Іван Срібний – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

ІВАН СРІБНИЙ

На пристанційній вулиці за блискучими від сонця коліями граламузика, хтось охрипло зривався на пісню, що хтось вигопкував підтанок, і Йван подумай, що, мабуть, там весілля.«Чи не те, бува,дівча вискакує за свого танкіста?»Іван згадав дівчину, ще зовсім юну, дитину, либонь, схожу нашколярку-восьмикласницю або й ще молодшу. На ній було коричневеплаттячко з білим мережаним комірцем і жовті черевички нанизькому підборі. Іван танцював з неюминулої неділі під радіолу вдеповському червоному кутку, що й справді був червоний від гасел,діаграм і плакатів.Дівчина прийшла не сама, а з демобілізованим солдатом утанкістських погонах, у чорному рубчастому шоломі й жовтих крагахпо лікті.«Як на маневри прибув»,—подумав Іван.Грали танго, і танкіст просто від порога, обійнявши дівчину крагоюза тоненький стан і закинувши голову назад, певно, щоб дивитися нанеї трохи зверху (він був невисокий хлопчина), закружляв у танці. По 182 тому, як він усміхався, впевнено і недбало, як виробляв ногами усякікренделики, видно було, що солдат і в танці, і перед дівчиною, і передусіма почувається левом серед дрібних звіряток. На нього й справдідивилися всі, хто танцював: дівчатка —захоплено, хлопці, які ще неслужили,—побожно…Іванові не досталося пари, і він блукав очима від гасла до гасла,читаючи їхній зміст. Помітивши, що новенька дивиться на ньогочерез танкістове плече, одвернувся і знов став читати. Однакзауважив, що очі у дівчини карі, з золотом у зіницях, і що вони наївнодовірливі.Потім оголосили «білий» вальс.

Дівчина, ховаючи очі від солдата, щокурив біля дверей і вже ступив був крок їй назустріч, підійшла до Івана і, дивлячись у підлогу, сказала:«Потанцюйте зі мною…»Її звали Наталею, і вона жодного разу не глянула в Іванові очізблизька. Навіть тоді, коли він спитав, як її звати. Вона танцювала нетак легко і вільно, як із танкістом, а лишеслухняно, навітьпокірно, і,кружляючи, Іван майже носивїї на руках. Вона була легесенька. І платтячко її шкільне ледь пахло нафталіном.«Дитина»,— подумавІван.Коли він повернувся на своємісце, танкіст підсів до нього, нервовопоплескай себе крагою по коліну і сказав, контужено пересмикнувшигубами:«Давай вийдемо, друг…»Іван підвівся і першим пішов до дверей.«Починається,—подумав,—цивільне життя…»Він працював у депо лише чотири дні по демобілізації, на тому жверстаті, що й до служби. Ходив на роботу у флотській робі «хебе», якузекономив (серед матросів це називалося «засундучити»), табезкозирці, яку знімав у бані в роздягалці і клав у свою шафочку, щобне замацькати: хай буде пам’ять. Так і працював за верстатом знепокритою головою, підв’язавши білу хвилясту чуприну мотузочкомабо тонкою дротиною.Надворі було зоряно й тихо. Лише в котельні за складальним цехомсичала пара і тьмяно полискували під ліхтарями вагонні колеса, що Іван учора обточив на старому своєму «дойчланді».

Ця незграбна велетенська шарманка інколи працювала по-волячому цілу зміну і після зміни, якщо треба було «виручати» план, і Іван залишався на роботі до потемок, інколи ж ніби зуроченазупинялася враз, і запустити її було несила так само, як зрушити змісця вморених волів. Розсердившись, Іван хапав півпудовий різець іпудив ним у станок, а сам ішов у сусідній ковальський цех, бо верстаті після прочухана мовчав, лише скорботно дивився на Івана колисьнікельованою табличкою:183 «Deutschland 1936».В ковальському Іван мовчки забирав з рук у молотобійця молот ігатив ним так шалено, що коваль, старенький дядько Сашко Буряк,умовлявмирним воркітливим баском:«Легшенько, сину, легше, а то ми з тобою з осі шаблю викуємоненароком…—І, пританцьовуючи молотком то по ковадлу, то понагрітій до солом’ яного кольору осі, питався: —Що, верстат зобижає?От біда з нами, старими роботягами… Мені було десь тридцятьгодочків, як його привезли із самої Німеччини… Ну та хай вінодсапається трохи, а ти вхоркаєшся трохи з молотом, тоді й поладите,тоді він тебе і послухає…»Коли Іван повертався в токарний, біля верстата вже вештавсяначальникдепо, маленький, сутулуватий чоловічок, у якого наскронях завжди блищали крапельки поту. Свиридович —так звалиначальникаусі вдепо майже ніколи не ходив, а бігав, і здавалося, щовінкотиться.«Знову бивверстат? тонкоголосо напускався Свиридович на Івана.—Варвар! Лудист! Несмій!» —І котився сварити ще когось.Доносив на Івана коротконогий і малорослий Сергій Тарануха, щоточив усякі дрібнички —гайки, гвинти, шайби тощо. Віндоносив навсіх у цеху, був сварливий, причіпливий і дріб’язковий, як і деталі зйого верстата. Ще Тарапуха любив стовбичити в получку біля віконцякаси, аби підзирнути, хто скільки заробив.Тарануха горбився біля свого низенького верстатика,вишкіряючись поглядав на Івана через плече, і та його вишкірячкабула схожа на тарганячий порух вусами. В цеху було заведено непомічати Таранухи, не встрявати з ним у суперечку. Тому Іваннатискав на кнопку електродвигуна, приказуючи: «Ну, давай, старий,давай»,— і верстат воркітливо, як дядько Сашко, крутив колесо далі,знімаючи товсту розпечену стружку, з якої валував густий мазутнийдим…Танкіст вийшов не зразу і не сам, а з двома молодиками, щокурили цигарки і тримали руки в кишенях.«Слухай, полундра…—танкіст грубо поклав на Іванове плече руку вкразі.—Я не хочу з тобою заводиться —ти служив, я служив,—тазнай: Натаха моя королева, я ходжу з нею вже другий тиждень… Такщо відчаль».Іван прибрав з плеча його крагу і сказав:«Спровадь своїх асистентів. Інакше розмови не буде»..«Ух який оррьол! —роблено здивувався один молодик.—Боря,—звернувся він до танкіста майже благально,—дозволь помацати йогоза пір’ячко».184 «А може, одведем трохи далі,—запропонував другий невстоянимще баском.

—Бо він тут іще писк підніме. Хай н а ш і спокійнопотанцюють».Обидва вони затягалися цигарками ілучили випускати дим Івановів обличчя.«Киш! —сказав Іван, відчуваючи, як м’язи йому наливаютьсякам’яною твердістю.—А то позакидаю на депо, а драбини непідставлю».Танкіст реготнув так, мовби він змерз.«Словом, домовилися, море»,—сказав примирливо.«Ти з «королевами» домовляйся, а зі мною, як хочеш, постій,покури… мовчки.—Іван дістав цигарки, подав одну танкістові.— І зніми дурні оті краги. Тобі що —холодно?»Він повернувся, щоб іти, але молодики зцигарками в зубахзаступили йому дорогу і вийняли руки а кишень.«Що, цапки, хочеться ріжки спробу пати? — спитав Іван. —Гаразд.Тільки писку непіднімать мені!»Вінспритно вхопив воберемок обох разом, як обручем обкував,подержав мить. «Покласти на землю —що памороки позабиваю!..» ікинув молодиків на купу висушеного піску для піскострумногоапарата.Вже у дощаному коридорчику, що вів до червоного кутка, почув:«Ну, ч-чудило, жартів не розуміє!..»Танкіст і далі танцював тільки з тою дівчиною, невдоволеношепотів їй щось на вухо, а вона дивилася йому в очі так, що Іванподумав неприязно: «Сестра милосердя…»Після танців дівчина швидко, не оглядаючись, пішла через колії ітанкіст —краг він так і не зняв —подався за нею слідом.Віддаляючись, вони мелькали по черзі то в жовтому, то в червономусвітлі на стрілках —вона попереду, він позаду.Іван тугіше натяг на лоба безкозирку, щоб вітер не скинув наштибових кучугурах —там завжди було вітряно, як у горах,—і,заклавши руки в кишені, посвистуючи, навпростець пішов додому.На кучугурах він постояв, слухаючи, як від Нагольчанської шахтиважко чахкає під гору паровоз, пхаючи поперед себе чотири вагони звугіллям.

Вагони були повні з горою, і грудки антрациту блищали усвітлі потужного паровозного ліхтаря.«Підсісти б та скинути пару грудочок пудів на півтора»,—подумав Іван і усміхнувся: в дитинстві це була його робота і розвага —підчепитися на вагон, скинути ногами кілька грудок антрацитусупроти барака, в якому вони жили удвох з матір’ю та ще десяткомсімей, а тоді пробігтися поруч з паровозом, горланячи машиністам:«Дядьку, пустіть пари! Дядьку, що вам —жалко?!» Пара та пахлагарячою паровозною утробою і збивала з ніг…185 Після трьох років служби Іван почувався у висілку ще не зовсімсвоїм і тепер заново узнавав і свою кімнату в бараку, що двічі надобу, коли з шахти вивозили добичу, здригався від цього паровоза, істаренький цей паровоз «Серго Орджонікідзе», і людей: однолітківсвоїх, які прийшли з армії раніше за нього (дехто навіть одружитисявстиг); учителів, які вчили його колись і тепер постаріли на чотирироки; молодих жінок, які ще так недавно, здавалося, були дівчатками,з якими він кружеляв парковими алеями, не почуваючи ані до котроїз них чогось там такого…Він знавтут кожну вуличку і завулок, усипані понад парканамижужелицею про осіннютавесняну багнюку, кожендубок і кущ глодувбалці зі струмком поміж камінням і травицею. Та найдужчезнав ілюбив оці кучугури штибу на місці колишньої сортувальні, розбитої увійну.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: