарячіше я кохатиму тебе… Нічого не бійся, любочко. Я знаю, що твоєю одинокою суперницею була твоя сестрінка і ти мусила звести важку боротьбу… Мені було б дуже приємно почути від тебе, як ця боротьба виглядала…
Замість безпосередньої відповіді пані Степанія почала обсипати Івана рясними цілунками…
— Іванчику… мій найсолодший… — шепотіла пані Степанія, заливаючи його майже безупинно вогнем своїх уст — я все тобі розкажу.
— Де ж тепер твоя сестрінка і що з нею?.. — ніби мимоходом запитав Іван Куценко.
— Вона в безпечному місці… їй не станеться нічого злого…
Коли Іван це почув, обняв Степанію за шию та приклав уста до її уст.
— Де ж це безпечне місце?..
— Вона тепер находиться в «Товаристві святої терпеливості», серед великого Лопатинського лісу…
— Хто ж її туди завіз і навіщо?..
— Якраз вона збиралася іти до тебе сьогодні рано, а я заїхала їй дорогу і попрохала її поїхати зі мною на кілька хвилинок оглянути той дивний дім. Вона сіла, і я її туди завезла та повертаю відтіля якраз тепер назад…
— Яку ж ти мала ціль її замкнути в тому домі?..
— «Товариство святої терпеливості» запевнило нас, що до кількох днів вона або згідно з нашими бажаннями вийде замуж за графа Козицького, або стане монахинею…
— А як вона не схоче ні одного, ні другого?..
— Товариство заявило нам, що воно має доволі способів перемінити її вдачу. Не дурно ж воно називається «Товариством святої терпеливості»…
Іван Куценко пригадав собі середньовічні тортури, й мороз пішов по нім. Почув у лісі стукіт сокир і шорохіт пил. Це селяни стинали сосни, призначені мавкою для них. Іван спинив повіз і сказав Степанії, що за хвильку вернеться назад до неї, а тепер мусить з кількома старшими селянами побалакати про те, чи не краще, з огляду на змінені обставини, перестати зрубувати ліс?.. Іван прибіг дуже скоро до селян, зібрав їх миттю разом і сказав:
— Пан Гаєвич хоче панну граф'янку віку збавити за те, що вона така добра для вас. Замкнув її в чорнім домі в Лопатинському лісі. Де ваші коні?..
— Тут пасуться біля лісу,— відповіли селяни.
— Тридцять з вас хай зараз сідає на коні і поможе мені рятувати панну граф'янку. Візьміть сокири з собою та їдьте п'ятдесят кроків за повозом, котрим я їду до того дому. Зробіть це зараз.
Селяни кинулися на свої коні,— а Іван Куценко вернув до повозу та їхав поволі. Приспішив їзду, коли побачив у віддалі п'ятдесяти кроків не тридцять, а сотню селян на конях.
XVII
Іван Куценко мав тепер у повозі Степанії чимало клопоту. Що буде, як за хвилину Степанія захоче вертати додому? Коли він до того допустить, і коли вона побачить селян на конях, вона миттю догадається, що його «любовні» слова, обійми і поцілунки з нею — все те було лиш його потворним підступом, нечуваними хитрощами й чорною облудою, щоби від неї видобути зізнання, що вона зробила з сестрінкою, та де її поділа. Іван міг би утікти від її такого підозріння, якби разом з нею їхав повозом назад додому. Але за ніщо у світі того він не зробить, бо не може стратити найменшої хвилинки у своїм бажанні рятувати мавку та не може кинути селян, з котрими зараз мусить їхати до того дивного товариства.
Іван думав:
«Не пущу її додому… Мусить їхати разом зі мною до монастиря… Її легко всередину пустять… А за нею і мою кінноту…»
Нараз він нагально станув, і знадвору долетів голос візника:
— Прошу пані… За нами хмара хлопів на конях іде!..
Іван трошки збентежився, відхилив дверцята до повозу та закликав до візника:
— Далі їдь!
Тим часом Степанія відслонила віконце у задній стіні повозу й, коли побачила селян на конях, запитала Івана:
— Що це значить?..
Іван теж поглянув крізь віконце й відповів спокійно:
— Нічого… Я сказав селянам, що панна граф'янка нагло забажала стати монахинею й тепер не знати, що буде з її лісовою даровизною для них… Видно, що вони їдуть у монастир запитати панну граф'янку, чи мають далі стинати дерева, чи ні?.. Це їхня справа.
— Куди ж ми їдемо тепер?.. — питала пані Степанія.
— На прохід… Ми обоє можемо уже вертати…
— Де ж ми, Іване?..
— Якраз ми виїхали з лісу…
Степанія закликала:
— Це вже задалеко… Вертаймо назад! Іване, скажи візникові, хай вертає.
В повній свідомості того, що має зробити, Іван одхилив дверцята, щоб дати доручення візникові їхати назад. Але зараз зачинив дверцята і закликав до Степанії так, начеби щойно тепер він упав на цю думку:
— Ах! У мене блиснула нараз оригінальна ідея!..
— Яка?.. — спитала Степанія і пригорнулася до нього.
Іван узяв голову Степанії у свої обидві руки і устами доторкнувся її уст.
— Ми тепер поїдемо обоє на хвилинку до того дому в лісі… — сказав Іван.
Якби нагло скорпіон її вкусив, отак Степанія відскочила від Івана, зблідла, очі витріщила і до нього крикнула: