Глава IV
Мені примарилася повінь, котру я запам’ятав ще змалечку,напевне, тому, що в той день —останній день мого дитинства —зійшла з дому моя мама, чи, може, тому, що бабуся часто розказувалапро те «страховіття» якимось здавленим шепотом, а скінчивширозповідь, ревно хрестилася до ікони й просила: «Одверни нас господий заступи…»…Вода стояла на луках, скільки бачило око —від одиноких сосенна піщаній горі й аж до млина, що завмер на некошеному ще Басовому острові, здіймаючи над рівноводдям чорнийширокораменний хрест. У повені походжали лелеки —так повільно,ніби плавали, вода сягала їм попід груди, і в ній було видно їхнічервоні ноги та м’яке шовкове грайво молодих отав.Потім лелекам стало глибоко, і вони злетіли. А копички сіна, щостояли досі нерухомо, спливли й, поволі обертаючися., як у тихійзавороті, рушили назустріч одна одній, штовхаючись пухкими бокамиі розминаючись, мов живі…—Вода-а!..—полинуло над селом посеред млявої спекотної тиші, йлуна з-поміж верболозів, залитих повінню, глухо, моторошнопростогнала:—А-а-а…На церкві ударили в дзвони.Бем… бем… бем…Де вони взялися? Адже їх давно познімали… Я пам’ятаю, як вонипадали, перевертаючись у повітрі, мов велетенські підстрелені птахи,прощально бемкали на льоту, вгрузали вінцями глибоко в землю ініміли…Бем… бем… бем…«О, чуєш, чуєш?..»Хто це? А, то бабуся…324 На косогір’я висипали люди з усіх кутків села: Троєщини,М’ятинців, Перечатного… Вони стояли мовчки, притиснувши догрудей немовлят, а в кого їх не було —руки.Над повінню кружляли лелеки, виструнчивши стрілами довгічервоні ноги, і бемкали дзвони.Чоловіки, похнюпивши голови, мовчки пішли в воду. Спершу брелипо литки, затим по коліна, а незабаром вода стала їм ледь не по груди.Я знав їх, здається, ще з пелюшок…Оно дядько Биб, мовчкуватий вайло, перший на селі молотник ікосар, пильщик і бондар, аяк вітер «зручний», то ще й мірошник. Вінзавжди пиляв у парі з моїм татом довгою дворучною пилкою, стоячивнизу, тому його густі, здивовано настовбурчені брови завжди були втирсі, а руки та одежа, як і в тата, пахли березовим солодом.Випиваючи в нас неділі ради чи на якісь там свята, дядько Биб казав,було, татові: «Я тобі, Дем’яне, неба прихилив биб, якби дістав, такийти мені… приятний!»А оно дядько Марко-Накат-Його-Бог у своїй вічній вилинялій наплечах сорочці з твердим од задубенілого поту коміром. Я той комірдобре знаю, бо Марко щовечора ходив до нас на посиденьки абостригтися, і тато, обчикриживши його «під покришку» танадивившись на той череп’яний комір, казав: «Знімай, Марку,сорочину, хай баби виперуть, а мою надінеш». Дядько й не опиналисядовго. Бурмотіли тільки: «Та мені хоч би самий комір, бо, накат йогобог, шию вже так нарізав, що аж пече…»Дядько Марко був бовкуном 1 , і жінки —навіть моя мати, котра, якмені здавалося, завжди дивилася на людей трохи через плече,—жаліли його.А оно ще дядько Артем Грушка, славний у селі тим, що, везучи одродичів повну тачку грушок на крижалки 2 , ласував ними доти, докиїх лишилося «на два узварці», а коли батько спитав у нього, чому такмало привіз, одказав: «Хіба ж я знаю? Ну, виїв, мо’; з кубельце, а ті хто ‘на де… Мо’, розтрусилися дорогою. Бги-ги-ги…» Батько прилюднопобив його за те віжками, прихованими од колективізації,—такпобив, що Артем плакав, хоч був уже одружений і мав двоє дітей.Жінка втішала його, як дитину, а сусіди заявили провіжки головісільради, і їх конфіскували…Чоловіки оберемками складали сіно в човни й, перекинувшиланцюги-прив’язі через плече, волоком, уже попід руки в воді, тягли тічовни до берега. А божевільна баба Палазя (про неї казали: «На головуне зносить») з ріденьким сивим волоссям над верхньою губою та на 1 Б о в к у н —старий холостяк (полт.).2 К р и ж а л к и —нарізані сушені фрукти (полт.).325 підборідді, вешталася поміж людьми на косогір’ ї і, сварячиськоцюрбуватим пальцем в обличчя кожному, скреготала по-сорочачому: «А я що казала? Випущу півня, випущу півня! Не вірили?Тепер дивіться, хай вам повилазить! Киш-киш-киш… Неси жарину!Галька, Івана, Карпа —спали вражину, спали вражину! Киш!»Копиці одна по одній спалахнули й посунули на село. і вже над нимкружляли не лелеки, а червоно-гарячий півень з жариною у дзьобі…«А-а…—тіпалася од реготу Палазя.—Всі щезнете, всі слизнете!»Бем… бем… бем…Аж ось повінь підступила й до нашої хати. Я чув, як вона смокталапризьбу, солодко, з хижим присьорбом, як булькали у воду шматкиглини од глухої стіни, а бджоли в акації тягли з жовтого цвітусолодкуюшицю і, напившись, обважнілі, теж падали у воду, мов хрущі,хапалися лайками за стебельця сіна, та ненадовго: повінь поглинали їхабо крутила в брудній піні й несла геть.«Одверни господи й заступи…» —благала бабуся шепотом.—Та-ату! —закричав я так голосно, аж прокинувся на мить іподумав: «Це сон… сон».«Клич, клич! —просила бабуся.—Може, хоч тебе послухають…»І тут взялася звідкись мама —в чорній, напущеній на лоба хустці йз жовтими розпушеними косами на грудях.«Еге ж,—сказала вона, дивлячись на бабусю звисока і черезплече,—тепер кличте, хоч розірвіться! У-у… Іроди! Зав’язали мені світсвоїм арештантом, теперечки рюмсаєте? «Клич…» Прокляті! Казала:мовчи, скам’яній, ні пари з уст —послухав?! Р-розумаки, бодай випощезли! Піду… На шахти, в Харків, в Алма-Ату… Я ще жить хочу,жить! Ха! Мені ще, слава богу, не п’ятдесят, а двадцять п’ять!» —ікинулася вибирати зі скрині своє манаття: сорочки, кофти, сукні,намиста…«А дитина? —заплакала бабуся.—Схаменися, дочко, що тиробиш?»«И… И… —косорото посміхнувся старий Личак.—Од живого,теплого чоловіка йде, безстра-амниця!..»Бем… бем… бем…—Та-ату! —закричав я і враз побачив його.Він стояв під берестком, що ріс посеред нашого двору,притулившись до нього широкими плечима та склавши руки нагрудях, і дивився на повінь байдужими, напівзаплющеними очима —там слалися чорні над прозорим розливом дими і гоготіло полум’я.—Тату!Я міцно обняв його ногу і, терпнучи од жаху, відчув, що вонатверда, холодна й негнучка…326 —О рятуйте, що з тобою! —застогнав хтось знайомим мені голосомтак близько, що я затремтів і повільно, ніби виринаючи з холодноїбезодні, прокинувся.Наді мною схилилася Меланя. В очах у неї холонув переляк.—Чого ти плачеш, га? Болить? Ай, ну навіщо ти ото ліз не в своєділо! Вони погавкали та й пішли б… А тепер —що мені з тобоюробити?..Коли я, вже одягнений, з млосними дрижаками в ногах, подякував Мелані за постій і сказав, що піду собі, вона поцілувала мене в лоб ісплакнула.—Куди ж ти оце подасися, рибочко моя хворенька, блідесенька?..—До червоноармійців,—сказав я, одвертаючись,—Тут у менезнайомі є.—А… Ну, дивись. Жалко тільки… Так гарно мені з тобою було…наче братика придбала. Картоплю пекли… Ге ж, весело було? —ізам’ялася,забігала очима .сюди-туди.—А якщо хочеш, тозоставайся…І хоч Меланя плакала, я відчував, що вона радітиме, коли я піду.—Прощавайте,—сказав, уже тримаючись за клямку, і спробувавусміхнутися, але не зміг: щось незнайоме досі, холодне й байдуже, яктатові очі уві сні, не дало мені того зробити, то тільки губи скривив.—А Личакам краще б ви не одчиняли…Меланя швидко закивала головою, втираючи сльози.Уже сходячи вуличкою згори і тримаючись за тин, щоб не впасти, япочув, як вона весело —ніби й не плакала тільки що! —гукала досусідки:—Галю, приходь увечері, на патефоні пограємо!Я розумів, що те запрошення стосувалося більше Галинихпостояльців, котрі саме вийшли за поріг покурити в розстебнутих аждо пазухи гімнастьорках та в бушлатах наопашки.—Глядзі, Грішаня, свірісцьолка вон какая бландзіністая…—сказавдо молоденького рум’янощокого солдатика довгий, як жердина,веселоротий сержант.—Схадзів би к нєй на пацефон, а?..«Солдатик тільки сором’язливо посміхнувся на те.—А чо? Мо-ожна…—мружачись від диму з цигарки, докинувтретій.—В неї там учора ввечері давали увертюру, так сержантпрогнав. Скажеш, ти виручив, то давай, сусідко, шильце за мильце…У-га-га.І весь гурт зареготів.