Григір Тютюнник - День мій суботній (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.docx)Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.docx86 Кб2183
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.fb2)Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.fb2233 Кб1564
Вулицю будезабарикадовано новенькими мішками з піском, вікна ближніхбудинків заклеєно хрест-навхрест стрічками, за що хазяїни цих віконодержать по троячці, а ті, котрим їх взагалі заб’ють щитами, навіть поп’ятірці. Наїде багато спецмашин та автобусів, і, коли бородатийрежисер у береті та розхристаній на грудях сорочці —він граєрежисера в італійському дусі —крикне в мікрофон: «Мотор!» —почнеться «бій». Німецькі мотоциклісти й піхота будуть дертися на Узвіз, щоб у лоб взяти барикаду, бо ні танків, ні артилерії, за задумомрежисера і сценариста, у них не було, тактики оточень вони не знали імісто брали не з гори, а знизу. Вулицю огорнуть руді й сизі дими,горітиме викинута кимось на смітник мотоциклетна коляска,витліватиме молоденька трава поміж вичовганим до блиску каміннямна бруківці, валятимуться зодягнені в німецьку форму гіпсові «трупи»піхотинців, а живі згорблено тікатимуть назад.Потім бій ущухне, «наші» й «німці» зійдуться в гурт, посідають ухолодку під будинком, утиратимуть брудний піт, смалитимутьсигарети, і хтось із «наших» спитає в «німця»:«А Ройтману не треба людей для масовок, не чули?»«Не чув»,—скаже «німець».«Ех, пивця б оце!» —помовчавши, скаже «наш».«Та не завадило б»,—погодиться «німець».Тим часом режисер сяде біля камери й скаже операторові:«Тобі не здається, що у насрідкуваті батальні шуми?»«Нічого,—заспокоїть його оператор.—Візьмемо у фонотецісправжні й накладемо на цей епізод».І знову буде «Мотор!», захлинатиметься атака за атакою, курітимутьдими... І так до кінця робочого дня. Увечері на бруківці лишатьсячорні плями од сміття, розсипаний пісок та барикада, на якій ще днівзо три гратиметься у війну дітвора. А років через два десь у селі, внапівтемному залі клубу буде чутно вибухи, кулеметні черги —густіші,фонотечні, горітиме на екрані коляска з мотоцикла,тікатимуть «німці», і хлопчаки кричатимуть у захваті: «От дають наші, от даютьприкурить!» Котрась жінка штовхатиме під бік свого сонного чоловіка,ойкатиме й шепотітиме йому на вухо так, що чутиме весь зал: «Диви,Іва, що робицця, диви!»472 «Що диви,—бубонітиме Іван.—Я тоді не таке бачив. А це —буза.Граюцця, граюцця... Ходім краще додому, бо мені завтра рано по жомїхать».На порослих дерезою крутих пагорбах, що взимку затуляють Узвізод шалених вітрів з Дніпра і на яких рано —ще по низах сніги лежать —зеленіє молода трава, хлопчаки грають у футбол. Коли хтось із нихтам, на рівній, зіструганій вітрами вершині, сильно влучить пом’ячеві, той на мить, здається, зовсім нерухомо зависає в повітрі над Узвозом, потім падає на бруківку й, підскакуючи на щербатихцегляних східцях, котиться мимо давніх будиночків аж до Подолу.Переймати його —найбільша втіха не тільки для узвозівської дітвори,а й для дорослих. На вулиці зчиняється веселий завзятий ґвалт:«Лови!», «Держи його!», «Переймай!» —одчиняються навстіж вікна,грюкають парадні двері, бо всі думають, що ловлять людину...

А зрозумівши, в чому річ, розчаровано зачиняють вікна й двері, і на Узвозі знову запановує спокій, що скидається на миротворний сондитини.Однак тільки-но я поминаю останній, низовий будинок нашоївулиці, від спокою, що огортав мене там, нагорі, не лишається й сліду:співають на крутих звивах колії трамваї, коротко й різко сигналятьмашини, скриплять гальма, підтюпцем біжать від автобусної зупинкидо базару сільські жінки з кошиками та клунками за плечима —припізнилися. По тому, як вони переходять вулицю, я вгадую, котра зних буває в Києві часто, а котра ні. Перші долають перехід завзято,аж відчайдушно, з тою зухвалістю периферійної людини, в якої наобличчі написано: «Ми теж кой-шо бачили!» Другі ж подовгу топчутьсяна тротуарі, то хапаючись за клунок, як машин стає менше, то зновуставлячи його біля ніг, як їх прибуває. Тим часом з того боку вулицігукають: «Та переходь, Насте, якої ти трясці мнешся, їх не переждеш!»Тоді Настя легко,по-мужицькому, закидає клунок за спину і зпосоловілими од страху очима пхається просто під машини. Тімоторошно скриплять гальмами, аж дим з-під коліс вихоплюється,шофери одчиняють дверці й, люто визвірившись, лають жінку, навітьне підозрюючи, що вона тої миті нічого не бачить і не чує, крімгупання власного серця й морозу поза шкірою... Коли менітрапляється застати на переході отаку Настю, я беру в неї клунок, її —за лікоть і веду через дорогу. Але, забачивши машину, щонаближається, вона випручує лікоть і стрімголов біжить на тротуар.«Що ж це ви, тітко,—кажу я їй потім з удаваною докорою в голосі,—кидаєте мене напризволяще, а самі —драла. Виходить, я, молодий,хай гину, а ви, вже й так надивившись на світ, ще довше хочетежити... Це ж не по-християнському».—«Та Боже вас сохрани! —паленіє вона.—Я про таке й думать не думала, як побігла. Бачу ж, щовона вже осьдечки, та й побігла... ненарошне. Спасибі ж вам!»473 Буває й так, що добрих намірів моїх не розуміють. Беру, скажімо, вкотроїсь клунок, щоб допомогти, а вона в крик: «Ти куди тягнеш!Куди! Хочеш, щоб міліціонера оно покликала?!» Тоді я кидаю своєдобродійство, сміюся, махаю рукою і йду геть, а навздогін менілетить, як груддя: «Ач який! Бачили ми таких! Що? Та он, пішов учервоній сорочці, оглядається, бачте? Мішок із рук виривав... Давайпоможу, каже... Чортів вурка!» Тітко, майте ж совість. По-перше, яказав вам «давайте», а не «давай», і не виривав мішка, а брав. А ще,тітко, мішок у вас такий важкий, що навіть я, колишній розрядник зважкоїатлетики, не пробіг би з ним і десяти метрів!«Дем-мократ!» —завжди згадується мені в таких випадках «мійдобродій».

У вузенькому провулку, що веде до базару і куди лише на годину-півтори в день зазирає сонце, навколо двох машин, що зачепилисябортами, товпиться юрба зівак. Ви помічали, скільки їх у місті?Тисячі! Я вивчив їх за п’ять студентських років досконало і впізнаюцих любителів вуличної драматургії на відстані. Вони ніколи не ходятьшвидко, бо в них немає ніяких справ; їх завжди найчастішештовхають, бо вони дивляться не на людей, а крізь них; до людейсамих по собі зівакам байдуже. Їм давай подію. Упав хтось —вонизупиняються й дивляться, як він устає, а якщо не встає, то тимкраще, бо тут є елемент інтриги: встане сам чи «швидка допомога»забере; зіткнулися дві машини —роз’їдуться самі, чи їх потягнуть набуксирі і т. п. Дивляться зіваки завжди тупо й відчужено, якманекени, і тільки за якоїсь події очі їхні на мить оживають, а потім —знову тупіють. Щоб пересвідчитись у правильності своїхспостережень, я вдався якось до найпростішого експерименту:побачивши поперед себе мужчину, який ішов, заклавши руки заспину, і зачіпав плечима зустрічних, я випередив його, став підкаштаном і задер голову на останній поверх якогось високогобудинку. Порівнявшись зі мною, мужчина теж зупинився і теж задерголову.«Ай-я-яй!» —сказав я захоплено.Мій піддослідний стояв мовчки і мерзлими очима сновиди шукавпредмет мого захоплення. Тим часом я одійшов убік і ставспостерігати. За кілька хвилин навколо нього зібрався гуртик, а ще закілька —тротуар був запруджений зіваками! Вони дивилися наостанній поверх —там на балконному перилі теліпалася якасьганчірка —й мовчали. Були й такі, що допитувались: «Що там, га?» То —низькопробні зіваки, перельотники. А ті, щомовчать,—стоїки!Вони стояли найдовше й рушили далі тільки тоді, коли в них понімілим’язи. Нудний народ зіваки. І тепер, забачивши їх коло машин, щозчепилися бортами, я не звернув би на них уваги —пройдений етап,якби не помітив у гурті до болю знайому, як пишуть журналісти,474 широку, мов пуф, червону потилицю в шрамах од давніх фурункулів.Мені доводилося бачити цю потилицю колись дуже зблизька, крупнимпланом. Я запам’ятав її на все життя. То була потилиця нашогоколишнього кербуда Калінкіна.Зустрілися ми з цією оригінальною людиною взимку минулого року,в той самий день, коли я нелегально —так мені принаймні здавалося —вбрався у свою теперішню хижу на Узвозі. Ключі від неї дала менінаша старенька кур’єрша тітонька Дуся, що й зараз живе по сусідствузі мною, поверхом вище. Дісталися вони їй після смерті старої дівицідворянського походження, яку жаліслива тітонька Дуся доглядалакілька років: купувала їй продукти, мила підлогу тощо,—а як вонапереставилася, то поховала з миром, викидала на смітник старутрухлу мєблю, залишивши собі одне-єдине крісло, ще годяще, таключі. Другого ж дня, знаючи, як я бідую без хати і зайцем сплю усвоїх товаришів по інститутському гуртожитку, вона віддала ті ключімені, прошепотівши на вухо адресу, а вголос додала: «Все одно наш Калінкін вселить туди когось незаконно». І я ризикнув. Діждавшисьобідньої перерви, з’їздив у гуртожиток за чемоданом (тітонька Дусясказала, що в кімнату треба щось «укинути») і крадькома проник убожественний, сухий і не дуже запущений куточок. І хоч у ньому щепахло старістю та сирими сосновими дошками від труни, серце моєспівало: тепер я не заєць, а повноправний громадянин древньогоміста. Те, що я порушив закон, мало турбувало мене, бо кербуд,судячи з того, що сказала тітонька Дуся, теж порушив би його.А ввечері, коли я, боячись навіть клацнути замками чемодана,заходився ладнати собі на підлозі постіль з пальта й книжок, прийшов Калінкін.

Він постукав досить рішуче й, коли я принишк, не меншрішуче сказав: «Давай, давай одчиняй, я все знаю!»«Ну й сусіди ж у мене...» —подумав я кисло й пішов до дверей.Тут відбулася розмова з улюбленої мною в дитинстві казки прозагублену рукавичку, в якій оселилися всякі звірі.«Хто?» —спитав я лагідним тоном господаря. «Кербуд!» —сердитосказав Калінкін, теж тоном господаря.«А я старший референт і приймаю гостей тільки вдень». Я вирішиватакувати, покладаючи надію на слово старший.Калінкін помовчав, мабуть, прикидаючи, наскільки моя посадависока, а може, його спантеличив атакуючий стиль відповіді, тодівідкашлявся й твердо, одначе ввічливіше, звелів:«Одчиняйте».Я повернув ключі, один і другий, пішов до чемодана і сів на ньоговерхи. Це була, як виявилось потім, моя фатальна помилка.Увійшовши, Калінкін якийсь час мовчки вивчав моє обличчя,костюм, краватку, чемодан, затим сказав дуже ввічливо:«Покажіть, будь ласка, ордер на вселення в цю квартиру».475 «Ордера в мене немає, але незабаром буде»,—сказав я і, помітившийого знущальну посмішку, швидко підвівся з чемодана. Однак буловже пізно. Калінкін обернувся до мене спиною —отоді я й побачивнезабутню його потилицю в шрамах од фурункулів,—ступив крок додверей, висмикнув ключі, й вони дзеленькнули в його кишені.«Завтра щоб я вас тут не бачив,—сказав він, дихнувши мені вобличчя горілчаним чадом.—Тут житиме людина, якій уже виписаноордер»,—і повів очима по кімнаті хазяйновито, ніби прикидав, чизручно житиметься тут тій людині, якій уже «виписано ордер».Ця його наївна брехенька (адже ордер на когось не міг бутивиписаний так швидко) допомогла мені оговтатись.«Ви були коли-небудь біля Історичного музею?» —запитав я таксамо ввічливо, як він питав мене про ордер.«Ну?» —сказав він, закліпавши очима.«Бачили там гармати біля входу?»«Ну?»«То якщо навіть ви притягнете сорокап’ятку й заряджену поставитенапроти дверей, я все одно звідси не піду».«Викинемо!» —майже весело запевнив Калінкін.«Побачимо!» —сказав я ще веселіше, хоч почувався прегидко.Коли він пішов, пообіцявши на прощання навідатися завтра, япорвав носову хустку на клаптики і затовкмачив їх у замкові щілини,потім вибрав у чемодані найміцнішу краватку, зав’язав нею двері йліг спати. Спалося мені, правда, кепсько, бо вздовж стіни, під якою ярозташувався, раз по раз рипіла підлога від обережних кроків (видно,сусідка вивчала мене позвуках), у під’їзді горланили дикунськихпісень з часів палеоліту і вичавлювали з гітари дратівливі звуки, дотого ж перед очима в мене стояла широка, самовпевнена потилицякербуда. Ні, я не боявся завтрашнього дня, бо вже давно органічнозасвоїв Соломонів катехізис: «Усе минає».«Зараз мені погано,—розмірковував я,—бо кербуд хоче вижитимене звідси, але ж це погано має кінець, бо на черзі за ним —краще:адже надворі грудень, а взимку, чув я, з квартир не викидають».Мене мучило інше —сумніви. Я пригадав, що в розмові зі мною Калінкін разів зо два знімав кербудівську маску (зміст її такий, як і вмасок усякого дрібного начальства: «Я все можу!») і ставав іншим. Осьцього, іншого Калінкіна, я й не збагнув, бо думав більше про своєстановище, ніж стежив за опонентом. А цього не можна собівибачити. Таке в мене правило. І, лежачи на підлозі, я намагавсявідновити в пам’яті кожен його рух, погляд, вираз обличчя. Цюоперацію довелося повторити кілька разів, доки те, що я шукав,нарешті, прийшло. Я пригадав, як він скоса зорив на мене, нібиприкидаючи щось в умі, й зрозумів: Калінкін шукав на моєму обличчіслідів почуття людини, яка тверезо розуміє своє становище й ладна 476 погодитися на нічию, давши йому хабара! Справді, хіба Калінкіну неоднаково, хто його дасть —я чи той, на кого вже «виписано ордер»? Я уявив собі, як він зараз лежить у своєму ліжку, не кліпаючи дивитьсяв стелю й обмірковує можливі варіанти зцупити з мене хоча бмінімальний внесок у його бюджет, і весело подумав: «Товаришу Калінкін! Не силуйтесвою фантазію даремно. Я сам піду вамназустріч. Але ми ще побачимо, хто сміятиметься останній!» Я вжезасинав, коли в двері тихенько постукала тітонька Дуся й спиталазмовницьким шепотом: «Миколо, Миколо! Ну як?»«Все гаразд, тітонько,—підійшов я до дверей.—Тільки принесіть,будь ласка, якогось дроту...»«Зараз пошукаю»,—сказала вона, помовчавши, і пішла на свійповерх.Незабаром вона повернулась і просунула попід дверима шматтовстого іржавого дроту.«Що, Калінкін ключі забрав? —спитала.—Приходив і до мене,погрожував у міліцію потягти... Ну, та ти не бійся, взимку невикинуть».«Спасибі, тітонько Дусю, якось перебудемо».«Завтра вставиш свій замок.

Пошук на сайті: