Григір Тютюнник - День мій суботній (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.docx)Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.docx86 Кб2179
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.fb2)Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.fb2233 Кб1561
А вийти можна й через вікно. Там невисоко».«Мила тітонько Дусю,—подумав я вдячно,—таких, як ви, стратегіву світі не дуже багато!»«Ну спи,—сказала вона,—Тільки ж, як прийде вдруге, ключвиймай, а то й новий забере...»Я встав рано, одчинив вікно й подивився уздовж тротуару. Він бувбезлюдний, тьмяно освітлений лампочкою, що ледь помітно гойдаласяна стовпі біля Андріївської церкви, і білів од тоненького першогоснігу. Я закрутив двері дротом, одмив іржу на руках, сяк-такпочистив пальто й благополучно вибрався з вікна на карниз під’їзду, адалі на іржавих рогачиках, що тримали колись ринву, на тротуар. Допочатку робочого дня лишалося ще півтори години. За цей час я встигпридбати у господарчій лавці на Житньому базарі добрячий замок збуржуазною назвою «Сам», випив теплої кави з черствим бутербродомі пішов на роботу. Тітонька Дуся нікому не сказала про нашутаємницю, ми тільки переморгувалися з нею змовницьки, тож мені ненабридали з отим пустим підбадьорюванням, що все буде гаразд, щоголовне протриматися і т. п.Після роботи я зайшов до свого товариша ще з інституту Степана Очеретька і виповів йому суть справи.«Вітаю!» —щиро зрадів Степан і розчулено обняв мене за плечі.Степан належить до тої рідкісної породи людей, які вміють по-справжньому радіти удачам ближнього, а якщо коли й буваютьакторами, то лише жартома та по відношенню до самих себе.477 Надумливий і аж хворобливо чулий, Степан завжди мучиться тим, щосам собі вигадає. Минулого року, наприклад, ще в інституті, йомуздалося, що як тільки він починає говорити, волосся скидає з ньогошапку. Я здивувався, помітивши, що він, розповідаючи, хапаєтьсяобома руками за шапку. Коли ж вислухав його пояснення, то,стримуючи сміх, порадив одпустити довше волосся, тоді, мовляв,йому важче буде підійматися... Місяців через два Степан, високий, якструлет (це мама каже так про високих), і худий, носив уже патли, щорозпадалися по проділу навпіл і робили його схожим на студента-невдаху, який іде складати іспит з атеїзму, однак, забачивши попа,хапається за ґудзик —є такий студентський забобон,—але йому всеодно попадається в білеті та секта, про яку він ні слова не читав. Ще Степанові сняться щоночі чудернацькі сни. Він любить розповідати їхмені. Тому, як тільки ми здибаємося, я в першу чергу питаю, що йомуснилося.Коли я сказав Степанові, що вітати мене рано, й пояснив, чому, вінзахвилювався й спитав приголомшено:«Що ж робити?»«Треба купити коньяку,—сказав я,—дістати якоїсь делікатесноїзакуски, задля ефекту, звісно,—й підемо до мене справляти день могонародження або ще щось». І я пояснив йому свій план: якщо Калінкінприйде мене виганяти, а ми п’ємо,то він не сяде з нами тільки в томуразі, якщо має залізну витримку; якщо ж така витримка в нього є,наш стіл повинен спантеличити його, вселити повагу до моєї персони.Для цього згодилася б червона ікра, балик, яблука, шоколад, а щекраще ананас...»«Слухай, та це ж геніальний план! —вигукнув Очеретько.—Ходімо,друже, в театральну ресторацію, там жінчина сестра працюєофіціанткою, то вже щось добудемо». Вийшовши з ресторану, де нампощастило дістати все, крім ананаса й червоної ікри (була тількичорна),ми купили в першому-ліпшому гастрономі дві пляшки коньякуі подалися на Узвіз. Єдине, чого ми обидва боялися,—щоб кербуд неопечатав двері. Але двері були чисті, тільки на паркеті біля них стоялакалюжка з-під талого снігу. Видно, Калінкін недавно навідувався. Мизнову вийшли на вулицю, обстежили ближні під’їзди, бо кербуд мігпідстерігати, коли я лізтиму у вікно, й зчинити ґвалт. Однак його нідене було видно. Мабуть, вирішив прийти пізніше. Діждавшись такогомоменту, коли ні знизу, ні згори по Узвозу ніхто не наближався, я тимже шляхом, що і вранці, добувся кімнати, одкрутив дріт і впустив Степана. Ми швидко накрили стіл-лутку, розіклавши на газетібутерброди з баликом, чорною ікрою, свіжі помідори, огірки, лимони,шоколад, коробку дорогих цукерок, випили потроху з подарованогомені колись на день народження срібного стаканчика і стали ждатикербуда.478 За кілька хвилин коньяк зробив із Степаном те, що йому й слідробити: він геть розм’ як, очі засяяли такою вселюдською добротою,якою були обдаровані лише Христос та князь Мишкін.«І чому воно оце, Миколо, так ведеться,—тихо гомонів він.—От миз тобою, можна сказати, чесні люди, а сидимо й ждемо якогось тамкербуда, щоб задобрити його за оцю смердючу кімнату. Так воно оцегидко, ну так же гидко! Ну, скажи мені, що він таке є на цьому світі,га?»«Ти й при ньому заведеш такої?» —поцікавився я.«Ні-ні,—злякано замахав Степан довгими й худими руками.—Приньому ти мене ще побачиш! Це я так, поки він прийде».«Степане,—сказав я,—ми з тобою знаємо, що обмеженілюдипрагнуть себе якось возвеличити, щоб хоч у дрібницях стати вищимиза інших. Сама по собі людина рідко возвеличує себе, бо для цьогопотрібні певні зусилля. Це роблять обставини, в які вона потрапляє,об’єктивний момент, як сказав би наш колишній викладач філософії Ол. Мик. Завгородній. Кербуд Калінкін, завдяки якимось там своїмякостям, став кербудом. Це підняло його у власних очах. А тепердодай до цього ще його можливості, владу, і ти зможеш уявити собі,що в ньому на сьогодні зосталося од нормальної людини. Пшик! Та щебажання здерти з мене хабар. Обставини, влада, хоч малесенька, це,брат, своєрідний духовний клімат. Він поки що, завдяки нашимзабобонам, часто-густо керує людиною, а не навпаки».«Я розумію,—кліпав своїми добрими очима Степан.—Але...»Саме цієї миті рипнули двері —я лишив їх незав’язаними —і напорозі став Калінкін. Він тримав руки в кишенях і мав вигляд людининевблаганно суворої.«А-а,—підхопився йому назустріч Степан з такою непідробленоюрадістю в очах і так гостинно розкинутими ледь не од стіни до стінируками, що я був ошелешений його здібністю так швидко, по-кіноакторському перевтілюватися.—Ви товариш кербуд? А Микола Гордійович,—Степан кивнув на мене,—бідкався, що вас нема йнема. Оце доречно!»«Переграє, все діло можезіпсувати»,—подумав я.«Що там надворі —морозець давнув? —воркував Степан.—Роздягайтеся ж у нашій хаті!»Тут він ніжно поклав свої руки-вервечки на плечі кербудові.«Проходьте та поздоровте мого друга з новою посадою... Заступникдиректора Товариства Микола Гордійович Порубай! Ну, ну, прошу,прошу»,—і вже розстібав ґудзики на кербудовому пальті, і вжедопомагав знімати його, роблячи це, як досвідчений швейцар, проте згідністю людини шляхетної.479 Калінкін тільки покректував і ніяково бурмотів:«Да... Так-с... Он як... Що ж, приємно... Підождіть, там десь мійгребінчик у пальті... Ага...» —і вже йшов до мене, підтримуваний залікоть синювато-прозорими Степановими пальцями.«Пробач, що я трохи змінив програму, але так буде краще»,—казали мені Степанові очі.«Нічого,—відповів я йому поглядом,—начальницька роль менізнайома».Я підвівся назустріч Калінкіну і в завченій, шефовій манері,виписавши долонею дугу зверху вниз, подав йому руку для потиску.Потім вишуканим жестом вказав на Степана, недбало підняв однуброву і промовив:«Знайомтеся: Степан Григорович Очеретько, головний редакторальманаху «Огородництво». Ранні помідори, огірки, капуста —усе вйого можливостях».—З цими словами я вказав очима на рестораннігідропонічні огірки й вірменські помідори.Степан ледь помітно кивнув мені, мовляв, редактор то й редактор,а Калінкіна обдарував прихильною посмішкою. Я налив спершу «гостеві», у срібний стаканчик, а собі й Степанові у пластмасовий, збритвеного набору, сказавши, що ми взагалі не вживаємо, то намвистачить і по половинці. Це, здається, справило на Калінкінаприємне враження.

Пошук на сайті: