Григір Тютюнник - Климко (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.docx)Tyutyunnik_grigir_klymko.docx74 Кб4684
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2)Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2200 Кб2703
А надвечір, уже в тітчиній хаті, його раптом почало тактрусити, що й слова не міг вимовити. Він ще встиг помитись у ночвахз літеплом, гуркочучи брусочком мила по худих ребрах, перевдягтися 398 у велику чисту чоловічу сорочку, що пахла, як і дядькові Кириловісорочки, простим чорним милом,—і тоді його звалило. Далі він чувтільки, як йому давали пити щось гірке, а зуби цокотіли об вінцязалізного кухля...Климко розплющився. Тітки Марини в хаті не було. Він поскидав ізсебе одну за одною всі вкривачки: теплу ковдру, старе пальто, якіськофти, діжурку свою — і встав, спустивши ноги додолу. В хаті булочисто і ясно від сонця, веселих вишиваних рушників на стінах та відчервоних калачиків і хвастунців, що цвіли на лутках у кожному вікні.На стільці коло ліжка лежала скибка хліба, намазана смальцем іпотрушена зверху сірою сіллю, та двоє червонобоких яблук. Климкоповільно, стримуючи себе, з’їв хліб і одне яблуко. «А те хай,—подумавпро друге,—у дорогу візьму». Він побачив на лаві рівно складенучисту свою одежу, матроску і штани (вилиняли після прання щедужче,аж побіліли), устав і вдягся. Потім накинув діжурку і вийшовнадвір. Сонце різонуло в очі, з них побігли дві сльозини. Климко витерїх пальцем. У повітрі пахло садовим димом. Так пахло восени і вїхньому висілку.«Листя палять,—подумав Климко.—Треба ж роботу якусь зробититітці, а то тільки набалакав: і те зроблю, і те...»Він знайшов у сінях старий віник-деркач і промів тічок біля порогата вузеньку між споришем стежку до хвіртки —так вони заміталищоосені і щовесни в шкільному дворі. Тоді обійшов тітчину хату,повисмикував старий цупкий бур’ян попід призьбою —і хата одразуніби повищала. Обдивився довкола —що б його ще таке зробити? —іпомітив за хлівом солом’яний погрібничок, теж зарослий густимбур’ яном. Він підійшов до погрібничка, вхопився обомаруками занайдебелішу гіллясту бур’янину, щоб її вирвати, і раптом почувприглушене підземельне: «Ко-ко-ко-ко?!» Заджеркотіли й кури, алетихіше й не так сердито, як півень, і теж з-під землі. «А-а-а»,—здогадався Климко, усміхаючись, і облишив бур’ян: хай, серед ньогоне всяк одразу й помітить погрібничок. Він пішов у хату, застеливліжко і сів перепочити, бо втомився. «А як же оце йти, як і од віникавхоркався?» —і заспокоїв себе тим, що добре попоїв, тож силиприбуде.Незабаром повернулася тітка Марина, весела, рум’ янощока, очісміються. В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квіткамипо боках, над вінцями в нього біліла шапочка молочної піни.—Таки встав? —здивувалася і високо, ялиночкою підняла брови (вона і в дорозі піднімала їх так, коли дивувалася) .—Ну й меткий! У вас там на шахтах що —всі такі? І в дворі він уже, бачу, хазяйнував.Хіба ж можна отакому хворому —і за роботу? Тобі ще лежати талежати.399 —Я піду, тьотю,—тихо сказав Климко.—Сьогодні. А то ще одиндень пропаде...Тітка Марина поставила глек з молоком на лаву і подивилася на Климка спершу злякано, потім обличчя їй жалібно скривилося, очінабралися слізьми.—А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? —спитала вонаневпевнено.—Назовсім. До кого ж тобі туди йти? Це я ще дорогоюподумала, та зразу не сказала: бачу ж —хворе хлопченя... А вчительказ дитинкою якось переб’ється, серед людей же... Я тебе вдягла б якслід і взула. Їсти в мене, хвалити бога, є що —німці до нас тількивряди-годи заскакують, то ще й не обібрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловік мій, з війни —хай там його, козака,смерть обминає —житимемо втрьох, будеш нам за рідного сина... В школу тебе оддамо... Га? —В очах у неї світилася надія і ще щось такеласкаве, чого Климко не міг збагнути. Йому тільки дуже шкода сталотітки, і він сказав:—Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в насголоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене тамждуть...(Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за переїзд у степі довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу черезвибалки й узгірці, звідки має прийти Климка; що часто разом з нимвиходить за переїзд і Наталя Миколаївна з маленькою Олею на руках,тоді вони дивляться на дорогу вдвох із Зульфатом і мовчать,картаючи себе в душі: Зульфат —що не розрадив Климка, Наталя Миколаївна —що не почула, як він пішов. Надвечір вертаютьонімілим у голодному горі висілком назад до вагової, і їм здасться, щотам їх уже чекає Климко —усміхнений, мовчазний і синьоокий. Алейого немає...Климко цього не знав. Він знав лише одне: там його ждуть.)Тітка Марина зітхнула, витерла долонею очі й сказала вже іншим,стурбованим голосом:—Сідай тоді пий молоко, а я тобі клуночок складу.Вона внесла з хатини склянку і налила в неї молока, густого і тепло-пахучого.—А півня, тітонько, ви краще заріжте, бо він і курей продасть...—сказав Климко.Тітка Марина тихо засміялася і подивилась на нього залюбленимиочима:—Хто тебе й викохав отакого... А що, хіба його чуть?—Як підійдеш близько, чуть, а з двору ні.—Він у мене й на волі розбишакуватий був та горлатий. Думала,хоч у погребі посмирнішає. От босяцюра! —Тітка зітхнула.—Я нехотіла тобі зразу казати, думала ж, зостанешся... Німці товарний поїзд 400 учора пустили в Донбас, до Єнакієвої чи до Горлівки, точно не знаю. А сьогодні ввечері що один піде. З нашої станції.—(Климкові сталоважко дихати —так стисло в грудях.) —Це мені той чоловік, де ямолоко брала, сказав. Він перед війною обходчиком робив, то й заразпогнали, дарма що старий уже. Кажуть, не підеш —корову заберем.Може, він підсобить тобі сісти, як перегомоніти з ним, га? —І сама жсобі відповіла:—Перегомоню. А ти пий молоко та лягай хоч дополудня поспи —здоровіший будеш. Піду я в печі розтоплять.Климко скуштував ковток молока, ще ковток... У склянціпоменшало на третину. Подумав, подумав —і долив її водою з кухля,що стояв на столі. Потім ще надпив і ще раз долив, і ще... Поки сталоне молоко, а синя бурдичка.—Що то ти робиш? —почув він і підняв голову: в хатинних дверяхстояла тітка Марина.—Доливаю...—винувато сказав Климко.—Водою?!Климко опустив очі й кивнув.—Мені, тітонько Марино, якби хоч з пляшку з собою взяти,додому,—сказав тихо.—Може, довезу...—То й візьмеш! Спарю —і візьмеш. Сміливо пий, я ще дістану.—Вона вернулася в хатину і голосно зітхнула там.А Климко випив ще стакан молока, вже чистого, тихенько роздягсяй ліг. Він дивився у вікно і ждав полудня, аж доки й заснув.Було вже поночі. На станції ані вогника, ані голосу людського.Тільки паровоз, видно, старенький. уже, хрипко дише та кидаєнегусті іскри в захмарене небо.«Вугілля в топку закидають,—подумав Климко,—інакше іскри нелетіли б». Вони вилітають з труби лише на ходу і коли «шурують»топку, щоб підняти пару. Климко знав це ще змалечку від дядька Кирила. В паровозній будці тим часом погасли червоні відблиски,—дверці закрились,—перестала шурхати об вугілля лопата. Климкозахвилювався: скоро відправлятимуть. Він сидів під якоюсь будкоюбіля клунка, а тітка Марина пішла шукати обходчика.З кінця ешелону почулося тоненьке видзвонювання молоточка.Воно ближчало. А коли порівнялося з будкою, де сидів Климко, стихло,зарипіла черепашка під ногами, і Климко почув шепіт тітки Марини:—А порожні вагони є, Гнатовичу?—Вони всі порожні,—одказав їй хрипкий старечий голос.—Ведисвого пасажира до другого з кінця, там уже є люди. Та й чисто: з-підлісу вагон. Тільки двері тихо одчиняйте.Климко побачив маленьку чорну тінь обходчика з довгоносоюмастильницею в руці —і знову задзвенів по колесах молоточок.Підійшла тітка Марина, теж, як тінь, з ночі виринула, зашепотіла:—Ходімо, синочку. Повезло нам, дякувати добрих людей.401 Вона легко закинула клунок на плечі і взяла Климка за руку.—Осюдою, поза вокзальчиком ходімо, бо ще наскочимо на тоговиродка... Начальник станції тут об’ явився новий.Біля передостаннього вагона вони постояли, прислухаючись, потімтітка Марина легенько постукала в двері і сказала неголосно:—Свої, не бійтеся...Двері тихо відкотилися, утворивши чорну щілину.—Може, підсобити? —озвався зсередини чоловічий голос, іпростяглася рука.Тітка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцілувала Климка,зросивши слізьми йому щоки, і зашепотіла гаряче:—Прощай, синочку... Так хотілося мені тебе зоставити в себе,такий ти мені любий став, як ішли тоді з города, як хворів,—серця бтобі увірвала... Приїжджай... Пішки не йди —далеко... А приїжджай...—Я не забуду вас, тьотю Марино,—надломленим голосом сказав Климко.—Я... спасибі вам... я приїду... Чесне слово! —Паровозтоненько свиснув. Тітка ще раз поцілувала Климка, шепочучи щосьсама собі, і поїзд, брякнувши буферами, рушив.У вагоні пахло старою сосновою стружкою, на стрілках вінпогойдувався і рипів, а коли поїзд набрав швидкість, його сталометляти з боку в бік, і він уже не рипів, а стогнав.Чоловік,—мабуть, той, що брав Климків клунок,—довго черкавсірником, а коли спалахнув вогник, Климко побачив купу стружок укутку і під ними душ п’ять жінок з якимись пожитками в мішках ікошиках.

Жінки дивилися на вогник тьмяно-блискучими сміливимиочима.«Наші,—подумав Климко,—донбасівські». І йому стало легко, теплой затишно у цьому рипучому вагоні.А чоловік прикурив цигарку і сказав Климкові уже в пітьмі:—Візьми підмости собі стружок під боки, то подрімаєш у дорозі.—Нічого, я ісидячи вмію спати,—бадьоро одказав Климко.Він сів біля дверей, притулився спиною до стіни вагона, що ходиласюди-туди, мовби приколихувала, і дивився в прочинені двері нанебо. Низькі чорні хмари, здавалося, стояли нерухомо, але по тому, яквони час відчасу засмолювали негусті дрібні зорі і як ті зорі зновуненадовго з’являлися, Климко здогадувався, що хмари біжать.Поїзд ішов нерівно: то смикався і набирав шаленої швидкості, тогальмував так само різко, як і розганявся, то зупинявся простопосеред степу і довго стояв, а від переднього вагона біля паровозабуло чути німецьке гелгекання. Тоді в кутку, де сиділи жінки, нишкли,а чоловік гасив цигарку. Він курив часто, і в спалахах сірника буловидно стареньке зморшкувате лице з кустратими бровами.І знову поїзд рушав, помалу, навпомацки долаючи ніч тапосвистуючи тоненько хтозна й до кого. Дядьків ФД так не їздив. Він 402 пролітав станцію, як ураган. І Климко, зачувши його потужнийлицарський гудок ще за семафором, ледве встигав вискочити збарака, щоб помахатидядькові Кирилові і побачити, як вінусміхається йому і махає рукою, а білява хвиляста чуприна в’ється навітрі. То був веселий і мудрий паровоз... Він міг мчатися, по-молодецьки жбурляючи шапки свого диму під вагонні колеса, а мігнищечком, як довга чорна щука, підкрастися під самісінький барак,поставити на землю дядька Кирила із залізною скринькою в руці,потім гучно зачахкати трубою, мовби зареготавши, і задки швидкопокотитися на станцію.Та було інколи й так, що ФД зникав кудись на цілу добу чи її дві, адядько лишався вдома. Найчастіше це траплялося у свято, коли депо,шахта, станція, клуб і школа сяяли вночі червоно-синьо-жовто-зеленими гірляндами, що гасли аж по тому, як сходило сонце, а звікон у висілку грали патефони, і в бараці крізь тонкі стіни було чутиз кімнати в кімнату святковий гомін. Дядько Кирило, в білихнапрасованих брюках, білих парусинових черевиках і блакитнійсорочці, легко перехопленій у стані шовковим поясом, одягав Климкав матроський костюм з безкозиркою, в нові рипучі сандалі, брав йогоза руку, і вони йшли до магазинів по морозиво та цукерки —смугасту «Ракову шийку»... Вітер грався стрічками безкозирки і лоскотав нимитоненьку Климкову шию. Климко напихав кишеньки цукерками,лизав кругло морозиво, а дядько присідав біли нього навпочіпки іказав:—Біжи тепер додому, а я ще побуду я товаришами.Очі в нього були усміхнено-печальні —він ніколи не усміхавсяними весело,—а біляве хвилясто волосся світилося на сонці шовком.«Посадимо із Зульфатом вишню над ним,—думав Клямко,уткнувшись головою в коліна.—Весною вона біло цвістиме, вліткуягідьми блищатиме, шпаки налітатимуть... А восени встелятимемогилу червоним листям з усіх боків...»Вагон розгойдувало дужче й дужче, а стрічки від безкозиркилоскотали і лоскотали Климкові шию —так м’ яко, так ніжно...Він прокинувся від гучного гуркоту дверей. І не зразу розгледів натлі сірого дощового неба німця у вагоні, що стояв простоволосий, беззброї, у довгий, по самі лікті, шкіряних рукавицях. Німець обвівліхтариком усі кутки, помовчав, розставивши ноги і згасившиліхтарик, і раптом крикнув, як вистрелив: —Geraus!!!1 Першим пішов до дверей дядько, що все курив. В руках у нього бувкошик і невеличкий вузлик. Німець ждав його, стежачи за нимзосереджено, спідлоба. Коли дядько підійшов близько, німець 1 Геть!403 відкинувся плечима назад, обкрутнувся на одній нозі, а другою зусього маху вдарив старого вище колін. Дядько охнув і сторчма випавз вагона. Німець знову став у попередню позу і ждав жінок. Климкопопробував одчинити свої двері, але вони неподавалися, видно,намокли за ніч під дощем. Зойкнула жінка, закричала друга, третя...Німець бив їх так само, як і старого,—мовчки, із усього маху. Климкона превелику силу встав з клунком за плечима і пішов до дверей. Вінпомітив, що німець б’ є лише правою ногою, і хотів проскочити злівавід нього. Німець скоса стежив за Климком, Климко теж не зводив знього очей. Не дійшовши до дверей кроків три, він зігнувсякалачиком, аж клунок посунувся на голову, подався ще трохи вліво однімця і разом з клунком полетів з вагона, перекинувся в повітрі йпосунувся сторч головою по крутому мокрому насипу просто вкалюжу, а клунок боляче придавив шию. Німець таки достав його вжена льоту кулаком у груди... Климко спробував підвестися, але в грудяхі в коліні так заболіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктемпо грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався а калюжі. Біляпереднього пасажирського вагона стояв гурт німців.

Вни курили йреготалися. Коли до них підійшов той, що викидав, гурт обступив йогоі зареготав що дужче.Скоро поїзд рушив.Климко розтер груди й коліно —добре, що тітонька Марина далаштани, хоч були вони й великі, а то живого місця на ногах незосталося б,—подумав, підвівся і видерся на насип. Недалеко,кілометрів за три, він побачив станцію і впізнав її: то було Дебальцеве!Тепер йому лишалося пройти кілометрів шістдесят. Климкоповернув за акацієву посадку і побачив неподалік у степу старого зкошиком та жінок з мішками за плечима. Вони посувалися помалу ідуже горбилися. Климко пішов слідом заними.А мокрий степ гірко пах полином і тихо шумів од вітру. Низько надним сунули хмари.Розділ VI Другого дня Климко підходив до своєї станції. Було ясне після дощунадвечір’ я. Дощова роса м’ яко блищала на пожухлих придорожніхтравах, і сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка,малиново яскріло у кожній росині.Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею.Мішок із сіллю та харчами (була серед них і пляшка молока, щоякимось дивом не розбилася, як упав з вагона) він перев’язав пополамі ніс по черзі то на одному, то на другому плечі.404 В дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов і йшов,напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги.Йшов він помалу ще й тому, що не треба вже було поспішати: онвін, виселок, мріє крізь безлисту посадку, а он лежить за іржавимиколіями великий залізний бак зваленої водокачки, звиваються димкипо німому териконові —порода горить. У висілку теж деінде курятьнегусті дими з димарів і тануть над посадкою.Дома, дома!.. Уже дома.Він не піде висілком, ні. На переїзді він зверне ліворуч і колією,мимо станції, депо, печища на місці барака і хлібопекарні дістанетьсядо вагової. Постукає тихенько в двері... «Хто там? —спитає Наталя Миколаївна.—Заходьте, будь ласка»... Климко усміхнувся і, сам тогоне помічаючи, пішов швидше.Нараз у висілку глухо хлопнув постріл. Потім коротко диркнувавтомат. «Невже знову італійці?» —подумав Климко.Вони й тоді, як прийшли, зчинили таку стрілянину по курях, наче увисілку точився бій. Так де ж ті кури зараз, як їхвитрощили до одної?Знову бахнув постріл, уже ближче, куля десь угорі тівкнула.І тут Климко побачив, що від переїзду назустріч йому біжитьякийсь чоловік —босий, у солдатському галіфе з розв’язанимиповорозками і в гімнастерці без реміняки.Він біг і весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, учорному.Один з них припав на коліно і вистрілив. Той, що біг, вильнув убік.І тоді Климко все зрозумів.—Туди, дядю, біжіть! —закричав він, показуючи рукою праворучвід себе.—Туди! Там балка!..Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло вгруди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливличервоногарячі плями.Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав.А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогусіль...—Климка-а-а! Кли-и-мка-а! —почув Климко з гарячої пітьми інічого вже більше не чув.Від переїзду, піднявши руки, спотикаючись і падаючи, біг до Климка Зульфат.

Сторінка 8 з 8 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 > У кінець >>

Пошук на сайті: