Ходи, біда, стороною
…І ніхто з Куреневих помешканців, а також сам Курінь, несподівався, яка то біда ждала їх уранці. А сталося от що.Як тільки сонце виринуло з-за перелогів і степ усміхнувся до ньогорум’ яними росами, почули куренівці далекий грізний гуркіт, що всенаближався і наближався. Двигтіла від нього земля, дрижало Їжаковекубло та Кротова й Мурашині нори, і Павукова сіть дрижаладрібненько.Прокинувся Їжак, заблищав з кубла нажаханими очима, забігалимурахи коло мурашника, розпачливо заметався по своїй павутині Павук. Тільки Крота не видно було; він кидався глибоко в норі зповерху на поверх свого житла і не тямив, що воно там коїться нагорі.Ні, вчорашній гуркіт був не такий. Вчорашній гуркіт схожий був наодин грім, а цей, що наближався,—на сто!Потім ці сто громів підкотилися до самісінького Куреня і знишкли,наче їх і не було. Тільки дим огорнув Курінь густою хмарою, такийядучий, що й не продихнеш.— А що, хлопці,—сказав хтось дуже голосно,—приорем старого Демидовича а чи пожаліємо?Зачувши ці слова, Їжак, що скрутився був у колючу кулю, хутковипростався і забігав по Курені, шепочучи усім своїм побратимам:— Кажіть мерщій отако: «Ходи, біда, стороною! Ходи, біда,стороною!» Тоді вона піде. Кажіть!І загуло все товариство разом.—Ходи, біда, стороною! —сказало дев’ять тисяч чотириста мурах.—Ходи, біда, стороною, зек-хек…—вихекував Павук, бігаючикружками по своїй сіті.—Ходи, біда, стороною! —гукнув з нори Кріт.А Їжак знову скрутився (про всяк випадок) і шепотів собі в груди:—Ходи, біда, стороною! Ходи, біда, стороною!—А навіщо нам його приорювати,—сказав другий, лагідніший ітихіший голос. Дивіться, скільки тут всякої степової братії оселилося!Оно Їжак зіщулився, он Павучисько гасає з переляку, нора оно свіжа 282 кротяча, мурах ціла туча… Хай вони собі живуть! АКурінь давайтеоднесемо за пагорбок на солонці. Хай стоїть там, може, комусь іще впригоді стане.Ітут Курінь уперше за багато-багато років сказав раптом:— О-о-ох!І піднявся вгору, і повільно поплив над землею, даленіючи.А Їжак з мурахами та Кротовою норою зосталися просто неба ічули, як Курінь усе тихіше й тихіше казав:— Ох-ох… Ох-ох…Доки й затих.І тут немовби з-під землі вродився Ховрашок, став стовпчиком назадні лапки і засвистів, і загукав до Куреневого товариства оддалеки:— Сюди, сюди! Курінь ваш тут!І тополеня з-за пагорба махало тоненькими гілочками, начекликало: «Сюди, сюди!»— Ходімо! —вигукнув Їжак і перший рушив бур’янами вперед, до Куреня.Слідом за ним подався й Кріт, мружачись од сонця. А за Кротомпотяглася й довжелезна чорнанитка Мурах з ватажком попереду.Тільки Павука не було. Його понесли, бачся, разом з павутиною і Куренем.
Лісова сторожка
Як одспіває хурделицями зима, як віддзвонить вона ожеледцем —тоненькою і блискучою, мов кришталь, кригою на кущах та деревах, ісонечко вгріє землю та води, збирається Данило Коряк до лісу, досвоєї сторожки. Там він має оберігати од усякої напасті цілий ланлісової розсади: дрібненьких дубків, що недавно ще спали у жолудях,а весною проклюнулися із землі двома-трьома листочками та й пішлив ріст, берізок, в’язків, кленочків, осичок і приземкуватих пухнастихсосонок, схожих на їжаків.Збирається Данило довго, бо треба йому взяти з собою чималовсякого начиння. А зібравшись, вирушає в дорогу, кликнувши засобою малого, проте бідового песика Кузьку — вінбо справді як тойжучок, що живе на колосках,—рудий та криволапий.Ійдуть.Заплечима у Данила напханий усячиною лантух та рушниця, наногах поклеєні великими латками (щоб непротікали) гумові чоботи, анаремінці поверх старенького піджака —шкіряні торбинки знабоями.Чого тільки немає у Даниловому лантусі: тут і ніж, і ложка, ішматок дроту, і казанок; пшоно і сало, цибуля й борошно, картопля й 283 сіль, хліб і сухарі; а ще великі садівницькі ножиці, пилка, сокира,терпуг; а ще гачки, важки та поплавці до вудок; ще коробочок десятьсірників, загорнутих у шмат парусини, щоб не одвологли в дощ. І хочяк важко правити Данилові свою ношу, аж згинається старий, одначенесе, бо знає, що без усього того добра, що в нього за плечима, в лісі,далекоод села, не проживеш. Схотілося тобі, приміром, їсти —зробивіз трьох паколів триніжок, почепив до нього на дротинці казанок зводою і вари собі куліш, галушки чи кашу; треба заготовити дрівецьсухих та поховати у сторожці од негоди —взяв пилку, сокирчину,напиляв, наколов, у куточку поскладав і сиди собі в лісовій хатині таслухай, як шумить дощ у деревах; треба підстригти якийсьсаджанець, щоб рівненько ріс,—ось тобі ножиці, підстрижи;затупилася пилка і сокира —маєш терпуг, нагостри; закортіло юшкиз рибою,— поладнав вудки, пішов до річки та й лови, що піймається.І так цілісіньке літо, і в село немає чого швендяти раз по раз то затим, то за сим —усе маєш при собі.Йде Данило хутко, бо високий на зріст і цибатий, як лелека. Ступне Данило крок-два, а Кузьці треба ступнути десять, то доводиться йомубігти, хекаючи та висолопивши язика. У Кузьки неоднакові вуха. Як у Данила на шапці: одне стримить угору, друге —вниз. У Кузьки теж:одне нашорошене, друге опало і теліпається, як неживе, як ганчір’яне.Дорога до лісу низова, де-не-де перелита повінню, хоч і не глибоко:Данилові можна перебрести, а Кузьці треба оббігати кружка, посухому, якщо старий не візьме його під пахву та не перенесе. Проте Кузьці дужче подобається оббігати, бо по дорозі можна будепогавкати на лелек, що, немов сажнями, обмірюють крокамикалюжки, шукаючи поживи. Кузьки вони не бояться, знають уже йогожартівливу вдачу: підбігти близенько й погавкати. Адже вонищовесни прилітають сюди, а Кузька щовесни йде в ліс, то й звикли донього. Тож коли Кузька підкочується до них на своїх кривих, якдужки, лапках, заливаючись дзвіночком, вони, тільки для годиться,роблять два-три широких кроки, тоді обома ногами підштовхуютьсяод землі і злітають. Відлетять трохи і знову —тупцьногами об землю:сіли.А Данило сердиться на Кузьку за тоті жарти, зупиняється й кажесуворо:— Чого ти до них в’ язнеш? Вони ж тебе не займають? Не займають.От і нехай собі пасуться.Тоді Кузька щулиться, присідає на лапках і зводить угору на Данила винуваті очі. Коли ж Данило повертається до нього спиною. ірушає далі, Кузька знову пускається вскоки та видивляється, на когоб йому хоч разочок гавкнути або хоч погарчати…Аж ось і ліс. Він зустрічає Данила, як тата: гілля немовбиодхиляється з-понад стежки, щоб він часом не вдряпнувся, пеньки 284 немовби одступають від неї, щоб він часом не спіткнувся. А сонечкосіється крізь молоде листя та цвіт диких яблунь на стежку, і вонавесело ряботить Кузьці в очах. Можна б гайнути поміж кущами, зайцявигнати чи наскочити на їжака, покачати його лапою по траві тапогарчати несердито, граючись. Але в кущах роса, а мокнути Кузьціне хочеться, і він смирно чимчикує за Данилом, пригадуючисторожку: дим од багаття, од якого йому чхалося, смачні риб’ ячіголови, якими його щовечора частував Данило, теплий затишок підпоріжком у сіні, де він спав уночі, а як хотілося, то і вдень. Споминцей звеселяє Кузьку, йому кортить швидше до сторожки, то вінвискакує поперед Данила, дріботить лапами, швидко-швидко виляєхвостом і дивиться на господаря так благально, немов каже йому:«Гайда біжка!»— Не спіши з-поперед батька в пекло,—розважливо мовить Данило, проте йде швидше, бо й сам скучив за своїм лісовим житлом ісамому нетерплячка побачити його.Коли ж опиняються на просторій галявині, вкритій рівненькимирядами саджанців —старші деревця вищі, середульші нижчі, анаймолодші зовсім при землі,—Кузька, забачивши сторожку, мчитьдо неї, вже не озираючись на Данила, й тонюсінько гавкає, не гавкає,а дзяволить.За зиму сторожка —хатка об однім віконці й під соломою —постаріла, дужче вгрузла в землю, стоїть під самісінькою горою середгрушевого та черемхового цвіту, як вулик. Кузька оббігає її кругом,шкребеться лапами в низьке віконце, що немовби вицвіло за зиму,тоді кидається під поріжок до свого кубла.Але там вогко, сіно пахнецвіллю, дошки —грибком і трухлявиною. Незатишно. Кузьказадкивибираєтьсяз-під поріжка, біжить до старого кострища, де минулогороку так весело цвіло полум’я над багаттям, пахло юшкою та свіжоюрибою, але зараз тут лише вмокле вземлю вугілля, вогкість та цілачерінь грибів-поганок навкруги. Їхньою духу Кузька не зносить ісердито пирхає.Тим часом підходить Данило, скидає з плечей лантух на лямках змотузка, знімає і ставить під стіну сторожки рушницю, одмикаєдвері, промовляючи до Кузьки:— Ну, от ми й дома, Кузько. Тепер будемо хазяйнувати вдвох…Доки Данило порається біля замка, Кузька нетерпляче витанцьовуєколо його ніг, тоді стає на задні лапи, а передніми упирається в двері,ніби хоче підсобити старому ті двері одчинити, бо за зиму вонипоіржавіли в петлях, набрякли і подаються неохоче. Та Данилоналягає на них плечем, Кузька —лапами, і вони, гучно зарипівши,відчиняються.У сторожці сутінь та вистояний за зиму холод, що причаївся тут щез осені. Кузька хутко обнишпорюєтемні покутки й натрапляє на своїх 285 давніх знайомих: залізні граблі, лопату, сапу, ящичок з цвяхами, щопахнуть іржею, старий розплесканий молоток та коритчатка знасінням, від яких сходить дух берези, дубка й сосни.Тим часом Данило виносить на сонце стару ковдру, щоб теплийвітерець вивіяв з неї холод, згрібає в оберемок вологе сіно з ліжка йтеж виносить надвір: хай сохне. З оберемка випорскують додолудрібні мишенята й сірими грудочками розкочуються по долівці.— Ти ба! —дивується Данило, високо зводячи брови.— Сиплються,як горох.Кузька погнався був за одним, але не догнав. Оббігав усюди —немає, то спинився посеред сторожки, широко розставивши переднілапи й здивовано глипаючи на Данила: куди ж вони поділися?— Ти не за своє діло не берися,—каже йому Данило.— Ти ж некицька? Отож. Ходімо краще робити опудала. — Дістає з-під ліжкав’язку всякого ганчір’я, бере молоток та ящичок із червоними від іржіцвяхами й виходить надвір.Кузька біжить слідом, раденько виляючи хвостом, він знає: зараз,як і торік,і позаторік, почнеться найвеселіша робота.Данило сідає на поріжку, розв’язує ганчір’ я і по черзі розпинає вруках подрані сорочки, штани, піджаки, кофти, примовляючи:— З оцього рам’я зробимо, Кузю, мене, бо це моя одіж;зоцього —бабу Оксьоншу, бо це вона дала кофту й фартушину; а з оцього —діда Миколайчика, бо це його піджак.Кузька повискує од захоплення, бо впізнає і стару Даниловусорочку, що геть розлізлася на спині од поту, і кофту крикливої баби Оксьонші, до якої він частенько бігає взимку у двір, щоб поласуватитам шматочком хліба, впізнає й піджак діда Миколайчика, що завждисвариться на Кузьку, як десь його побачить, та гримає: «Пш-ш-шоввон! Ти курча задушив? У-у-у, я т-тобі!..»Кузька не займав Миколайчикового курчати, його взяла сорока,тому, коли побачить діда, женеться за ним і гавкає скільки здужає:щоб знав, як нападаться ні за що!Назбиравши побіля сторожки сякого-такого паліччя, Данило зновусідає на поріжку і заходжується клецькати молотком та цюкатисокирчиною: стукне по гвіздочку, тесне раз-удруге, пововтузиться зганчіркою, доки напне її на палиці, хек! —і застромить у землю біляпорога «себе», у своїй драній сорочці та картузі, в якому виходивпівжиття. Пововтузиться трохи —виходить «баба Оксьонша»; щетрохи — і є «дід».Ні «Данила», ні «баби Оксьонші» Кузька не займає, тільки бігаєнавколо них та вищить. Коли ж Данило встромить у землю «діда Миколайчика», Кузька враз хапає його за полу піджака й смикаєсюди-туди, доки не звалить усю споруду. Данило, дивлячись на те,сміється й каже:286 — Годі, Кузю, годі, бо поламаєш мені мою роботу.Тоді бере па плечі всі опудала, несе на ту грядку, де недавно зійшлимолодюсінькі дубки, вербички та берізки —ними люблять ласуватигайворони й вепри,— і розставляє: з одного краю грядки «себе», здругого —«діда Миколайчика», а посередині —«бабу Оксьоншу». І пояснює Кузьці:— Баба хай отуто стоїть. У неї голос такий, що в усі кінці буде чути,як закричить.І тихенько сміється, бо як же та «баба» буде кричати, як то не вона,а тільки опудало, вбране у неї…По тому Данило обходить увесь лан, часто зупиняється або присідаєнавпочіпки, хитає головою, прицмокує язиком, айяяйкає і каже до Кузьки:— Бач, що наробили, кляті розбишаки, ай-я-я… Пропало деревце.Кузька обнюхує свіжозриту землю, поруч якої лежить дубок зодгризеним корінням, підгинає хвоста і жалібно скімлить: боїться, боземля пахне вепрячими писками…Коли розсадник обійдено, Данило повертається до сторожки,збирає дрівця, наладнує триніжок і розкладає багаття. Дим від ньогопідіймається у гілля дерев, і тоді здається, ніби не тільки дика груша,що біля сторожки, цвіте, а й усі до одного дерева цвітуть.Набігавшись за день та нахвилювавшись, Кузька лягає білябагаття, кладе голову на передні лани й, некліпаючи, дивиться навогонь. А сонце сідає й сідаєза гору, поволі змовкають пташки в лісі —заходить вечір.Так починається лісове життя Данила та Кузьки.