Три плачі над Степаном – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

ТРИ ПЛАЧІ НАД СТЕПАНОМ

Ще Степанові Дерев’янку не було й тридцяти п’яти, як він помер.Доконала чоловіка якась недуга. І то враз.У п’ятницю ввечері приїхав з Кременчука, повечеряв молоком, бонічого вже йому не їлося, окрім молока, приліг полежати з дороги, татак йому занемоглося (чи після вечері тілові млосно стало), що сказавжінці:— Мабуть, я, Маню, сьогодні вже не буду машини у двір одганяти.Переночує й під ворітьми. Піди, як не дуже вморилася, у кабінівимети і дверцята заразом позамикаєш,—і подав жінці ключі одмашини.Маня, Степанова жінка, вже давно не кохала свого чоловіка, як усі,бо раз людина слабне з року в рік, зо дня на день, то де там текохання візьметься. За жалем немає йому місця в душі. Ажаль тойщоденний —і до нього, і до себе. Хоч і зморена прийде з телятника —звісно, яка там робота,—а інколи та й гляне в дзеркало: брови щемолоді, чорні, блищать просинцем (такі чорні), в стані тонка, навітьпід старим чоловіковим піджаком угадаєш, що тонка; груди високі, невицмулені дітьми, дівоцькі ще (одне лише дитя й народила задванадцять років заміжжя) —жити б та кохатися…То тільки зітхне.Інша, звісно, вже давно б когось та підпустила до себе(хібамалотіней у садах місячної ночі!) та й доцвітала б собі тихцем у краденій 232 парі. Так то інша, не Маня. Не слухало її серце розуму, хоч той,бувало, й озивався: ні до кого не наверталася.— Чудна ти…—гув колись їй просто в обличчя і в очі потуплені Батюк Сергій, бригадир наймолодший, недавній солдат.—Думаєш, яне бачу, як тобі?..—І крутив пальцем ґудзик на Маниному піджаці,розстібаючи.Було це ввечері, в тому ж таки телятнику, за купою підстилки.Нахилилася до ясел останнє теля в’язати, а він — де й узявся —торкза стан обіруч, і пальці до грудей тремтячі побігли…Тоді розстібавґудзик. Довго, бо тільки вчора пришила. А якрозстебнуві грудям стало просторо, сказала:— Пусти.І пішла.

А вже з воріт обернулася:— Теля дов’яжи. Бо вкинеться вясла —сам заплатиш…Того ж вечора прийшов з роботи Степан геть виморений і забажавпокупатися. Субота до того ж була. В ночвах мився. І Маня, тручийому спину намиленим носовиком, прикушувала губу, щоб незаплакати: так і гурчала рука по Степанових кісточках, аколінастриміли з ночов такі гострі, що хоч стріляй із них. Не заплакала,однак. Хіба ж вінне втямить —чого?..Взяла ключі, віник, ганчірку і пішла до машини. Степанбув шофер (як і хазяїн) —чепурун. Усе за його руками, як за весною, так ізеленіло: двір замете —то вже не двір, а світлиця; хлівчик зробить —то вже терем; яблуню посадить —то вже будуть яблука, а не саманазва. Такий. А машина? Що з неї, як подумать, вичепуриш? Купазаліза, та й годі. Ба ні: кожну пилинку здмухне, перш ніж за кермосісти. І миє щодня. Як не сам, то її, Маню, покличе, щоб допомогла. А може, щоб удвох, щоб і вона поруч. Та бувало це коли-не-коли.

А частіше сам порався. «Ти й так виморилася»,—скаже. І гладить,гладить її очима. Спиною до нього обернешся —і спиною чуєш:гладить…Прибрала кабіну, сидіння, прилади, скло витерла, замкнуладверцята (навчив колись) і пішла в хату.А за хвилю виметнулася на ґанок, з перильцями, струганий,зелений при вечірньому місяці —і впала.— Ой людоньки!.. Ой людоньки!..—тільки й вистогнала.Почули сусіди —хата ж коло хати, набігли з усього кутка. Хтовтовпився —у світлицю, хто ні —попідвіконню стали. І дивилисямовчки в шибки: на дивані, застеленому чистим ряденцем, у сірійсорочці до білих ґудзиків —вічна та сорочка! —голічерева лежав Степан. Руки складені на грудях (так любив спочивати), а очі в стелю,тільки в стелю дивляться…233 Затулила йому очі котрась із старших, кмітливіших. Кинулися до Мані, підвели зомлілу, однесли на руках у хату. І доньку, теж Маню,що гралася з дітьми в другому кінці вулички, покликали.З того й почалися похорони.

Хтось побіг до голови колгоспу додому сказати, що треба труну ідухової, бо так і так; когось виряджали покликати Степанову матір,що жилапо той бік мосту, і наказували шепотом: «Та, гляди ж, зопалуне кажи, анатяком». Кому ж діла ніякого не випало, ті що довгостояли за ворітьми, зітхали, бідкалися над Маниним горем —отакамолода і вже вдовиця —та згадували Степана. Вже з г а д у в а л и .—Щеж учора приходжу, а він саме вишні в саду кропить віником.«Позич, кажу, цвяшків шальовошних».—«Зараз, каже, дядьку, скількивам?» Тоді ще й перебрав: котрий іззянком, погнутий чи головказбита, одкинув, а ті дає. Такий молодець. Інший не признався б, щовони в нього й є…—А я колись бачу: несе в лантусі грушеня, вершечок виглядає. А самого вже вітер заточує. Для кого ж ти, думаю, чоловіче, оту грушкусадитимеш, як сам уже плоду не скуштуєш?..—Е, то вже ти дарма, Галю.—Такі були чуйні зараз, що не Галько,а —Галю—Хіба ж тільки для себе й робиш?І розходилися помалу, зітхаючи по місячній вулиці. Тільки машина Степанова зосталася під ворітьми, і од її мотора ще сходило тепло.А через день зранку копали копачі Степанові яму. Викопають «наштих» —і сідають перепочити: тверда земля, суглинок, стінка йде, якцементована. Сідають, закурюють і мовчать. Це —до сніданку.

А якпоснідали, з доброю чаркою, звісно, веселіше копали і частішеставали на закурацію, бо до полудня однак ще було далеко.Жовтіла глина по обидва боки ями, світило сонце з-за сосновогобору, що ледь чутно шушукав при самому кладовищі, і пахла білаакація. А бджіл, а бджіл на тому цвітові —кожна китичка, мовпозолотою вкрита живою, ворушиться.—Невдашню пору вибрав Степан,—озветься так собі, щоб немовчати, хтось із копачів.—Хоч би до осені подержався був.—Наче то він вибирав…—Скажи ж ти, як воно буває,—зітхне хтось.—Одному випаде цілежиття, ще й пенсія, а друге й не наробиться досхочу.—А то вже кому яким аршином одмірено: одному довгим, другомукоротким, а третьому —чверть…—Може, хлопці, хай котрийсь у генделик вмотається («генделик» —буфет над шляхом супроти кладовища), бо щось воно мулько…—Про мене…—Та й я такий, що не проти.—За Степанову домівку нову…—А вжеж не з дурного ума.234 — Біжи, Йванько, ти наймолодший.Ідовгодзеленчать срібняками, скидаючись: кому ж інтерестроякачи карбованця витріщати…До полудня, однак, яму виконано і підчищено, і копачі,позакидавши лопати на плечі, здимом ув очах (після генделикової) інеголосною балачкою рушають до Степановогодвору: попрощатися жтреба.Віддалеки Степанова садиба, наче у весіллі. Людей у дворі й колодвору повнісінько, та все в білому (душно), квіти, червоні й жовті,сині й білі, сурмлять до сонця у саморобних вінках із соснового гілля,машина з опущеними бортами в червоному —його, Степановамашина.

Одружують Степана з землею…Копачі, дійшовши до воріт, знімають картузи, ставлять лопати підтин, і натовп дає їм дорогу до хати. Очей хлопці не ховають: у всіхвони зараз червоні, то не розбереш від чого.Попрощалися, вийшли, знову лопати до рук узяли.— Зараз виноситимуть…—шепіт по натовпу.—Духова онолаштується.Не тутешня духова. Привезли з районної автобази. В одного трубажовта, в іншого біла, та стара, та нова, а барабан уквітчаний пообичайці вишневимиоксамитними поворозками хрест-навхрест:таке, немов цирковий, чи що. Музиканти теж, як і труби та барабан —збір богородиці: один старий, лисий, усе пріє та втираєтьсярукавом; другий —хлоп’я ще, гарненьке, рум’ янощоке, стережесполоханими очима двері, звідки виноситимуть покійника; третій —,дебелий парубок, виголений до просинцю, а на шиї щетина й неторкана (поледацював виголити й шию), нишпорить очима помолодицях, а в очах —полиновий одур. Поведе шиєю сюди, поведетуди —щетина об комір аж деренчить. Труба в нього біла, подряпанаі —найбільша.Та ось на ґанку став голова, молодий ще, стрижений під низеньку ікруглу селянську польку, і сказав утомлено:—Значить так, хлопці-шофери, давай заходь, на винос тіла.Люд заворушився. А лисий духовик повернувся до своїх, приклавтрубу до губів, і вся його капела теж приклала.Тим часом у хаті загупали чобітьми, з відчинених вікон, од якихпахло гарячими свічками, вихлюпнулося у двір прощальне голосіння,лисий тупнув ногою, отак аж із присядом, і полилася жалоба надселом, у поле, на молоді жита й пшениці, у сосну, зомлілу на сонці…Затулилося жіноцтвобілими хусточками, похнюпилися чоловіки, апорушені вінки запахли вразмолоденькою живицею. Суко шелестілипаперові квіти, хлипали люди, а голова стояв на виході зворіт і казавділовитою тихою скоромовкою:235 — Пара за парою звінками виходьте, пара за парою, помаленьку ів ногу старайтесь, тоді зовсім другий вид…А музика, хоч трохи і врізноголос, надривала свою мідну душу,глушила плачі, і домовина з Степаном німо пливла над людськимиголовами, наче сама собі.—Та хазяїне ж мій дорогий! —закричала Маня таким нелюдськимкриком, що, мабуть би, не заглушили його всі музики світу, і забиласяв руках у жіноцтва, чорною хусткою шовковою обіпнута понад саміброви.—Танавіщо ж переступаєш ти востаннє рідний поріжечок,тобою струганий, тобою зладнаний, твоїми ніженькамиблагословенний?.. Не кидай нас, таточку, не кидай самими на світі!—Ой таточку Степаню! —кигикнула Маня-маленька, бліда таохрипла, теж чорною непідрубленою (видно, з матерії одірвали)хусточкою запнута, у чистому, хоч і непрасованому платтячку вчервоний горошок. Її підхопили на руки і стали втішати.—Та й ніколи, та й нікому ж,—похлиналася Маня-дружина,—несказав ти ні слова лжі, ні слова лукавого,ані хитрощі… Та ніхто ж відтебе й півділа поганого не попомнить, добра душе моя, хазяїне мій ізаступнику…І люди прикивували головами та думали собі в смутку: «Щошанувала, те й оплакує… Не мужа, бач, а хазяїна». І не було в тихдумках осуду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар