Глава III
Уранці мене розбудило сонце. Його жовтувато-медове проміння, щоледь тремтілона стіні, на якусь мить воскресило в мені тиху, давнозабуту радість, котрою я зустрічав зимові ранки в нашій з бабусеюхаті: обмерзлі за ніч вікна, веселий грай полум’я в печі, біля якої вжепоралась бабуся, неодмінно воркуючи щось сама собі; миротворнесяйво образів у кутку, облямованих під склом сріблястимимереживами та вощаними квітками. Почувши, що я прокинувся,бабуся, підрум’ янена, розімліла коло вогню, зазирала в мій покуток іпитала: «А що внучкові снилось?» Я вигадував якусь нісенітницю,позаяк мені тоді нічого не снилося, або ж відказував твердо, щобсхоже було на правду: «Залізні ковзани!» —і, затамувавши подих,чекав на відповідь.Бабуся в таких випадках довго мовчала, потім, вдаючи, ніби вкрайздивована, казала: «Хм… І приверзеться ж дитині отаке! Ну, та це невийде. По ковзани треба їхати аж у Полтаву. То скажи їм, хай несняться…—І сміялася кожною зморщечкою на осяянім полум’ям виду,314 і плечима, і грудьми. Вся сміялася.—Вставай лишень, та поласуємокулешем».Лежу, всміхаюся в стелю, і раптом до мене, ніби крізь сон, долинаєтягучий, схожий на пісню плач. Схоплююся з теплого свого кубла,дивлюся через комин у хату. За неприбраним столом, підперши щокидолонями, спиною до мене сидить Меланя, а перед нею, притулена допорожньої пляшки,—Сергійчикова карточка: одна його брова назлеті, круто зламана посередині, а друга ніби аж тремтить чи то відболю, чи то від нетерпіння. Він дивиться на свою руку, перебинтованувище ліктя прямо поверх гімнастьорки, і на чиїсь пальці, що самезав’язують вузол. Я здогадуюся, що ні Сергія, ні його товариша вженемає…Мабуть, відчувши на собі мій погляд, Меланя здригнулася івмовкла. Вона, певне, забула про мене, бо коли озирнулася, то япомітив на її обличчі переляк.—А-а, це ти…—знайшовши над комином мої очі, сказала Меланя ікриво, неохоче посміхнулась. Обличчя її помітно підпухло, гарні вологіочі променилися сумом, і в них тяжко було дивитися, а великі, як менівчора здалося, хтиві губи теж припухли, червоно ятрилися й тремтіли.Вона прибрала зі столуфотографію, сховала її за пазуху і необертаючись покликала:—Іди їсти, патефонщик…Тільки тепер я роздивився, що це була не тітка, а молода дівчина.Видно, під чаркою і не вбрана, вона здалася мені вчора набагатостаршою.За сніданком, із залишків учорашнього солдатського пайка, Меланянамагалась не зустрічатися зі мною очима і не згадувала пропостояльців, лише іноді, ніби перебираючи ґудзики на прозорійкофтині, торкалась пальцями фотокартки, спідтишка позирала намене й мовчала. Потім одпила трохи зкухля, кумедно, по-дитячомускривившись, і повеселішала.Незабаром я вже знав, що вона нетутешня, а з Донбасу, що матерів неї немає змалечку, а батька перед самою війною привалило вшахті, і вона зосталася з мачухою.—То була сварлива та ненависна,—розказувала Меланя, хмурячиблискучі, немов підзолочені проти сонця брови,—а після татовоїсмерті ще й запила. Вилізе, було, з шахти і, ні помившись, ніпричепурившись,—до буфету.Притьопає додому опівночі й у чому була —в постіль.Зжену, помию, переодягну, а вона лежить і варнякає: «Шкода, щоти, стерво, не моє, а тії… Думаєш, я пила б? Хе… Я б тебе як лялечкуодягала і взувала. А задля чужої —не хочу! Душа не лежить! І людейдурити не хочу, бо раз не люблю, то не люблю!»Меланя зітхнула і ще раз приклалась до кухля.315 —А тут прийшли німці. Почали записувати добровольців у Німеччину. Я й записалася. Думала, гірше, ніж за мачухою, не буде.Та й подивитись кортіло, як воно люди в тих землях живуть… Дурна…Може, отак і завезли б аж т у д и , якби не… Супроводжував нас один.Німець. Гарний такий, чорт. Він до мене… Ну, як би тобі сказати?Ганявся за мною. Як тільки поїзд зупиниться десь, уже він і в нас увагоні. Підсяде, джеркотить, джеркотить щось по-своєму, шоколадкироздає, тоді морг дівчатам, то вони хаміль, хаміль —і в сусіднє купе.А мене не пускає. Руки так накрутив, що тижнів зо два потім боліли…Раз якось зупинився наш поїзд посеред степу. Дівчата спали, німцятого не було —перших, добровольців, вони не дуже стерегли. Вийшлая в тамбур —поноченько ще, тепло, цвіркуни сюрчать, а попередучервоний вогник: семафор закритий. Зіскочила на землю —ніденікогісінько, тільки машиністи біля паровоза гомонять —та й пішласобі на зорю. Вирішила так: наймичкою буду, за каліку подамся, абисвій, аби не чужина. Та й подалася…Меланя, примружившись, дивилася на крижані блискітки, щограли в шибках жовто-червоно-зеленими цяточками, і час від часупосміхалася сама до себе гіркувато-глузливою посмішкою.—Він тут недалеко й живе. Батько, мати й він. Зайшла я до нихуранці —сонечко тільки вигулькнуло, а вже й спека —води напитися.Вони саме снідали. Сідай та й сідай, припрошують. Зняла я свійпіджачок, розіпнулася… Я тоді платок низько напускала, щоб і очейніхто не бачив. Ну, батько, мати —звісно, як у нас гостейпришановують—і жареним і шквареним пригощати заходилися,розпитують, хто я та як тут опинилася, жаліють, хвалять, що втекла. А він мовчить. Ложку поклав, очей з мене не зводить. Чепурненький злиця, хоч і понуркуватий трохи, баньками з-під чуприни тільки блись-блись. Глянеш у них —аж у грудях терпне. Не їсться мені, губирозтулити не спроможуся —зроду зі мною такого не було… Чого ж цети, думаю, козаче, не на війні? Літа ж, бачу, призовні. Тоді, як із-застолу підвелися, збагнула: кривенькийвін, клешнявий на одну ногу.Ходить отак набокувато: хить-хить, ніби картоплю під плуг садить.Ну, ти скажи, як нашептав мені хтось, щоб у ту хату зайшла. А кажуть, долі немає…Посиділа я ще трохи —незручно ж попоїсти і гайда з хати,—подякувала і стала прощатися. Куди там! Не пускають. Живи в нас, іквит. Сім’ я невелика, їсти є що, будеш нам як своя. Це —старі. А він (його Кирилом звати) мовчить, тільки зблід як полотно. І вже не намене, а під ноги собі дивиться та все комір то застібає, то розстібає…Зосталась я. Думаю, як не до них, то до когось іншого приставатидоведеться. То вже так, сама перед собою виправдовувалась, бо черезнього —тепер уже знаю —не пішла тоді галасвіта. Може, воно йкраще було б…316 А невдовзі нас і поженили. Справжнє весілля справили, тількивночі: фата, вінок, у молодого квітка, горілка на столі, коровай —всеяк годиться, але без людей і при завішених вікнах, бо вони хотіли,щоб про мене ніхто не знав, аж доки наші не прийдуть.Спочатку, з рік, мабуть, гарно жили, весело, наче щодня свято вхаті. Свекруха мені ані за холодну воду братися не велить. Свекор ажпомолодшав, усе якісь пісні мугикає та дратвою —він сам швець —витьохкує. А про Кирила годі й балакати. Так наче повищав ураз,ходити рівніше став, від суму в очах і сліду не лишилося. А вночі,було, як пригорнеться, то так, начебто хапається за мене, начебтобоїться, що я ось-ось щезну. Та все допитується: «Ти мене любиш? Тимене любиш?» Я спочатку одказувала або замість відповіді —набридає ж повторювати одно й те саме —пестила його, як уміла. А раз візьми та й засмійся. Справді-бо, як дитина, їсть шкурку з молокаі питає в мами: а вона добра? «Одсунь краще ногу, бо тісно». Забула,що він же кривенький, звикла так, що й не помічала…На тому й закінчилося наше свято. Наче покійника в хаті замали.Кирило цілими днями мовчить, навіть до батьків не балакає. Очимана мене спідлоба так іскри й креше. А вечір настане —п’є, щобсміливіше, не так совісно знущатись було. Спершу лащиться, робить зімною що хоче, тоді принишкне. Чую: заснув. Радію, думаю, славабогу, минулося. Де там! Опівночі, коли батьки в хатині поснуть,підхопиться як тороплений і ні з сього ні з того —хвать за горло:«Кажи, любиш?» Плачу, обіймаю його, присягаюся. «Брешеш! —сичить.—Якби любила, то не сміялася б!» Заїкнусь розказувати, як тесталося, слухати не хоче. Вчепиться п’ятірнею в губи: «Цить, нетроюдь! Шкура! Доброволка! Німецький покидьок!» Ти що,—плачу,—забув, якою мене взяв?Замовкне, ніби схаменеться. Тоді як упнеться пальцями в груди,аж кров під пучками закипає: «Може, скажеш, гадино, що він і тут небув? —На німця того натякає, бо я ж усе до крихти йому розказала.—Що, мовчиш?» —і регоче, радий, що мені відповісти нічого…І так щоночі. А день настане —старі просвітку не дають. Свекорще сяк-так, мовчить, тільки молотком сердитіше стука, зате свекрухаі за нього й за себе надолужує: і не там сяду, і не там стану, і руки бмені покорчило, і ноги б мені повсихали, і де я, зайда, взялася на їхнюголову… Воно й зрозуміло: для них Кирило син як син, а я синихалиха, бо не жалілася їм ні разочку: одвикла за мачухою…Меланя замовкла. Я чув, як об її зуби цокотів вінчик великоголудженого кухля, і, не підводячи голови, сказав:—Навіщо ви, тьотю, стільки п’єте?Меланя засміялася і, перехилившись через стіл, підняла моєпідборіддя м’якими паморочливо пахучими пальцями.317 —Тобі противно, ге ж? —подивилася на мене своїми вжепосоловілими, тупими —я навіть не збагнув, якого вони кольору,—очима.—Ач, який гарненький хлопчик. Ти, мабуть, добрий, бо очівимучені. Такі —добрі. А кому зараз добрість нужна? Ха!.. І ніяка ятобі не тьотя. Мені всього двадцять годочків!Я бачив близько перед собою її трепетні у посмішці п’яненькі губи,підпалені смагою, ніжно-білі ямки над ключицями і кутик Сергієвоїфотографії, що виглядала з-за пазухи.—Як же ви тут опинилися? —запитав, ніяковіючи, навіть трохинеприязно: з якої це речі мене отак любісінько, як дитину, беруть запідборіддя й роздивляються! Я вже давно відвик од того, щоб менітосі плескали.Меланя якийсь час дивилася у вікно, мружачись і усміхаючись досонця. Їй, напевно, вже не хотілося розповідати.—Що? —мляво перепитала вона.—Втекла я від них на томутижні. Уночі, як усі поснули. Отямилася аж в оцій хаті. Тут бабуся-одиначка живе. Вона позавчора, як наші вступили, до родичів у Крюків подалася, а я оце хату стережу, доки повернеться.—А вони?—Ходять щодня. Умовляють назад повернутися. Або, як смеркне,попідвіконню вигупують. Шпигують. Вони й сьогодні прийдуть. Ну, тагоді про це, остогидло…Меланя підвелась і заходилася прибирати в хаті. А я одягнувся всухі й теплі свої лахи, розпитав, де тут можна добути дров —треба жчимось віддячити за харч та постій,—і, довідавшись, що лісу поблизунемає, топлять усі дерезою, вийшов надвір.Сонце стояло вже високо, але мороз не всідався. Згори мені буловидно все село —велике, незграбно розкидане поміж яругами таспадистими косогорами. Куці глухі вулички, провулки вилюжилися відхати до хати та, не знайшовши виходу на простір, упиралися або впровалля, або в густі зарості дерези, приметеної снігом. Тамкопошилися люди й чорніли латки вирубаного чагарника. У дворахдеінде куріли дими солдатських кухонь, іржали коні, попід моторамипофарбованих білилом машин чаділи факели, але гармат-сімдесятишестиміліметровок, скільки я не приглядався, ніде не буловидно. Напевно, артилеристи вночі виїхали. Ненадовго і зовсім неболяче мене зачепила думка про радистів: де-то вони зараз —нафронті чи десь в іншому селі?Від гурту жінок, що вирегочували з солдатами біля обмерзлого позруб колодязя, я дочувся, що фронт посунувся долі, десь аж під Кіровоград, і що в колишній школі сьогодні показуватимуть німе кіно.Я вирішив неодмінно сказати про це Мелані.Дерезу рубали здебільшого лопатами —солдати, жінки, підлітки.Малеча, що гралася тут-таки, біля своїх мам, принишкла, з цікавістю 318 позирала в мій бік, і я спочатку не тямив чому. Аж доки хтось із гуртусказав:—Ану, Льонько, піди спитай, чи він не а катюшниками їздить?—Те,—заперечили йому.—Такі обтрьопані тільки в обозахбувають!—Ги-ги… Обозна криса!—А черевики, гля, як ковганки!—Цитьте, може, в нього тата й маму вбило, а ви…Затим до мене підійшов серйозний, охайно вдягнений, як видно,вчительський хлопчик і, спостерігаючи, як я голіруч пораюся білядерези, запропонував:—Може, вам допомогти? У нас є сікач.—Нічого, обійдемося,—сказав я трохи спогорда і поспішивусміхнутися, щоб хлопчик (йому було років десять) не образився.—Ну, тоді до побачення,—так вже ввічливо, хоча трохи завченосказав хлопчик іпішов до гурту.Його враз обступила малеча, пошепотілася трохи й заходиласягратись у ладки.Мені не кортіло до них. Після бабусиної смерті я розважався сам —у бур’янах десь або в лузі, щоб ніхто не бачив, і тулився більше додорослих. Вони, всяк на свійлад, повчали мене, як жити, але по-їхньому в мене ніколи не виходило: направлять украсти в німців милаі проміняти на харч або одежину —мене впіймають і поб’ ють;пошлють до найзаможнішого в селі чоловіка випросити їсти —там недадуть, ще й вуркою обізвуть на додачу… Найчастіше мене вчилиприказками: «Покірливе телятко дві матки ссе; не все перескакуй, аінде й лізь; береженого й бог береже…»Я не розумів, чому в одного теляти буває аж дві матки, в якихвипадках треба лізти, а в яких перескакувати, а що означає слово «бережений», зовсім не тямив і жив самотужки, як приходилося…Дереза була мерзла, я не ламав її, а, поховавши руки попід пахви,збивав ботинками, в’язав своєю ремінякою з трилінійки і носив дохати.Меланя, швидка, поривчаста, в новій зеленій куфайці (я подумав:«Сергій подарував!»), сікла гілля на хворост, наспівуючи сяких-такихтриндичок, потім сказала:—Годі. Нам же тут не вікувати! —І засміялася.—Як. тількипотепліє, піду звідси.—Куди? —запитав я.—У Донбас.—До мачухи?—Ні. На якусь шахту. Зароблю грошей, зодягнусь по-людськи,заміж вийду… А тут мене з’їдять: доброволка!319 При заході сонця над селом з’явилася «рама» —чудернацький літакз двома охвістями та чорно-білими хрестами на фюзеляжах. Солдатистріляли по ній з карабінів, петеерів, ручних кулеметів і лаялися. Однікричали: «Атст-а-віть!» Інші заперечували: «А чо єйной, в зубисмотрєть, стєрвє!» —і, припавши на коліна, знову цілилися. «Рама»кружляла низько, переверталася набік, і тоді було видно льотчиків учорних шоломах та блискучих червоних проти сонця окулярах.Зробивши кілька обльотів, вона випросталась і стала віддалятися.—Зараз приведе…—гомоніли солдати в сусідньому дворі,позакидавши карабіни за плечі й закручуючи цигарки.Але в цей час навколо «рами» зчинилася глуха стрілянина. Чотирималенькі тупоносі літачки оточили її з усіх боків, заблискали вогнянікульки, зелені цівки кулеметних черг. Солдати спостерігали за боєм,затулившись долонями від сонця, одначе воно світило так яскраво ітак червоно-гостро пломеніли сніги на обрії, що годі було щосьпобачити.Та ось у повітрі, майже над самою землею, знову з’явилася «рама»,а обабіч неї та зверху, збавивши швидкість, хрипко похлопуючимоторами, летіло чотири винищувачі.—Ура! Взяли! Ведуть! —радісно загукали сусідські солдати. Селовраз ніби вибухнуло. Кричали в усіх дворах, вимахували шапками,зброєю, факелами:—А-а-а…Я теж кричав щось, махав шапкою і пританцьовував, а Меланя,стиснувши долонями розрум’янені щоки, ніжно вистогнувала:—Ой мої соколики… Мої рибоньки…Увечері, завісивши вікна всяким ганчір’ям, ми пекли в лежанцікартоплю. Як і вчора, хату від стелі й по лутки виволокло димом, томуми сиділи долі. Меланя пильнували за жаром, час від часупідгортаючи його до купи, а я дробив молотком велику грудку солі.Вона була сіра й тверда мов кремінь. Від невлучного удару з неївикрешувалися іскри. Над нашими головами ледь помітно гойдавсядим, і разом з ним гойдалося полум’я в каганці. З грубки пахложиром, пригорілою картопляною скоринкою та гарячим відпаромдерези. На якусь мить мені здалося раптом, що це не я стоюнавколішки й товчу склисту замацану сіль, а хтось інший, чужий іводночас ніби знайомий мені… Як я сюди потрапив? Чого? Адже ядосі, там, у своєму селі, де кожна бур’янина мені знайома, коженклапоть землі. Ось на причілку нашої з бабусею хати росте гінка,ніколи ніким не стрижена акація (такої ні в кого більше у селі немає.);в ній густо гудуть бджоли, пересідають з цвіту на цвіт, впинаютьсяхоботками в чашечки і тремтять від напруги серед жовтого,розімлілого на сонці цвіту. Під акацією, в холодку, моє кубло, моя «хата», обтикана берестовим гіллям і прикрашена крем’яхами з 320 різнокольорової цегли та коліщатами з годинника, що висить у хатінад скринею порожній, затканий усередині павутиноюй сухимимухами —бабуся ховала в ньому гроші, коли,вони були…Аж ось на мосту чути мляве погейкування, повільно риплятьколеса, і незабаром з-поза верб на гатці витикаються мурі,опішнянського заводу воли, запряжені в кузовку. «Гей!» —чути з їїдна, висланого прив’ялою осокою (вона тягнеться й за осями), апогонича не видно: лежить куняє або в небо дивиться, тільки гостріполатані коліна стирчать…О, якби те хто знав, як добре жити над шляхом, під самісінькоюгреблею, та ще й колодязь у дворі мати. Хто не їде, хто не йде —завертає. Напоїть худобу чи то сам нап’ється, сяде на призьбіпогомоніти з бабусею, а примітивши мене, шасть у кошик чи вузлик:на ось тобі, дитино, гостинця —пряника, яблуко чи свистуна… І знатимеш ти, хоча ніби й не прислухавсядо розважної старечоїбесіди, де й що сталося в цілій окрузі, хто, як і коли вмер, хто, коли йна кому одружився і не дав могоричу за молоду, бо «воно з коліна-праколіна жмикрути»; знатимеш, де пройшли гарні дощі, а де тільки «краєм зачепило», кого повезено в «город», а хто пішов пішки —всезнатимеш, живучи над шляхом…Коли те було —сьогодні, вчора чи вічність тому? Як і навіщо я тутопинився, коли десь там, далеко-предалеко, моя хата, жовта акація,бабусина могила на піщаному Чебрецевому бугрі, напроти розлогоїсосни з відломленою верхівкою?..—Ти що, не чуєш? —торсає мене Меланя.—Кажу, давай їсти, а тимовчиш. Аж налякав.Ми чистимо обвуглену картоплю, дмухаємо на пучки, коли вжедуже припікає, і співчутливо перезираємося.—Гаряче?—Гаря-аче…—Хоч зогріємося І регочемо з картоплею в руках, як маленькі.Зуби у Мелані рожеві од полум’я в грубці. Картопля тож рожева ігусто парує, як розломиш, бо в хаті ще мало духу.Сіль доводиться лизати: міцна, її хіба що в мішку можна потовктияк слід, і то брезентовому.—Добре, що хоч така є,—каже Меланя.—А ви борщ з розсолом або солоними огірками їли?—Ні. А що?—Гидкий.Від картоплі стає тепліше, а її пахощі —степові, осінні, довоєнні —паморочать голову, і ні про що не хочеться думати, крім одного: колиб то більше було її, картоплі…321 Одначе попоїсти всмак нам не дають. Попід вікнами чути чиїськроки. Потім вони завмирають, і в шибку хтось тихенько тричістукає.—Це вони! —злякано шепоче Меланя.—Хто? —не розумію.—Личаки. Старий і Кирило…—То, може, не відчиняти?—Ні, ні. Відчиняй біжи, бо ще вікна поб’ ють. Вони скажені!Іду в сіни, довго намацую засув.—Хто?! —питаю сердитим баском.За дверима якусь хвилю мовчать, нерішуче покашлюють:—Кхе… кхе… Та це, товаришу, ми… Сусіди.Я клацаю засувом і одступаю в темний куток. У сіни увіходятьдвоє. Той, що попереду, вищий і, напевно, в кожусі, бо від ньогопахне кислою вовною, придивляється до мене в темряві, улесливобурмоче:—Хе-хе… Звиняйте, що побиспокоїли. Діло в нас до хазяєчкивашої… То якщо ви не проти…—А може, тату, нехай іншим разом,—втручається нижчий,мабуть, він і є Кирило.—Ідіть уже, йдіть, раз намірилися! —сердито гукає з хати Меланя.Заходимо разом. Старий, уздрівши, що перед ним не військовий, ачортибатьказна-що —так він на мене й подивився,—рішуче ступивдо лави, сів. А Кирило притулився плечем до одвірка й заховав кривуліву ногу за праву. Зодягнений він був гарно, по-парубоцькому:діжурка, хромові чоботи, навколо шиї полискував білий шовковийшарф, котрим було прикрито і смугляво, чисто виголено підборіддя.Кирило дивився собі під ноги, тому я не побачив його очей, «Божогоколодязя»…—То як, —лагідно мовив старший Личак, посміхаючись однієющокою, і я помітив, що Меланя здригнулася,—довго ми будемо зтобою, невістко, у хто-кого-перетягне гратися?Меланя ледь помітно повела плечем.—Ні. Недовго. Бо я скоро піду звідси.—Світ за очі? —поцікавився старий.—Світ за очі.—Угу… Ну, це ми ще побачимо.—А то що? —Меланя випросталась і визивно випнула груди.—Та нічого…—Старий дивився на неї, схиливши голову на плече іприскаливши око.—Кажу, мати плаче день і ніч, дитина оно (прицьому він кивнув на Кирила, а Меланя презирливо посміхнулась) як уводу опущена ходить… Тобі як —всьоровно?—Треба булоб тоді шанувать, як я вас усіх шанувала.322 —И… И… А то ми тебе не шанували! —скривився старий.—Малоне чукикали.Меланя примружила очі.—Я вам, тату мій колишній, ніколи не хотіла лихого. Ну теперскажу… Якби вас на тому світі так чукикало, як ваша дитина мене —на цьому…Ліва Кирилова нога випорснула з-за правої. Він зніяковілокахикнув і знову заховав її.—Спасибі тобі, дочко, й на цьому,—єхидно мовив Личак інизенько вклонився.—Батько, старий шкарбун, усе стерпить… На тевін батько… Та навіщо ти мою дитину славиш ні за що?—А-а, ні за що! —вигукнула Меланя, швидко тремтячимипальцями розстібаючи кофточку.—А оце бачили? Ні? Так подивіться!Тріснув ліфчик, я на одну лиш мить побачив Меланині груди, рябіод великих чорних синців, і одвернувся.—И… И…—перехнябив губи Личак.—І тобі ото не стидко й небридко показувати старому чоловікові солдатські щипаки? Думаєш,люди,не знають, що в тебе як ніч, то й нові квартиранти?—Забирайтеся звідси,—тихо промовила Меланя і вказала на двері.—Пішли, тату,—сердито буркнув Кирило.—Безстра-амниця,—уже з сіней, надіваючи шапку, скигливстарий. —Мало їй солдатні, так вона що її з дитиною злигалася…Розпутниця окаянна!…Про те, що сталося потім, я дізнався лише передсвітом,прокинувшись одважкого, як марення, сну. У вікна вже зазираластигла ранкова зоря, а в хаті стояв синюватий холодний морок. Я пригадав, що після останніх слів старого Личака в руках у менеякимось чином опинився молоток, котрим я трощив сіль, і я пожбуривйого у сіни наЛичаків голос. Ще чув, як під вікнами хтось стогнав,лаявся, гатив кулаками в рами. Потім хтось крикнув: «Ей, ви там! В чом дзєло? Ну-ка убірайцєсь вон, не то подстрелю!» —і все стихло,ніби провалилося в безодню…Я спробував поворухнутися й застогнав.—Лежи, лежи,—зашепотіла Меланя, нахиляючись до мене злежанки, і поклала на голову щось холодне.—Болить? Що в тебеболить, га?У мене боліло все: скроні, плечі, груди…—Лишенько, як ти вчора розходився!.. Зроду б не подумала, що титакий одчаюга! Ну? —Меланя тихенько засміялась —біла, у нічнійсорочці, як примара.—А бився… Матінко моя рідна! І кулаками, йногами, й головою… І кричав не своїм гласом! А в кулаці була сіль…—Де вони ділися? —спитав я, прислухаючись до власного голосу,котрий здавався мені чужим.323 —Пішли. Ти їх випхав і двері засунув! Тоді довго плакав, рвався вмене з рук… Доки заснув.—І спитала обережно:—Це в тебе що —хвороба така?—Хтозна…—Ти їх не бійся. Сьогодні вони будуть як святі й тебе не займуть.От побачиш.Ну, спи, ще рано.Я дивився в стелю, що з кожною хвилею синішала, вищала, ідумав: «Піду з цієї хати. Сьогодні ж. Шукатиму радистів…»І швидко заснув.