Григір Тютюнник
ДЯДЬКО НИКІН
Виходимо з двору вдосвіта. У селі ще ні в кого й не світиться.Тільки де-не-дена стовпах уздовж вулиці лампочки ліниво-жовтопоблимують на ранок. Дядько Никінвідчиняє ворота, прикручені достовпців іржавим дротом так, щоїх треба, трохи піднімати, бо інакшез місця не зрушиш, а я тягну тачку з нашим товаром —свіжиною:закололи вчора кабана, то повеземо оце на базар у Полтаву.За селом я трохи наджидаю, поки дядько впорається з ворітьми, адалі цупимо тачку вдвох.
Дядько Никін у новому, виїзному, як вінкаже, протезі, взутому в черевик, теж новий і рипучий, і без ціпка, тодуже пришкандибує: дишло смикається управоруч і тачку водить.Отак і плуганимося селом, як два необ’їжджених бички в ярмі, дядькорвицькаєдишло на себе, а я заточуюся, бо в руці слабіший за дядька,та рвицькаю на себе.—Якби попутна машина трапилась, то краще, міркуєдядьковголос.Це так, аби не мовчати. Аспитай у нього, чому краще«попутною»,а не автобусом,—не скаже, бо й сам не знає. Однак я таки питаю.—Того краще,—каже дядько,—що… краще.Ну от, я ж так і знав!Під ногами внас та під колесами тачки полускує мерзле, прибитеінеєм листя, шурхотить тверда наїжачена трава, теж біла, з темним одморозу прозеленцем, а нахлівах та горищах по всьому селі співаютьпівні —вже по-зимовому, хрипкувато.Можна було б, звичайно, побазарувати й дядьковою машиною,інвалідською, так несправна ще з літа.
Щось там дядько такодрегулгював у моторі (він каже: «мóтор»), що як заведе, то дим валує,мов із цегельні, й огортає всю машину. А він ще й гукає з кабіни:«Ану лишень, плем’яшу, подивись, який там дим!»«Чорний!» —кричу на весь куток, бо треба ж гуркіт перекричати.Дядько Никін глушить мотор, вилазить із кабіни й з виглядоммеханіка-аса прорікає:«Значить, бензин старий. Треба заливати нового, а його катма».Або:«Значить, карбюратор підгуляв. Треба знімать та нести хлопцям утабір, хай ладнають».Знімає й несе. І я вже наперед знаю: по дорозі в табір він зайде долавки за чверткою, зміркувавши, що «дурномузика не грає», а ввечеріповернеться трохи напідпитку, з «настроєним» карбюратором, довгопорпатиметься, доки прилаштує його на місце, і нарешті скаже,виважуючи протез у кабіну:«Ану, Ільку, штовхни, спробуємо завести».123 Тоді я впираюся руками в зарослий пилюгою задок машини ікроків здесяток пхаю її до Вишневого ярка, а далі вона котитьсясама, чмихаючи холодним димком мені в коліна. Буває, що йзаводиться. За такої удачі ми, весело вигукуючи один одному на вухо,що таки наша взяла, вилітаємо на повному газі з ярка в степ і робимо «обкатку», доки набридне.
А буває, що машина скочується в ярок, такі не завівшись, бо, як виявляється потім, дядько Никін забувувімкнути «зажигання»… Тоді ми або ж кидаємо її в ярку, або ждемо,доки з молочарні повертатиметься двокінкою наш сусіда,молоковоз,—той уже невідмовить, притягне її до двору.І так щоліта, од початку й до кінця моїх вакацій, хіба, мо’,автоінспектор відбере у дядька права за якусь там провину. Тодімашина безвиїзно стоїть у дворі, накрита од дощу й сонця старимикуфайками та витертими до фіолетового блиску тітчинимиплюшками, а дядько нудиться без діла та метикує, яким чиномвизволити права.Та визволяти їх недоводиться, бо інспектор — наш дільничний —незабаром сам приїздить мотоциклом до двору, віддає дядькові правай каже:—Только ж смотріть мені, Христофоровичу, щоб більше неповторювалося, щоб —гарантія. А то як же це так: уключили лєвийповорот, а жарите прямо…—То я ж забув, що включив його, ще як виїжджав із двору, хаййому абищо! —покаянно вигукує дядько Никін, і вони йдуть у хату.(«Загляньте ж хоч, як ми живемо»,—припрошує дядько)…З’їжджаємо з кладовищенського піщаного косогору. Пісок примерз,узявся зверху тонкою скоринкою й шахкає підногами —ламається.Крізь ріденькі сосни попереду прозирає східень —вузька білуватасмуга з ледь помітним рожевим пружком угорі. Розвидняється.На зупинці анікогісінько.
В сільбуді, що навпроти,—поночі, і вінбув би схожий на покинутий барак, якби обіч нього в березах несвітилася між голим віттям червона кулька на пам’ятникові полеглимвоїнам —звичайний плафон, пофарбований у червоне, під якимгорить лампочка. То —Вічний вогонь. Коли електрики чогось тамвимикають з лінії наш куток, гасне й Вічний вогонь —немовби навідпочинок…Не встигаємо ми з дядьком скинути лантух із свіжиною й закотититачку за сільбуд (тітка витопить та прийде забере), як од мосту,повівши фарами по верхів’ях тополь, гурчить машина. Дядько Никін,за кожним кроком посилаючи праве плече вперед, виходить наасфальт, махає рукою і каже так, немовби шофер те почує:— Двох… до Полтави… підкинь… що тобі… трояк на дорозіваляється?124 Машина скрипить гальмами, з кабіни, блимаючи цигаркою,лінькувато питають:— Куди?— До Полтави, кажу…—рипить протезом дядько,—трояк даю… А як до базару підкинеш, то ще й на «Біломор» доточу!— Давайте, тільки вкабіну хай сідає хтось один, більше місця нема.Там у кузові соломай кожух, то непробере.
А проте —дивіться.Вжена ходу дядько Никінподаємені зкабіни через вікно своютовстувату цупку діжурку й гукає:—За кабіною, в затишку лягай, та гляди, щоб діжурку не знесловітром, бо тоді виторгуємо чортів пляшку!Я роблю в соломі кубло, накидаю на плечі поверх куфайки ще йдядькову діжурку, таку важку, що її ураган з місця не зворухне, ногивкриваю водієвим кожухом —він міцно пахне бензином та холоднимхутром —і блаженно заплющую очі: од того, що над моїм затишкомгуде вітер-свіжак, а мені тепло, як у тій казковій рукавичці; щодорогою бачитиму все довкола, бо так люблю цей шлях —од села до Полтави. Я й зараз, із заплющеними очима, бачу, як на дротах відстовпа до стовпа куняють синьокрилі ракші, прошмигують черездорогу підняті світлом од фар перелякані зайці, як проносяться повзмашину жовтолисті дубки та осокори —печальні знамена осені… А щев мені й досі живе од учорашнього дня оте велике торжество, як повсьому селу ще з досвітку то там, то там шугали вгору червоні протисипього-пресинього неба стовписька полум’я, поміж дворами тяглоуже напівзабутим, аж солодким околотяним димом —колійське свято!—а дядько Никін, веселий, осяяний багаттям, шаркав ножем оббрусок і наспівував, мов тойязичник:Зарізали,зарізали,зарізали кабана…У настрої він завжди наспівує те, про що думає. Якщо, приміром,йому треба в магазин, і справна машина, і є гроші, то, одягаючись абошукаючи в коробочці з тітчиними нитками ключ од «зажигання», віннеодмінно приспівуватиме:Поїдемо,поїдемо,поїдемо в магазин…
І то не тому вінтакий веселий, аж на пісню зривається, що купитьу магазині якусь там абищицю,—ні: тому, що поїде… Урочисто отаквийде у двір до машини, постукає ціпком по манюніх скатах (зцьогодядько Никін завжди починає ритуал поїздки), тоді сідає в кабіну і…Ні, одразу вінне заводить мотор, а сидить якийсь час нерухомо,125 зосереджено осмислюючи, що за чим маєробити водій, тоді по-молодецькому збиває бриля напотилицю, кидає взуби лавошнуцигарку і каже:«Одчиняй, Ільку, воротá —їдо пансирота!»Коли ворота одчинено, машина, завиваючи, як аероплан, робитькілька стрибків, вилітає повз мене на вигін, блиснувши червонимоком «лівого повороту», і мчить селом з таким ревом, що кури та гусине біжать з-поперед неї, а летять…Не повернеться дядько Никін, звичайно, аж до самого вечора. Тодіми з дядиною по черзі бігаємо до воріт виглядати його, розпитуємоперехожих, чи не бачили отакої й такої машини, і часто дядина каже:«Ні, він таки своєю смертю не вмре… Мислимо, га, як в о н о отакпрудко бігає, спробуй його вдержати, та ще безногому!»Однак усе кінчається добре. Дядько Никін повертається живий-кріпкий, ще й з хабаром: десятком груш або яблук, кавуном чивузликом в багажнику.«О, а то що?» —одразу ж накидається на нього дядина, киваючи навузлик.«Мак!» —весело одказує дядько.«Де ж ти його взяв?»«Та де —заробив. Думаєш, дурно хтось дасть? Хе-хе, гляди, бува!Під’ їхав до сільбуду, а там баба якась на клунках сидить. «Вам куди?»—питаю.—«ДоЧовнової, синку». Дивлюся: старе, немічне, автобусавже не буде… «Сідайте»,—кажу. І одтарахтарив. Привіз, а вона мені —маку. Не беру —обижається. «Скоро маковія, наробите шуликів тай мене, стару, згадаєте». То я й узяв. А чого? Дають —бери, б’ ють —тікай!»Усі ті дядькові шоферські чудернацтва тітка залюбки вибача, бовін таки частенько потура її примхам. Прийде, скажімо, звідкіля чиприїде, тільки-но в двір, а тітка:«Никоне, Никоне! Піди вилай Одарю, бо сьогодні од її курей нагрядках одбою не було».