www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Григір Тютюнник
НЮРА
— Снилося, немов террен рву та їм. Уже й спілий немов, а
террпкий... Прроти чого б воно, не чула? —казав жінці Нюра,
вузькоплечий і сухогрудий чоловік, обличчя якого, здавалося, ніколи
не знало ні радості, ні гніву, ні печалі, а мало один лише постійний
вираз —давньої лякливої покори, наче хтось тупнув колись на Нюру
ногою і сказав: «Не смій!»
Говорив Нюра повільно, старанно вимовляючи слова, і по-дитячому
карбував «р», мовби пробував розкусити волоський горіх.
— Чуєш, немов і доррідний террнець, а террпкий.
Ще Нюра подобав слово «немов» і тулив його скрізь, де тільки воно
тулилось. Не тому, однак, що слово це йому нав’язло, а щоб той, хто
слухає, не подумав часом, що саме отак Нюра і міркує. Саме отак
міркувати Нюра ніколи в житті не наважувався, навіть у дрібному.
Рушить, приміром, дощ —Нюра довго вдивлятиметься полохливими
очицями в мокрі шибки, садкове гілля, обвішане краплями, вимитий
до блиску залізний дах на сусідовій хаті,тоді скаже: «Дощик немов
пррипустився...» Стане сонце низько при землі і тіні стачають хати в
селі одну до одної, Нюра, якщо він надворі, довго кліпатиме на захід,
затим прорече: «Немов сонечко пррисіло...» Несуть покійника, духова
граєтак, що нев одному, аодразу втрьох-чотирьох селах чути, і в
хатах, і в садах — Нюраповідаєжінці, прицмакуючи тонкими
цікавими губами: «Таке немов померр чоловік...»
Нюра щойно прокинувся, сидів нависокому ліжку, звісивши босі
ноги додолу, по черзі ворушив великими пальцями, скрученими набік,
до мізинців, і по черзі розглядав їх.
197
—Так прроти чого б це —террен? —перепитав трохи голосніше,
аніж перше, і незмигно дивився пісними очима на жінку, що місила
тісто і була до нього спиною. Плечі її, ледь не вдвічі ширші й товщі за
Нюрині, дужо ворушилися, спина пругко здригалася, і тісто в макітрі
постогнувало.
—Тер-рен та ще й тер-рпкий —на погане,—сказала вона ще
твердіше й рішучіше, ніж чоловік, і також з горіховим тріском.
—А з ким погано ж то? —зіщулився Нюра, мовби від холоду.—З
Манькою, Ольгою чи Оленою?
—Авжеж з Манькою,—швидко, впевнено відказала Нюриха.—
Минулої неділі як пр-риїздила, то бачив, як їла? Ложка над бор-рщем,
а думка хтозна й де.
Нюра таке як замислився, бо перестав ворушити пальцями й
дивився повз них у підлогу. Ліжко, на якому він сидів, було дерев’яне,
оздоблене по фільончастих бильцях різьбою, що зображувала кленове
листя, та двома густо-червоними півнями, що замірилися співати чи
вже співають. Півні мальовано було, мабуть, давно, тьмяною, не
теперішньою фарбою, що місцями вже облущилася, тому в одного не
вистачало ноги, в другого —півхвоста і одної тишки на гребені. Це,
однак, не дуже псувало малюнок: видно було, що створила його
людина з іскрою Божою, а не якийсь там зайда-заробітчанин, і всяк,
хто поглянув би зараз на мляве, мов стояча вода, Нюрине обличчя, на
полохливі його руки, очі, брови, навіть вуха,—нізащо не повірив би,
що півні оті, по-парубоцьки напружені в шиях, спинах і ногах, вивела
колись рука смирного хлопця Івана Кирячка, тогосамого, що, йдучи
селом, обминав кожну мураху на стежці, аби її не повередити, і кожну
грудочку чи корінець, аби не повередитися самому. Іде, бувало, а очі
так і промовляють до хат і собак, людей і тинів, гусей і квітів попід
призьбами: «Плохенький я, не займіть мене...»
Не став Кирячок бідовіший і тоді, коли одружила його на собі
зайшла з Донеччини всевмійкувата і всезнайкувата дівчина Нюра, а
ще ніби дужче скулився душею і переймав од супряжениці кожне її
кив і кожне морг, аж до отого деренчливого «р», за яким у Нюри-жінки вчувалася відчайдушна рішучість подолати будь-яку житейську
скруту, а в Нюри-чоловіка —лише самовідданість своїй господині.
Отож якщо комусь із селян спаде на думку поговорити про Нюрине
сімейство, то кажуть так: «Бачив учора Нюру», «Позичила в Нюрихи»
або: «Оно, диви, йдуть Нюри!»
«Вдягайся та ходімо в лавку, наберемо мені на шар-рахван,—
скаже, бувало, Нюриха чоловікові. Кирячок слухняно вдягнеться,
оббере, як і жінка, кожну порошинку на пальті чи піджакові,
обдмухає з усіх боків новий хаковий картуз, урочисто двома руками
спровадить його на голову, і йдуть. Вона попереду, з твердим
притупом і по-конячому викидаючи перед себе коліна, він позаду,
198
стеле свої дрібненькі обачні кроки, ніби не по землі йде, а по тонкому
льоду, під яким —прірва, ще й руки долоньками вниз наставить —не
йде, а пливе, як тендітна дівиця.
У крамниці Нюриха швидко й діловито перемацує пучкою сукна та
штапелі, розікладені сувоями на прилавку, тоді утре хусткою губи (так
солдат клацне затвором перед тим, як крикнути: «Стій! Стрілятиму!») і,
наставивши на продавців настирливі чорні очі, скаже:
«А чого це ви, дівчата, отак ото затор-ргувалися, що вже у вас і на
шар-рахван тітці немає? Ану пор-рийтесь лишень під пр-рилавком».
Тим часом Нюра легенько переторкає мізинцем крам, той самий,
що й жінка, стане поруч неї, хоч трохи й позаду, і промовить:
«Чого ж це ви, дівчата, отак заторргувалися, що вже у вас немов і
на шаррахван тітці немає. Ану поррийтесь лишень під пррилавком...»
Назад вертають з крамом. Із-під прилавка. І Нюра, поспішаючи
своєю дрібушечкою за Нюрихою, вдоволений сам собою, рече:
«Такий прродавець настав, що як не пррикррикнеш, то немов і з
рук не виррвеш»,—і зазирає жінці в обличчя, причому йому
доводиться дуже нахилятися, бо Нюриха приземкувата.
«Зайдемо до Пр-ронів,—каже вона, не дослухаючись до чоловікової
балачки, бо діло вже зроблено і матерія на «шарахван» міцно
затиснута у неї під пахвою,—та поспасибкаємо за молоко, може, ще
раз пр-ринесуть».
І завертають до Пронів.
«Здр-растуйте! —каже Нюриха, ставши посеред пронівського
двору, як окупант, і швидко обмацуючи чіпкими очима надвірне
хазяйство. — Пр-рийшли сказати, щодобреу вас молоко. Такедобре,
що аж солодке. Чим ви ту корівчину годуєте? Аж не віриться, що пр-ростим сіном».
Нюра з-за її плеча:
«Еге ж, таке добрре, що немоваж солодке. Думаємо, чим ви ту
коррівчину годуєте?..»
Тоді прощаються.
«Бувайте ж здор-рові, пор-ра нам додому, заходьте, як треба буде
чогось позичить»,—каже Нюриха.
«Немов порра нам додому»,—береться пучкою за козирок свого
хакового картуза і Нюра.
Дорогою Нюриха скаже:
«Тепер, бррехня, ще колись прринесуть...»
Нюра мовчить, тільки цідить крізь тонкі вуста мудру посмішку
людини, що знає, як треба жити в світі, а вже в хаті, роздягаючись,
промовить до жінки:
«Тепер, бррехня,ще колись принесуть...»
Вдома Нюра відтоді, як одружився, ніколи й нічого по
господарству не робив, бо спершу жінка, а згодом і всі три доньки,
199
Манька, Ольга та Олена, ставили його за людину вчену і до чорної
роботи не підпускали. Так було, коли Нюра ще рахівникував у
колгоспі, так тривало й тепер, відколи вийшов на пенсію. Єдине, що
він знав і умів у житті,—рахувати на рахівниці, навіть не дивлячись
на кісточки, та носити в руці портфелик так, щоб він трохи
покивував. Ще вмів Нюра вдягатися не як усі селяни, а як рахівник,
людина нерядова: влітку —в хаковий костюм з накладними
кишенями на грудях та штаньми навипуск, під черевики; взимку —в
довге ледь не до п’ят драпове пальто з ягнячим коміром та білі, мов з
лебединого пуху,—неодмінно білі,—валянки. Ідо всього цього —
портфелик. Хоч і учнівський, і давній, проте новий, бо доглянутий.
Вдягнеться, оббере на собі кожну пушинку, Нюриха або котрась із
дочок подасть йому в руки портфелик —і чебряєдо контори,
помигуючи білими з-під пальта валянками. Якщо надворі моква і
Нюрі доведеться десь ухопитися рукою за тин, щоб не впасти, він
зупиняється і довго обтирає носовиком закаляну об мокре
хворостиння долоньку. Потім він ще обачніше переставлятиме ноги і
пильнуватиме кожну калюжку на стежці, щоб завчасно її обминути, а
в рукавах під пальтом аж порипуватимуть нові коленкорові
нарукавники...
Тепер Нюра вже не ходить до контори. І взагалі рідко буває
надворі, надто ж холодної пори. А якщо й вибереться, то лише задля
прогулянки. Вийде, стане посеред двору, обернеться спиною до вітру,
щоб стужі не наковтатися, заховаєголову в піднятий комір і стоїть,
один носик зкоміра та з-під шапки визирає, як шпак ізшпаківні.
Якщо Нюрі заманеться глянути кудись, то коміра він неопускає і
поперекане силує, а повільно і довго всім тулубом обертається, куди
йому треба. І знову стоїть. А руки —долоньками до землі. Причому на
правій три менші пальці підогнуті, а великий і вказівний розчепірені,
як до рахівниці, і коли у полі чи над селом замаячить пташина зграя,
Нюрині пальці самі собою відкидають невидимі кісточки: цок, цок,
цок... Лічить... Буває, що й нахилиться, видлубає щось пучкою з-під
снігу, повільно підніме до очей і роздивляється. Якщо це путнє щось,
то однесе його неквапливою ходою в сіни, покладе і так само поважно
вернеться на своє місце; якщо ж непотріб —ганчірка, іржава дротина
чи прутик, то знову зронить у сніг, бридливо розтуливши пучки, і
знову замре. Дихає «моррозяним духом». А надихавшись, іде до хати, і
посеред двору лишається в снігу кругле, втоптане валянками
кубельце.
В хаті Нюра скаже Нюрисі: «Немов пррогулявся трохи»,—і,
роздягаючись, оббиратиме, як і перед прогулянкою, кожну пушинку
на пальті, шапці, валянках —тих-таки, що й рахівникував у них
колись, білих.
200
Селяни, люд роботящий, заздрісний і неґречнийдо тих, хто важко
ніколи не працював, а пенсію має більшу, ніж вони, ті селяни, що
колись, як Нюра ще був рахівником, здоровкались з ним шанобливо,
звали на ім’я та по-батькові й відверто запобігливо усміхалися при
зустрічі, тепер так само відверто зневажали Нюру, а заодно і все його
сімейство, часто і в’ їдливо кепкували з нього між собою, з отих його
«прогулянок», білих валянків, портфелика (і то, бач, не забули!) і
завжди сходилися на одній думці: «Живуть Нюри, як коти!» І жоден з
них навіть не здогадувався чи не хотів здогадуватися —хіба, мо’, хто-не-хто розважливіший та м’який серцем розумів,—як мулько
живеться Нюрі та Нюрисі з трьома пристаркуватими, нікому, не
потрібними доньками,—особливо взимку і восени, коли в селі то в тій,
то в іншій хаті зацвітають весілля, гасають вулицями грузовики та
головин «Москвич», обсновані червоними стрічками, сплітаються у
хмільний вінок весільні пісні, і бубон гуде оддалік до самого ранку...
Тоді Нюра з жінкою крадькома одне від одного (вона в хаті, він у
хатині абонавпаки) туляться лобами до шибок і пасуть очима гучні
весільні каравани. А як зійдуться вкупі, то вдають, що байдуже їм до
тих усесільських свят. Хіба,може, Нюриха скаже про молодих:
«Він дак ще нічого, а вона — видря».
Тоді Нюра, зрадівши, підхопить:
«Еге, він ще немов і нічого, а вона —достеменна видря...»
«Як пр-рирівнять до нашої Мані, то й не пр-рирівняєш»,—докине
Нюриха.
«До нашої Мані їй немов що пнутися та пнутися»,—іще дужче
зрадіє. Нюра.
Про старших двох, Ольгу та Олену, мовчать, а —про Маню. Вона-бо й справді найчепурніша з-поміжусіх трьох нюрівських дівчат: на
зріст, як і Нюриха, низенька, дебела, очі чорні, хоча й без материного
пороху в зіницях, а вдачі —батькової, лагідної і полохливої. Одним не
взяла: як іде, коліна вперед викидає надто.
А про старших то й говорити годі: широкоплечі, як мужики, цибаті,
в ході, щоправда, легші за Маню, але пісноокі й, коли всміхаються,
показують усі ясна, бліді та негарні —в батька обидві.
Тільки й утіхи, що всі три добре заробляють і живуть у місті.
Старші дві рихтують асфальт на вулицях, а Маня бетоняркою на
будівельному заводі.
«Там тепер стільки р-розумах р-розвелося, що наші за ними до
культурнішої р-роботи не пр-ротовпляться»,—скаже, буває, Нюриха
чоловікові, як полягають спати, і Нюра довго ворочається потім на
ліжку з півнями та зітхає тихенько, наче він тому виною.
Зате коли односельці допитуються в Нюри, де та ким його дівчата
працюють, він одказує твердо, ніби з погордою:
201
«Мої там, де дерржаві зараз найнужніше: чорнорробочими»,—і
киває вказівним та великим пальцем: цок...
3 ним і не сперечаються, бо нецікаво. Та й що з Нюри за
співбесідник, як він нічогісінько у житті не тямить. Хіба ото сидить
коло мужиків (буває це дуже рідко і в тепло), слухає балачку та
усміхається тонко, а тоді, дивись,прорече: «Читав я в календаррику,
що помідорри й кавуни немов найкраще вночі рростуть». Чи отаке:
«Клубнику ррадиться в календаррику щовесни прорріджувати...»
По суботах нюрівські дівчата, здебільшого старші, наїжджають
додому, навозять батькам солодкого хліба з ізюмом, оселедців, пісної
ковбаси, хліба чорного, житнього, яким Нюра любить поласувати з
борщем, тощо. І Нюра зНюрихою, оповідаючи їм сільські новини, про
весілля, хоч і не змовлялись, мовчать.
А якось місяців зо два тому приїхали Нюрівни всі три. Старша і
середульша, як завжди, самі, а Маня з хлопцем — у робочому одязі,
кирзових чоботях та вицвілому береті, з-під якого врунилася у всі
боки руда кучерява чуприна.
«Привіт, папаша!» —сказавгість, завзято усміхаючись на весь рот,
і не встиг Нюранавіть руку знести, як його тендітна долонька
хруснула в дужій хлопцевій п’ятірні.
«Доброго здоров’я», —ледве спромігся вимовити Нюра і підвівся з
ліжка, на якому відпочивав після «прогулянки», а гість уже тиснув
руку Нюрисі й казав дуже весело:
«Привіт, мамаша! Ого, рука у вас —я вам скажу!»
І вже знімав свою куртку, берет, і вже чіпляв їх на вішалку біля
дверей, а голова так і палахкотіла рудим розвихреним полум’ям. Губи
у хлопця були великі, товсті й червоні, як зябра у тільки що спійманої
рибини.
«Значить, так, папаша й мамаша,—сказав він, ставши посеред
хати й усміхаючись на всі боки.—Без усяких переговорів. Звуть мене
Ільком. Ми з Манею дружимо. Уже третій місяць. Так що —самі
понімаєте...—і зареготів, начебто вітром по хаті війнув, так
безтурботно, так просто, що Нюра з Нюрихою, і старші Нюрівни, і
Маня, що сором’язливо тулилася плечем до одвірка, червоніючи й
ховаючи очі,—усі ніяково і водночас радо заусміхалися.
«А ти, хлопче, дивлюся, такий, як і я: довго бр-роду не шукаєш»,—
твердо, крізь посмішку, мовила Нюриха.
«Немов не шукає»,—розтяг тонкі губи і Нюра.
«Я, папаша і мамаша, люблю так: без усяких парадів. З роботи —
просто до вас. Прилизуватись нема чого. Який є. Правильно я кажу?»
—і підморгнув дівчатам, що тихенько хіхікали, затуляючи роти
долонями.
Далі балачка в’язалася сама собою, ніби цей Ілько ніколи й не був
чужим, тільки довго не приїздив. Він роздивлявся карточки на стінах,
202
упізнавав Нюру і Нюриху ще молодими, до одруження («Це ви,
папаша? Я ж бачу!», «А це ви, мамаша? Ну!»), тицькав пальцями у
головастих та великооких дівчаток, що обліпили Нюриху з усіх боків і
дикувато витріщилися в апарат: «Оце —Олена. Це —Оля. А це моя,
вуха наставила!»
І реготів, і з ним реготіли всі. А Нюра, трохи оговтавшись від отих
теплих, лоскотних «папаша» і «мамаша», непомітно затулив подушкою
безногого і півхвостого півнів на бильці...
Покінчивши з фотографіями, Ілько подарував усіх своєю
червоногубою посмішкою і сказав до Нюри:
«Значить, так: балачка балачкою, а діло робити треба! Де тут у вас,
папаша, магазин?»
«Немов знайдемо!» —бадьоро мовив Нюра, показуючи ясна, і
захапався вдягатись, чого раніше за ним не водилося.
А жіноцтво вишевкалосяв хатину і там зашепотілося, зачмихотіло,
забрязкало посудом, і за тим усім відчувалася радісна метушня людей,
що не звикли, невміють до ладу зустріти гостя.
У лавку Нюра йшов не попід тинами, стежкою, а серединою вулиці,
плечем до плеча з Ільком, і все туркотів йому щось та усміхався,
нахиляючись, як і до Нюрихи, бо Ілько був хлопець невисокий, і все
позирав на вікна хат, мимо яких проходили, ніби припрошував
очима, і посмішкою, і жвавою впевненою ходою: а дивіться, люди, хто
зі мною! І ледве стримувався, щоб не поплескати Ілька по плечу, як
свого. І хай це всі бачать, хай несуть новину з кутка на куток села,
щобусі до одного взнали!
Тим часом Ілько голосно, ледь не на всю вулицю розказував, що
працює він коло бетономішалок, що батьки його з Яготинського
району, що живе він, як і Маня, в холостяцькому гуртожитку і
заробляє непогано: має два вихідних костюми, плащ, пальто,
транзистор, баян, ще й батькам —«старим» —допомагає. Одне слово:
«Жити можна, а чо? Правда, папаша?»
І доки вони йшли —здавалося б, скільки там тої ходи від хати до
лавки! —Нюра встиг уже полюбити хлопця як рідного і навіть
прізвисько йому, жартівливе звісно, придумав за оті його червоні,
веселі, хай трохи й великі, губи: краснопер!
«А який крраснопер!» —думав, усміхаючись, і вже на підході до
лавки, де стояли купками люди, таки осмілився поплескати Ілька
долонею по плечу —отак ледь-ледь, отак лагідненько, аж ніжно.
Люду в лавці було чимало, і Нюра голосно сказав до продавщиць:
«Н а м —отієї, з червоною смужечкою. «Екстра», чи як її».
«Підождіть, папаша,—сказав Ілько, шаснув по кишенях і,
превесело усміхаючись, подав Нюрі ще трояк.—Беріть дві водки.
Дешево і сердито!»
203
«І то правда,—мигнув яснами Нюра.—Дешево немов і сердито! Дві
водки н а м , дівчино...»
Вечеряли трохи не до півночі. І всі пили. Навіть Нюра, що за життя
й разу не зросив губи хмільним зіллям, перехилив чарочку, сп’янів,
сміявсявголос і вже без вагання плескав Ілька по плечах, а як
розібрало геть, ще й обняв і раз по раз наказував донькам та Нюрисі:
«А підкиньте нам з Ільком погррібної капусти холодненької!»
«Ану, дівчата, достаньте лишеньмужикам солоного кавунця, немов
просвіжимося трохи!Та невсі біжіть, Маня хай зостанеться...»
Жінки прожогом кидалися до погреба, а Маня лишалася за столом,
оніміла й затерпла від щастя, і п’яненький уже Ілько, анітрохи не
соромлячись Нюри, тискав її своєю дужою рукою за стан —
рум’ янощоку, зніяковілу ледь не до сліз, але покірну. Потім Ілько
запропонував поспівати. І співав непогано, випускаючи з
округленого, як у рибини, червоногубого рота густі «а-а-а» та «у-у-у»,
але Нюри всі до одного потягли впоперек, тому пісню довелося
облишити.
Ранком молодята поїхали, сказавши, що мають квитки в якесь
дуже цікаве кіно.
Однак свято нюрівське на тому не скінчилося. Днів через три Нюра
з Нюрихою, вдягнені по-празниковому, з гостинцями в двох кошиках
(несла їх Нюриха), вирушили в Яготин.
Гостювали майже дві доби, а повернувшись, ходили селом від
одних добрих знайомих до інших —на жаль, було їх небагато,—і
розповідали про сватів.
«Вона така, як оце я,—хвалилася Нюриха.—Тільки р-руденька і
товща.Якби оце нам з нею, скажімо, пр-рийшлось набирати чогось
недор-рогого на спідниці, то мені тр-реба було б на п’ять кар-рбованців бр-рать, а їй —на сім з копійками».
«А він же який, сват?» —допитувалися знайомі.
«А він дак немов такий, як оце я,—вихоплювався з-поперед жінки
Нюра, чого раніше з ним не було.—Високий, худенький і теж
грамотний —обліковцем біля тракторів. І хворроби в нас із ним
однакові: в мене гастррит і в нього гастррит. Проте хазяїн добрий...»
Тепер Нюра тим тільки й жив, що ждав наступної суботи. Буває,
лежить у ліжку після прогулянки чи стоїть посеред двору,
прогулюючись, дивись —усміхнувся сам собі, промовив тихо:
«Дешево і серрдито... Прридумав же... Кррасноперик отакий!»
Ілько, однак, не показувався більше. І старші Нюрівни, і Маня, що
за ці два місяці навідалася додому тільки раз, казали батькам, що
йому тепер ніколи їздити, іспити складає в технікум при заводі. Нюра
охоче змирився, хвалив Ілька («грамотний скрізь немов прроб’ється»),
хоч і сумно трохи: скучав за простацькою зятевою усмішкою, за отим
204
Гюго веселим і завзятим «Привіт, папаша!..». Нюриха ж мовчала,
тільки пильно придивлялася до дівчат твердими чорними зіницями.
Від’ їжджаючи, Маня ховала очі од сестер і тихо обіцяла, що в
найближчий вихідний приїдуть разом з Ільком...
Тепер цей терновий сон...
І Нюра, дивлячись мимо пальців на ногах у підлогу, пригадав, що
Маня й справді була минулої неділі не такою, як завжди,—
сміхотлива, лагідно слухняна та уважна, а ніби зморена і до всього
байдужа. Пригадав і злякався.
—А може, цей террен і не в руку! —сказав проте якомога
бадьоріше.—То як перед п’ятницею сниться щось показне, тоді —в
руку. А це —прроти суботи...
—Може, й не в р-руку,—твердіше, ніж завжди, одказала Нюриха.
Нарешті приїхала Маня, вже надвечір, хоч мала бути зранку. Тихо,
наче крадучись, увійшла в хату і, змарніла, бліда, притулилася плечем
до одвірка. Нюра усміхнувся їй назустріч, босоніж устав з ліжка на
підлогу і так стояв, прислухаючись, чи не тупотить хто в сінях. Але в
сінях було тихо.
— А де ж це той... «дешево ісердито»? —спитав. І дивився на
Маню спершу розгублено, затим вимогливо, аж гнівно.—Ілько де?
Маня ступила крок до матері, що пішла їй назустріч, і вткнулася їй
головою в груди.
Нюра мовчки вдягався, байдуже, як сліпець, обминув жінку і
доньку біля дверей і вийшов надвір.
Там була весна. Плюскотіли струмки. Попід дворами на вулиці
сяяло низьке призахідне сонце, один за одним пливли у вечірньому
небі журавлині ключі, але Нюра мовби не бачив їх і пальцями,
вказівним та великим, не кивав, як завжди, лічачи синьокриле
птаство. Він стояв посеред двору зсутулений, з опущеними вздовж
пальта руками і невидющими очима дивився кудись мимо хат, садків,
городів, навіть мимо самого неба.
І все ж інколи вінзненацька посміхався і шепотів щось, тоді очі
його оживали, мружилися на сонцеі знов робилися невидющими.
Вечеряли мовчки. Нюра їв швидко й сердито, а не ласував, як звик
те робити. І коли Нюриха несла якусь страву від печі до столу,
викидаючи коліна далеко вперед, сказав раптом уїдливо:
— Чого ти ото викидаєш ті коліна, га?!
Нюриха подивилася на нього переляканими, аж зомлілими начебто
очима і повільнопішла ахатину, а Маня покинула ложку й заплакала.
Нюране втішав її, а їв далі.
205
Вночі, уже десь перед світом, Нюриха, що спала зМанею в хатині,
прокралася до чоловікового ліжка в світлиці, прилягла поруч і стала
гладити Нюрині плечі, голову, руки. Тоді сказала, вперше за все життя
плачучи:
—Якби бідовіша була, то бр-рехня... вдержала б. А такбач... побр-ракував...
—Якби інженерша або лікарша, то не побрракував би,— зронив
Нюра в пітьму.— Людину тепер ніхто не бачить.
Він сказав це так, наче знав давно. Без усяких «немов». Знав!..
А другого дня, проводячи Маню до автобуса, Нюра крадькома від
сторонніх очей —навіть поозирався довкола —похапливо дістав з
кишені новий-новісінький складений ножик з червоною колодочкою
та блискучим нікельованим; набором —шильцем, двома лезами,
більшим і меншим, ножицями і терпужком, уклав Мані в руку й
змовницька зашепотів:
—На... передаси. Скажеш: подарунок од папаші. Тільки ж не
загуби гляди.
Маня:взяла ножик і закусила тремтячі губи.
— Так і скажеш: од папаші немов... Подарунок.