— Що це значить?..
— Я хочу дати доказ твоїй сестрінці, як я, Степочко, тебе кохаю…
— Іванчику, невже це дійсна правда, що ти кажеш?..
— Так…
— Отже, присягни мені, Іване, чи це дійсна правда…
Іван, який заздалегідь уложив це речення, щоби воно було двозначне та не допускало кривоприсяги, супокійно відповів:
— Присягаю тобі, що я сказав правду…
— Іванчику, який же доказ ти хотів би дати перед моєю сестрінкою на те, що ти лише мене кохаєш?..
— На очах сестрінки я обійму тебе й закличу: «Ти, Степочко, моє єдине й вічне вогняне кохання…»
— Мій найсолодший, хай буде так… одначе з одним маленьким застереженням…
— Яким?..
— Обіймеш мене… і навіть поцілуєш на очах сестрінки, але, за винятком її, хай ніхто не бачить і не знає цього…
— Чому?..
— Бо, знаєш, якби чоловік довідався, були б великі неприємності…
— А від сестрінки не довідається?..
— Він їй ніколи не повірить… Він її має за пострілену людину…
— Так не можна говорити. Мусиш бути справедливою супроти неї, тим більше, що вона твоя сестрінка. Отже, згідно з правдою обоє мусимо сказати, що твоя сестрінка — незвичайно мудра та розумна панна.
— Значить, Іване, я не тільки гарна, але і мудріша, й розумніша жінка від сестрінки, правда?..
Іван пригорнув її до себе.
Тим часом Івана вже стала брати досада, й він тепер продумував над тим, як би висвободитись від слинявих ніжностей Степанії. А вона розжалоблювалася:
— Ох, яка я нещасна! Я поїду на відпуст до Лопатина… Багато грошей дам на величаву службу божу, щоби ти, найкращий, найсолодший мій Іване, був вічно мій.
Іван глянув на Степанію і нагло стрепенувся, йому здавалося, що те єство, що тремтючі рамена до нього простягає і з затьмарених очей несамовиті блискавиці викидає,— це не Степанія, дружина шляхтича. Це уосіблений, потворний, всемогутній, ірраціональний та сліпий інстинкт, котрий з любові до життя — життя руйнує, до мети йде по трупах, любується розпукою людей, любується кайданенням народів і розкішно божевільним торощенням та топтанням усього, що найсвятіше.
Іван одхилив двері й закликав до візника:
— Гов! Стань!
— Що ти робиш, Іване?.. Чого ти з повозу виходиш?..
Іван не обізвався. Вийшов скоро та махнув рукою до селян на конях, аби приблизилися до повозу. Задудніла земля від чотирьох соток кінських копит, а мовчазний понурий ліс перехоплював жадібно гомін тупоту та ніс його у безвісті й, немов словами, гомонів:
— Так-так-так-так…
Іван моргнув до селян і голосно закликав так, аби Степанія могла почути:
— Пані Гаєвичева боїться… їдьте по обох боках… візьміть повіз поміж себе…
Передні їздці мовчки розділилися надвоє й зараз виконали Йванове доручення.
Тоді Іван велів візникові далі їхати й сам сів до повозу.
— Іване,— шепотіла, стогнучи, Степанія,— нащо ти це зробив?
Іван відповів з ледве помітною іронічною усмішкою:
— Маєш гвардію… Вже тепер боятися не будеш…
— Іване, я ще гірше боюся тепер…
Степанія хвилину придивлялась коням і їздцям, і нагло вхопила Івана за руку, й злебеділа:
— Сокири… Ліс сокир на конях!..
Іван погладив по руці Степанію та успокоював її:
— Яка ж ти боязлива!.. Та чого?.. Невже в тебе сумління нечисте.
— Моє сумління людське… Та нащо так багато сокир?..
— Для твоєї охорони… Будь розумна… Це одно. Опісля ясно: годі було тим робітникам знаряддя праці покинути в лісі.
— Іване, завертаймо назад!..
— Вернемо… вернемо… Вже за хвилину чорний дім…
Степанія затягнула по свойому боці заслону на шибу повозу й закликала:
— Іване, спусти заслону!.. Я не можу дивитися на ті сокири… Спусти заслону!..
— Не можна. Люди будуть думати бозна-що…
— Хай думають. Моя любов до тебе більше варта, ніж усякі поговори…
Степанія силкувалася заслонити шибу повозу по Івановому боці. Однак Іван одсунув заслону назад. Тоді Степанія почала неспокійно повертатися то в один, то в другий бік, ломила руки і стогнала:
— Іване, мені тут тісно… Я не можу дихати… Щось мене за горло хапає… Я тут задушуся…
— Успокійся, Степо, успокійся!..
— Вони з тими сокирами їдуть освободжувати мою сестрінку… вони про все дізнаються… Сестрінка скаже їм, що я її замкнула в чорнім домі… і виставила її на сміх, на позорище, на муку…
При останніх словах Степанії Іван здригнувся й зараз виглянув з повозу та крикнув до візника:
— Скоро! Скоро! Жени, що коні вискочать!
Тепер повіз і їздці, як буря, гнали, а все мовчазний, похмурий ліс, неначе задоволений, гудів таємно:
— То-то-то-то! Так-так-так-так!
А Степанія почала плакати та лепетала:
— Коли моя сестрінка перед хлопами заплаче, то за ту всю кривду, що я їй зробила, хлопи мене зарубають…
— Про яку це муку сестрінки ти говориш?.. — запитав Іван стривоженим, кров'ю закипілим голосом.
— Я сказала людям у монастирі: як моя сестрінка буде вперта, то беріть її й на муки, щоби приневолити її вийти за муж за Козицького, або стати монахинею… Іване, золотий Іванчику, рятуй мене!.. Я грішна… Не дай мене сокирами зарубати!..
Іван відповів понуро:
— Селяни сліпо слухають мене. Без моєї волі з голови тобі і волос не спаде…
— В кожнім випадку?.. — питала-прохала Степанія.
Іван хвилинку подумав, потім одказав:
— Коли сестрінці не заподіяли в тім чорнім домі кривди, тоді можеш бути спокійна. Коли ж її на муки взяли, я тоді не буду мати впливу на селян…
Степанія стиснула судорожно руки Йвана і стогнала:
— Іване, завертаймо віз! Завертаймо віз!
— Не можна. Селяни не пустять. Мусиш бути в чорнім домі…
Степанія клякнула перед Іваном:
— Рятуй мене, Іване! Ти ж мене кохаєш, правда?..
* * *
З-поміж темного клубовища гілляк перед очима Йвана і селян на конях виринули чорні мури дивного будинку з рідкими і маленькими, присліпуватими віконцями, що визирали з закаменілою понурістю на ясний світ і йшли трьома рядами в мурах над собою. Боки і крівля того дому начеби вросли у скрути і лабіринти гущі гілля, листя і чатиння так, що важко було розібрати, де кінчився ліс, а де починався мур. Перед домом розіслалась невелика площа, відгороджена від лісу грубим, чорним і високим муром, між котрим видніла брама, що була зачинена й окована міцним заліззям. Ні каплиці, ні хреста ніде не було видно, тільки скрізь грубезні, тут і там покриті мохом мури… На чорнім паркані сторчали раз у раз заржавілі гаки, наїжені густим кільчастим дротом. Так і здавалося, що це не пристань супокою та душевної задуми після життєвої бурі, а якась предивна кам'яна твердиня в боротьбі з життям, якесь несамовите, хиже та потворне морозне кубло, завішене бозна-коли та ким на дужих та могутніх раменах тисячолітніх мовчазних дубів.
Тут усюди чатувала скам'яніла тиша. Кожна сюди заблукана людина почувала, що усе живе, погідне, ясне та рухливе з острахом минало той куток у лісі. Ані вітер тут не шелеснув листком, ні пташка тут гнізда не звила, ні, здається, навіть сонце, що однаково і вічно сяє на гаї та на калюжі, не світило тут так, як деінде.
XVIII
Повіз станув перед брамою, перед котрою гуртувалися також селяни, сидячи на конях. Іван висів з повозу, з якого вийшла теж Степанія. Іван шарпнув за дзвінок і, вижидаючи відчинення дверей, дивився на образ, намальований невмілою рукою на брамі.
За хвилю обізвався хтось з-поза брами:
— Хто там?..
— Я, тітка панни граф'янки,— відповіла Степанія.
Скрипнув ключ, і брама відчинилася, а в ній показалась жіноча постать в рясі.
— Що тут робить граф'янка Воронська?..
Постать відповіла підбаском:
— Молиться.
— Дякую вам… брате чи сестро. Прошу вас завести до граф'янки.
— Тим людям на конях не вільно ввійти всередину…
Іван до селян:
— Хлопці! За мною! Коні лишіть на подвір'ї, самі йдіть за нами! А ви, брате чи сестро, ведіть!
Постать бігла, а за нею Іван з Степанією, а за ними, позсідавши з коней, бігло сто селян. Сходи тріщали, підлога дудніла, мури стогнали від навали й поспіху людей. Щойно на другім поверсі в куті були двері, за котрими мала бути мавка. Іван шарпнув двері — не відчинилися. Він пхнув їх руками, й вони розскочилися. Хвилинку став у дверях, біля нього Степанія, за ним мур селян з піднесеними сокирами. Напроти нього, під стіною, прив'язана до крісла, сиділа мавка, вся заплакана, напроти неї посередині кімнати куняли чорні постаті, обернені лицем до неї, а всередині поміж тими постатями стояв молодий граф Козицький.