Григір Тютюнник - Климко (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.docx)Tyutyunnik_grigir_klymko.docx74 Кб4711
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2)Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2200 Кб2730
Тоді всі розбіглися б.Дівчина тоненько заплакала і зашепотіла до шевця:—Спасіть мене, дядю, спасіть...—Тихо-тихо-тихо,—швидко сказав їй швець.—Не бійся...А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її вруках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучизаклопотано перше, що спало йому на думку:—Якби не надірвана, то була б довша... Так надірвана...—а вголові стукотіло: «Хоч би пройшли, хоч би пройшли!»—Хах! Ось де вона сховалась!Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорномусуконному рукаві. Та рука взяла дівчину трьома пальцями запідборіддя і підштовхнула його вгору. Дівчина підняла голову ідивилася на поліцая повнісінькими сліз карими очима.394 —Уююй... Вони плачуть! Чого, моя квітко, хто тебе обидив, га?—Не руш дитини,—тихо, але владно сказав швець.—Ш-шо? —перепитав поліцай, скосивши на нього нахраписто-веселі сірі очі.—Ш-шо ти промекав?!—Не руш дитини, кажу,—хрипко вимовив швець.—Ану встань! —випростався поліцай. Два інші теж похмуродивилися на шевця.—Вста-ать, кому сказано!!!—Немає на що стать,—осміхнувся швець. Він не дивився наполіцая, він дивився кудись повз його коліна.Поліцай коротко, прямо вдарив його п’ятірнею в обличчя.Швець похитнувся назад, але не впав —устиг обіпертись на руки.Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботомковдру і відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем бувмаленький дерев’яний візок на підшипникових коліщатах. Поручлежали дві дерев’яні підпихачки —дві дощечки з обшитими шкіроюручками.—Шмаркач,—незлостиво промовив з-під долоні швець, дивлячись,як і раніше, мимо поліцая.—Я, щоб тобі тепленько жилося, ноги вшахті зоставив, а ти мене за це —по зубах...Поліцай покашляв у стулені докупи пальці, потер ними губи, нібипоправляючи скривлений рот, і знову обернувся до дівчини:—То тебе що —просить? —сказав крізь зуби, вхопив її за руку ісмикнув на себе.Дівчина зойкнула (хустка випала з-під поли, розіслалася по землі) ізвелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, вчепивсядівчині в другу руку і закричав:—Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!!—Ти облиш ти цих старців, Стьопа...—сказав третій поліцай,позиркуючи на людей, які покидали свої тачки і підійшли ближче. —Ходімо. Без одної Химки ярмарок буде.—Н-нух,—зло видихнув той, що в кубанці.—Однак ти далеко незайдеш. Чула?!Поліцаї пішли через токовисько до порожніх прилавків і скорозникли за ворітьми.—От бачиш —і минулося,—сказав до дівчини швець, утираючидолонею закривавлені губи.Дівчина стояла навколішки й оніміло дивилася в хустку, щорозіслалася на землі. А Климко міцно тримав її за руку побілілимипальцями, і кашляв, і тремтів од кашлю.Котрась жінка подала шевцеві хусточку втертися, алевін сказав:—Спасибі, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу —швидше загоїться.395 Поспівчувавши, тихо і злякано оглядаючись, жінки помалурозійшлися. Заскрипіли немазані колеса на тачках, поспівали сумнодо воріт: який там тепер базар.Дівчина враз немов опритомніла: вхопила шевця за руку, гладила їїтонкими пальчиками і шепотіла, шепотіла плачучи:—Спасибі вам, дядечку, спасибі, рідненький... Отак вони вас...через мене... Повіки не забуду... Спаси...Швець легенько вивільнив руку.—Чого ж ти плачеш? Минулося —і цур йому, радій, що минулося.Далеко тобі ще йти?—В Сумщину, дядечку... Я на шахтах була в Донбасі. А тут війна...Тепер до мами добиваюся...—І доб’єшся,—лагідно хмурячи брови, сказав швець.—Чого ж.Тільки накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великоюзапнися, щоб ні лиця, ні очей не видно було. Та серединою міста неїдь, а глухими вуличками—і на шлях. А там людей багато, з нимивеселіш буде. Я тебе на своїй машині проведу закавулками.—Швецьусміхнувся і поторкав долонями шарикопідшипникові коліщата.Дівчина слухала його і швидко, по-дитячому кивала головою.Тоді обернулася до Клима і винувато, соромко подивилася на ньогозаплаканими очима.—Спасибі тобі, хлопчику... Я тебе зразу так і злякалася... Тобі,бува, не по дорозі зо мною, ні?—Мені назад,—сказав Климко крізь кашель.—У Донбас.—А то й справді був би моїм братиком...—Дівчина жалібнопідняла брови.—У нас із мамою нікого більш немає. Жив би в нас...—Назад мені треба,—сказав Климко.Повз них тягла тачку якась жінка у довгому синьому плащі і вкалошах на босоніж. Швець озвався до неї:—Ти, молодице, хотіла балетки за сіль. То бери.—Та хотіла,—сказала жінка і зупинилася з тачкою.—Ви ж бопросили борошенця хоч склянок п’ять. Нема, чоловіче, борошенця,невзяла.—Нічого, якось обійдуся вже. Давайте за сіль. Тут ось хлопчик,—швець кивнув на Климка,—земляк мій, забився аж із Донбасу. Двістікілометрів пройшов, щоб солі достати. А де ж її тут зараз найдеш?Жінка швидко зиркнула на Климка.—Роздала ж боя, хазяїне, сіль. Те просить, те: «Дайте, тітонько, хочу носовичок, хоч зо жменю». Жалко дивитися. Склянок, мо’, з десятокосталося.«Десять склянок!» —подумав Климко і уявив купку солі, величенькутаку.

І зашпортався мерщій у кишені, добуваючи гроші.396 —Дома в мене то ще є, та й багатенько. З Солі привезла двамішечки, як війна почалася. А тут —осьо, тільки на денці...—Жінкадістала з тачки жовтий сировий клуночок.—Давайте, скільки є,—сказав швець,—та вибирайте собівзувачку, яка на вас дивиться.— Тоді подумав і додав:—А може,хлопчик поміг би вам тачку додому правити, а ви йому дома вже солідосипали б іще, га?—Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю,що скажете. Чесне слово! —Климко похапцем розкрутив дротинку накишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворимиочима.Жінка зажурено подивилася на нього:—Не треба мені грошей, хлопчику. Я тобі й так насиплю з півпуда,а то й більше, скільки донесеш.—І спитала в шевця з надією в очах:—Що ж воно оце далі буде, хазяїне?—А що буде,—одказав швець.—Ось вернуться наші, пошию вамусім трьом чобітки на рипах, на скрипці заграю чи на баяні... А вимені пісні хорошої заспіваєте або потанцюєте. Я колись любивпотанцювать! —І він посміхнувся.—Отак і буде. А як же інакше?І всі заусміхалися теж, дивлячись на його веселі зморшки біля очейі по всьому виду, і над похмуро порожнім, усипаним, сміттяммайданом ніби проясніло. А швець дістав з-під свого візка старийречовий мішок солдатський, поскладав у нього парами тапочки —ті,що зосталися,—ковдру, зав’язав тугенько і накинув лямки на плечі.—Що ж, рушаймо, одбазарувалися,—сказав він,—Ти, дівчино,паняй за мною, я покажу, де тобі повернути.—Узяв у руки дерев’ яніпідпихачки, дужо обіперся ними об землю і перший, з мішечком заплечима, покотив до воріт.Усі рушили за ним. За ворітьми швець сказав жінці:—Ви ж підмогніть там хлопчині. Як тебе хоч звати, земляче?Климко? Бувай, Климку, кріпися в дорозі, бо вона ж тобі неблизька.Бувай.—І помахав Климкові дощечкою-підпихачкою.Він, не оглядаючись, поїхав щербатим цегляним тротуаром понегустому опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох,—озивалисяпідшипникові коліщата під його візком. А дівчина згорблено, низькоопустивши голову, тягла за ним свою тачку на дерев’ яних колесах.—Поїхали й ми, тітонько,—сказав до жінки Климко.—Разомвеселіше буде, еге ж?—А ти бідовенький,—завважила жінка.—Бідовенький же?—Не знаю,—зніяковів Климко.Він узявся за холодну залізну ручку в дишлі тітчиної тачки і ще раз,востаннє подивився услід шевцеві, що котив помалу мережанимтротуаром: із тіні в сонце, із тіні в сонце... І все глухіше було чути:тьох-тьох, тьох-тьох...397 Розділ V...Перше, що побачив Климко, коли розплющив очі,—велике, рівнообведене коло червоного сонця у вікні (воно світило, мов крізь морок),і став пригадувати, де він. А пригадавши, спитав:—Тітонько, тьотю Марино... Що воно —ранок чи вечір? Де ви,тітонько? —спитав так тихо, що ледве почув свій голос.—Тут я, синок, осьо,—тітка Марина схилилася над ним іпоторкала теплими губами його чоло.—Слава богу! —зраділа.—Охолонув лобик. А то ж хорів, як жарина. Ранок зараз, дітки, сонечкотільки що зійшло.—Довго я спав, тьотю? —спитав Климко.—Не спав, а в гарячці був. Без пам’яті був трохи не три дні. Тактебе тіпало, бідолагу, що аж підкидало на ліжку. Не знали вже, чим івкривати. Застудився ти дуже...Климко поворухнувся під важкою вкривачкою і сказав:—Треба йти.Він хотів підвестися, але ні спина, ні шия, ні руки не скорилисяйому —тільки в жар кинуло, і на лобі виступив піт.—Лежи, лежи,—придержала його тітка Марина.—Куди ж типідеш отакий-о немічний. Підчипишся трохи, тоді й підеш. Лежи, а ятобі молочка сходжу напитаю. Як їсти схочеш, бери, ось я поклала настільці, їж. Тільки гляди ж не вставай.«Три дні!» —Климко відчув, що йому запекло в очах, як тоді, вбалці, де він дожував останні крихти від Бочонкових сухарів, ізаплющився.Три дні... Це ж половину дороги пройшов би вже. А мо’, й більшеніж половину, бо назад, із сіллю, ішов би швидше. Та й ніг уженетреба було б сідати гріть. Він ішов би так, як тоді, коли вони з тіткоювихопилися за Слов’янськ і Климко побачив і впізнав далеко в полі тойкурінь, у якому ночував минулої ночі, а ще далі —станцію і чепурнийвиселок, де він сидів під парканом та ждав, що горобці зіб’ють йомудвійко червивих яблук. Отже, він вертався додому!—А нам з вами, тьотю, ще й по дорозі! —сказав тоді Климко і ставтягти так завзято і так легко й широко ступав у нових тапочках, хочвони трошки і хляпали без онуч, що тітка Марина —так звали жінку —ледве встигала за ним і дивувалася:—Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голоднийі холодний.Климко-бо із вдячності до неї розказав, звідки, чому і як ішовсюди.

Пошук на сайті: