Григір Тютюнник - Климко (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.docx)Tyutyunnik_grigir_klymko.docx74 Кб4705
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2)Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2200 Кб2725
А втім, він рідко коли залишався наодинціу закіптюжених стінах, бо в нього частенько,—бувало, що й до ночі,—засиджувалося шкільне хлоп’яче товариство —бідові непосидющівисілкові хлоп’яки. Л Зульфат Гарєєв, онук дідуся Гарєєва зхлібопекарні, той і ночувати мало не щодня зоставався. Хлопцям довподоби було в низенькій кам’яній Климковій хижі серед глухихштибових кучугур на одшибі від висілка —ніби на Робінзоновомуострові... Повсідаються долі, сплівши ноги по-турецьки, і гомонять —без світла, серед червоних райдуг від напаленої до вишневого кольоручавунної «буржуйки». Або ж умовкнуть нараз усі не змовляючись іслухають, слухають далекий гуркіт нічного бою.Але то було вже потім. А перші два дні Климкові жилося у ваговійтак незатишно, так самотньо, що аж. З підвалу, де стояли величезніваги, тягло крізь щілини в старій дерев’яній підлозі прілою вільгістю,по закутках і попід стінами вигарцьовували вночі пацюки, а тепло від «буржуйки», доки на ній не обгоріла іржа, йшло чадне й давуче. Коли Климко добре напалював її, повітря вгорі робилося запаморочливогаряче, від нього ломило голову, а внизу ходила хвилями густапідвальна охолода.Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюківпалицею, стукаючи нею по стіні. Пацючня, що, либонь, уже давнозвикла хазяйнувати тут, лякалася і нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав і повіки склепити, зновузаводила вискливий, зтупотнявою та шкряботнявою шабаш.Лише на третю ніч Климко заснув спокійно, бо пацюки вже ненадокучали йому. Спровадив їх з вагової Зульфат Гарєєв, давній Климків товариш. Він знайшов Климка по димкові з труби, щовиходила крізь шибку надвір. Прибіг захеканий, з гарячимирум’ янцями на гострих смуглих вилицях, і так зрадів зустрічі, що 379 схопив Климка в оберемок і носив його поперед себе, до хрускотустискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову.—А я бігав-бігав по висілку,—швидко, зліплюючи слова, заговорив Зульфат.—Сюди-туди... фух!.. Питаюся: де Климка? Хто бачив Климку? Немає Климки, ніхто не бачив... А ти осьде! Хорошо! У-у-у,хорошо!Климко на те лише всміхався. Він дуже зрадів Зульфатові і мовчавтільки тому, що завжди був небалакучий у товаристві. Він любивслухати і тихо всміхався, або сумнів, або напружувався весь,уявляючи те, про що розповідав товариш.—Пацюки в мене тут, —сказав. Климко.—Такі здорові, щотупотять...Вузькі й такі чорні, що аж різучі, Зульфатові очі на митьзаплющилися (так він робив завжди, коли йому треба булопоміркувати) і враз гаряче зблиснули:—А хочеш, їх зараз не буде, хочеш? —вигукнув завзято.—Всіхвижену пастися в степ! Хочеш?Він хутко познаходив усі пацючі ходи й виходи, вигріб з «буржуйки» в цеберку вугільний жар і заходився натовкувати йогопалицею в кожну нору, втираючи сльози від гарячого їдкого диму.—Тепер породою бути їх, породою, щоб дим не виходив! —кричаввін Климкові.—От так! О, чуєш: чхають! Нате вам ще, нате! —І самчхав раз по раз і сміявся крізь сльози.Потім вони наносили з шахтної лісопильні тирси і товсто вслалинею підлогу, щоб не тягло з підвалу; знайшли в барачному сараї стареліжко з нікельованими кулями на бильцях, перенесли до вагової ізладнали постіль із сіна, яке не встигли доїсти шахтні коні: шахту-бовже затопили водою, а коней забрали на війну. До вечора похмуре Климкове житло проясніло, нагрілося, а тирса жовто-медово запахласосною. Щоб відсвяткувати входини, як належить справжнімгосподарям, хлопці зварили на вечерю картоплі в кожушках достарого солоного сала. То було справжнє свято!..А через півмісяця —сталося те зранку —після короткого бою настанцію зі степу прийшли італійці. Вони цілий день ганялися повисілку за курми, стріляли по них з карабінів та автоматів ілементували, як цигани. (До їхнього приходу ні Климко, ні Зульфат незнали, що кури можуть літати незгірш за всяку птицю, тількиневисоко). Поївши курей, італійці гуртами, найменше по двоє-троє,пхалися від двору до двору і шукали собі їжу за гроші.—Марка, марка!..—вигукували вони.Ніхто у висілку не розумів, що те означає, і ті, у кого завалялисямарки для конвертів, виносили їх італійцям. Вони сердилися і то по-своєму, то по-німецьки кричали, вибалушивши чорні циганські очі:380 —Дурні! Сольдато італьяно... дати вам маркен... Денаро деля...Гросдойчен Райхес, унд зі мюссен... ві повінні дати... фюр дізесвертфоллє гельд: лютте —молько, бурро —масльо, формаджо —сір...Манджяре! Ессен! Їсти!..Про церозповів Климкові Зульфат, бо італійці приходили й до них.Дід Гарєєв сказав їм:—У нас є вугілля... Більш нічого в нас немає.Тоді італійці кинулися грабувати і брали не тільки їжу, а й одяг, декращий.Через тиждень вони пішли далі, а у висілку почавсяголод.На маленькому базарному майдані щоденно, з ранку до вечора,стояли мовчазні люди, тримаючи в руках усе, що було в нихнайновіше: костюми і пальта, сукні й сувійчики матерії, черевики й «кіровські» годинники на вузеньких ремінцях... І все те непродавалося, а мінялося хоч на який-небудь харч. Та найчастіше внатовпі було чути: «Солі... Солі ні в кого немає? Віддаю за склянкусолі...»Якось, покружлявши навколо хлібопекарні, де ще недавно з жовтихдерев’ яних лотків горнувся, мов з рукава, гарячий хлібі де ще й досіпахло хлібним духом, Климко з Зульфатом зайшли на базар. Може,вони й не завернули б туди —надивилися вже на змучених голодомлюдей з якоюсь дитячою жалібною надією в очах,—якби там незчинився ґвалт.Біля старих дерев’ яних прилавків, побачили вони, стояла підвода. Їїоточили з усіх боків і кричали, піднімаючи над головою у кого щобуло:—Візьми в мене! Новісіньке, подивися!..—Бери костюм. Шевйотовий, не надіваний і разу...—Черевики хромові треба?..—Драп на пальто... Попробуй, який важкий. Вічне буде пальто.На возі, запряженім парою коней, стояв здоровецький бородатийдядько і гув примирливо, перемацуючи очима товари:—Тихо, тихо... Що мені треба —все візьму. Сам виберу. Тількитихо, граждани. Ша! Ану одійди, не мацай мішків, бо так батогом івстюжу. Мацає воно... Ти, з драпом, давай. Що тобі? Борошно є,кукурудза, сіль біла, слов’янська...Натовп ізнову загув, заколихався.—Були б оце наші шахтарики, вони б тебе вдягли і взули, ще йпідперезали б...—неголосно мовила якась жінка.В руках у неї булоприношене дитяче пальтечко.Бородань почув її, знайшов кам’ яними очима в натовпі і сказав:—А ти вобще можеш тут не стоять. Вобще не підходь, бо я в тебе йзолота не візьму, хоч би воно в тебе й було Їх пожалій, привези, а вонищо й зубами скреготять...381 На жінку несердито зацитькали, ніби просили її мовчати.І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Бона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себеразом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і востанній день занять. Наталя Миколаївна щоразу так хвилювалася,зустрічаючи їх, своїх учнів, а чи проводжаючи на канікули, щотроянди з трояндової сукні зацвітали в неї й на щоках. Аминулоївесни на останньому уроці вона сказала, печально всміхаючись: «От іпідете ви в юність, уже з іншими вчителями, а я знову повернуся домаленьких, таких... грибочків, як були ви, коли прийшли до першогокласу. Пам’ятаєте?» —І сльози, дві сльозинки, покотилися їй з очей,однак вона не чула їх і посміхалася. Тоді сказала: «Урок закінчено, допобачення, діти...» —І одвернулася до вікна. А вони стояли й стоялиза партами, хоч у коридорі вже знявся радісний гамір: закінчивсяучбовий рік, сонця надворі повна чаша, аж до піднебесся,—хто ж нерадітиме!Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затуливпідводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широкорозплющеними очима. В них не було ні презирства, ні гніву, а лишезляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранковогосонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла. Климко з Зульфатом підійшли до неї (вона не помітила їх) і, затинаючись відхвилювання, сказали, перебиваючи один одного:—Добрий день, Наталю Миколаївно...Вона здригнулася і випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом спритно підхопили її, легесеньку, як пух, і так стояли знею, ніяково її щасливо всміхаючись.—Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали...—І осяяла їхтакими лагідними, такими рідними очима, що їм обом здалося намить, ніби все навколо так, як і колись було, що немає і не було ніколивійни, і похмурого бороданя на возі, і вибитих вікон у магазинах, іхолодної неживої пекарні за сірим дощаним парканом; що ось заразна станції озветься гудком паровоз і дзвоник за клубом, де школа,покличе їх на перший урок...—Ей ти, молодице! —гукнув бородань.—З червоним платтям.Підходь, я беру твій товар.Наталя Миколаївна повільно обернулася до нього і сказала тихо, алетак, що всі в натовпі почули і оглянулися:—Ні-ні. В а м я його не проміняю... нізащо.Бородань примружив кам’яні очі і, перекосивши рота, сказав:—Поду-умаєш, яка цяця... Ва-ам! Ну, тоді пухни з голоду! —Видно, сукня йому подобалася.382 —Ходімте, хлопчики, проведете мене трошки,—сказала Наталя Миколаївна до Климка і Зульфата.Вони пішли геть від базару. А бородань перепитав у когось ізнатовпу:—Хто вона? Вчительша? —І погукав:—Ей ти, вчительша!.. Горда!Іди сю...Він не встиг доказати, хутко присів на возі й затулив головуруками. Каменюка пролетіла понад ним і вдарилася об стіну аптеки.Натовп одсахнувся від воза, всі злякано дивилися на Наталю Миколаївну та хлопців, а Зульфат тремтів і кричав:—Я вб’ ю його! Таких треба вбить! —Він ухопив грудку породи,прищулив очі й замахнувся вдруге...—Не смій, Зульфате! —звеліла Наталя Миколаївна, а Климкоперехопив товаришеву руку і сказав:—Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.—Іш, чому вона тих виродків навчила! —прохрипів бородань.—Вчи-и-ительша...

Пошук на сайті: