Графиня Воронська була з селянського роду. Як дівчина вона служила у графа Воронського, який після овдовіння закохався в ній задля її краси й мав з нею кільконо дітей. Щойно на смертній постелі взяв з нею шлюб, і таким чином колишня вбога сільська дівчина стала власницею старого графського ймення й великанського маєтку. Свіжа селянська кров у жилах стародавнього графського роду Воронських мала безперечно добрий вплив на той рід, який набрав нового здоров'я й сили та був вільний від заціпенілих, заскорузлих, аристократичних пересудів, забобонів і шаблонів, що знаменують давні панські роди та неволять їх замкнутися у рамах станової виключності й нетерпимості. Найкращим висловом змішання селянської крові з графською була граф'янка Олена, у котрій здоров'я і краса йшли в парі з повною свободою й легковаженням традицій у поняттях аристократії. Олена ненавиділа всіх аристократів, які зануджували її банальними компліментами та недостачею свобідної, глибокої, нової думки, заржавілим формалізмом та плинною етикетою. В її душі з стихійною силою дідичності росли квітки селянського чорнозему і свобідно буявіли та пахнули настрічу травам і лісам і сонцю. З тієї причини женихи, з яких кожному вона давала гарбуза, називали її не інакше, як гарною дикою квіткою.
Граф'янка Олена запитала Куценка, в якій справі він прийшов. Коли він давав вияснення причини свого приходу, вона слухала уважно та дивилася пильно на нього. Хоч його одежа була вбога, та проте вона відкривала багатство на його обличчі, яке почало чимраз більше її цікавити.
Це не було, як вона тепер переконувалася, бездушне лице незвичайного силача, але і мужчини, котрого обличчя визначалося класично правильною будовою та мужеською, справжньою красою.
Вона зауважила, що чар його лиця підносить меланхолія його очей і якийсь розбільний вираз його уст, який передуховлював його обличчя і свідчив про те, що цей молодий мужчина перейшов, а може, тепер ще переходить якесь важке терпіння.
Їй пригадалася пісня про дівчину-гомін, яку недавно почула від нього в лісі, й вона думала тепер, що ця пісня стоїть, може, у зв'язку з його молодечою любов'ю.
Тепер, коли він сидів так близько напроти неї й коли вона могла приглянутись йому докладно, вона подумала:
— Якби він був так само сильний і гарний духом, як тілом, то найкраща жінка мусила б у ньому закохатися…
Коли Куценко з'ясував мету свойого приходу, граф'янка, на котру постать Куценка робила вражіння, веліла закликати Пенкальського й тим часом обізвалася до своєї бабусі:
— Бабцю, адже ця людина прийшла до нас у справедливій справі. Як же ж можна було його так негарно прийняти?..
Старенька графиня обізвалася до Куценка:
— Вибачте, пане… Я не знала, що мій управитель так занедбує свої обов'язки…
Коли управитель прийшов, граф'янка закликала до нього:
— Пане, за вашу несовісність і варварство я порахуюся з вами пізніше. Тепер прошу мені зараз перепросити пана Куценка.
Пенкальський глянув на Куценка, як позирає чорно-фіолетова хмара, що ось-ось кине грім на землю.
Такий наказ для нього, шляхтича ще від пращурів, котрі пожерли короля Попеля,— це було для нього нечуване приниження.
Він вагався.
Одначе, коли в очах граф'янки вичитав рішучість і неуступчивість і коли почув, що за його гріхи навіть стара графиня перепросила Куценка, піддався.
Та найважніша причина, чому він готов був послухати граф'янки, була ось яка: він відчував, що сила й чар її очей роблять його бездушною тріскою, сліпим молотком її волі.
Він любив її таємною любов'ю, на яку боявся їй зробити навіть натяк, бо знав, що вона висміяла б його. Однак у свойому безсильному, любовному шалі він чув розкіш у виконанні всіх її наказів.
І ось серед напруженого мовчання він приступив на три кроки до Куценка й уклонився йому.
Його очі й вираз обличчя говорили до нього:
«Щоб ти, хлопе, здох!..»
А його уста видушили:
— Пане, вибачте мені…
Куценко, сидячи, сказав до нього:
— Я прощу вам, пане, після сповнення вашого обов'язку супроти бідних людей…
Тепер граф'янка веліла Пенкальському приготовити в канцелярії виплату для людей і їм оголосити, що за чверть години сама прийде наглядати виплату.
Граф'янка хотіла використати цей короткий час на те, щоб дізнатися, що і як Іван Куценко буде говорити у тому товаристві.
Вона сама прохала його, щоб дещо поживився. Коли ж він у своїй скромності й ніяковості відмовлявся, дякуючи, граф'янка з усміхом шепнула йому:
— Як не хочете послухати граф'янки, то послухайте, я в цім певна, мавки…
Її слова Куценкову душу кинули у сьоме небо, а його земний апетит упав на графські присмаки.
Пан Гаєвич, котрий з нетерпцем вижидав поліції і жандармерії, а навіть війська, з найбільшим несмаком дивився, як граф'янка припрошувала Куценка, та продумував над тим, як би його осмішити й обезцінити в очах усіх присутніх.
Ту саму потребу відчувала графиня Козицька, якій аж недобре робилося, що разом із нею при одному столі не тільки хлоп сидить, але навіть їсть, бодай вдавився!..
І ось пан Гаєвич так обізвався до Куценка:
— Чи ви, пане, як вас називають… ціните фізичну силу?.. Бо я ні…
— Я теж ні,— сказав Куценко.
— Знаєте, пане, фізична сила віддалює людину від людини, й наближає її… скажім, наприклад… до медведя…
Куценко, чуючи натяк на себе, відказав:
— Але часом медвежа сила людині потрібна…
— Потрібна?.. кажете… навіщо?.. — дразнився Гаєвич.
Куценко відповів:
— На те, пане, щоб медвідь міг розрушити сумління або, як потрібно, то й що інше панським слонам…
Майже все товариство зробило міни, якби їм хто насипав перцю до носів. Тільки старенька графиня усміхнулася і сказала зятеві Гаєвичеві:
— А треба тобі того було?
А граф'янка, котрій дотеп Івана подобався, аж роздзвонилася срібним сміхом і сама остентаційно налила чарку вина та припрошувала:
— Пийте, лісовику…
Після подвійного облизня від Куценка і від граф'янки, пан Гаєвич лютився в мовчанці й думав:
— Чекай, хлопський розбишако, зараз жандармерія з тобою зробить лад…
Що не вдалося пану Гаєвичеві, те хотів осягнути молодий граф Козицький, тим більше, що він силкувався зробити вражіння на граф'янку Олену, до котрої залицявся. Він сказав:
— Вищий розум проявляє та людина, що, наприклад, уміє поставитися критично до літературного твору. Автор, наприклад, повинен зараз на початку повісті познайомити нас з найважнішими дієвими особами, а перше всього з героєм. Отже, я стверджую, що Сенкевич, цілком зле написав свою повість «Кво вадіс?»
— Чому?.. — спитала його мати, горда на мудрість сина.
Син глянув на неї з почуттям духовної вищості над Куценком і відповів:
— Сенкевичева повість тому зле написана, бо хоч я прочитав її вже половину, то проте ще досі не зустрінувся з героєм Квовадісом.
Граф'янка Олена вибухла голосним, нестримним сміхом і відпалила графчукові:
— Кво вадіс такий сам герой, як ви критик…
Коли графиня з сином вийшла, граф'янка Олена обізвалася;
— Пане Куценко, прошу зі мною до людей надворі…
Куценко уклонився і вийшов за графинею.
По дорозі Олена, розпромінена, рожева, напрочуд гарна заговорила до Куценка:
— Пане… лісовику… мушу вам висловити признання…
Куценко слухав голосу мавки, наче співу дивної, чудової та рідко стрічаної пташки.
Та, коли згадав свою долю, сказав до неї:
— Панно граф'янко, нічого я не маю з тих прикмет, які мені приписуєте… Якби ви мене пізнали ближче, ви навіть не хотіли б балакати зі мною…
— Ви дуже скромні. Взагалі всі українці невільничо скромні, або, як Шевченко каже, «ми малим ситі». Це причина трагедії українського народу. Я цікавлюся українським народом і його поезією, бо чую, що в моїх жилах пливе українська кров і я уважаю себе українкою…
— Чи справді так?.. — запитав здивовано й захоплено Куценко.
— Я вам докладно розкажу про це при іншій нагоді. Найперше мушу поладнати справу з бідними людьми. Ось перед нами канцелярія.
VII
Перед дверима Іван Куценко сказав, що його завдання вже кінчилося й він мусить одійти.