Однокрил
Днів зо три Кузьці роботи на розсаднику немає, тому що гайворониспершу бояться опудал. Налетять із лісу великою крикливою зграєю,тільки замахнуться сісти на лан, аж гульк —«Данило» порожнімирукавами на них махає, «дід Миколайчик» ляскає полами піджака, а «баба Оксьонша» так лопотить фартушиною, що годі підступитися….То чорнокрилі розбишаки відлітають геть і сердито та хрипкоперемовляються між собою:— Кр-р… Кр-ра-а…Не поживились, того й сердяться.Однак минає день-другий, гайвороння звикає до опудал,любісінько походжає поміж ними та вишукує здобич: набачитьмолоденький пагін, що тільки-но виткнувся з землі,—хвать йогодзьобом, як обценьками, смик —і трощить. Отоді Кузьці роботи тароботи. Ховаючись за деревцями, він тихо, інколи навіть поповзом,287 підкрадається до найбільшого гурту і з лютим гарчанням кидається допершого-ліпшого птаха. Налякане гайвороння хльоскає крильми,злітає вгору й свариться на Кузьку:— Кр-р… Кр-р…Так було щороку.А це трапилася Кузьці несподіванка. Підкрався до зграї, щопоходжала неподалік од «баби Оксьонші» та вишукувала пагінці, демолодші, налетів на неї вихором і прогнав.Тільки один птахне злетів, а, тягнучи по землі крило, одбіг трохи йзупинився, наставивши на Кузьку хижі блискучі оченята.Кузька ошкірив зуби і в два стрибки опинився коло гайворона. Тойкаркнув, випростався на ногах і так стукнув Кузьку дзьобом у лоб, щовін аж заточився і заскімлив. А гайворон тим часом поволік своєвивихнуте крило далі, все озираючись та погрозливо каркаючи.Кузька не погнався за ним удруге, бо голова йому паморочилася, а вочах стояв туман. Полежав трохи, пошкріб лапою вдарене місце,поскавучав тихенько від болю та й поплентався до сторожки. І однейого вухо, що звисало вниз, ображено теліпалося…— О?! —зустрів його Данило, який саме варив кашу під грушею.—Об сучок ударився з розгону, чи що? —і поторкав пальцем Кузьчинлоб.Кузька жалібно писнув і притулився до Данилової ноги.— Ну то йди полеж, воно минеться, минеться,—лагідненькопорадив старий.Кузька поліз під поріжок, де йому вже було послано сіна, і скорозаснув. Уві сні йому ввижався великий чорний птах, що підступивсядо нього покрадьки йцілився своїм залізним дзьобом просто в око.Кузька здригався й сонно гарчав.Прокинувся він аж тоді, коли сонце сховалося за гору. Небо тамбуло червоне, і вода в калюжах поміж молодою травою, і цвіт на грушітакож були червоні. Кузька потяг носом повітря, і враз йому забулисяі живий гайворон, і той, що снився: повітря смачно пахло димком ікашею. Кузька облизнувся, струснув сіно, що набилося йому в шерсть,і пішов до вогнища. Воно вже пригасло, тільки жаринки деіндеяскраво жевріли крізь попіл. Але не встиг Кузька зробити й двох своїхкрочків, як зупинився, вкрай здивований: біля казанка з кашею, щовичахала під кущем, стояв гайворон з опалим на землю крилом ідоставав дзьобом пахуче їстиво. Каша була ще, мабуть, гаряча, бо,вхопивши грудочку, гайворон одразу ж кидав її на землю і ждав, докивона охолоне, тоді пожадливо ковтав.—Гр-р…—загарчав Кузька, однак підійти ближче не посмів.—Кр-р-р…—сердито сказав гайворон і знову поліз дзьобом указанок.288 —А що це в нас за гість отакий шкідливий? —вийшов із гущавини Данило з оберемком дров.Гайворон повів на нього сірим дзьобом, присів перелякано, потімрвучко звівся на ноги і пострибав у кущі, тягнучи крило, а Кузьказакрутився, як дзиґа, й раденько задзяволив.— Е-е, та він підранений, бач, однокрил,— сказав Данило й пішов укущі. Незабаром він повернувся, тримаючи в руках гайворона. Птахсердито каркав, бив крилом Данила по грудях і намагався клюнутийого в руку. Тоді Данило піймав розчепіреного дзьоба, затис у кулаці йтихо та лагідно засміявся:— Під-дожди, підожди биться, дурненький,— ставбіля казанканавколішки і заходився годувати приблуду кашею просто зложки.Спершу птах одвертав од неї дзьоба, тоді клюнув раз, удруге —і захвилю ложка була вже порожня.—Отако, отако! — весело приказував Данило, а Кузька швидко-швидко тупцяв передніми лапами й повискував —теж весело, бо як івін їв, то господар приказував отак само.— Ти, Кузьмо, його не займай,—сказав Данило, пускаючи птаха наземлю.—Бачиш: не годен він ні харчу собі добути, ані в гніздо злетіти.Однокрил! О, так ми його й прозвемо.Потім вечеряли Данило й Кузька —Данило прямо з казанка, а Кузька із свого черепка. А Однокрил пострибав під кущі і тампричаївся.Після вечері Данило з Кузькою подалися на розсадник подивитися,чи не заподіяно там якоїсь шкоди, а Однокрил вибрався з кущів,присів біля вогнища і дивився на жар: він, як і всі гайворони, любивблискуче.Було вже зовсім поночі, коли Данило та Кузька повернулися досторожки. Старий покурив біля порога, покашляв, побурмотів щосьсам собі й пішов спати. А Кузька обнишпорив усі кущі довкола,шукаючи Однокрила, і, не знайшовши, побрався в своє кубло. Тількипросунув толову під поріг, а звідти:— К-р-р…Кузька зіщулився, принишк, боячись навіть поворухнутися. Так ізаснув: голова під порогом, спина надворі. Та вже другої ночі Однокрил упустив під поріг усього Кузьку й не сварився, бо вдвохбуло тепліше спати. Так вони й зажили у мирі та злагоді. Вдень Однокрил ходив пастися на молодій траві, а ввечері повертався,неодмінно несучи в дзьобі щось блискуче: або ґудзик, або скляночку,або ще якусь цяцьку. Принесе, покладе біля порога й роздивляється.Кузька теж роздивлявся, торкав знахідку лапою, нюхав і кліпавочима: що в ній цікавого? Тільки в боки мулятиме. Однокрил-бо всі тіблискітки носив у кубло. І вдень, коли сонце пробивалося крізь щілинупід поріг, там усе сяяло, як у казковій скриньці з коштовностями…289 А Однокрил, якщо не пасся, перекладав свої скарби з місця на місце івсе не міг на них надивитися.
Нічний злодій
Довгі та моторошні Кузьці перші лісові ночі. Доки шарудить сіном,ладнаючи постіль у своїй маленькій хатинці під поріжком, нічогойому, крім того шарудіння, не чути: у лісі здасться тихо, мирно,притуляйся бочком до Однокрила, заплющуй очі й спи. А як тількивляжеться йсінознишкне, приходять до нього всякі страхи —великі,малі а ще менші. Ліс видається тоді величезним чорним чудовиськом,що підкрадається до сторожки, зазирає у вікно, нишпорить попідстріхою, обнюхує поріжок і мацає своєю волохатою лапою, хто там є.Удвох зОднокрилом, звісно, веселіше, не те що минулого літа,одначе страшненько. Однокрилові що? Поїв, погрався своїмиблискітками і спати. Як той постоялець! А Кузьці розсадниксторожувати треба. Тут наслухай та наслухай.Ба, чути!Цок, цок, цок,—по стовбурі, по гіллі, по листі… Хрясь — ізачаїлосящось біля самісінького поріжка.Кузька наїжачився (а Однокрил спить!) і завмер, не дихаючи: хтоце?А воно ніхто. Суха гілочка на дереві одломилася, падала на землю ічіплялася за живе ще гілля. А упавши —принишкла. От і все. І можнаспати.Але —що це знову? Трава торішня зашелестіла. Спершу далеко,потім ближче, ближче. Ось уже зовсім нібито поруч!Кузька підхопився на тремтячих лапах (а Однокрил спить!), вигнувспину дугою і загарчав. Не дуже голосно, але не дуже й тихо, а так,щоб страховисько оте трав’яне, якщо воно вже близько, почуло івтекло геть, а якщо далеко, хай краще не чує і йде собі своєюдорогою.А це й не страховисько ніяке, а миша в траві крадеться до зернинивареної пшениці, що Данило вранці, по рибу йдучи, загубив із торби.Знайшла, з’їла і подалася стежечкою вперед, до річки: може, старийще одну зернину загубив?І знову тихо в лісі. Тільки струмочок під горою, неподалік відсторожки дзуремить поміж камінцями, до річки поспішає. Чого вінзавжди поспішає? Адже річка від нього не тікає, бо її тримають крутібереги, і вона щорік на одному й тому ж місці.Кузька вже став був дрімати, як раптом у пітьмі щось закричало,лунко шелеснуло по листі і —вмовкло. Кузька забився в куток свого 290 гнізда (а Однокрил спить!) і загавкав од страху: хто кричить опівночі влісі?А то птаха —бусол. Заснуланадереві, та так солодко, що й кігті,якими загілку вчепилася, розціпила уві сні і почала була падати вниз.І, падаючи, кричала з переляку. Потім згадала, що є ж у неї крила,махнула ними раз-удругеі знову опинилася на гілляці. Навіщо ж булогаласувати? Ах, яка незатишна ніч випала.Заснув Кузька аж удосвіта. І то ненадовго, бо почув крізь сон, якпоблизу щось важко засапало й сказало:Хр-ро! Хр-ро!Кузька задки виборсався з-під порога (а Однокрил спить!),огледівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючиземлю довгим писком, рився величезний вепр.Виверне молоденьке деревце, хрум корінець —і плямкає, а ікламиклацу, клацу —наче хтось камінь об камінь товче… Кузька вже хотівбув шаснути назад, під поріг —хто ж подужав таке одоробло! —та невстиг: від ранкової прохолоди те сталося чи з переляку —чхнув! Вепрперестав жувати, незграбно, всім своїм важким тулубом повернувсядо Кузьки й погрозливо хрюкнув. Це розсердило Кузьку: шкодить таще й погрожує?!Він дзвінко загавкав і кинувся на злодія, забігши збоку. Доки вепрвайлувато обернувся до нього передом, Кузька встиг укусити його зазадню ногу й відскочити. Вепр закрутився на всі боки, люто хрюкав іцілився підчепити Кузьку іклами. А Кузька навколо нього —якпокотьоло: то за ногу, то за хвіст ухопить розбійника, аж той кувікаєвід болю. На ґвалт виліз із-під порога Однокрил. Підскоком, махаючиздоровим крилом, він теж підбіг до вепра й сердито каркнув.Той на нього навіть не глянув,а, влучивши мить, підкинув Кузькуписком угору так високо, що він полетів, як м’яч.Цього Однокрил уже не стерпів —скочив вепрові на шию й з усієїсили клюнув його поміж вуха…Хтозна, як би все це скінчилося, коли б із сторожки не вибіг Данило —сонний, у самій білизні й з рушницею в руках. Побачивши бійку,вигукнув:—А, то це ти, розбишако довгопиский! —Клацнув курками, підняврушницю вгору і шарах! шарах! із обох цівок, так що полум’я з нихсягнуло до півгруші, а дим огорнув сторожку зо всіх боків, наче вонагоріла.Вепр кинувся навтьоки. Однокрил ще трохи й проїхався на ньому,тоді зіскочив на землю і разом з Кузькою пішов до сторожки.—Молодці, хлопці! —похвалив їх Данило.—Бачте: хоч і слабенькі,та сміливенькі, та вдвох, а воно вже й гурт! —і погладив обох.А в лісі тріщало галуззя під ратицями втікача, чвакало багно наболоті все далі й далі, і незабаром стало зовсім тихо.291 Однокрил поліз у кубло й одразу ж заснув. А Кузька ще довго чхавод порохового диму, у вухах йому дзвеніло від пострілів, і весь вінтремтів од недавнього страху та втоми. Тоді вкублився гарненько всіні і так заснув, солодко похропуючи.