Глава II
У полудень туман зійшов. З-за хмар прозирнуло сонце, і сталовидно далекі сірі, в голихдеревах, села, ріденькі переліски, припушеніінеєм, та чорну смугу дороги попереду, що п’ ялася посеред снігів нагору.Десь там, за горою, погуркувало.Брався мороз. Сніг і земля стужавіли, захрумчали під ногами. Йтистало легше, я навіть пробігся трохи, хоча поспішати мені й нікуди:адже там, за горою, фронт…Мене вже не раз питали, чому не назад іду, не від фронту, а слідом.А чого б я назад ішов і до кого? Там, позаду, я хто? Сирота, старець,приблуда, і мене заберуть в патронат чи ще кудись. А тут я сам собіпан: схочу —до частини якоїсь пристану, чиститиму картоплю,митиму машини або годуватиму коні, то й мене прогодують; а схочу —поживу в бабусі якоїсь немічної, носитиму їй воду, дрова рубитиму,сніг у дворі одкидатиму, а як весна настане, ще й грядку скопаю. Хтомене вижене, як я —поміч? Казав же мені отой солдат з трудармії, щообмотки подарував: «Ти, синок, за фронтом іди. Як посмітюха закінським табуном. Житимеш —во!» Правильно казав! Так що вертатиназад мені не видне око.І знову біжу, бо треба ж до заходу сонця що й на оту горувидертись. А там яке село набачу, в тому й заночую.Незабаром дорога пішла круто вниз, у глибокий, заметений снігом ізапруджений машинами вибалок. Біля машин горіли багаття, ісолдати, стовпившись навколо них, грілися. Гурчали мотори, хтосьхрипко й сердито вигукував команди, пахло бензином, розпареноюбагаттям землею і гострим вечоровим приморозком. Машини стояликолоною. Один трактор, випахкуючи з труби густий чорний дим, почерзі стягав їх на гору разом із гарматами на причепі.Підходжу ближче, хвацько беру під козирок.—Здравієм желаєм!—Хо-хо!—Га-га!—Здоров, здоров!—Куди йдеш, малий?—Вперед, на захід! —одказую залюбки і пхаюся до вогнища,простягаю до нього збуряковілі руки. Солдати розступаються, ляпаютьмене долонями по спині, оглядають з усіх боків, і я мимохіть разом зними теж оглядаю себе: черевики —тверді, червоні, американські;новенькі, хоча й забейкані внизу обмотки; зелену куфайчину,підперезану брезентовим ременем з трилінійки…306 —Молодчага! —хвалять, а я червонію і посміхаюся так, ніби вмене губи померзли: це зі мною завжди буває, коли мене хвалять.Я вже знаю, як себе з ними тримати: з молодшими солдатикамитреба шуткувати і бути веселим, бо кислих вони не празнують, а відстарших, котрі здебільшого не дуже охочі до сміху й поглядають намене співчутливо та сумненько,—від старших краще одвертатися і нешкірити до них зубів, бо не злюблять.—То чий же ти будеш, орел?—Нічий. Всіхній.—А звати як?—Харитон Дем’янович!Солдати сміються. Шинелі, полушубки, бушлати їхні парують; начоботях, котрі теж парують, виступають сухі білі плями.—Їсти хочеш?—Ні. Я там наївся,—киваю назад.Багаття сичить: сирі дрова, кукурудзиння, солома —не стількивогню, як диму. Коли жар пригасає, в ньоголлють бензин баночкою з-під консервів, і тоді полум’я стовпом шарахкає вгору, обличчясолдатів робляться червоними, веселими, а брови майже в усіх руді,поприсмалювані, і вії злипаються —теж присмалені.Машин в улоговині стає все менше й менше, людей біля вогнищатож. Більшість уже там, на горі. Студебекери з гарматами —я знаю,це зенітки-сімдесятип’ятиміліметровки —повільно, горнучи буферамиглевкий чорнозем, змішаний із снігом, повзуть за тягачем, а слідом заними майже по пояс у колії пішки йдуть артилеристи.—То як, Харитоне Дем’ яновичу, поїдеш з нами?Звичайно, поїду. Хоч до пристанища якогось підвезуть.І, щоб не відстати, теж іду колією. Мені вона майже попід руки.На горі снігу менше, дорога краща. Попереду над рівниною завислолагідне червоне сонце, голосніше чути гуркіт, хоч небо в тому країчисте й пекучо-морозяне.Мене саджають в останню машину, криту вилинялим брезентом ібез гармати. Солдати (їх четверо: троє молодих і один старший, давноне голений, сумний і, видно, не балакучий) вмощуються попідбортами, вбирають голови в плечі, підняті так високо, що погониздимаються дугами, і враз засинають, а я тим часом розглядаю їхнєпричандалля: розкладну бамбукову антену, батареї, якісь ящики,обгорнуті повстю, і, нарешті, автомати з круглими, вичовганими доблиску дисками.Нашу машину іноді заносить то вправо, то вліво, тоді солдатиповільно кивають головами, ніби мовчки погоджуються з кимось. Неспить лише старший. Він дивиться кудись назад, у степ, вкритийсизими від інею бур’ янами, та інколи скоса позирає на мене ймовчить.307 —Ви хто? —озиваюся першим.—Вони? —киває старий на тих, що сплять.—Вони радисти. А ялистоноша.—Як листоноша?—А так. Листи, газети розношу. Кому що прийде.Це трохи дивує й розчаровує мене: на війні —і раптом листоноша.Я пригадую нашого сільського поштаря, одноокого Клима Чичкала.Покійна бабуся щодня виглядали його коло воріт і, як тільки вінвиходив з сусідньої вулички, несучи на грудях сплюснуту кирзовусумку, неодмінно гукали: «А зайди-но, Климусю, на часину сюди».Клим підходив. Його заплющене, глибоко запале око іскрилосясльозою і часто сіпалося. «Немає вам, тітко Марфо,—казав він завждиодне й те ж.—Якби було, то я вам першим приніс би. Знаю ж, якждете».—«А ти, сипу, подивись, подивись»,—просили бабуся. Климсхиляв голову набік і по-курячому, однооко зорив у теку. Потімвиймав звідти кілька конвертів і, підносячи кожен по черзі довидющого ока, читав по складах: «Пи-ли-пен-ко… Гу-зій… Шаб-лій… А цей не розбереш і кому, ну не вам. Кажу ж, якби було, то…»І йшов собі далі, вичитуючи на ходу, кому-таки той лист: «Лих?.. Ні.Мих?.. От і розбери, чи воно «ми», чи «ли»! Грамотії називається!»Коли він зникав поміж стовбурами верб на греблі, бабуся утиралакінчиком хустки очі й згорбившись ішла до хати. Я знав, від кого вонажде листа ось уже третій рік,—від тата…—Чого ж ви не на фронті? —питаю в поштаря.—Он скількигармат…Солдат неохоче всміхається.—В резерві були, на відпочинку себто. Тепер от їдемо…—І,помовчавши, запитує:—А ти ж звідки такий цікавий будеш?—З Полтавщини.—Галушник, виходить?—Угу.—А я з Люботина, під Харковом це. Не чув?—Ні…Поштар знову сумно, навіть тужно якось дивиться в степ іповільно, м’яко тре долонею густу, в сивих латках, щетину напідборідді.—А батько-мати твої де ж?—Мама й бабуся вмерли, а тато десь воює,—брешу швидко йрішуче, бо добре пам’ ятаю бабусине напучування: «Ти, Харитончику,про тата краще нікому не розказуй, бо воно всякі люди на світі є:один пойме, інший одвернеться, ще й пальцем услід тицькатиме…Господь з ними…»308 —Ну, от бач,—солдат дивиться на мене з лагідним докором,—може, батько розшукує, де ти та що з тобою, а тебе і в селі немає,пропав безвісти. Що йому родичі відпишуть?—У нас немає родичів,—кажу сердито, бо до цього поштаря меніще ніхто ні за що акафіста не читав, а тільки жаліли.—Ну, то сільрада відповість: так і так, мовляв, немає вашого сина.Думаєш, татові легко буде?Легко, важко… Татові ніхто не напише, бо ніхто не знає йогоадреси. І я не знаю. Коли б знав, то вже давно до нього пішов би…Сонце, напевно, зайшло, бо під брезентом стало поночіше, снігиогорнула печальна синювата імла, і дві чорних колії позаду нас, котріщойно було видно аж до небокраю, зникли.Поштар замовк і закурив. Котрийсь із молодиків прокинувся,голосно позіхнув.—Це ви, Калюжний, отруюєте солдатський сон? —спитав хрипко.—Я, Косте, я,—озвався з темряви поштар.—Калю-у-ужний,—з удаваною досадою простогнав солдат.—Скільки разів пояснювати вам: не Костя, а Котя. Ко-тя, розумієте? Ах,ці мені вчені педагоги —чи ким ви там були до війни?—Директором школи,—з усмішкою в голосі відказав листоноша.—А читав історію…—О, директор! —вигукнув Котя так, ніби й не спав щойно.—Директор, освічена людина, а не розумієте, що Костя за наших звамиінтимно-товариських стосунків звучить надто офіційно і, я б сказав,образливо. Так Що затямте: я стримую вас від поганих вчинків, чого йвимагає від с п р а в ж н і х воїнів статут внутрішньої служби…Калюжний тихо засміявся, а Котя театрально відкашлявся ізаспівав тужливим тенорком —видно, когось перекривляючи:Ох, машина, колпак мєдний,Сидить милий худой-блєдний.Тір-ді-рі-рі, тір-ді-рі-грі-і…—А що, Калюжний, як на вашу думку, скоро ми дістанемось допередової і коли на моїх доблесних грудях затанцюють чорти —чи хтотам головний на тім світі?Поштар блиснув цигаркою.—До передової вже недалеко. А щодо чортів важко сказати. Комущо судилося…—Ах, милий директор і педагог,—зітхнув Котя.—Не вгадуйте примені цього романтичного слова —судимість,бо тоді мене неодміннотягне в рідне Дебальцеве. Ви були коли-небудь на цій чудовій станції?Ні? Ви багато втратили, Калюжний. Н-да… Вийдеш, бувало, ввечеріна перон, народу —тьма; ліхтарі, паровозні гудки, рейки блищить увсі кінці світу: Полтава, Сталіно, Ворошиловград, Звєрєво… У 309 деповському парку музика грає, атласні блискучі півники на паличкахпродають, шатенки, брюнетки, блондинки… Букет! Поторкаєшколіном чийсь симпатичний чемодан —важкий. Так і знай: крупа,борошно, сало… Не те! Поторкаєш другий —легкий. Значить, нашахти людина їде, на заробітки. Теж не підходить. Поторкаєш третій —середньої ваги. Оце він і є! Звичайно, якщо господар чемодана —людина з манерами і з кіровським годинником у кишені: начальникшахти, головний лікар…—Ви були тоді ще дитиною, Костя,—зауважив поштар.—Ну-у, якою дитиною! —примхливо заперечив Котя.—На той часмені вже стукнуло шістнадцять років, плюс рік дитячої колонії імені А.С. Макаренка, плюс дві ухажорки!—3 вас, Костя, міг би вийти прекрасний актор типу Алейникова.Вчора перед телефоністками ви, здається, виступали в ролінареченого якоїсь стахановки…—сміявся Калюжний.—Хто ж винасправді?—Насправді? Будь ласка: людина з великої літери. А конкретніше —токар, член Тсоавіахіму, конферансьє, суфлер, перонний хлопець іактивіст, а нині —гвардії рядовий начальник радіостанції —марказасекречена, надто від своїх…Котя рвучко підводиться і твердо, не заточуючись, хоч машинукидає з боку в бік, іде до заднього борту.—Пахне, здається, селом,— доповідає по хвилі, вдивляючись упітьму. В цей час машина круто взяла ліворуч. Котя вихопив з кишенітрикольоровий німецький ліхтарик—у вузькому червоному світлі повзнас пропливав похилений телеграфний стовп і біла, затесана стрілоюдощечка з написом: «с. Тридолі».—На одне село три долі? —весело дивується Котя.—Чи незабагато?Незабаром колона зупиняється. Один по одному замовкаютьмотори, і в тиші, яка настає так раптово, що аж вухам боляче,виразно чути не лише канонаду, а й окремі гарматні постріли і глухедудукання важких кулеметів.Ми стоїмо посеред села, на просторому майдані. З ледь чутнимшерехом сіється сухий блідо-рожевий від близької заграви сніг. Крізьнього сям і, там видніються чіткі на оранжевому тлі силуети хат,машин, підвід. Попід хлівами пирхають коні, тепло, затишно, пахнесіном.Уздовж колони, біля кожної машини тупотять чобітьми гуртиартилеристів, зблискують прикриті долонями вогники з цигарок. У двері ближніх хат стукають, гримають кулаками, і вони неохоче,вузько прочиняються, викидаючи надвір жовті смуги світла.—Зайнято!—Ну? Кому сказано: за-айнято!310 Артилеристи лаються., просять, погрожують, нарешті, наказуютьчиїмось ім’ ям —і двері відчиняються навстіж. Незабаром першімашини розвертаються і, завиваючи моторами, в’їжджають у двори.Несподівано з червоної темряви виринає низенька, перехрещенаблискучими портупеями постать військового в білому полушубку.—Стоволос! —тихо каже хтось із радистів. Вони вже прокинулися,товпляться біля радіатора, від якого пашить теплом і валує пара.—Кузовчиков є? —коротко й суворо запитує Стоволос,підійшовши.—Точно так, тарш-ста-нант! —хвацько відповідає Котя —високий, широкоплечий, з насуненою на одну брову шапкою, але нетягнеться і не козиряє.—Шукайте, Кузовчиков, якусь хату,—не виймаючи рук з кишеньбілого як сніг кожушка, наказує Стоволос,—бажано на західнійоколиці й повище. Розгортайте станцію і шукайте наших.—Заводь, Антошо! —гукає Котя до шофера, а Калюжний,підступає ближче до командира і, затинаючись на кожному слові,каже:—Тут з нами… малий, товаришу старший лейтенант… Приблуднийхлопчина… То чи не взяли б ми його з собою?—Приблудний хлопчина сам собі раду дасть,—сухо кидає Стоволос, потім, вже одійшовши, обертається:—А раптом станетьсящось, засічуть, наприклад,—хто відповідатиме, Михайле Васильовичу? —І знову зникає в темряві.—Ну, що ж, бувай, Харитоне.—Калюжний кладе мені руку наголову, так що шапка наповзає аж на очі, й, нахилившись до вуха,шепоче:—Заходь завтра до нас. Де побачиш антену над хатою,туди йзаходь. А найкраще… вертайся б ти назад, у Полтавщину, га? Ну, тапро це ми ще поговоримо. Біжи в оту хату, напроти.—Він легенькопідштовхує мене в спину, стає на підніжку, і машина, кидаючи з-підколіс грязюку, рушає.Мені щось лоскоче в горлі,очі застилає гарячий туманець, але язнаю, що це ненадовго, що воно пройде. Ось не стане видно машини —і пройде…Майдан швидко порожніє, якийсь час мотори гудуть в усіх кінцяхсела, потім усе затихає. Лише собаки валують та заграва поза хатамиповільноросте, підсвічуючи низькі снігові хмари.Іду попід типами, зазираю в кожен двір, може, десь не так густопостояльців. Але скрізь —машини, кухні, тягачі; пахне холоднимзалізом і соляркою, теплим димком з димарів і свіжими печищами,видно, село недавно горіло.Завертаю у вузеньку вуличку, що веде круто вгору, розміркувавши,що сюди не всяка машина, а то й підвода з’їде, і зупиняюся аж біляостанньої хати: з бовдура курить, маленькі низькі вікна завішені не 311 щільно, й крізь них продирається назовні якийсь незрозумілий,приглушений гамір. Невже й тут повно? Стукаю. Дуженько, щобпочули. Незабаром у сінях рипнули двері й збуджений жіночий голосвесело запитав у дірочку над засувом:—Хто? У нас, рідненькі, й так повно-повнісінько!Я притуляюся носом до щілини вдверях і навмисно хрипко, щобголос грубішим здався, гукаю:—Та я, хазяєчко, один, багато місця не займу!Засув поволі скрипить, двері одхиляються, і я мерщій вставляюсвій твердий американський черевик між ними й порогом.—Я сам, кажу, один…—і ледвене захлинаюся від диму та крутогосамогонного духу.Жінка, в розхристаній білій кофточці й з розпущеним по плечахволоссям, розсердилась:—Ти ‘кого біса опівночі товчешся тут, га? Ану, марш!—іштовхнула мене в груди.—Іди, йди собі!Я вже хотів виймати черевик —такі недобрі жінки мені ще й нетраплялися! —але в цей час хатні двері відчинилися, і в них з’явивсясолдат. Упершись руками в одвірки й намагаючись підняти важку,неслухняну голову, він запитав:—В чі-чім справа?На грудях у нього одвисли й подзеленькували медалі, а за спиною вдиму шипіла патефонна пластинка, і спантеличено-здивований голос,ніби сам із себе кепкуючи, весело перераховував:Носив жито, і пшеницю,Кукурудзу, чечевицю,Поросята, і качата,І курчата, і гусята,Носив-таки й грошенята За чорнії бровенята…—Що, н-ночувати?—запитав солдат і знову зронив голову. Пускай,Меланю, хлопця. Буде нам голки точити.Хазяйка завагалася.—-А в тебе вошей немає? —запитала, попускаючи двері….що тільки тьху! —вигукнула пластинка в диму.— Що ви, тьотю, я недавно в прожарці був!—Ну, тоді заходь.Хата дихнула на мене теплом і димом. То куріла грубка, напевно,вже давно не мазана, бо вище дверцят чорнів широкий зализень сажі.Коло столу, заставленого закусками з солдатського пайка тарізнокольоровими пляшками, поклавши голову на руки, спав ще один 312 солдат. Патефон у кутку на лаві вже не грав, а тільки сичав, бопластинка кінчилася. Я хутенько роздягнувся біля порога, розмотавобмотки —внизу вони змерзлися й тріщали, пострілюючикрижинками,—потім підійшов до патефона і заломив мембрануназад.—Став ту ж саму, бо на другому боці вже зітерлася,—сказалагосподиня,—та йди перекусиш.Вона вже сиділа за столом і нарізала черствого солдатського хліба —червона, розпатлана, але тоненька в стані й гострогруда.Солдат, мій благодійник, одною рукою наливав у кухлі горілку, адругою розхитував свого товариша, вчепившись пальцями в йогоплече.—Коляша, падйом! Слиш? Па-адйом, гоорю,—бурмотів він.—Давай вип’ємо за Меланью!—Та не займи, Сергійчику, хай спить,—сказала хазяйка,припадаючи головою до солдатових медалей.—Да? Ну, нехай. Сідай, малий! —Солдат простягнув мені кухоль ізсмердючою пригорілою джурджею і підсунув ще не почату банкутушонки.—Скільки тобі років, Ваня?—Мене звуть Харитоном,— кажу всміхаючись, бо Сергійчик меніподобається, хоч і п’яненький.—А років чотирнадцять…—Чотирнадцять? —дивується він, високо піднімаючи гарну,розсічену вузьким шрамом брову.—Тоді ні, молодий ще,—і забираєкухоль назад.—Рубай тушонку.Я нашвидку заводжу патефон —у ньому щось рипить і бринькає,—розкручую пальцем пластинку, бо сама вона не рушає, і припадаю доїжі, тут-таки ж на лаві, розуміючи, що від мене вимагається одне —крутити музику.Солдат і Меланя п’ють, обнімаються в диму за столом; я дістаюскоринкою пахуче м’ясо з банки, підставляючи під підборіддя долоню,щоб крихот не губити, а пластинка тим же спантеличено-здивованимголосом виводить:Удовицю я любив,Подарунки їй носив,Носив сало, носив свічки,Носив м’ясо, носив стрічки…Голок усього дві, та й ті тупі, як нарубані з дроту шевські гвіздочки.Я точу їх об мантачку по черзі: одна грає, іншу точу, доки вона стаєтакою гарячою, що і в руках не вдержу, потім гарячу вставляю, ахолодну точу. Солдат мене хвалить, хазяйка, довідавшись, що ясирота, жаліє і кладе мої обмотки на лежанку просушити, а я, щобвіддячити їм за ласку, одвертаюся, коли вони цілуються, і точу голкистаранніше.313 Мордуємося отак аж до півночі: я біля патефона (вже й пучок нечую), а вони коло горілки. Потім усі гуртом, зморені, очманілі від димута однієї й тієї ж пісні, весело переносимо Сергієвого товариша належанку —вони тримають його за ноги й попід руки, а я посередині —і вкладаємося спати. Я лізу на піч, лаштую собі лігво з усякогоганчір’я та своєї одежі, а Сергій і Меланя знесилено падають ушироченне побите шашелем і вимощене квітчастими подушкамидерев’ яне ліжко. Від одвішених вікон чути, як порощить об шибкисухий сніг, у хаті час від часу то виднішає од заграви, то зновумеркне. Сергій і Меланя шепочутьсяв темряві. Вона часто й подовгусміється, а то враз замовкає і ні з того ні з сього починає схлипуватита допитуватись:—А завтра знову туди? Як же я без тебе житиму? Ох…—Інші прийдуть,—байдуже одказує Сергій, і водночас чути: лясь!—Ну, може, ще раз скажеш?! —гнівним шепотом доскіпується Меланя.—Скажу-у,—гуде солдат,—бо увєрен…—У-у-у… ти! —сміється Меланя дивно якось: у тому сміхові йобраза, і побоювання образити, і згода з тим, що так воно й буде. І знову, але вже ніжніше й м’якше, чути: лясь!Я накриваю голову подушкою, від якої тхне гарячою глиняноюпотерухою, й одразу ж, ніби в тепле марево, що гойдається й тихобринить навколо мене, поринаю в сон.