Григір Тютюнник
СТЕПОВА КАЗКА
Забутий Курінь
Ніхто вже не пам’ятає, відколи стоїть посеред степу отой Курінь —хатка не хатка, бо ні стін, ні вікон, ані димаря; одначе й стіжок нестіжок, бо двері є. А за дверима —холодний морок, грибами-поганками пахне та давніми дощами. Є ще у Куреня дві великі дірипо боках. Одна зяє на північ, звідки взимку вітри холодні, друга напівдень, звідки вітри теплі.Гасають побіля Куреня й інші вітри й вітерці, шукають, у яку б тоїм веселу дірочку свиснути: опівнічні —вітри чорні; вдосвіта —блакитні; в полудень —прозорі; звечора —зелені… І всяк свою піснювиводить у дверях Куреневих та дірках; чорний вітер, опівнічний,стогне по-совиному; блакитний, досвітній, зітхає спросоння;прозорий, полуденний, весело свиськає, а зелений, вечоровий, тиховоркоче, бо хочеться йому спати.Стоїть Курінь, старіє. Мох на ньому послався, жовтий і зелений,бур’ яни довкола розкошують, не кошені, не толочені: полин і вівсюг,ковила і молочай, горошок і деревій… А на самому верху Куреневомутополеня росте —залетіло звідкись іще зернятком. Куди вономандрувало, звідки —хтозна. Приблудне тополеня.Взимку та повесні Курінь відчинено з ранку до вечора і цілу ніч.Заходь у двері, лізь у вікна-діромахи, якщо тобі дверей мало! А восени 270 і влітку —зась, тому що і двері, і дірки, ібур’ яни довкола заснованіпавутиною: згори вниз, уздовж і впоперек, сітями круглими й сітяминавкісними… Всякими. Бо кожен павук по-своєму думає: один круглодругий уздовж, третій упоперек… Яка думка, така й сіть!Незатишно в Курені. Од моху дух похмурий сходить, авсерединіусещось гуде:чи то протяги степові, чи, може, джміль залетів та ніякне вибереться.Забутий Курінь.І ніхто вже не пам’ятає його молодим, коли був вінсхованкою відгроз і спеки, холоду і втоми всякому степовикові —і орачам, і сіячам,і жниварям, і молотникам… А ниви пахли хлібами, динями, кавунами,і шуліки високо в небі погойдувалися на крилах. Вечорами перед Куреневими дверима горіло вогнище, збиралися вморені люди іспівали вморених пісень. Потім і люди, й пісні засинали, і тількиполум’я од вогнища то шугало вгору червоними шпичаками, тогнулося дугою од вітру, то й зовсім згасало. І тоді аж до світанкужеврів та блимав у ніч невсипущий жар та іскри никали побіля Куреня цілими роями і гасли лишком одна по одній.Тепер Курінь уже давно живе посеред степу сам-один. Вже йговорити забув. А знав же! Не сам знав, щоправда, а навчився відтого, хто його змайстрував,—дядька Демида, теслі і вшивальника.Було це так. Коли Демид тесав дерево на Курінь, то перед тим, яксісти перепочити, розгинав спину, брався руками за поперек і казав:— 0-ох! Болять мої кісточки… Мабуть, на дощ.А коли зробив Куреневі раму, щоб він міцно стояв на землі, колиоббив латами, щоб було до чого солом’яні кулі в’язать, а далі ще йушив, то перш ніж сісти на траву і закурити цигарку —а може, нарадощах, що Курінь ужеготовий,—вигукнув весело:— Хух. Заморився, хай тобі абищо.Не на Курінь сказав «абищо», а насаме оте Абищо. А що воно таке,ніхто не знає, навіть сам дядько Демид.Потім, перепочивши та перекуривши, ходив Демид навколо Куреня, причісував граблями стріху, пробував йогопохитати рукою іказав сам собі:—Ш-шо-о? Він стоятиме! Демид як змайструє, тонавік. Еге!А другого дня прийшли люди забирати Курінь у степ. Сталипідсаджувати його на воза, а він раптом сказав так самісінько, як і Демид:— 0-ох!Аяк везли у степ і вітер бавився новенькоюсолом’яною чуприною Куреневою йтерся об його солом’яні боки, він усеказаві казавздивовано:—Ш-шо-о? Ш-о-о?271 Коли ж привезли і зсадили з воза на землю, Курінь радо видихнув:— Хух!І часто він потім так казав, бо часто його перевозили й переносилиз поля на поле, з баштану на баштан.Тепер забутий Курінь мовчав день у день і рік у рік, бо ніхто йоговже нікуди не возив і не носив. Навіть незгадував ніхто, як колись,бувало:—Ой, рятуйте, яка хмара насуває! Гайда, людоньки, до Куреня!Або:—Де се воно вогнище так виграє в степу?—А то коло Куреня сторожі вечерю варять.Тепер —ні. Тепер хіба, мо’, хтось проїжджий чи перехожий спитаєв селян:—Що воно ото чорніє в тумані серед поля?—То був колись Курінь,—одкажуть йому.—Тепер там ніхто неживе.Та й повсьому.Так думають і кажуть люди. Бо їм невтямки і навіть невздогад, щонасправді Курінь отой хоч і старий, та не сам. Насправді в ньомуживуть, і старанно працюють, і спочивають, і їдять, навіть граються,як є коли. Живуть у ньому ті, чиєї мови люди ніколи не чули, незнають, а отже, думають, що її й нема.Нехай собі думають. А ми краще подивимося та послухаєм.
Як свисне Бабак…
Ранньої весни, коли в степу на сході сонця по всіх ярах тавиярочках вилежуються сонні тумани, а трави ще тільки сходять напагорбах зеленими табунцями, біля самісінького Куреня ворухнуласяраптом суха бур’янина, похиталася-похиталася з боку в бік і впала. А на тому місці, де вона стояла, зробилася нора. У норі хтось важкопосапував і сердито бурмотів. А трохи перегодом з-під землівиткнувся в туман гострий писок, за ним —сердитющі настовбурченівуса, а за вусами і вся голова якогось підземельника — припорошенапилом, безочей і з маленьким ямочками в щетині замість вух.— Пфу! —сказав підземельник, курнувши хмаркою пилу. Потімпонюхавтуман і прислухався.Біля Куреня, вбур’янах, ідалі встепу було тихо, а туман —теплий.Аж тоді підземельник повільно підняв угору дві рогові заслінкипобілявух-ямочок, і з-під них вигулькнуло на світ двоєочей. Вони булималенькі й колючі.—Пфу! Як червоно…Підземельник недобачав, тому сонця не любив.272 «Гм, де ж це я опинився?» —подумав підземельниксердито, бойому дуже хотілося їсти, і вибрався з нори весь.Він був кволий після зимового сну, тому ледве переставляв ноги —передні, з гострими роговими пальцями, ще нічого, міцненькі, а задніледвеволочилися, і слідом за ними ледве волочився геть охлялий хвіст.Натнувшись на Курінь, підземельникзлякано присів, а що Куріньмовчав і не ворушився, то він осмілів, покуштував язиком вологий відтуману мох і став швидко його лизати. Ах, як прохолодно стало йому вгрудях, скільки сили прибуло одразу! І підземельникповеселішав.— Ту-ру-ру, ту-ру-ру,—замугикав він і рушив обдивлятися Курінь зусіх боків.Курінь пах землею і мохом і видавався підземельникові горою, щозникала десь високо в тумані. А бур’яни навколо —як ліс, і пахощіїхні були гіркі та прохолодні.«Добре було б отут вирити колодязь,—подумав підземельник.— З цієї гори в нього набігало б у дощі повно води. А на рівному вирий —води набирається при самому дні. Полізеш, лизнеш капельку івибирайся, дерися знову вгору. Та ще задки… Спробуй!»І тут він опинився напроти Куреневих дверей. З них сивимиклубками викочувався туман і дихала вогкість. Підземельникнаїжачився і гукнув дуже войовниче:— Турр, турр!У Курені, однак, ніщо й не шелеснуло, тільки луна розкотилась потемних кутках.«Гм, виходить, я прокинувся перший,—подумав підземельник.—А може, ще й Бабак не свистів, може, ще й не весна, а тільки відлига?»І вже геть осмілів (раз він перший, то кого ж йому боятися!) іпопхався в Курінь. Проте не зробив і двох кроків, як з-під ніг йомузакричали погрозливо:— Ану, не наступаться! —І луна в Курені теж погрозливопроказала:«Ану, не наступа…»Підземельник присівна лапах, зачаївподих. І тут йому сталолоскотно —в ноги, в боки, вживіт, навітьна кінчикові носалоскотнуло. Підземельникоглянувсебе і побачив, що по ногах йомуодин за одним, як пожежники по драбині, деруться якісь носатібігунці. Вони підсаджували один одного носами, підпихалитоненькими ніжками і всі, як один, войовниче ворушили вусиками.—Ти хто такий! —почув підземельник і побачив на кінчикові свогоноса такого ж бігунця, як і інші, тільки трохи товщого. Він такожворушив вусами і дивився в очі підземельникові дуже суворо.—А ви хто? —сердито буркнув підземельник.—І чого лоскочетесь?—Ми Мурахи,—поважно одказав той, що сидів на носі.—А я Мурашиний ватаг і питаю в тебе, чого ти наступаєш ногою на вхід до 273 нашого мурашника? Хто такий будеш? І чого тобі в нас треба? Тількивідповідай швидко, бо нам ніколи.—Я Кріт,—сказав підземельник лагідніше, бо од лоскоту йомустало приємно, навіть смішно трохи,—і шукаю, в кого спитати, чисвистів уже Бабак? Наступив же я на вхід до вашого мурашника, якви кажете, не навмисне, а тому, що недобачаю. А якщо ви —ватаг, тоскажіть своїм, хай не лоскочуться. Іще, прошу, скажіть, скільки вастут є, бо я, правду кажучи, ніколи не бачив такого великого гурту. А як можна, то ще й таке спитаю: куди се ви поспішаєте?Вислухавши це, ватаг щось гукнув до Мурах, щось показав їмвусами, і вони хутко побігли з Крота на землю. Тоді промовив:—Бабак свиснув уже хтозна й відколи, ще вчора в полудень;поспішаємо ми завжди, бо в нас повно роботи під землею і на землі:гнізда будувати, землю викочувати нагору, пшеничину тягти аж з-під Куреня сюди, в Курінь… А всіх нас дев’ять тисяч двісті. Але поки яказав вам, що нас дев’ять тисяч двісті, нас набралося вже дев’ ятьтисяч триста, а поки я кажу вам, що нас дев’ятьтисяч триста, то наснабралося вже дев’ять тисяч чотириста, бо ми ще тількипрокидаємося від зимового сну…—Так, так, я сам тільки що прокинувся,—зітхнув Кріт, бо зновувідчув, що йому хочеться їсти, але розсердитися не посмів: аджевнизу, біля його ніг, стояла ціла ватага Мурах, до того ж їхній ватажокбув такий люб’язний…—Я хотів би подивитися, чи не можна й менідесь тут вирити нору, бо я, розумієте, не терплю світла. А там, у степу,де не виду з-під землі, — скрізьсонце. Іщебачу я: земля тут сира,м’яка… У ній, напевно, єбагато черв’ячків, а я, правду сказати, дужелюблю ними снідати.— Тут Кріт сором’язливо посміхнувся і додав: —І обідати.— Тоді посміхнувся щераз і щераз додав: —І вечеряти.— То будь ласка! —погодився Мурашиний ватажко.— Будьтенашим сусідом. Правда, в одному кутку оно вже хтось почав ритинору. А в інших трьох вільно. Вибирайте, який вам до вподоби. Тількизараз подайтеся, прошу, трохи назад і прийміть лапу, бо ви,—пробачте, що знову нагадую,—затулили нею вхід до нашого житла.Пройдіть якось боком.Тут Мурашиний ватаг дістав своєю тоненькою лапкою найближчудо Кротового носа травинку і збіг по ній на землю. А Кріт подавсяназад і прибрав лапу з ледь помітної нірки в землі.Тим часом ватаг промовив до своєї ватаги:— Братове! Той, кого ми з вами хотіли покарати за шкоду,називається Кротом. Він недобачає і заподіяв нам шкоди ненавмисне.А щоб надалі з ним такого не було, давайте нагорнемо над нашимпідземеллям купу землі! Тоді новий наш сусіда бачитиме її ще здалекуі обминатиме. А зараз — усі, як один, стали до роботи!274 І перший шаснув у нірку, а за ним довгим чорним шнурочкомпотяглася під землю і вся його ватага.Кріт обережно переступив той шнурочок і увійшов до Куреня.Супроти дірок, що зяяли в туман, на нього війнуло протягом, і вінздригнувся. Зате далі, в кутку, було так затишно, так тепло ісмерково, що Кріт аж туркнув раденько і вже хотів рити нору, але тутодин його вусик зачепився за якусь невидиму струну, і вона голоснобринькнула.— Ну-ну, порви-порви! —почув Кріт у себе над головою грізнийпокрик і зіщулився, і присів на лапах.А струна задрижалашвидко-швидко (схоже, по ній хтось біг), і замить Кріт побачив біля свого вуса сірого волоханя з довгими гнутими,як дужки, ногами, великим круглим черевцем і маленькою голівкою.Ще волохань мав восьмеро очей, і всі вони зорили в різні боки.—Хто такий? —спитав волохань, погойдуючись на струні табринькаючи по ній одною лапкою.—Я Кріт,—сердито буркнув йому Кріт, бо йому знову хотілосяїсти.—А ти хто, що вигойдуєшся тут?—А я Павук,—поважно мовив волохань.—І не вигойдуюся, адожидаю муху. А ти сюди по що?—Нору буду рити.—сказав Кріт і чхнув, бо туман зайшов йому вніздрі. —Мені Мурашиний ватаг дозволив… А ти краще скажи,навіщо тобі стільки очей?— Ха! —посміхнувся Павук.—Щоб дивитися одразу в усі боки. Онобачиш мою снасть? —показав лапкою вгору.Кріт підвів голову й побачив над собою величезну круглу сіть, щопогойдувалася од протягу (цей Павук думав кругло, тому й сіть у ньогобула кругла).—Так ото я там сиджу і жду мух,—пояснив Павук.—Як тількиналетить котрась, то й заплутається. Тоді я не тільки чую, щопавутина дрижить, а ще й бачу, де саме.—А зараз куди ти оце дивишся, що я ніяк не доберу? —спитав Кріт.—На тебе,—усміхнувся Павук.—І праворуч. І ліворуч. І назад… А ти?—А я тільки на тебе, й то недобачаю,—одказав Кріт і теж ніяковоусміхнувся.—І в мурашник тільки що вшелепкався…—То, може, давай я тебе навчу бачити у всі боки? —сказав Павук.—Давай?—Та якщо зумієш…—не дуже охоче погодився Кріт, бо йому ж отохотілося їсти.275 А Павук зрадів, що випадає погратися, спритно окрутнувся напавутинці й побіг угору до сіті. А як вихопився на неї, гукнув Кротовівниз:—Ти мене бачиш?—Либонь, мріє щось трохи, таке, як ти —і не ти,—узвався Кріт.—Тоді ж пильнуй! —завзято крикнув Павук і подався кружка посвоїй снасті.Кріт звівся на задні лапки, ще й на хвостик трохи обіперся і ставшвидко обертатися за Павуком. Разів зо три обернувся так навколосвого хвостика. Тоді втомився й сів.— Дивись, дивись! —захекано гукав до нього Павук.— А що, вжезморився? Хек-хек… От бач! А мені якби ти оце кружка бігав… хек-хек… а я сидів, крутитися не треба: на те, в мене… хек-хек… восьмероочей. От я зараз до тебе спиною, а бачу… хек-хек… що ти робиш.—А що я роблю? —спитав Кріт і ледь помітно ворухнув хвостиком.—Хвостиком ворушиш!—А зараз —що? —спитав Кріт і швидко торкнув лапкою одинсвій вус.—Вусик торкаєш!Павукові дуже сподобалося прихвастувати, і він сказав:—Двоєочей таще підсліпуватих —то, вважай, нічого, іхто схоче,тебе вхопить. Усяка хапачка!— Нетак-то скраю,—образився Кріт.—Я теж, коли хочеш знати,можу бачити у всі боки.—Як? —спитав Павук насмішкувато, але недуже.—А так. Ось ти паняй по своїй снасті кружка-біжка і зупиняйся дехоч, а я спиною до тебе одвернуся й казатиму, до саме ти зупинився.—Нумо! —весело погодився Павук.—Тільки ж я тепер мовчатиму,бо ти по голосу вгадуватимеш.—І подався кружка.Супроти тої дірки, в яку зазирало сонце, він став і навіть подихзатамував. «Хай спробує!» —весело подумав.— Зараз ти сидиш… напроти сонячної дірки,—сказав Кріт.Павук мовчки здивувався, а тоді ще швидше дременув по круглійсвоїй сіті й знишк над самісіньким Кротом.—А зараз ти наді мною! —сказав Кріт.—Як же ти бачиш? —озвався Павук, і в голосі йоговже не чутибуло хвастощів.—А казав —недобачаєш…—Казав,—засміявся Кріт,—та не зав’язав. Бо в менезамість очейвуха бачать,—Коли ти біжиш, снасть під ногами в тебе каже: рип-рип, рип-рип… А як зупинишся —мовчить. Отож де вона вмовкла,там ти і є.—А-а,—кисло мовив Павук, бо вихвалятися тепер йомубулонічим, а просто так гратися не хотілось.—Тоді рийсвою нору, а я піду 276 спочивати, бо так ухоркався…—і, втомлено заточуючись, пішов посвоїй павутинці вгору.—А як я твою струну вусом порву? —гукнув йомунавздогінці Кріт. —Тоді що?—Рви,—сказав Павук, не оглядаючись,—я нову натягну. У менецих струн стільки, що на сто сіток вистачить.І загойдався на круглій павутинці, і підобгав під себелапки-дужки,і вже засинав, утомлений. А Кріт де стояв там і зник під землею,тільки грудочки вгору полетіли.