вузлик білий… Прийшла з села за сто кілометрів, пішки, розшукала. А
він, широкоплечий, блідий і тому щечорнобровіший, нейшов —біг на
милицях їй назустріч у білій спідній сорочці розхристаній…
«Ех, вивоюваяся, виробився, постарів, Степане,—зостався шпик…»
«Ні-і, ця непішла б «кізоньку» танцювати… Нестала б на пальчики
ні перед ким… Ця пройшла б мимо всякого з отих своїх, якби вони за
нею неганялися! Пройшла б мимо, як стонадцять чортиць!»
Місяць зайшов.
А Степанще довго дивився встелю. Потім сказав уголос, аж
мишва приснула в усі боки:
—На біса мені той держак був здався? Ну на біса?!