А Степан плив угорі врочисто-байдужий і кучерявий. І був наньому найкращий, ніколи й разу не надіваний за щоденною роботоюта мовчазним сподіванням смерті, костюм і вишита синім —до очей —сорочка, і брови чорняві на маленькому висохлому виду, гордозаломлені, шовком полискували на сонці.Коли домовина порівнялася з ворітьми, Маня закричала благально-несамовито:—Ой, не виносьте ж бо, не виносьте його, людоньки, за ворота, бото ж навіки!..—І вмовкла, повисла на руках у тих, що її вели, якпідломлена віть.—Ох, сину, сину,—тихо й охрипло, уже без сліз, тужила Степановамати, затуливши очі чорною проти сивини долонею,— прости мене,моя дитино, що в такий короткий світ тебе вивела… Та коли б же язнала, коли б відала твою недугу, то день і ніч собі в Бога їївимолювала б… Та нехай же того ніхто не зазнає, як то воно тяжкодитину ховати, а матері зоставатися… Ох, сину, сину… Та ти ж, було,прийдеш одвідати та зпорога ще: може, вам, мамо, дрівець урубати,може, водички свіженької витягти, може, торфу сухенькогоприкупити… А сам, господи, як павутиночка світишся… Недаром жети мені, синку, щоночі видівся —ізмалечку й до останочку…
Та все жтільки голівочка, тільки голівочка: то на леваді серед конопельокмалих, то на лузі, серед жовтих кульбабок граючись, то в саду серед 236 вишневих гілочок у білім цвіту, то схилена над рубаночком, то надонучечкою в колисці, то над моєюстарою сивиною вмореною…Недаром же ж, недаром виділося те, господи…Івмовкла, як джерельце, що воду віддало. І мовчала вже.Тоді озвався Манинбатько, маленький сутулуватий чоловічок устаровинній сорочці до манишки й великих кирзових чоботях.—Навіщо ж ти, синку Степане, отак мене підвів, га? —питався вінз лагідною докорою в немічному голосочкові жіночому.—Та ти ж якпросив у мене Маню, казав: «І жалітиму, і любитиму, тату, івиробиться не дам», а тепер покинув, як є… Нащо ж було таку надіюдавати нетривку мені старому, га?..
А поперед вінків несли у портреті молодого ще, живого Степана.Усміхнений, при погонах, солдат кучерявий; в очах іскри добрі тавеселі, а за ними —смуток далекий.Тужили за Степаном товариші, що йшли пообіч машини, поклавшируку на кузов, або й так, голови похиливши. Тужили мовчки, тільки вгорлі було твердо: першого однолітка ховали, першої розлукитовариської зазнавали. Адже виросли з ним, як в одному сімействі збратом, в нестатках і роботі, по лугах пеньки б’ючи, солому посередночі в найдужчі віхоли крадучи, пісні вечорами дівчатам співаючипро неньку, що як обідать сідає, та й ложечки щитає… Одна ложкалишня є… Десь у неї дитя є… Одбилося од роду, як той камінь уводу… Тихий був Степан у товаристві й мовчакуватий, як тінь. Протебез нього завжди було й гурт не гурт: ні йдеться, ні співається, ніжирується. Івсе то він робив щоразу мовчки, несподівано: підбивсятовариш, санки з дровами через замети тягнучи, Степан своїпокинув, вернувся, підпрігся лишком собі —цупить з усієї сили, а заним і всі біжать помогти; нікому пісню вивести високу, Степанберепершу, хоч у нього й баритон, а взявши,таки виведе; топиться хтосьв ополонці, шубовснувши зковзанами по шию, Степан перший донього підповзає з ремінякою в зубах. Тоді сміються гуртом тавихваляються, як тягли небораку, іСтепан зусіма усміхається —мовчки…Ішли похиливши голови, терлися побіля кузова і шкодували, що нена плечах несуть друзяку, а везуть машиною, бо так сказано було:виноситимуть шофери, товариші по роботі, а везтиме машина —Степан нею їздив, то хай вона й провезе свогохазяїна в останнюпуть. А за руль хай Льонько Одарчинсяде, Степанів учень. І Льонькотаки добре вівмашину, рівненько, не смикаючи, не підгазовуючи безпотреби.Біля ями духова вмовкла. Домовину тихо зняли зкузова —десяткирук, бо тепер шоферам допомагали й Степанові товариші, і сталодуже тихо навколо, тільки люди зітхали, та стогнала знесилена вже Маня, та бджоли бриніли над ямою. Одна сіла була й на серпанок, що 237 ним укрито Степана, поповзла-поповзла до рук, складених на грудях,торкнула їх жальцем і знялась… А голова тим часом дістав з кишеніскладений учетверо аркушик, кахикнув у тиші й сказав:—Товариші! Сьогодні ми прощаємося з найкращим шоферомнашого колгоспу Степаном Тимофійовичем Дерев’янком. Шоферпершого класу, завідуючий гаражем, чуйний товариш і порадник пороботі, Степан Тимофійович неодноразово відзначався преміямиправління колгоспу, був нагороджений радіолою і п’ятьма грамотами,а портрет його щороку не сходив з Дошки пошани —і нашої, ірайонної. Крім того, Степан Тимофійович був чудовим учителеммолодого покоління водіїв…—Тут голова підняв очі од папірця,пошукав ними Степанових учнів у натовпі і сказав: —Ось і Льонька внього вчився, і Ратушний Микола, і Гузій Олекса без Степановогосовіту не обходився, як яка несправність, правда ж, Федоре? Ну, тохлопці самі скажуть.—І знову став читати про те, що «найвідповідальніші, найдальші поїздки правління колгоспу доручало Степанові Тимофійовичу Дерев’ янку і було впевнене, що він ніколи непідведе», що «машина його за всякої погоди, вдень і серед ночі була находу, як часи» і т. п.—Сумно, дуже сумно, товариші,—сказав голова,складаючи папір, а зуби залізні весело, як посмішка, зблиснули протисонця,—та нічого не поробиш: смерть не питає. Так що спи спокійно,наш товариш і друг, Степане Тимофійовичу! Ти житимеш вічно внашій пам’яті…—Та де ж вінжитиме, де ж він житиме,— скрикнула Маня-дружина немов крізь сон,—як нема вже його, нема!—Я кажу: пам’ять житиме,—зніяковів голова, тоді прикахикнув,випростався і промовивголосно: —Слово маєРатушнийМикола.Ратушний боком вибрався знатовпу, став при Степеневомуузголов’ ї і сказав, затинаючись та перекладаючи кепку зруки вруку:— Я знаю товариша Дерев’янка ще змалку, а як прийшов з армії,то й робили разом. Зустрів колись,— я тоді в кіно до клубу прийшов,щев солдатській формі, пам’ ятаю,—зустрів та й каже: «Кудизбираєшся на роботу, Миколо?»
А я кажу: не знаю, ще не думав. А він:«іди, каже, шофером, як хочеш, я тебе сам і навчу, а тоді поїдеш іздаси на права. А хочеш — на курси паняй»… Ну, я біля нього,вважай, і навчився, як не є —дома. А в Полтаві тільки іспити склавна права, бо так же не даються… О. А колись, пам’ятаю: розібравкарбюратор, а скласти не складу, воно діло морочливе… А тут якраз і Степан Тимофійович нагодився. «Давай, каже, сюди…» Не вспів я йзакурить, дивлюся: раз-раз —вже склав. Поставили, завелась… О.Лайкою не брав, а все добрим словом умів якось. Того й слухаливсі…—Ратушний умовкі швидко-швидко бадляв пальцями картуз,тоді повів очима по натовпу, наче шукав у нього поради: казати далічи годі вже? І таки зважився: —А як од себе сказать, од душі, то…238 всяких людей багато на світі —в армії бачив, у нас тут, і скрізь, ну,таких, як Степан,—не дуже розженешся… Не знаю, як це сказать,ну… Краще було б сказать «на здоров’я», ніж «вічна пам’ять»,— і таксамо боком, з кепкою в обох руках, пішов у патовп.А в тиші, що залягла на мить, серед притамованих зітхань, чутибуло шепіт:«Кажу, чи не завалялося в тебе, Степане, цвяшків шальовошних здесяток?» А він: «Зараз, дядьку…»— Може, ще хто скаже, товариші? —спитав голова.— Може, ти,Льонько?Льонько нахилив голову й почервонів.— Не вмію я прилюдно балакать…—промовив тихо.— Ну, тоді що ж,—зітхнув голова і скосив очі на домовину.—Тодіхай рідні прощаються.І вдарила музика й голосіння разом, і знялися галки з дерев біляшколи, шарпнулися в небо і стали кружляти, а бджоли, як і раніше,заклопотано й роботящо спивали акацієвий цвіт і ворушилися в ньомуживим золотом.—Ой Степаночку!.. Ой хазяїне мій турботнику!..—Дядечку, ріднесенький, не накривайте тата!..—Ой сину мій, орлику!..І тут звиляском ударили по цвяхах молотки, посипалася земля вяму, і домовина загойдалася на рушниковому полотні, поринаючи.Билася вруках у милосердниць Маня-дружина, падала коліньми наглину, здирала божевільними пальцями хустку зголови і просила-стогнала:— Дитину, Маню одведіть геть, хай же вона не бачить, хай нечує…А сама, отерпла, вчаділа од горя, звороно-чорними бровами набілому виду, сухими, аж пекучими очима карими та великими синімипечатями під кароокістю, чула на собі Батюкові Сергієві очі і гнала їхдумкою, що билася в голові лихоманицею: «І не стидно!.. Ой, що ж цетаке!..