www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Григір Тютюнник
КЛЕНОВИЙ ПАГІН
Н о в е л а
Під хатою, на широкій старовинній призьбі, пообтиканій трухлими
кілочками, сидить дід Христоня. Звуть його Савка. Але то тільки старі
знають, що він Савка. А молоді —ні. Молоді кажуть: «Он сидить
Христоня».
62
Сидить у затишку, з того боку, де кленок росте. Вірніш, не росте, а
стримить із землі, бо він уже давно всох. І кора на стовбурі
облупилась. Тільки одинпагінець унизу остався живий, та й той листя
губить —осінь почув.
На призьбі грається сонце, лащиться до діда тремтливими тінями
од гілля. Не гаряче і не холодне. Затишне. І жовте, наче проціджене
крізь осінній лист. З-під стріхи, що ледве не торкається дідової голови,
виходять назовні різьблені сволоки —«коні», теж трухлі, побиті
шашіллю, наче дробом; блищить павутина —стара, цупка, така, що
вже й вітер не порве, хіба, мо’, горобець крильцем зачепить. Тоді
павутина бринькне і опустить додолу дві блискучі цівки.
Христоня сивий як лунь. Лице, шия і навіть губи —білі, аж
світяться неміччю. Руки теж білі. Лежать на ціпку одна на одній, мов
дві пелюсточки. Тільки ніс у Савки не білий, а в чорному ряботинні,
наче в нього шевських гвіздочків понабивано —вугрики вийшли.
Христоня зовсім самотній. У нього ніколи не було дітей. Жінки були
—старі люди це точно пам’ ятають. Адітей — «непослав Бог». На зиму
дідові дають зколгоспу пшона, олії, борошна, а сільські баби по черзі
варять йому їсти, садять, полють, вибирають картоплю на грядках і
зсипають її на зиму в хаті, під полом.
Отак він і живе. Взимку вигріваються на печі, в тепло —біля хати.
Аякось одного рану, коли Христоня, як завжди, сидів, куняючи, на
призьбі, мимо нього йшло до школи хлоп’я. Йшло, йшло, порівнялося з
дідовою хатою і зупинилося. Човги-човги черевичком об пилюгу:
—Здрастуйте, діду...
В Савчиних вухах, заснованих сивим волоссям, було тихо, а як
хлопчик обізвався —зашаруділо щось, наче вода.
—Що? —сказав він.
—Здрастуйте! —вже гукнуло хлоп’я.
—А...—Христоня поворухнув ціпком. Хотів і бровами —так не
вийшло. Тільки поморщився.
—Чий ти є? —спитав.
А хлоп’я знову ботинком —човги-човги. Підшморгнуло носом. Очі
віями прикрило —під ноги собі дивиться.
—Нічий...
—Ха!
—Патронацький я...
—Оно! А батько ж де —на службі?
Хлоп’я посміхнулося.
—Патронацький, кажу!
—Байстрюк, значить?
Христоня довго сидів мовчки, опустивши голову, бо шия зболіла
держати її прямо. А коли знову випростався, то побачив, що хлопчик
стоїть, як і раніше.
63
—Ану, йди сюди,—покликав і навіть пальцем поманив.
—Чого? —спитало хлоп’я.
—Іди, брат, поцілуй діда в ніс —дам копійку...
Хлопчик зразу був посміхнувся, потім насурмився, брівчата на очі
напустив і позадкував на інший бік вулички. Коли Христоня вдруге
підвів голову, його вже не було.
— Хе, суч-чий син, барбос,—ніжно прошамкав старий і ще трохи
посидів, гадаючи, мабуть, що хлопчик ось-ось повернеться. Потім
йому стало холодно, і він помалу, ледь пересуваючи ноги, почовгав до
хати. Довгенько сидів на прогнутій лаві, у темному покутку, а як
смеркло, поліз на піч і вже там сказав: «Байстрюк, значить. Бач як...»
Другого дня Христоня знову сидів на призьбі і ні на кого, як і
раніше, не звертав уваги. Сидів осінь і літо, і другеі третє... Ходили
мимо нього люди, бігали діти, але не зупинилися напроти і не човгали
черевичками —гралися собі осторонь, та її годі.
А котроїсь зими, на Різдво —старі люди точнознають, коли воно
буває —прийшло до Христоні якесь хлоп’я поколядувати. Ніколи ніхто
неходив, а то пришило. Може, люди направили, а мо’, з інтересу.
Хтозна. Але прийшло. Протоптало намет під глухою стіною, з того
боку, де віконце на піч умазане. Віконце низько: однете, що хата сіла,
а то ще й снігу понамітало аж під стріху. Ото ж доп’ялося, постукало
пальчиком раз і вдруге:
— Чи колядувать? —загукало веселенько і вткнулося носом у
шибку.
Христоня довго обертався на печі і стогнав, доки опинився лицем
до віконця, і теж уткнувся носом у скло.
—А чий ти будеш? —спитав.
—Василів!
—А...—зобиджено пробелькотав Савка і хотів уже повернутися на
влежане місце, однак через деякий час знову спитав:
—А той —де?
—Який, діду? —не зрозумів хлопчик.
—Патронацький... Ходив отут.
Колядник аж рота роззявив.
—Який це? Може, Ілько-патронацький?
Христоня понишпорив рукою по комині і дістав звідти два
новеньких гривеники царської чеканки.
— Якщо встрінеш, скажи йому, хай приходить. Осьо дам...—
показав у віконце гривеники.
Колядник засміявся.
— Ілька давно немає, діду! Він в армії служить...
Христоня затіпався од кашлю, гривеники поплигали з долоні на
черінь і задзеленчали.
— Так як мені —колядувати чи не треба? —гукало знадвору.
64
— Нічого давать! —сердито одказав Савка і почав обертатися так,
щоб знову потрапити на влежану місцину.
Колядувати більше ніхто не приходив. Ні вту зиму, ні надалі...
...Бігають вуличкою діти, ховаються попідтинню —в жмурка
грають. Тіні довшають та й довшають, наче кажуть людям: скоро ми
станемо ніччю.
От уже й сонце навзаходи. Шибки в дідовій хаті зайнялися
червоним. Вечір спускається —під стріху до сивої Христониної
голови. А він сидить.
З кленового пагоназірвавсяширокий жовтий лист. Покружляв,
покружляв кругом стовбура і поклався Христоні наплече. Алестарий
небачить його. Він уже майже нічого по бачить перед собою, крім
сонця...
В «конях», під стріхою, лущить шашіль, сієна холодну призьбу
пахучу дубову тирсу, посипаєдідові сивину.
Все забув Христоняі царів, і службу в уланському полку під
Краковом, і жінок своїх —старі люди кажуть, що в нього вони точно
були, — а хлопчика, Ілька-патропацького —ні. Не забув.
Бо чого б же він ото сидів надворі восени, як призьба вже зовсім
холодна, а над головою, в павутині, щось посвистує, немов узимку, а
сонце вже не зігріває білих немічних рук, поскладаних на ціпок, як
дві пелюсточки...