Григір Тютюнник - Климко (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.docx)Tyutyunnik_grigir_klymko.docx74 Кб4684
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2)Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2200 Кб2703
Адже 387 солі тут, мабуть, стільки, що за так бери. Якщо гроші —безцінь, то йсіль не дорожча.«Спробую»,—порішив Климко і пішов швидше.Місто починалося такими ж будиночками в садах, як і взвичайному висілку. На парканах коло хвірток висіли дерев’яніпоштові скриньки з дашками від дощу. Всі вони були порожні...Вицвірінькували горобці, підплигуючи на цегляних тротуарах. Поодному паркану ходив рудий кіт і мружився на сонце зеленимиочима.Віконниці в будиночках було позачиняно,—може, тому, що рано, аможе, від вулиці їх і вдень не одчиняли.Климко йшов іржавою трамвайною колією, переступаючи із шпалина шпалу. Взувачку свою він зняв ще край міста —незручно якосьтупцяти в онучах, подумають: старець.Людей траплялося мало. Скрипне хвіртка, висунеться з неї дитячаголівка, стригне очима по вулиці: оно якийсь вурка йде з торбою заплечима, худий, брудний, босий, а великі сині очі, червоні по білках,так і нишпорять... Хлоп —зачинилася хвіртка.—Ей, хлопчику чи дівчинко! —гукне Климко.—Як до базару йти —не знаєш?Тихо за хвірткою, тільки чути, що сопе. Тоді: туп-туп-туп до хати —втекло.«Що за люди?» —зітхає Климко і, покашлюючи, йде далі.Почалися будинки довші й вищі —у три, чотири, п’ять поверхів.Вони були сірі й мовчазні, ніби ніхто в них і не жив. Але людейпобільшало. І всі вони —з тачками, клунками, вузлами —сунули водну вулицю. Біженці чи місцеві, не розбереш. Климко пішов за нимиі скоро побачив базар. Він починався старцями, що густо сиділи йстояли попід вицвілим зеленим парканом. Були тут зрячі й сліпі,безногі, безрукі, старі й молоді. Кухлики, картузи, Пелени, простягнутікоритцем жмені...—Пода-айте... подайте... подайте..,—линуло понад парканом, якодна й та сама скорботна і жалібна пісня.—Ану ке-лиш, сестрице, не прроходь мимо, огляньсь на свогобррата і подай йому рруку! —вимогливо гукав якийсь молодий дядькобез ноги. Очі в нього були недобрі, пекуче поблискували в усі боки.Дзень, дзень, дзень...—надали в кухлики монети.—Спасибі, дитино, дай тобі Боже діждатися мужа чи брата.—Ти, стара, проси, та не забалакуйся, бо через тебе й нас поліціязагребе!—А що я таке сказала?..—Що, що... Чуємо, не глухі.388 Климко зупинився коло старої-престарої бабусі, яка гомоніла доперехожих тихим немічним голоском, але не жалібно, а так, нібиказку вела:—Прийшла неміч, люди добрі. Оце дивітьсяна мене та й побачите,яка вона, тая неміч. Кажу земельці: розступися, забери стару... А вонане розступається. Прошу-прошу —не хоче, й квит...—В пелені убабусі лежало три картоплини, дрібна цибулинка і з десятокгривеників. Бабуся подивилася на Клима вологими вилинялими очимаі сказала: —Іди, іди, хлопчику, це я не тобі розказую...Климко видлубав я кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пелену,а сам швидко пішов геть.Над містом високо в небі прогули густі косинці німецькихбомбовозів,—може, з півсотні чи й більше Вони блищали проти сонця,як скляні. Старці принишкли, всі, навіть сліпі, попіднімали голови ітривожно питалися у зрячих сусідів:—Багато?—Багато...На базарі теж запала тиша. Тільки з-під розламаного ларка прибазарних воротах чийсь тонюній голос (були до війни морожениці зтакими голосами, згадав Климко) набридливо скиглив:—А хто ще желающі-інтересующі погадать? Зіночка гадає, що когоожидає...Климко підійшов до ворожки і став навпроти, гріючи ноги в теплійна осонні пилюзі. Жінкасиділа на стільчику, тримаючи в пеленідовгий, як пенал, ящичок, набитий засмальцьованими папірцями. З-під поли в неї визирала Зіночка —дрібненьке, схоже на пацюказвірятко в білих і жовтих латочках. Очиці у звірятка були маленькі йхитрі.Климко торкнувЗіночку пальцем за писок і всміхнувся.—Чого тобі? —сердито спитала ворожка. Щоки в неї були товсті,червоні, в густих синіх прожилках. Говорила вона, на превеликий Климків подив, басом.—Нічого...—сказав Климко.—А ви за галети німецькі ворожите?Абоза картоплю?—Покажи.Климко поставив торбу в пилюгу і витяг жменю картоплі.—Дрібна,—сказала ворожка.—За таку —ні.Галетам вона зраділа:—О! Буде до чайку! —І наказала звіряткові: —Зіночка, работай!Звірятко прудко скікнуло до ящичка, принюхалося, пирхнуло івисмикнуло зубами один папірець, списаний нерівним первацькимпочерком.«По ранєй дорогі вам пристоїть свіданя з мужом»,—прочитав Климко.389 —Це не мені, це —жінкам,—сказав він, подаючи ворожціпапірець.Але вона, мовби враз оглухнувши, навіть не глянула на Климка, азабрала Зіночку під полу і, розгойдуючись на стільчику, заскиглилапротивним тонесеньким голосом:—А ще хто желающі-інтересующі погадають?..Климко вже хотів був іти далі, як з-поза ларка вивернувся дядько зчервоною подряпиною від носа до вуха і хрипко спитав у ворожки:—Ну, як сьогодні з клієнтом?—Слабо,—сердито, басом прогула власниця Зіночки.—Пр-ровіримо! —сказав дядько, мовби нахваляючись на когось,вихопив з-за пазухи гарненьку зелену пташку з круто зігнутимдзьобом, посадив її на мізинець і, стрельнувши довкола прискаленимоком, весело гукнув:—Евстрррелійський папуга!! Вид-дає предсказання —в око ліпить!Од-дин раз удовольство —сім літ продовольство! Ну, навались!!! Неможе буть, сказав Суворов, щоб Чортов міст неперейшли! Хтоперший —першому безплатно!..—А хто ще желающі-інтересующі...—хотіла перебити йоговорожка, але дядько з папугою накрив її голос:—Н-ну, р-разом, не товпись, по порядку становись!Климко засміявсь і закашлявся, дивлячись на дядька з папугою:видно ж, що одірви й покинь! І раптом подумав: «Чого ж оце я граюсятут? Хіба за цим сюди йшов?» Він замашно стукнув себе кулаком полобі, як це робив Зульфат, коли хотів покарати сам себе, і пішов уряди.За сірими, вицвілими на сонці прилавками сиділи і стояли жінки ідідусі й неголосно, сторожко озираючись на всі боки, припрошувалидо своїх товарів.

Тут були старі, побиті шашіллю ікони і в них —богипід склом серед барвистих воскових квітів; мідні, поначищуванікаблучки і серги; товсті давні книги;червоні намиста з дукачами —ізнову ікони, старіші й новіші, в оправах і без оправ, але боги на нихбули схожі один на одного, як брати, і всі дивилися сумними очима нена людей, а поверх них.Далі йшли прилавки, заставлені мисочками з житом, кукурудзою,просом; біліли склянки з борошном, содою, вологою сіллю («Ось вона!»—зрадів Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. І все це добро не продавалося, а мінялося на одежу, гас, мило,сірники...«Видно, й тут гроші не нужні нікому»,—подумав Климко,відчуваючи страх: нічого він тут не добуде...390 Люди торгувалися не весело, як було до війни, а з якоюсь похмуроюнастирливістю, наче бороли один одного і ніяк не могли побороти:—Скільки ж ви даєте?—П’ять кухлів.—Так спідниця ж —подивіться!—Як хочете, не силую.—Шість!—Нє-є...—Дитину хвору в Полтаву на тачці везу...—Ну то давайте вже.—Запальнички, замки, кресала, губка, кремінь!—...А воно ж на ваті чи на клоччі?—Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивіться: вата.—Півпуда.—Скільки?!!—Сіль-крупка! Печатне мило заграничне! Тільки за марки!—...То дійдемося ми з вами?—Хіба що на тому світі.—Ну й люди ж! Наче до війни таких не було.—Біда наплодила...Ряди скінчилися. Далі було засмічене токовисько, а за ним, коломагазинів з потрощеними вітринами, стояли люди з тачками. Климкопішов ще туди.«Якщо і там не візьмуть гроші, тоді —в гори».Біля крайньої тачки на дерев’яних колесах стояла дівчина, знапуском на очі зап’ята старенькою чорною хустиною. Вона трималав руках чепурно,квітка до квітки складений букет чорнобривців. Наплечах у неї була ще одна хустка —велика, у веселих червоних тазелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалисяземлі. Щоки у дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як ухворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливоперебирали зелені стебельця.—Купіть мою хустку. Дивіться, яка ловка...—тихим голосом таклагідно і боязко просила дівчина, що Климко зупинився біля неї.—Я йчорнобривців на додачу ще дам... Купіть мою хустку...Климко пом’ явся, переступаючи з ноги на ногу, і сказав:—Чудна ви. Кому ж воші зараз нужні, чорнобривці оті?Дівчина сполохано глянула на нього темними затіненими очима ішвидко вп’ялася пальцями в квітчасту хустку.—Та ви мене не бійтесь,—усміхнувся Климко і згадав, що вінсьогодні не вмивався.—Я не вурка, я по сіль сюди прийшов...Дівчина одвернулася і стояла мовчки.391 —Ото хлопець тобі правду каже,—озвався з-під магазину якийсьдядько.—Ти б поставила отуто коло мене тачку, пішла в ряди йвиміняла, чого тобі треба. А то —«чорнобривці»...Дівчина так само наполохано, як і на Климка, подивилася на нього.Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняноюковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розгадка сивини,а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климові,чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівнимирядочками стояли прорезинені тапочки —великі, й малі, і зовсімманюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав.Швець поманив Климка пальцем:—Здалеку йдеш чи тутешній? —спитав.—З Донбасу я,—сказав Климко.—А-а! Землячок... По сіль, кажеш? Климко кивнув.—А що ж у тебе на сіль?—Торбинка осьо,—Климко зняв з плеча торбу.—Ні,—усміхнувся швець, і кожна його зморшка тежзаусміхалася.—Я питаю, на що міняєш чи купуєш.

Одежа якасьпутня є чи, може, марки?—Такого нема,—зітхнув Климко, розглядаючи тапочки («Чи неспробувати вимінять?»).—Гроші довоєнні є, так за них нічого непродають. Треба йти в гори, туди,—він махнув рукою,—там я йдаром наберу. Так же?—А чого ж босий?—Щоб легше на ноги...—Климко ледь скривив губи, пробуючиусміхнутись.—Картопля в мене ще є. То, може б, ви проміняливзувачку на неї? Дрібнувата, правда...—Візьми приміряй.Климко привзув тапочки. Ногам одразу стало затишно.—Більші бери, щоб онуча влізла,—порадив швець.Климко послухав його, взув більші й заходився розв’язувати торбу.—Не треба,—сказав швець,—Носи собі, раз уже ти земляк...Він скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона,запальнички і сказав, огортаючись димом:—А сіль ти, синок, проминув. Кілометрів п’ятдесят зайвихпройшов. Сіль —це біля Артемівська. Чув? (Климко чув і навіть бачивце місто здалеку днів три тому.) Так ото біля нього станція така є,називається вона Сіль. Там сіль. А тут що —крейда, сода, вода солонав озерах є, але ж у торбу її не набереш... Проминув ти, брат, сіль.Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли і знемоглися,як після цілоденної ходьби. Він сів на проломлений дощаний ґанок імовчав, стиснувши долонями щоки.—Що ж... треба вертатися,—насилу вимовив він, похлинувсяклубком, що стояв йому в горлі, і закашлявся.392 —О, як тебе пробрало.—Швець поклав на плече Климкові великуруку, подзьобану вугільними скалками, наче покроплену синькою.—Нічого, не скисай, щось придумаймо.З-за магазину вихопилося два поліцаї в чорному, з карабінами заплечима і плоскими німецькими багнетами при боці. Вони підійшлидо дівчини з хусткою і стали.—Приймись! —сказав один з них, у кубанці, на яку по-селезнячому закручувалася чорна чуприна. Він уперся коліньми втачку, ніби йому не було більше дороги, і подивився на дівчину дужепильно спідлоба.Дівчина вхопилася за дишель і підтягла тачку ближче до магазину.Руки в неї тремтіли.Поліцаї пройшли повз шевця й Климка, навіть не глянувши на них,і той, що в кубанці, сказав другому:—Бачив, яка краля? Може, зараз візьмем?—А куди вона дінеться? Встигнемо ще.Люди поміж тачками загомоніли:—Що то воно?—Поліцаї, хіба не бачиш?—Так наші чи німці?—Турки!—Ха-ха...—Цсс...—Нова власть...—Нові прихвосні,—сказав швець, і на нього заозиралися —одні зострахом, інші —ховаючи посмішки.—Щось вони затівають,—сказав швець до Климка і кивнувголовою.—Бач, скільки їх оно висипало. Як гусей.Поліцаї, чоловік, може, сорок, вервечкою, на однаковій відстаніодин від одного швидко йшли понад обома парканами.—Ловитимуть когось...В рядах принишкли, і від цієї тиші, що настала враз, сдрубом, намайдані зробилося моторошно-похмуро. Климко помітив, що з базаручерез токовисько спершу поодинці, далі невеликими гурточкамипочали вишевкуватися люди. Вони йшли непоспіхом, ніби вжевідбазарувалися, потім швидше, швидше... І раптом біля прилавківнадривно, страшно серед тиші закричала жінка: «Ай, що ж це виробите! Пустіть мою дитину! Пусті-іть!»Все торжище разом схарапудилося, гойднулось —і люди побігли,збиваючи одне одного, вириваючи з-поміж плечей свої клунки, вузли,торби...—А-а-а!..—злинуло над базаром, як багатоголосий стогін.А поміж тими, що товпилися коло тачок, поповзло незнайоме Климкові слово: «Облава!.. Облава!..»393 Сіра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан.Він прогнувся, мов гумовий, затріщав з краю в край і впав. Але навулиці щільно, майже один проз один, стояли німецькі мотоциклиігрузовики. Пролунало кілька автоматних черг —видно було, щостріляли вгору,—і натовп знову повернув на базарний майдан,розсипаючись у всі боки. В ньому густо синіли поліцайські шинелі.—Молоденьких виловлюють,—сказав швець, примружено, гостродивлячись туди, де вирувало людське стовписько.Він обернувся до дівчини з хусткою:—Ти, дочко, йди сідай коло мене. Та хустку оту заховай геть, боцвіте на весь базар.Дівчина, бліда, з величезними карими очима, в яких аж кричалабезпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями ісховала її під полу жакетика. Вона сіла між Климком та шевцем,затулила обличчя руками і заплакала.—Цить,—суворо звелів їй швець.—Сиди собі й годі. Як щур угорах —тихенько.Посеред майдану з’юрмилися, тулячись одна до одної, душтридцять дівчат і серед них один-однісінький, високий, на головувищий за всіх, блідолиций юнак. Звідти було чути плачі. Поліцаї зкарабінами напереваги оточили і повели бранців до воріт. Слідом заними, голосячи, пішло кілька жінок з вузликами і торбами за плечимаі сивий, без картуза (картуз він тримав у руці) дідусь на дерев’ янійступці. Він махав нею швидко, і рукою з картузом у лад ході своїйвимахував,—певно, боячись відстати.—...Та тут самі старі, ми вже дивилися,—почув Климко і впізнавголос поліцая в кубанці. Їх було троє. Вони наближалися,перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарів.—Де ж це тапташка з квіточками? Казав, давай зразу брати, так ні.—Ну да,—заперечив йому другий, у синьому картузі, вигнутому нанімецький манір.—А вона б рейвах підняла.

Пошук на сайті: