Григір Тютюнник - День мій суботній (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.docx)Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.docx86 Кб2169
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.fb2)Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.fb2233 Кб1556
Він підняв свій стаканчик до очей, читаючи, щотам написано, і я пожалкував у ту мить, що там було вигравірувано:«Миколі Порубаю від Вакха», а не «Нашому дорогому Миколі Гордійовичу, людині вимогливій і справедливій, од підлеглих...»Ми пили за мою «нову посаду», за «головного редакторасільськогосподарського альманаху», за дружбу, за те, що гора з гороюне сходиться, а ми, люди, маємо сходитись, бо так легше долатижитейськінезлагоди...Після п’ятої чи шостої чарки Калінкін раптом сказав: «З вашоюпосадою, Миколо Івановичу...» «Гордійовичу,—лагідно зауважив Степан. «Ну, Гордійовичу,—фамільярно погодився Калінкін.—З вашою посадою можна б і кращу квартирку вибити. А тут що?Дванадцять метрів... Плюс ордера немає».Мене збентежила не стільки його фамільярність, навіть не закидпро ордер, скільки те, що він зрозумів невідповідність між моєю «посадою» і метражем квартири. На поміч прийшов Степан.«Сучасний керівник, шановний мій,—прорік він, піднявши вгорутонкого й довгого, як диригентська паличка, пальця,—має бутискромний у побуті».«Да, кхм... Це правильно,—хижувато осміхнувся Калінкін і скосивочі спершу на порожні пляшки, затим на годинник.—Ну що ж, меніпора, товариші. Сімейство, знаєте, жде».480 «Коньяку більше немає, а не сімейство»,—подумав я і рушив слідомза ним до «передпокою», відчуваючи, що саме зараз настала митьдавати хабар, або, як казали у нас на будівництві, кинути на лапу. Я ніколи й нікому в своєму житті не золотив руку, не знав, як церобиться, і мовчки стояв супроти Калінкіна, понуро спостерігаючи затим, як він старанно обгортає пуховим кашне червону, певно, тверду,як у старого вепра, шию. Рука моя, що тримала в кишені цупкийжмутик десяток —свіжу зарплату,—спітніла. З того, як Калінкін скосамацнув мене поглядом за кишеню, я зрозумів, що він жде.«Скільки мені треба заплатити за цю кімнату?» —спитав я хрипко,чужим голосом.Калінкін невдоволено засапав. Він, мабуть, хотів би обійтися безсвідків, алеСтепан зайшовся таким гучним і непідробним кашлем, щовін умить заспокоївся й сказав:«Може б, ми трохи пройшлися?»Я провів його до старовинного будинку з похмурими стрілчастимивежами, в яких волого шепелявив вітер, мовчки віддав гроші, і вінтеж мовчки, трохи перехнябившись, спровадив їх до бокової кишені.Тоді сказав діловито:«Воно, знаєш, так буде надійніше. Поговорю з ким слід за чаркою —та й живи собі до весни, а тим часом ордерок виб’єш».Він потис мені руку, чіпко, з тою ж таки грубою діловитістю, йдодав:«А ключики, повір, забув в управлінні. Зайди якось».«Ключики потрібні тобі для виправдання перед начальством, якщовоно дізнається про мою й твою авантюру»,—подумав я, а вголосдодав:«Нічого, обійдуся».І ми розійшлися. Я повернув угору, до церкви, що ледь бовваніласвоїми прекрасними контурами крізь риштування, а Калінкін шаснуву якийсь провулок.«Скільки? —запитав Степан, коли я повернувся.«Сьогоднішня зарплата»,—зморено сказав я.«Міг би й більше зідрати».«Міг би».«Виходить, не ми його дурили, а він нас»,—кліпав добримипосоловілими очима Степан.«Ми —його, а він —нас,—сказав я.—У таких людців, як цей тип,замість розуму є непоганий нюх. Інакше як би він опинився на ційпосаді? Але останній епізод у цій грі я залишив за собою...»І все ж я почував себе прегидко, як у сні з гнилою капустою. Я знав, що принизився і що ніколи цього не забуду й не вибачу собі. І заради чого! Тільки заради того, щоб мати на землі й свій куток, не 481 ночувати зайцем у гуртожитку, не принижуватися знову ж таки. Та йвиміняв шило на мило!Того вечора я вперше за все моє життя відчув, як не з руки бутиінтелігентом. Якби цей Калінкін зустрівся мені до інституту, я показавби йому диктатуру пролетаріату... Було вже пізно, коли я одвіз Степана додому на таксі, вибачився перед його дружиною завимушений «банкет» і пішки через весь Поділ поплентався на Узвізвставляти новий замок у свої, бодай до весни куплені двері.Од того часу я жодного рану не зустрічав Калінкіна. Тітонька Дуся,яка приятелювала з двірничкою, сказала мені, що його нібито зняли зкербудів і «кинули» кудись чи то завмагом, чи то завбазою. І ось тепер —така зустріч.—Добрий день! —сказав я тихо, навіть з відтінком інтимності, вшироку потилицю Калінкіна і пошкодував, що не можу в ту мить,коли він обернеться, наставити перед його ясні очі розгорнутепосвідчення працівника відділу боротьби з розкраданнямсоціалістичної власності.Спершу Калінкін подивився на мене відчужено порожніми, як і увсякого зіваки, очима, тоді вони ожили, метнулися з боку в бік, начешукали можливості втекти, але, переконавшись, що тікати нікуди,хутко змінили тактику —заіскрилися фальшивою радістю.—А-а, це ви! —сказав так, немов давно жадав цієї зустрічі, івхопив мене за лікоть.Я дивився на нього дуже спокійно, як дивлюся завжди на того, хтомені бреше.—Може б, ми трохи пройшлися,—запропонував я, намагаючисьдостеменно відтворити ту інтонацію, з якою він пропонував меніпройтися тоді, взимку.Проходитися йому явно не хотілося. Це я помітив по тому, якобличчя його враз попіснішало, проте він сказав:—До базару хіба, вип’ємо в молдаван по склянці вина за старудружбу...—Такий нахаба! Усміхнувся й міцніше стиснув мій лікоть.Біля зеленої будочки з молдаванином, який розливав каламутнезеленкувате вино з чайника і питав: «Халотнаго? Тьоплахо?» —товпилися базарні «ханиги», що вже встигли наклянчити по сороккопійок і тепер збували їх. Я взяв дві склянки «халотнаго».—Ну, давай за те, щоб наша доля...—почав Калінкін, але я лагідноперебив його.—Моя і ваша,—й рішуче підніс склянку до губів, щоб він нездумав чаркуватися. Ми пили і примруженими очима дивилися черезвінця склянок один на одного. «Що, виганяють з кімнати і типронюхав, що ні з ким я про тебе не говорив?» —питалися його очі.—«Ні, ще не виганяють, але виженуть, бо весна,—одказували мої.—А то, що ти ні я ким по говорив і не говоритимеш, я знав що тоді, коли 482 кидав тобі на лапу. То був чистий твій прибуток, як кажутьекономісти».—Ми з вами мусимо розрахуватися,—мовив я, коли вино буловипито.—А може, ще по одному? —спитав він.—Не з винарем. З державою,—сказав я, дивлячись просто йому вдушу.—Як?—А так. Ви повернете мені гроші, що взяли зимою, хабара, явіддаю його державі за те, що п’ять місяців незаконно прожив у їїкімнаті. Це могли б зробити й ви, але я вам не довіряю.—Ннда?! І як же ти їх оддаси, га? —Він прискалив на мене хиженасмішкувате око, але я вмію перемагати ще й не такі погляди —абсолютним олімпійським спокоєм!—Не турбуйтеся. Існує безліч форм повернення боргу. В даномуразі, скажімо, я куплю на всі шістдесят п’ять карбованців, які ви меніобов’язково повернете, лотерейних білетів. Ці гроші підуть нарозвиток народного господарства...—Я говорив повільно,розважливо, як людина, яка пройшла Крим, Рим і мідні труби.—Якщож мені пощастить щось виграти, я й на виграш куплю білетів. Тактриватиме доти, доки я нічого не виграю. Зрозуміло?—Нічого я в тебе не брав! —прошипів він просто мені в обличчя.—Спробуй, доведи!—А «редактора альманаху «Огородництво» забули, пане Калінкін?Він усе знає і не відмовиться засвідчити.—Ну, дивись, тобі теж не поздоровиться,—сказав він крижанимголосом.—Так,—спокійно погодивсь я.—Але вам удвічі. До того ж яодинак. Одна голова, як кажуть росіяни, не бедна, а бедна —такодна. А у вас сімейство, самі розумієте... Одне слово, говорити мені звами набридло та й ніколи. Адресу ви мою знаєте, прізвище можетезаписати або запам’ятати: Порубай Микола Гордійович. Жду переказутри дні, потім —дію!Я повернувся й пішов геть, а він сказав мені у спину з ненавистюлюдини, підступно зрадженої:—Пр-ройдисвіт!«Дем-мократ!» —згадав я знову і зареготав так, що на менеозирнулися, як на дивака чи божевільного.На базарі я ніколи не поспішаю купувати те, що мене цікавить, апо кілька разів обходжу любе мені торжище, щоб увібрати в себе всійого принади: різноголосий гамір, що не вщухає й на мить, адзуремить, як гірський потік по камінню, обличчя, одяг, сварки,товари...483 —Беріть, не пожалкуйте. Не пожалкуєте, кажу.—прорікає дід,бородатий, високий, у кожусі, дивиться кудись понад людськимиголовами, як апостол. Продає пшеницю у квітчастій ситцевійторбинці.—Зерно ж —як пучка ось. І показує пучку.А од олійних рядів пахощі, як од олійниці. Яблука червоні, жовті,як липовий мед, аж білуваті, червонобокі,темно-зелені, як рута, зеленіу чорну латочку...—Беріть, беріть, вони хоч і рябенькі зате добренькі...Вірмени з апельсинами та мандаринами, уже гниленькими,останніми, тицькають свій товар прямо в вічі:—Паакуй, девушка, самий лучшій даю... Тибе —самій лутшій!Тітка з хроном промовляє:—Беріть хронець.

Пошук на сайті: