Григір Тютюнник - Оддавали Катрю (сторінка 3)

. Свічки одразу жпогасли, зате калиналеліла в сонячному промінні, як весільне знамено. Федір виставляв настоли самогонку в трилітрових бутлях —сизу, синювату, чисту, яксльоза,—і незабаром над столами ніби туман устав: так багато булобутлів. І над туманом тим, напроти короваю, де мали сісти молоді,мовби церковці з срібними банями, височіли три пляшкишампанського.Коли на поріг вийшли молоді й свати, музики утнули туш, боіншого нічого підходящого не придумали, а це було знайоме: наурочистих зборах грали, коли колгоспникам вручали премії й грамоти.Першому, як представникові влади, надали слово голові колгоспу.— Дорогі товариші! —сказав голова, худий смирний чоловічок здовгим носом і глибоко запалими щоками.—Це добре, що ми оддаємо 141 сьогодні Катрю Безверхівну, алеце й погано. Добре, бо людиназнайшла своє щастя —тут не радіти не можна, і погано, бо не Катряпривела чоловіка в наш колектив, а її од нас забирають. Це —мінус.Отож я й кажу: товаришідівчата й молодиці, котрі не замужем,приймайте приймаків! —Тут голова й сам засміявся разом з усіма,навіть молодий пересмикнув устами, нібито усміхаючись.—Заманюйте чоловіків у наш колгосп! А ми з свого боку будуватимемовам хати й садиби даватимемо найкращі. Он у старому садкуколгоспному хіба не землі? Та там, як писав наш земляк Гоголь, дишловстроми, а виросте тарантас! Так що пожалуста. За це й вип’ємо!—Правильно,— гули чоловіки, бурхаючи собі в склянки просто вбутлів.—Говорить, як з листу бере!—Правильно! —вигукували жінки де завзятіші, тяглисячаркамидомолодих, до голови, обережно, щоб не залити закуску, а музики щераз програли туш.Потім пили за батьків молодої ймолодого, причому хтось ізпідпилих, певно, ще до весілля, задерикувато вигукнув:—А де ж це сват домбасівський? Чи, може, посадженого батькамолодому виберемо, та?—Свата нашого дорогого,—підвівся Степан із чаркою в руці,—срочно викликано на совіщання уВорошиловград! Так що вінотсутствує через державні діла, і я п’ю за нього позаочно!Степан сказав це так урочисто, а сваха, Клавдія Купріянівна, такпихато склала яскраво-червоні уста, що дехто з хуторян нахиливголову, ховаючи посмішку...Молодий скривився і щось шепнув Катрі, а та благальноподивилася на батька: мовляв, я ж вас просила...Скориставшись тишею, що запала на мить, з-за крайнього од садкастолу підвівся Омелькович, вантажник при сільпо і першийвиступайло на всіх колгоспних зборах. Омельковичів брат працювавдесь у Астрахані юристом, влітку наїздив у село і консультував усіхскривджених, тож Омелькович узяв моду говорити грамотно йофіційно. З його виступів завжди реготали, проте слухали охоче: словаінтересні.— Тарші! —гучно і впевненовиголосив Омелькович.— Фактіцско,юридіцско і практіцско перед нами вже не молоді, а чоловік іжінка!..—Катря залилася рум’ янцем і сховала очі, молодий високопідняв брови й дивився на промовця з неприхованим презирством, агостроязика Федорова жінка швидко-швидко зацокотіла:—Що ти, Омельковичу, ото верзеш? Ну як скаже —то як у попілторохне, їй-богу!За столом розлігся регіт, а Омельковичпришелепкувато кліпнувочима й сказав:142 — Юридіцеко вони вже розписані, значить, усьо, значить, поворотудо холостої жизні нема, хіба через развод. Ось що я хотів сказать!..—іпереможно сів.Музики, хоч були і напідпитку (перед їхнім ослоном поставили двітабуретки з горілкою й холодцем), зрозуміли, що промову Омельковича треба якось заскородити, зморгнулися і втнули «польку-бабочку», але тут підвівся дід Лаврін, знавець і пильнувач весільногообряду, махнув рукою, щоб затихли, й сказав, дочекавшись повноїтиші:— Кхи, а чого цети, Катрю, неперев’язала молодого хусткою? Хібати не хочеш прив’язати його до свого серця?..— Правильно! —заґелґотало жіноцтво.—Оце до ладу!А за крайніми столами, де розташувалися чоловіки (коло жінки яксядеш, то хіба вип’єш по-людськи!), забубоніли:—Як схоче в гречку скакнути, то й на налигачі не вдержиш, ги-ги-ги!..—Щось він дуже маніжений. Таке пхе тільки газети читає та втілівізор дивицця...Катря повільно встала, висмикнула тоненькими пальцями хустку з-під рукава —нову, шовкову, спресовану в рівненький квадратик, ілагідно усміхнулася до нареченого. Той підвівся, неохоче підставивруку, немовби для укола. Коли хустка на його рукаві зблиснулашовковим клинцем, весільна громада, ніби змовившись, гукнула:— Гір-ко! Гір-ко! Гір-ко!Катря всім тілом подалася до молодого, ладна, здавалося, хмелемобвитися навколо нього, заплющити очі й летіти в поцілунку, як упрірву... А молодий, напружившись у шиї так, що аж комір у неївп’явся, ледве дотягся стиснутими губами до Катриноїщоки йторкнувся, її —гарячої, як вогонь.—Не т-а-ак! —залементувало жіноцтво.—Так, як уперше, давай!—Як на самоті!—Гірко!—Покажи, як інженери цілуються!—Ха-ха-ха!..—І-і-ги-ги!..—Язичники,—тихо сказав Катрі молодий, коли вони вже сіли,таки поцілувавшись, і пригубив з чарки, що тремтіла в його руці, а Катря випила свою до дна й одказала мирненько:—Люди як люди. Ти б краще випив, як усі.Молодий суворо глянув на неї збоку, проте змовчавшище міцнішестис губи.143 Жінки завели пісні, простої, не весільної, бо таки розуміли: якщо «В нашої княгині» не личить молодій, то «А в нашого князя» аж ніяк неличить молодому. Такий дутель —і князь?.. Ні!Катря, осміліла після двох чарок шампанського, теж пристала допісні, зразу тихенько, немов сама собі співала, коли ж чоловікипотужними басами заглушили підголоска, взяла раптом першим,дзвінким і чистим, як бурунець на дні криниці, голосом:Ой, братіку, сокілоньку,Ой, братіку, сокілоньку,Та візьми ж мене на зимоньку...Від цієї давньої, ущерть налитої смутком пісні, з якою виросло неодне покоління хуторян і не одне покоління пішло на той світ, у жінокбриніли сльози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішали очима йпрохмелялися, наче й не пили, а Грицько Байрачанський витав своїмтремтливим тенором високо-превисоко, як одинокий птах попідхмар’ ям. Здавалося, не десятки людей співало ту пісню, а однамногогласа душа... Ще вчора Олексій Цурка тинявся в селі побіляклубу п’яненький, шукаючи собі «ворога», щоб одвести душу, азнайшовши (то був колишній бригадир), підходив до хлопчаків іблагав першого-ліпшого: «Ванько, піди займи бригадьора, хай він тебевдаре, я йому пику наб’ю»...Ще недавно Параска Шмуркова з піною на губах гризлася зсусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму... А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню,знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних та поштивих дітейодних батька-матері. Вони то були —і не вони.—Дають хохли! —захоплено сказав до молодого хлопчина, щоприїхав разом з ним «Волгою». Голосно сказав, сподіваючись, мабуть,що його за піснею не розчують. Однак Федір Безверхий, який сидівнеподалік за родинним столом, таки дочувся, примружив очі йспитав:—А ви самі, звиняйте, звідки будете?—О, я, папаша, здалеку,—поважливо одказав молодик.—Я з Вінниці. Тобто батьки звідти. А я корінний донбасівець.—А-а... То далеко! —реготнув Федір.—Це ж у вас, у Вінниці,кажуть рабий замість рябий?..—Та ні, кажу я вам: я корінний донбасівець. То батьки...—Ну, то давайте вип’ємо за ваші краї,—оскирнувся Федір.—Поповному, щоб дома не журилися, як то кажуть.Випив, утерся хусткою і гукнув до співаків:— А чого це ми такої сумної завели? Хіба веселішої немає радитакого дня?— То давайте «Із сиром пироги»... Давайте?144 Але тут знову підвівся дід Лаврін й сказав:—Кхи, цієї пісні за моєї пам’яті ніхто у нас ніколи не співав. І нетреба. Бо якби козаки билися тільки за дівчиноньок та пироги, то досібули б ми турками. Хай кращеоно музики грають, атонавіщо ж їхпокликано...—Мені —мою,хлопці, вибрався з-за столу Лука Ількович Власенко,колишній кавалерист і ротний кухар, а нині лавочний сторож на селі.Все своєжиття, і довоєнне, й повоєнне, Лука Ількович танцював нагульбищах тільки «бариню» —Баринею його й прозвали,—а своюрозповідь про минуле починав так: «Як служив я в кавалерії, то шабляв мене була довга й на коліщатку...»—Грій, Мишко, бубну,—розпорядився Іванушка-скрипаль.Мишко-бубніст підпалив шмат газети, трохи потримав надполум’ям свій саморобний струмент із собачої шкіри —і бубон загув,як дзвін. Іванушка притиснув скрипку підборіддям до плеча, піднявсмичок, Василь-сопілкар послинив язиком мундштук сопілки, Шурко-баяніст програв акорд, а Лука Ількович став у свою улюблену позицію:поклав долоню правої руки на потилицю, лівою взявся в бік івиставив уперед коротшу поранену ногу. Тоді чвиркнув крізь зуби йсказав:— Ну?Іванушка коротко махнув смичком —і баяніст повільно, карбуючикожен такт, на самих басах заграв вихід. До басів непомітнопідпряглася скрипка й, солоденько зойкаючи, як лукава молодиця,пішла з ними в парі; за нею струмочком влилася в мелодію й сопілка,тільки бубон мовчав, ждучи слушної нагоди...Лука Ількович покрадьки пішов по колу, накульгуючи на лівупоранену ногу, а праву викидаючи перед себе рівно,як лелека,—очіпримружені, короткі сиві вуса настовбурчені, бо підпирав верхнюгубу нижньою, вдаючи коверзуху-бариню. А Мишко-бубніст, нібикепкуючи з тої великої пані, скривив набік великий рот і вимовляв утакт музиці:Е-е-е ба-ри-ня ла-са, ла-са До лю-бо-ві у-да-ла-ся,Ба-ри-ня-цяць-ка,Ба-ри-ня-киць-ка!..Іх, іх, і-хи-хи-х —залилися сміхом мідні брязкала на бубні і вразумовкли.Що не вечір, то й новий! —зареготав бубон,—Що не вечір, то й другий!145 І враз мелодія закружляла, мов вихор.Бариня —кицька!Бариня —ласка!—А давай-давай-давай! —не своїм голосом заволавМишко,червоніючи й витріщаючи очі.—Гоп-ца! Га-ца-ца!..Лука Ількович і собі щось вигукував, молов ногами куряву,вимахував руками, як вітряк раменами на доброму вітрі, вигинав тілосюди й туди, так і сяк, і здавалося —не танцює він, а перекидаходить... Тоді цоб —став як укопаний і всі, навіть ті, хто бачивстарого в тапку не раз і не два, подумали: все, заморився, кінець. А Лука Ількович, виждавши потрібний такт, пустився раптом знову, зтаким завзяттям б’ ючи себе долонями по литках, по стегнах, погрудях, по шиї й підошвах, що вже й музики не чути —тількивиляски. («Після кожної «барині»,—хвалився не раз Лука Ільковичдядькам,—у мене все тіло в синцях, і долоні, й пальці —чарки невдержиш. Птьху!»).—Ну, дають! —хапаючись за чуприну, вигукував крізь сміх «корінний донбасівець» і штовхав молодого під бік. Той теж сміявся —не скупо вже й не зверхньо, а щиро по-людськи —і виявилося, щосміх у нього тихий, м’який, як узахопленогохлопчака, а зуби рівні табілі. Він обіймав Катрю за стан, чув під пальцями її гостренькийтвердий живіт, і приємна хвиля батьківської радості огортала його.—Вип’ємо, Катюша? Вдвох...—сказав тихо.Вона здогадалася, за кого, опустила очі й знову звела їх на нього —глибокі, прекрасні, закохані до нестями,—і кивнула:— Я тріньки, бо мені вже не можна, а ти всю.Їй хотілося обняти зараз і дядька Луку, і музик, і всіх гостей за те,що її коханий став знову такий лагідний і добрий, як у перші дніїхнього знайомства...—Молодця! —загукали весільчани, коли музика змовкла і Лука Ількович, заточуючись від утоми, рушив був до столу.—Гойдатьтанцюриста!—Гойдайте,—погодився Лука Ількович,—тільки дивіться невпустіть, бо як і другу ногу скалічу, тоді квит «бариням»...Дужі хлопці-трактористи кілька разів підкинули дядька вищестріхи, під загальний регіт хуторян однесли до столу й налили повнусклянку —як премію. Музики теж обсіли свої дві табуретки зхолодцем та горілкою. А за крайніми столами, де сиділи чоловіки, булочути скрадливий голос відомого на всю сільраду брехуна Самійла Шкурпели:—Поньмаш, чорт, забігаю я, значить, у Берлін і питаю:де тут Гітляр? Дивлюся, треться один у гурті серед німчуків, вуса отако 146 ствпчиком, чубчик набік і збілим хлажком у руках... А сам уцивільному... Бачу: бочком, бочком — за спини ховається. Генде гохі!—кажу... Попався, гад? —І автомат йому вгруди наставив.—Ком замною, кажу...—Ну й брехло ти, Самійле. Гітлер же спалився!—Підожди, підожди,—обидився Самійло,—ти зразу дослухай, тодіобзивай... О, приводжу я його до штабу, а там таких, як він, цілачерга стоїть, душ триста. Двійники, паньмаш!..—Так ти сам забіг у Берлін чи з військами?—З військами, в самому авангарді був...—А я, як служив у кавалерії,—вже ледь володаючи язиком після «преміальної», мовив Лука Ількович,—то шабля в мене була довга і наколіщатку...—Да-а,—озвався молодший Самійлів брат Симін,—як служив я в Карелії, то командир полка викликає мене раз та й каже: «Бери,сержант Шкурпела, сімдесят тягачів, сам во главу колони і паняй утундру за лісом, бо нічим солдатам баню топить»...—...Думаєш, чого отой опішнянський Кольчак так багато зайцівторік набив і всіх з лівого дула? Бо воно в нього хрестиком золотимпрострелене... І перед кожним полюванням він собі очі вовчою жовчюмаже —тоді видно чорт-тій куди...— ...Це правильно, що впровадили виховання молодші. Бофактіцскі вона забула, що до чого. Мене, було, отак у сорок шостому Захарко викличе в сільраду й каже: «Збери хлопців-допризовників,построй —і марш-бросок під зіньківську гору». То я вистрою та яккрикну: «Біго-ом! Ширє шаг!» —то тільки хекають і анічичирк. І тибіжиш. І чувствуєш за плечима отвєтственность...—І ніякий цей молодий не інженер, а снєсар...—озвався вперше завсю гулянку Данило Шкабура, який ніколи нікому й ні в чім не вірив,а казав завжди: «Все це брехня».—Як не інженер? —спитали в нього.—А так. Інженери не такі.—А які ж?—Не такі...Були вже й п’яненькі. Першого одвели попід руки в хату і вклалина горіле ліжко голову колгоспу, бо Степан йому, як начальству,підливав найміцнішого перваку, аж доки не звалило чоловіка зстільця. Голові ще до того, як йому впасти, казали: «Може, підете,Іване Луковичу, в хату та одпочинете?» Алевін образився: «Хто? Я? Ні-ні... Я свій взвод у бою ніколи некидав —і вас, непокину!»Олексій Цурка швендяв од столу до столу, втуплювався ледь ненакожного червоними, як мочені сливи, очима й питався: «А дебригадьор? Найдіть мені бригадьора, я йому голову зверну —ізпівночі н-на південь!..» Чіплявся навіть до господаря: «А-а, Степан Кі-147 кіндратович... Ідіть сюди, ближче... Не хочте, боїтесь... Знаємо, як виторгуєте... Пшоно як продавали? Три кіла пшона —півкіла розталихканхветів у нагрузку. А самі брали ті к-канхвети, той дьоготь?Знаємо!..»З-за садка, здавалося, одразу за ним, підіймалася супротиполуденного сонця велика, у півнеба, синя хмара, задув холоднийвітер, і незабаром рушив густий навкісний сніг, лапастий і мокрий —перший сніг.Молоді пішли в хату, бо зодягнені були легко, то померзли. А щетреба було збиратися в дорогу.Один по одному, подякувавши господарям за хліб-сіль, сталирозходитися й хуторяни, жінки та діти здебільшого. Чоловіки жперенесли кілька столів під погрібник, у затишок, гомоніли, співалиохриплими голосами, а хто вже був геть п’яний та тонкий на сльозу,той плакав, згадавши свої обиди чи від жалю хтозна й до кого...Смеркало, коли молоді, вдягнені по-дорожньому, сваха й товаришмолодого вийшли з хати до воріт, біля яких їх ждала вже заведена «Волга».Катря й Степаниха плакали і раз по раз припадали одна доодної, молодий кривився, як від болю, а Степан, бувши під доброючаркою, уже вкотре торочив йому:—Ти ж, синку, не обиджай Катрі. Вона в нас жила, як ластівка вгніздечку, ні горя, ні нужди не знала, то дивись. Жінкою вона будетобі золотою —вір батькові.—Вірю, папаша, вірю,—заспокоював його молодий, тримаючируки в кишенях плаща.—Не хвилюйтеся, все буде добре.—Ави ж, свахо,—обіймаючи Клавдію Купріянівну та цілуючи її всухі, напудрені щоки, воркотав Степан,—дивіться там. Якщо не такщось робитиме, підкажіть, навчіть, ну, не обиджайте. Вона ж унас...—І махнув рукою.—А я вам... Пишіть, чого треба, всеприставлю: картоплі, яєць, свіжини. Чого ж, для своїх не пожалію...Все оддам, аби жилося...Молоді та гості повсідалися, хряпнули дверцята, дужче загув мотор,і машина, зриваючи сніг, помчала вуличкою, лишивши за собою двісмуги од коліс.—Та моя ж ти дитиночко дорогосенька, коли ж я тепер тебепобачу!..—скрикнулаСтепаниха і зайшлася плачем.Федір із жінкою підхопили її попід плечі й повели в хату, а Степанзгорблено пішов до погрібника, де гули чоловіки.Машина вискочила за хутір, підсвічуючи фарами чашечки нателеграфних стовпах, і помчала до шляху, а Катря все дивилася йдивилася у заднє віконце, за яким уже ледь бовваніли хати,поблимувало де-не-де світло на стовпах та у вікнах, а коли хутора не 148 стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі їйдрібно тремтіли.

 

Сторінка 3 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_oddavaly_katryu.docx)Tyutyunnik_grigir_oddavaly_katryu.docx40 Кб2271
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_oddavaly_katryu.fb2)Tyutyunnik_grigir_oddavaly_katryu.fb282 Кб1528

Пошук на сайті: