Як спіймали розбишаку
Якось уранці повернувся Данило од річки без риби й сказав Кузьці:— Завтра, Кузьмо,вставай раненько, підемо ловити великогорозбишаку-соменка. Бач: вудки мені осьдечки порвав, як павутину.—І показав Кузьці порвані вудки.А було так. Піймався Данилові лящик невеличкий. Став тягти доберега, вже й рибину побачив —срібно так блиснула приранковійзорі —аж раптом вудлище зігнулося в дугу, жилка нап’ялася, якструна, бринь! —перервалася. А Данило ледь не впав.—Що ж воно за причина? —здивувався і закинув другу вудку, апорвану відклав. І знову поклювало, і знову блиснула рибина. Цьогоразу Данило дотяг її ледь не до самого берега, та враз вода біля неїзакипіла буруном, бринь! —і ні рибини, ні жилки, одне вудлище вруках зосталося… Проте Данило встиг побачити широку й чорну, якнасмолене човнове днище, спину величезного сома.—Еге-е,—сказав сам собі.—Так це не сом, а достеменнийсоменко!Данило й раніше чув од рибалок, що в цих місцях завівся зминулого року сом-велетень і що він хапає не тільки всяку рибу, а йгусей, і вутят, якщо вони пропливають неподалік від його підводноголігва.— Стривай же! —посварився Данило пальцем, забрав свої збавленівудки і пішов до сторожки.До смерку полов бур’яни на розсаднику, тоді розіклав багаття йзаходився кувати великий гачок. Устромить в жар товсту негнучкудротину, розпече так, що вона аж біла зробиться, і клепає молоткомдо обуха. Іскри летять на всі боки, як джмелики, так що Однокрилледве встигав за ними очима: спіймати б хоч одну та в кубло…Доки зварилася юшка, гачок бувготовий. Данило нагрів його щераз, тоді швидко вихопив із жару щипцями і вкинув у кухоль з водою.Чш-ш-ш,—сказала вода й жбухнула парою.Агачок після того став ще міцніший.Данило прив’язавйого до мідної та довгої мотузки, почепивнедалеко від гачка свинцеве грузило, повечеряв з Кузькою та Однокрилом і пішов спати.Другого дня встав рано, покликав Кузьку, і вони почимчикували дорічки, обминаючи росяні кущі.292 — Отуто він живе,—сказав Кузьці Данило, вказуючи на чорну водупід кручею.—Так що цс-с, не гавкай, бо злякаєш. А я піду піймаюйому живця.Скоро Данило й повернувся, тримаючи в руках широку, як долоня,рибину.—Зараз ми його припнемо! —похвалився, почепив рибину навеликий гачок, розмахнувся й кинув у воду, а другий кінець снастінамотав на руку.Та не встиг ступити й кроку, як його раптом так смиконуло, щоледве у воду не полетів. Добре, що встиг ухопитися вільною рукою затоненьку осику.— Помагай же й ти, Кузько, бо він мене розчахне! — закричав Данило, хитаючись разом зосичкою, що гнуласяледь не до самоїземлі.—Ось диви, диви, що він ро-о-обить!Ай-я-я!Кузька ж радесенько бігав навколо Данила з осичкою ізаливавсядзвоником, а сом від того ще дужче злякався і ще дужче смикаввудку.— Поможі-іть! —заволав Данило.Тут прибігли рибалки, ухопилися гарненько за мотузку, регочучи тапокрикуючи: «Раз-два!», витягли сома на берег й усі гуртом попадалина нього, щоб знову в воду не скочив.Коли сом уже не бився хвостом і не підкидав рибалок, його піддали Данилові на плечі й засміялися:— Та він, дядьку, довший од вас!Бігти назад, до сторожки, Кузьці було страх весело, бо сомів хвісттягся по землі й Кузька грався ним.— Не наступай там, бо мені й так важко! —просив Данило,хекаючи.А вдень до сторожки під’їхала підвода, поклали сома на віз іповезли в село, у піонерський табір, щоб діти поласували солодкоюсоминою.Відтоді домашня птиця вже не боялася плавати в річці, бо ніхто нанеї більше не нападав.
Додому, додому…
Так непомітно й літечко збігло. Сонце стало нижче ходити надземлею, і хоч було воно яскраве та веселеньке, вже не гріло, якраніше. На груші, щоніби ще цвіла, жовтіли кругленькі пахучігнилички й осипалися додолу, а деревцята на розсаднику підросли,уквітчалися густим листям —тепер їм ні гайворони, ні вепри нестрашні: гайворони не подужають висмикнути, вепрам зміцнілекоріння не смакує.293 І от настав день, коли Данило востаннє обходить розсадник,обмотуєперевесельцями з сіна наймолодші деревця, щоб не мерзли влюті морози, а старіші й так перезимують. Тоді каже до Кузьки:— Будемо, Кузьмо, збиратися та вирушати додому.Невесело каже, бо йти йому з лісу не хочеться: звик тут за літосеред зеленого шуму дерев, тиші та ясного сонечка…І знову, як і весною, складає Данило у лантух своє добро, замикаєсторожку, рушницю у руки і гайда. А ліс прощально шумить йомууслід і ронить пожовкле листя під ноги. Данило думає про те, щонезабаром настане зима і йому треба буде щовечора, натягши наплечі кожух та прихопивши рушницю, йти на колгоспні фермисторожувати худобу. А Кузька радіє, бо скучив уже і за крикливоюбабою Оксьоншею, і за хлібом, умоченим у молоко, і за приятелемсвоїм Шарком із сусідського двору…Вийшли з лісу на луки. Сіно тут уже було давно скошено й звезено устоги, лелек не видно, відлетіли, тільки ящірки шастали інколи обічдороги та маленькі сірі пташки-посмітюшки спурхували попереду.Вже недалеко було до села, коли Данило з Кузькою почули позаду:Кр-р… Кра…Оглянулися —Однокрил! Біжить підстрибом, махає одним крилом,а друге по землі волочиться.— О! —весело сказав Данило.—А ми з Кузькою думали, що ти усвоєму лісі зостанешся. Правильно зробив, що не покинув нашогогурту. Бо самому добре, а гуртом краще!І далі пішли втрьох: попереду Данило, за ним Кузька, за Кузькою Однокрил.
Біла мара
Не було щетакого літнього ранку, —хіба вжекаміння знеба,—щобдід Арсен, прозваний Бушлею, всидів дома. Детам! Як тільки надобрієм зажевріє велика досвітня зоря, вже Арсен на ногах. Почепитьчерез плече стару шкіряну торбу з пареним зерном що пахне кутею (рибі на принаду), убгає вкишеню круглу бляшану баночку звеликими й малими рибальськими гачками, вудки в руки і —гайда дорічки. Йде помалу, бо, як сам каже, ноги вже некозацькі —болять одстарості.А надворі світає й світає. На луках туманець при самій травістелеться, лелеки вздовж болота походжають —як матроси: у чорнихштанях та білих-пребілих сорочках. Походжають, походжають насвоїх тонких та довгих ногах, потім, дивись, ізнявся котрийсь,полетів, а в червоному дзьобі —жабеня: дітям своїм, лелеченятам,сніданок поніс.294 — Ба! —скаже тоді Арсен, задерши голову до лелеки.— Ухопив,кажеш? Ну, неси, неси, погодуй своїх голопуцьків…І чимчикує собі далі. Вудки на плечі колих-колих, гачки в баночцібрязь-брязь… Уже й до річки недалеко. Вологою з лісу потягло тамокрою глиною з круч.На річці теж туман. Та такий густий, що й води крізь нього невидно, а тільки чути, як вона шепелявить у кущах верболозу —течіясильна.— Кахи, кахи! —закашляє Арсен, бо важко йому у тумані дихати.А з-під кручі котрийсь ранній рибалка:— Ану, діду, не кашляйте лишень, бо всю рибу порозганяєте! —жартує.Постоє Арсен трохи над кручею, погомонить з рибалкою та йпокашляє далі. Тільки-но вибухає Арсен своє «кахи!», так попереднього або сонний заєць підскочить і дремене геть, або припутень згнізда зірветься, або вепр злякано хрокне й затріщить сухим хмизом,тікаючи… Бояться лісовики дідового кашлю.Іти Арсенові недалеко: до того місця, де верба у воду впала, як вінбув ще молодий. Упала та й досі лежить, бо таки міцно вчепиласякорінням за кручу.Якої тільки риби не водиться біля тої верби дідової! Вдень соми-вусачі в корчакуватому гіллі сплять, уночі вайлуваті лящуки та дужі,як воли, коропи поміж тим гіллям нишпорять, смакуючи варенезерно, що його дід на дно сипле для принади. А вранці ще й прудкікраснопері в’язі навідуються —тож ловиться Арсенові рибкащоднини.Тільки одного разу не прийшов Бушля до річки. Усі рибалки, щовудили в той ранок, страх як здивувалися. Міркували і сяк і так:може, занедужав старий, може, заспав, бо в таких літах на зорі тілький спиться, а вночі думки всякі в голову лізуть та привиди —старечебезсоння. Аж воно не захворів Арсен і не заспав.А сталося от що.Вставши, як і завжди, раненько, прихопив Арсен своє рибальськеначиння та й пішов з двору. На небі, поміж хмарами, ще висів блідийріжок місяця, а на сході вже біліла вузенька смужка світанку. Арсенпристояв біля повітки, обмірковуючи, що його робити: прийти дорічки в отаку рань —поплавків на воді ще не буде видно, до того жпопереду Крута балка. Про цю балку він за все своє життя наслухавсятаких жахів, що й зараз, на старості, побоювався вночі тієї чорноїпрірви при самій стежці до річки. То бачили в ній вовка, що ніс наспині ягня з колгоспівської кошари, то чули, як там щоночі плакав абореготав пугач на самотньому всохлому кленові… Арсен знав, що все темогло бути,знав і те, що справжній страх не такий уже й страшний,як вигаданий. Тож, зміркувавши так, вирішив іти: що буде, те й буде.295 Крута балка починалася одразу ж за селом. На підході до неї Арсен,обзиваючи себе «боягузом» та «як малою дитиною», стишив ходу йступав майже нечутно. Місяць стояв низько, вже не зазирав у балку,тому в ній панувала темрява і чаїлася якась недобра тиша. Аж раптомпопереду, неподалік од Арсена, щось завовтузилося й зашелестіло.Старий зупинився і, затамувавши подих, уп’ явся очима в темісце,звідки чулася вовтузня. Незабаром з балки виповзло на стежку щосьбіле, як шмат полотна. Завмерло на хвилю, потім обернулося на місцій посунуло просто на Арсена. Відчуваючи, як по спині мурахами побігморозець, Арсен хутко скинув з плеча вудки й наставив їх перед себе.— Ну-ну! —сказав ледь чутно, бо губи йому звело од страху.—Паняй своєю дорогою, м-мара нещасна!«Мара» зупинилася, пристояла трохи і знову рушила на Арсена.— Свят, свят! —прошепотів старий за давньою звичкою іпозадкував —швидше, й швидше, й швидше. Тоді окрутнувся наодній нозі, так що ледве не впав —ноги ж таки не козацькі,—й побігдо села, раз по раз озираючись на те біле чудовисько, доки його йзовсім не стало видно.Біля крайніх хат зупинивсь і довго одхекувався. Тим часом надворімайже геть розвиднілося, здимарів поміж садами то там, то тампіднімалися вгору червонуваті напроти сходу сонця дими —затопилилюди печі.—Що ж то воно за марабула? —сказав уголос Арсен і,повагавшись, рушив стежкою до річки: може, приверзлося? Може,там нічого й не було? Проте не зробив і десяти кроків, як зновузупинився: «мара» поволеньки повзла йому назустріч… Ось вона вжеближче й ближче… Цоп —стала, хрокнула тихенько. Арсен підступивдо неї кроків зо два, тримаючи вудки напоготові, придививсяпильненько і раптом затіпався од хрипкого старечого реготу. То булагазета, проткнута в кількох місцях сизими голками, а з-під неї стримівгострий їжачий писок.—То це ти, парубче, лякаєш діда, ге ж? —похлинаючись реготом,вимовив Арсен.—На гніздо собі тягнеш, чи що?Їжак сердито хрокнув, обминув старого й поволік газету до села.Слідом за ним, поклавши вудочки на плече, потупцяв і Арсен. Бо якаж теперечки риболовля, як оно вже сонце з-за пруга вихопилося, а дорічки ще йти та йти!—Чого це ти сьогодні так рано вернувся? —здивувалася Арсениха,коли Арсен, поклавши вудки на кілочки під стріхою, висипав курямварене зерно.—Та…—сховав очі під кошлатими бровами Арсен.—Води прибулобагато. Який же кльов, як вода прибуде? Ніякого…І пішов у хлівець на сіно досипати недоспаної ночі.