— Це з життя — на лоні природи…
— Це мене також цікавить, чому ви живете у лісі — правда?..
— Так.
— Далі цікаво мені, що ви нікого не боїтеся, а переді мною відчуваєте, як я бачу, якесь дивне збентеження?..
Та заки Куценко був у силі обізватися, граф'янка сказала:
— На ті всі питання відповісте мені завтра. Особливо ще раз хочу почути по-латині й по-українськи пісню про дівчину-гомін. Для того завтра, пополудні ждіть мене в лісі на тому самому місці, де ви вперше побачили мавку, а мавка лісовика… Будете мене ждати?..
Те питання мавки так його розхвилювало, що він став, мов непритомний. Здавалося йому, що всі зорі нагло впали з неба в його душу й розсвітилися у ній безкраїм світлом. Він ледве поборов коротке оніміння після її питання й відповів потихо:
— Так.
Дівчина подала йому руку й мерщій стрибнула у свою палату, а Куценко приголомшений та очарований вертався у свою домівку в лісі.
IX
Іван сидів при маленькім віконці своєї хатини у лісі й виглядав на світ, який став казковою палатою, збудованою з тіней ночі. Могутні дерева напроти нього втратили свою чітку тілесну стать і стали таємничими, розвійними стовпами, утканими з темряви. Гілля й листя всіх дерев перемінилися у темні павутинні стіни, якими ніч в'язала казкові колюмни одні з другими, здіймаючи їх щораз то вище… щораз вище, аж під небо…
А коли все в'язання було готове, ніч його накрила крівлею безкрайої блакиті неба й засвітила мільйони зір-свічок.
І ось Куценко дивився на величну святиню ночі в лісі й перший раз у своєму житті він одчуває всю красу життя.
І не пливе оця краса від величі задуманого лісу, хоч і як він гарний нині.
І не від зір, що мільйонами очей із-поміж кучерів сосон світляно і ласкаво зиркають на нього.
Від правої його руки йде ця краса життя йому у серце, в душу, в мозок і в усе його єство.
Він досі чує ще оцю дрібну, ніжну, лелійну ручку у своїй долоні.
Якесь розкішне, тихе, чарівне тепло, ще ним ніколи не відчуване, ллється казковими хвилями з тієї ручки в його душу, сковану морозами життя.
Тепло, якого у житті не дав йому ніхто: ні батько, ані брат, ні друг, ні навіть мати.
Він дивиться, як тепла ручка зв'язує наново порвані нитки його роздертого існування.
Очарований, захоплений він сам стає теплом, яке огріти хоче світ.
* * *
Він дивиться, як поміж кучерями верховіття звільна, тихо, обережно виринає хтось.
Єдиний гість, який уже не раз цікаво приглядався одинокій тут людині в мовчазному лісі.
Місяць.
Своє срібно-сонне світло супокійно сіє на заснувші сосни.
Будить у душі прогомонілу, бур'яном життя закриту згадку із далекої-далекої минувшини.
З-під моху забуття десь виринає мрійливо-світяно: на материних руках дитя здіймається на плечі матері…
І ручки витягає ген… високо…
Хоче ними зняти з неба місяць…
Куценко споглядає на свойого гостя, як він, мов утомлений дорогою, сів одпочивати межи сплетами сосон і задумливо й лагідно засновує світляною меріжкою його хатину й душу.
І нараз Іван, немов дитина, хоче заспівати пісню радості.
Обняти він бажає навіть і найтяжчих ворогів…
Пригорнути хоче до своїх грудей весь світ і обділити його щастям, що ним нині переповнена його душа.
Немов якусь надземну музику — він чує оксамитний голос.
«Будете ждати мене?..»
* * *
Був би так сидів і мріяв цілу ніч.
Одначе пригадав собі, що мусить завтра рано встати.
Як засипляв, нараз йому здавалося, що грім його ударив у мозок. Одночасно ним підкинуло на ліжку догори, і він, збентежений, стривожений, ухопив себе за голову руками й так сидів хвилину. Чоло було гаряче, але не боліла голова. Він засвітив свічку, глянув на мертвецьку блідість і убогість у своїй хатині та закликав з болем до себе:
— І як же ж ти, нуждарю і виродку, приймеш її у себе?.. Ти хочеш світлу показати кромішню тьму, пустити сонце у нору?
Глянув на купку книжок, яка здіймалася з підлоги понад ліжком і припав до них чолом і стогнав до них і плакав:
— Книжки, мої німі приятелі, рятуйте мене!
Присунув свічку ближче до себе й гарячково брав до рук книжку одну за одною, листував їх і читав, немов тієї ночі вивчити хотів усі та наздогнати страчені літа. Аж коли вже згасла свічка, і в хатині став сіріти досвіток, Іван голову схилив на подушку, накрив обличчя книжкою і так заснув.
X
Коли Куценко вранці встав, побачив, як сонце поміж гіллями дерев вистроювало та чепурило розливним золотом свойого світла всю природу.
Ліс, купаний росою, що жемчужилась і самоцвітилася у проміннях сонця, дихав молодою маєвою зеленню, сяяв тисячними перлоцвітами красок веселки та птахів, здоров'ям, силою, красою.
У храм святочного мовчання та поваги лісу падали небесні животворні краплі радості життя: пісні пташок, понад якими царювало щебетання соловейка.
Приготовлявся гідно ліс прийняти в запашну свою святиню гостя — мавку.
Сьогодні перший раз од гімназійного часу Куценко-лісовик почав цікавитись докладно та журитися своїм зовнішнім виглядом.
Там, де струмок утворював спокійне плесо, Іван приглянувся собі й обрив до дзеркала води своє обличчя.
Скупався й перебрався в інше убрання, що теж було старе та витерте, одначе не діряве й чисте. Старим гребнем, котрого зубці були такі рідкі, як зуби у столітньої бабусі, Іван причесав та причепурив своє темне та буйне волосся, що досі лежало йому на голові, як бурею розкиданий стіг сіна.
А що каліка-гребінь не міг собі дати ради з його розкуйовдженою чуприною, то Іван мусив намагати водою та рукою, щоб довести до ладу свою причіску.
Коли Куценко думав, що його чепурення вже закінчилося, приглянувся ще раз у дзеркалі води та усміхнувся:
— Тепер я трошки схожий на лісовика в салоні…
Опісля розпалив огонь і спік собі зайця, застріленого вчора, та з'їв частину з хлібом.
Сів під сосною, подальше від своєї хатини, в руки взяв поезії Овідія й почав учитися та повторяти напам'ять по-латині пісню про дівчину, що перемінилася у гомін.
Нараз почув хрускіт кроків по чатинні на землі.
Підняв очі і крикнув:
— Небесна сило!
Збоку від нього, у віддалі тридцяти кроків стояв управитель і вимірював до нього кріс. Куценко миттю скочив на ноги, щоб сховатися за сосну.
Але в тій хвилі гукнув стріл, і він упав на землю та лежав без руху.
Управитель поволі приблизився до нього і з словами «здихай, хаме!» — штовхнув його ногою.
Та в тій же хвилі Куценко вхопив правою рукою за дуло кріса й миттю відвернув його від себе. Гукнув новий стріл, і куля пішла в землю.
Тепер Куценко зірвався на ноги, правою рукою видер управителеві кріс із рук, а лівою вхопив управителя у свої медвежі лапи.
Управитель, заскочений блискавичною несподіваністю усієї події, позирав несамовито витріщеними очима на Куценка, котрий крикнув до нього:
— Хто хам?
— Я,— простогнав управитель.
Куценко пустив його й закомандував:
— Позір!
Управитель станув просто й лебедів:
— Пане, помилуйте мене!
Куценко скреготнув зубами:
— Оце тобі за скритовбивчий замах — на!
І правою рукою вдарив його в лице.
Управитель упав на землю.
— Не знаєш, що значить «позір»? Як ти смів на землю впасти? Позір!
На смерть заляканий управитель піднявся на ноги.
— Оце тобі за те, що з тебе панська падлина. Ось — на!
І вдарив його в ліве лице.
Управитель знов упав на землю.
Дістав ще кілька пощочин, при котрих Куценко примовляв, що дає їх за кривду селян, за те, що така личина, як управитель, запоганює повітря, запаскуджує життя, дає доказ, що людина все ще не людина, а скотина й так далі.
Вкінці Куценко посадив його і крикнув:
— Тепер спочинь і відсапни! А не смій мені рушитися, бо біда тобі буде. Жди тут!
Куценко щез у гущавині. З крісом управителя пустився до хатини, щоби взяти відтіля своє старе подерте убрання, яке з себе нині скинув.
Коли входив до своєї домівки, побачив, як управитель устав і почав утікати. Куценко крикнув за ним:
— Утікай, утікай, я тебе дожену…
Миттю поклав кріс, ухопив убрання та пустився за управителем, який від нього віддалився на яких сорок кроків:
Одначе Куценко дігнав його, спинив і запитав:
— Чи знаєш ти, хто це такий Гомер?
— Гомер?.. — стогнав управитель.— Щось про нього чув… однак його не знаю особисто…