www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Григір Тютюнник
ЗАВ’ЯЗЬ
— Куди це ти, парубче, наджигурився? —питають з полу дід
Лавріні прикахикують насмішкувато, наче й справді щось про мене
знають. А що в тім такого, що я нову сорочку нап’яв і кібчика на
голові прислинив,—може, я на зборипіду?
У хаті споночіло так, що й цвілі по кутках не видно, і шибки
посиніли, мов на грозу. А під полом біліє картопля: ключки
повикидала, в землю проситься.
Пора мені вирушати.
Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик і
помічаю, як на дідовій щоці ворушиться оте чорненьке дупельце, що
хворий зуб колись викрутив: сміються. В’їдливі —страх! І я знаю чого.
Тож було, як вечір настане, то вони й починають: про те, як їм у
австрійському полоні жилося, які пироги там печуть та як гарно з-під
корів вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печі
не злажу. Сиджу, співаю з дідом колядок різних: вони —басом, а я —
альтом:
Звізда гряде чудно
З восток на полудно,
Над вертепом сіяє,
Христа-царя являє...
А тепер —минулося. Тепер я... самі ж, бач, кажуть: парубок...
Іду до дверей, а вони:
—Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки
снитимуться, а ще й привидяться.
Діду, перестаньте,—прошу.
—...бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!
— Просто в неї міцний характер,—кажу спокійно, аби швидше
виприснути з дому.
— Еге ж,—бубонять,—і тюрма міцна, та чорт їй рад...
Ну, годі. Хряпаю дверима і виходжу на поріг.
Надворі пахне молодим осокорячим листям, а згрядок тягне
теплим гнійком, торішніми бур’янами і мокрим попелом. Садок уже
одцвівся і густо вкрив землю білими пелюстками. Вітер щодня
потроху вигортає їх на шлях, і коли вночі їде якась приблудна
машина, вони рожевим валком котяться за нею слідом аж до мосту, а
там падають у річку.
По той бік шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить
червона заграва: то присяде до самої землі —і тоді на кутку стає
поночі й глухо, то знову шугаєвгору аж до Волосожару, шпаруючи
13
окола і молоденькі осокорчики червоною крейдою —видно,
трактористи стару солому палять.
Іду садом на край кутка, до провалля; і вже здалеку бачу маленьку
білу постать на обніжку. То —Соня. Жде... Мені здається, що я
ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу —
не стає...
— Соню,—белькочу шепеляво й противно,—це ти?
— Ні, цене я,— озивається вона і потихеньку сміється.—Це —
мара...
Потім міцно бере мене під руку, трошки злягає на неї теплими
пругкими грудьми.
— Ходім я тобі сніг покажу,—туркоче на вухо.—Там, у проваллі.
Ми ліземо з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи одне одного
плечима і хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилиння. У
проваллі справді пахне талиною,—як ото кора з трухлої вільхи, а під
ногами щось гуде і рипить.
— Бач: крига, —каже Соня, закидаючи голову і лоскочучи моє
підборіддя гарячими губами.—А що, а ти не вірив...
У небо знову сягнула заграва, і в проваллі повиднішало настільки,
що мені стає добревидно Сонині очі. Вони якісь дивні: наче й злякані
трохи, й сміються. У мене починають терпнути ноги і стають, як
мотузяні. А голова хилиться, хиляться...
«А що,—думаю,—як яїї поцілую, а вона мене —в пику? Буває ж
так. Он і в кіно показують...» —і шия перестає гнутися, дубіє.
А Соня вже й не сміється, і очі примружила так сердито, що... Ні.
Нехай краще другим разом.
Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж докивона не
озивається:
Миколко, давай я буду падати, а ти менедержи. Ану, чи
вдержиш?
—Ого, коли б ні! —вигукую, хакаючи її за тоненький поперек, але
рантом підсковзуюсяі зпереляком і огидою до себе відчуваю, що
зараз так і обербенимось у грязюку. А вона сердито пручається з рук і
ошпарює менезлим поглядом.
—Пусти! Силач...
—Підсковзнувся,—мимрю,—хіба ж я винен, що тут слизько?
Соня норовисто одвертається і мовчить. А в мене перед очима
з’являються дід Лаврін, ворушать чорненьким дупельцем на щоці,
оскиряються... Може, вони ото й правду казали, що —кислички...
Згадка про діда робить і мене сміливішим.
— Ну, —кажу,—раз так, то що ж...
Беруся рукою за кущ і, твердіше, ніж треба, упираючись ; ногами в
кручу, деруся на гору.
— Миколко, а я? —жалібношепоче Соня.
14
Івід того шепоту у мене наморочиться голова, а серце починає
калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону
цілую в рипучу холодну хустку.
— Навіщо ж ти... аж за вухо, дурненький...—видихає Соня і
сміється якось покірно й лагідно.—Ходім уже, бо тут холодно.
Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене —
як у вола. Оглядаємось на те місце, де ми тільки що гарцювали. Там
біліє сніг.
—От чудно,—каже Соня, зітхаючи,—кругом садки цвітуть, а там
—сніг...
— Туди сонце недостає,—-пояснюю.—Та ще й землею був
прикиданий. Тепер він розтане.
Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить,
горнеться до плеча і дихає мені за комір.
— Ти не змерз? —питає.
Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:
— Та н-наче ні...
У степу ще дужче розжеврілось, і на грядках, у кого вже зорано,
червоно виблискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє
опалий цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі
рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленуваті крапельки: то зав’язь.
— От якби мені отаке намисто, —каже Соня,—зроду бне
знімала...
— Купимо,—обіцяю впевнено.—Ось як тільки вивчусь на шофера,
так і купимо.
—А я тобі сорочки вишиватиму. Гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці!
Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, обома
долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухі
вимогливі очі і чую сором’ язливий шепіт:
— В сто раз кращі... милий... в тисячу!
А далі вже нічого не бачу і нічого не чую...
Потім ми ще довго сидимо на лавочці між осокорами, не
розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо нас на Полтаву мчать
ранні базарові машини і шофери горлають із кабін щось веселе,
заохочуюче і безсоромне.
Розходимося десь уже далеко за північ, ледве переступаючи
зомлілими ногами і несучи на губах солодку пекучу спрагу.
На порозі я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає
засовом і тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє двері.
Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг... Із-за сажа вивертаються
дід, у кухвайцій з вилами. А над деревами синіє, клубочиться дим.
— Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде к
лихій годині уся зав’язь.
15
Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п’ятірнями сякого-такого
труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин
садок.
—Та не там, ближче до сажа розкладай! —сердито гукають дід.
—Нічого,—одказую так, як вони мене вчили,—буде в людей —
буде і в нас...
А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до
вечора, либонь, не дотерплю, не доживу...