Григір Тютюнник
ОБЛОГА
Глава І
Іду полем, бур’янищами, раз по раз обминаючи глибокі вирви з-підснарядів, ледве не вщерть налиті каламутною талою водою —відлигавже третій день,—і прислухаюсь до туману: чи не обізветься де-небудь колодязна корба, а може, потягне звідкись пахучимсолом’яним димом —отак низом, при самій землі, бо в туман завждинизом тягне.Але навкруги тиша. Тільки синиці посвистують та інколипрошелестить угорі невидима гайвороняча зграя —наче вітер у сосні.Крра, крра…—зрониться тоді в туман, а перегодом, уже десь далі йглухіше, знову: —Крра… Крра…Я хапаю з землі мокру обталу грудку й навмання шпурляю в густесіре місиво.—Малча-ать! —гукаю щосили, бо знаю від старших, щогайвороння кряче не перед добром, а ще тому, що слово це замашне.Я чув його, коли їхав у фуражному обозі до Знам’янки —великоїрозбитої станції. Хто й на кого кричав отак, не знаю, бо діло буловночі, але слово мені сподобалось, як подобалося колись, іще до війни,батогом на череду ляскати.Коли зграя залетить далеко і в тумані стане тихо, я зупиняюся йнаслухаю, що робиться попереду. Найчастіше попереду нічого неробиться. Тихо. А буває й шелесне щось або у воду булькне. Тоді янапинаю всі жили —на шиї, на лобі, на скронях —і кричу щесердитіше, ніж на гайвороння:—Стой, хто йдьот!Ніхто не йде. Я це напевно знаю. Проте крикнути кортить. Бомоторошно самому в степу, серед багнюки й туману. Та ще йгайвороння кряче…І знову йду. Під ногами джвякотить мокрий сніг, поміж бур’янамивода дзюрчить, до яруг пробивається, синички пурхають з бур’янинина бур’янину. А раз просто з-під ніг у мене заєць випорснув, ажгрязючку в лице задніми лапами кинув. Одбіг кроків на п’ять і став,як пакілець: передні лапки до грудей приклав, вуха насторочив, а тодіяк чкурне! Худий, забейканий —страх. Мокро ж… Я ось у ботинках ів обмотках аж за коліна, та й то забовтався, а він-то босий. І втікає,дурненький. Чи я б тебе зайняв? Роздивився б зблизька —інтересно,які в нього очі? —та й біжи собі на всі чотири боки…Це кажуть так: «чотири боки». А їх не чотири, а безліч. От я йдупрямо —раз. Схочу, піду назад —це два… Потім, як схочу, піду 301 праворуч або ліворуч. Це — чотири. А як навкоси піду —скількибуде?..Отак і забавляю себе то сим, то тим. А туман —як попіл: сіється тай сіється. А то в пасма злипнеться й сідає мені сивою росичкою наплечі, на вії, на брови.Щоб не так нудно було йти, починаю згадувать, як меніжилося довійни. Бабусю згадую, пасьбу, хату нашу з образами на покуттях —мені чомусь найдужче запам’яталася федорівська пресвятабогородиця з лагідними очима й дитинкою на руках. Ще в хаті булирушники роменські з червоними начосами, скриня, жердка, піч,сволок жовтий і на ньому хрест, випалений дідусем. Я не зазнав діда,бо він умер ще тоді, як я й «дульки бабі» не міг стулити. Наївсягарячого хліба з меленими качанами і вмер. Потім і тата не стало. А мати з дому зійшла, «повіялася», як казали бабуся Марфа. Воничомусь не любили про неї згадувати. І лишилися ми з бабусею вдвох.Гарно жилося нам. Влітку я щодня купався в річці й бігав домолотарки обідати —бабуся там куховарили,—а взимку ходив у лугпеньки бити, сушняк збирати, мерзлої калини ламать на квашу тапироги й ковзатися поміж кущами, де лід чистий, а не в струпах, якна річці.Але найдужче впомку мені зимові вечори.
Бувало, надворі курить,мете, шибки в кригу повбираються, а ми з бабусею пшоно мнемо тапшоняники печемо —на припічку, щоб дров менше розійшлося.Повечеряємо —і за роботу: бабуся —мички микати, а я прядивом’яти, аж доки бабуся не закашляються та не скажуть: «Годі, моядитино, бо я вже й пороху напилася».Спали ми на печі, вірніше, я спав, а бабуся ворочалися з боку набік і бурмотіли щось то до мене, то до себе, то до бога. А вранці, було,хваляться: «Приходив сю ніч твій дідусь і пальцем за собою манив.Кажу йому: підожди, ось онучок на ноги зіпнеться, тоді вже йприйду… Сердиться, видно, небіжчик, що сей рік не поминала…»І гомоніла в піч до горшків та полум’я.«Хотіла, Василю, пом’янути, та не склалося. Ходила аж в Опішнє, бонашої церкви ото ж немає: половину люди розтягли, а з другої сільбудзробили. Приходжу, чуєш, в Опішнє, розпитую. Не служиться, кажуть,попа забрано, а другий став на його місце, так безбожник і п’є…Кажуть, як батіг загубить, то хрестом Божим нагрудним конякупоганяє, як налигачем. Хіба йому з богом балакать? З чортом! Так щодаром сходила. Правда, слив корзину купила та макітерку полив’яну…Ох, господи, прости нас, грішних…»Далі мені не хочеться згадувати, та й нічого хорошого згадати. Хібато, що бабуся сказали перед смертю… Це вночі було, вже при каганці.Підкликали мене до себе в голови, заплакали потихеньку та: «Нічого,Харитоне, дасть бог, виростеш і без баби. Та не бійся, як умру, а 302 збігай до тітки Насті й скажи: так і так, мовляв, чиста сорочка йспідниця бабині вкоморі, у зеленій скрині… Шматок полотна, хустка —теж тамечки. А на ноги, скажи, бабі нічого не треба: т а м стернінемає… Та не плач, не гніви господа, а живи собі смирно та вштиво…Коло людей проживеш. Білий світ, дітки, як маків цвіт: хтось і тебедогляне…»По смерті бабусі хотіли мене в патронат забрати. Вже й хату вколгосп одписали, і образи голова сільради познімав, а тут —війна…Відтоді я оце й ходжу —од села до села, од. хутора до хутора. Сплюде прийдеться: по хатах, у стогах, у клунях; їм —що дадуть.Зразу не дуже-то давали, бо я не вмів просити. Промимрю собі підніс: «Дайте, тітуню, чогось попоїсти»,—і навдьори! Доки не завернутьта не погодують. А завертали не часто: побіг —ну й біжи собі,набіжишся…Тоді навчився.Було це минулої осені. Якось застукала мене посеред степу ніч.Немов і сонце недавно зайшло, і стежку було видно, а тоді вразспоночіло, на небі зорі висіялися, по землі туманець послався, сивий інегустий, як Чумацький Шлях угорі. Зірвався я бігти —страшнозробилося: ні людей, ні хаток поблизу, а тут ще й стежка загубилася.Тільки зорі й туман. Та полином пахне —одсирів на ніч. Пробіг,мабуть, з гони. Коли чую: холодом звідкись потягло, немов од ставкаабо річки. Аж воно не ставок і не річка, а провалля. Кругом бур’яни,мало не по плечі мені, а посеред них —провалля. На дні туманлежить, і в тумані люди гомонять, діти плачуть. Нарвав я собі полину,трави снопик під голови зв’язав та й приліг у якомусь закапелку.Тепло мені, затишно, як на печі, тільки й того, що небо видно. А згодом і неба не стало. Задрімав.Аж чую крізь сон —літак гуде, Хтось голосно сказав: «Наш». Потімлітак затих, а над проваллям ракета повисла. Туман на дніпочервонів, наче кров’ ю підплив. Небо теж почервоніло, а з ракети наземлю червона смілка закапала.Люди знишкли, так і повлипали спинами в кручу. Раптом якгурконе —раз, і вдруге, і втретє…
Близько десь, бо на мене аж груддяпокотилося згори. І знову літак озвався, тільки вже десь далі. І зновузагомоніли, завештались люди, вкладаючись на ніч. Якась жінка тихо,як не пошепки, заспівала дитині про котика, що спіймав собі мишку івкинув у колиску…Я цю пісню одразу впізнав, бо її ще тато мені співав і бабуся.Коли літак затих, у сусідній зі мною конурі хтось заворочався,забубонів і заходився ламати хмиз. А незабаром блиснуло полум’ я,лизнуло туман. Дивлюся: біля вогню дід бородатий сидить,підломивши під себе замість ноги дерев’яну ступку.На нього закричали з усіх боків.303 —Ей, ви, діду, що се ви затіваєте! Хочете, аби нас усіх отутоперетовкло?—Ану лиш, затопчіть вогонь!—Ич, герой виськався!—Те-те-те,—загомонів старий.—Чого це ви схарапудилися? Докивін зарядиться вдруге, я собі буряків напечу!І вже не дослухаючись, що йому відповіли на те, почав укидати вбагаття буряки: гуп, гуп, гуп —аж іскри вгору шугнули.Потім обернувся до мене та:—А ти, недоуздок, чого тут трешся?—Спать ліг,—одказую, а сам усміхаюсь, бо бачу, що дід веселий:все на ньому так і грає —і брови, і вуса, і кульша в холоші дриг, дриг —наче пританцьовує.—Угу. А їсти хочеш?—Хочу…—Тоді не спи, зараз буряки спечуться.Дід згорнув жарок і присипав зверху землею, щоб не жевріло.—Просиш?—Що?—Їсти.—Прошу.—Дають?—Коли як…—Значить, не вмієш просить.—Соромно ж бо…—Гм… Соромно. Гордуєш,чи що? Як так, то погано тобіжитиметься. У-у, скрутно…—І, помовчавши, додав: —Гордим завждипогано живеться.—Чого?—А того, що всім хочеться бути гордим, та не всі здатні, от вони йприщикають де гордіших, бо заздрять їм.—Хіба просити можна вміть?—Атож! От, к приміру, підійшов ти до двору, дивишся —чоловікчи там жінка роблять щось. Підійди ближче, скажи: «Господи поможив час добрий». Тобі неодмінно почнуть дякувати. Отоді й ліпи: «Чи незнайшлося б у вас, тіточко (або дядечку), чогось перекусити?» А сам вочі, в очі дивись! Не дай одвернутися, не дай зринути, як ото рибі згачечка… Це перше діло —в очі дивитися, у Божий колодязьзазирнути. Тоді, брешуть, дадуть!У проваллі принишкли, поснули люди. Тільки вода десь на днілоскотала каміння та шелестіли крилами кажани.—А можна просити весело,—знову озвався дід.—Можна так:«Здорові були, люди-небораки! Дим вам з бовдура, крихту на стіл тагустий куліш, щоб було спати тепліш!»304 Ну, а далі вже по ділу…Печених буряків я тої ночі так і не попоїв, бо за другим разом літактаки влучив у провалля, і діда вбило, а мене тільки з покуткавикинуло…І став я просити весело. Бо так легше: можна і в очі не дивитися, ідадуть. Засміються, похитають головою —на тобі, хлопче, осьо що є,чим багаті…Ну, от нарешті й село. Чорне, похмуре. Маячить у тумані, як скиртигречаної соломи. Підходжу до крайньої хати, пхаюся через перелаз. У дворі люди якісь, до одвірків туляться, у вікна, в сіни заглядають імовчать.—Здорові були, люди-небораки! —гукаю веселенько. А вони намене заозиралися дивно якось, аж мені в грудях заскімлило. Потімзахрестилися, сльози втирають і мовчать. А котрась бабуся й кажуть:—Іди, синок, до хати, там такий, як і ти, хлопчик лежить…Попрощайся… Та шапку скинь, та перехрестися. То тобі й кутькидадуть, і пиріжка… Йди, йди.Увіходжу в хату, а в самого поза спиною —мурахи, мурахи. Налаві, під карточками в рамцях, хлопчик лежить, руки на манишкупоскладані —жовті, як із воску виліплені. Голова рушником обмотана,тільки носик гостренький видно. Біля лави навколішки жінка стоїть,мабуть, хлопчикова мама, лобом йому об руки треться і мовчить. А якесь маля в самій сорочечці до пупка в ногах у покійника сидить,крутить йому великий синій палець і плаче:—Петько, розплющ очі… Чув, Петько!Хтось нахилився до мене, шепоче:—Ото ба? Ото не займи, гляди, нічого воєнного, як знайдеш, Божетебе сохрани…А в хаті чимось таким холодним пахне, як земля у проваллі. І хлопчик на лаві мовчить, і мама його мовчить. Тільки людитишкуються таочима образів шукають.Ні, не хочу я кутьки і пиріжків не хочу… Краще в степ у туман…Іду до воріт не озираючись, а від хати:—Куди ж, ти, хлопче? Пообідав би. Голодний же, по очах видать.Заверни його, Тетяно!—Та не займіть його, тітко, нехай іде.Воно злякалося…З останнього двору, до якого я чомусь ледве наважився підступити,мені винесли три теплих картоплини, великий сплюснутий огірок ішмат чорного, гливкого, як замазка, хліба. Примостившись тут-такиж, під тином на якійсь колоді, видно давній, бо аж мохом узялася, яшвиденько перекусив і майже підтюпцем рушив у степ. А колиозирнувся, то села вже не видно було —наче кануло в густу сірумжичку…