Я не циганка, а сербіянка, ось тобіхрест —і-Богу!..Дядько випручав руку і зашилив її в ту кишеню, дегроші.—Я й без тебе правду впізнаю, як знайду,—реготнув він.—А ти,бач, і на руку дивишся, а брешеш, бо не свинку продав я, акабанчика.До мене підійшла молода вродлива «сербіянка» й сяйнулавеличезними чорними очима:— Купи, гарний, хустку своїй нареченій. Не хустка — весна.130 Вона розстебнула жакетик і показала мені напівоголені смаглявігруди, під якими, туго перетягнувши тоненький стан, красуваласячорна хустка у яскраво-червоних та зелених квітках.—І вам ото не холодно? —спитав я, одводячи погляд.—Мене кров гріє… То купиш?—Ні.—Тоді скажи, хай старий купить.—Що тут у неї? —підійшов дядько.Циганкаприкрила груди, лишивши на огляд лише хустку.—Крадена? —спитав дядько.—Піди ти тепер украдь! —обпекла його злим поглядом циганка йпішла геть.—От мошенники! —скрушно похитав головою дядько,—А вгадала, бач, що ми м’ясо продали!—Чого б же вона не вгадала, як ми тільки що з м’ ясницькоївийшли й мішок он увесь у плямах!—А й то таке! —весело погодився дядько.У магазинах він купив тільки інструмент —шоршобку, рубанок,терпуг, шпунт, ножівку та пляшку лимонної горілки, бо вонасподобалася йому кольором. («Покуштуємо ще зеленої!»).На вулиці дядько не поминув жодного автомата з газованоюводою, обережно, ніби вагаючись, просовував три копійки в щілину,тримав якийсь час у нігтях, таких міцних, що ними шурупи в деревоможна вгвинчувати, затим швидкоодосмикувавруку і, схилившиголову набік, ждав — наллєчи неналлє.Автомати наливали! Я гадав,що він просто бавиться ними. Алеза четвертим чи п’ ятим заходомдядько, вже недопивши води, сказав:—Ти ж тільки подумай: хоч би тобі один налило через верх, усі недоливає!
Воно ці автомати теж люди настроюють.Набрівши на першу-ліпшу їдальню, ми зайшли підобідати. Вибраливільний стіл, заставлений брудним посудом та залитий пивом, ізморено сіли на хиткі залізні стільці. Перепочивши трохи, дядьковитяг з-запазухи вузлик із домашніми харчами —свіжою ковбасою,м’якими, як вата, пирогами та великими й тугими помідораминедавнього засолу.— Ти, як хочеш, їж це, а я собі чогось городського візьму.Він витяг з кишені папушку грошей і заходився перераховувати їх,розгладжуючи долонею йскладаючи окремими купками: десятки додесяток, трояки до трояків і т. д.— Сто сорок,—сказав нарешті.—А ми планували вторгуватискільки —сто сімдесят? Недобрали трохи. Ну, та грець з ним.Скажемо тітці, що пустили дешевше, бо багато привозу було…Після пляшки лимонної, яку ми висушили до дна і крадькомавіддали прибиральниці, нам стало так весело, що ми, забувши, де 131 сидимо, голосно, перебиваючи один одного на півслові, сталирозказувати —дядько мені, а я дядькові —як ми торгували.—Н-ну, отій першій в-ви одрізали! —вигукував я захоплено.—А ота… ти бачив: краля одна підходила, на тебе все позирала.Очі —отакі, вії —отакі!.. Що? Ти не бачив?! У-у, грім-дівка!—А ви, дядьку, ото ще й те… поглядаєте?—Хе-хе! Любві, кажуть, усі возрости покорні! Правильно кажуть!Може, ще одну висушимо, га? Чи годі, бо приїдемо додому безшапок…Дорогою до автобусної нас водило, як уранці з тачкою, і,підтримуючи один одного, щоб не впасти, ми верзюкали про все насвіті, одразу ж забуваючи, про що саме.Вже в автобусі, згадавши молоду циганку, я сказав дядькові:— Дурні ми, дядьку!— А дурні, охоче погодився він, не розплющаючись, і довго мовчав.Тоді підвівголову, подивився на менепосолонілими очима й спитав:—Чого дурні?—Що некупили тітці отої хустки.—Навіщо вона їй здалася?—А інструмент?—Хе-ге, то ж діло. Платок —щоб красуватися, а інструмент —ділоробить.—Що ж ми ним робитимемо?—Веранду обшалюємо…—Вона ж обшальована.—То вздовж. А тепер зробимо ще й впоперек. Під шпунт.—Навіщо?—Бо впоперек —краще, я бачив у Полтаві, як туди їхали.Дядько ховає підборіддя в комір, примугикуєщось,—мабуть, проте, що будемо обшальовувати галерею ще й упоперек,—і незабаромзасинає.