Три плачі над Степаном – Григір Тютюнник

А Степан, а горе, а пам’ять?!»Сергій, бригадир, і справді стояв навпроти, і справді дививсяпоміж людськими головами тільки на неї, і хоч в очах його стоявсмуток, Маня чула його схарапуджений подих і настирливі, дужімолоді його руки…«Ой, прокляті вони, прокляті!..» —І поринула в гарячу імлу,шепочучи: «Хіба ж так можна, господи?..»Хтось набрав їй у долоню землі й висипав у яму, хтось одводив гетьвід домовини і втішав, утішав тихим, аж солодким голосом:— Та годі-бо, моя дитино… І себе ж пожалій, бо ніхто ж не поможе ініхто його незаверне. А Маня тремтіла вся, і Сергієві очі пекли її крізь чорну хустку наспині наче вогнем і обливали серце зневагою і теплом, давно-давнозабутим.