Глава VI
Першим, кого я побачив, переступивши поріг, був Стоволос. Вінсидів на низенькому ослінчику за таким же низеньким круглимстоликом і їв гарбузову кашу квітчастою дерев’яною ложкою —комір 335 гімнастьорки розстебнутий, реміняка та портупеї попущені, ніби не їв,а тесав чи молотникував.У печі, розмальованій по комину густою синькою, топилося. Біляприпічка поралася жінка —низенька, сива, з опалими до підборіддяпухлими щоками. В другій кімнаті—двері до неї було відчиненонавстіж —з навушниками на скронях сидів Котя і тихо, але чіткоговорив у мікрофон, тримаючи його па відстані.—«Береза», я «Трава»… «Береза», я «Трава»… Як чуєте мене? Я «Трава», прийом…Долівка в обох кімнатах була товсто потрушена мідно-жовтоюгречаною соломою, вікназавішені цупкими, мабуть, недавновитканими ряднами в чорну та червону смужку, стіни білі, рівнопідведені знизу зеленою глиною,—чисто, затишно, храмно; давно вжене траплялося мені бувати в таких хатах.Калюжний легенько підштовхнув мене в спину, як і тоді, намайдані, й сказав:—Проходь, не бійся.Я зняв шапку, тихо поздоровкався, проте з місця не зрушив: тут,біля порога, в тіні, хоч не видно, що зарюмсався…Стоволос обернувся і, певно, не впізнавши мене, байдуже кивнув;Котя привітно блиснув зубамий знову припав до мікрофона:—«Береза», я «Трава»…—Це той? —роздивляючись на мене, спитала у Калюжного сиважінка. Очі в неї волого блищали від полум’я в печі, а щоки були дужебліді, хворобливо опадисті.Стоволос поклав ложку, теж пильно скоса глянув на мене, потім,суворіше,—на Калюжного (я похапливо натяг шапку) і мовив дожінки, лагідно, навіть улесливо всміхаючись:—Спасибі, ненько. Не каша —мед.—І нахилився до її руки, щобпоцілувати, але вона вивільнила свої пухленькі пальці з його довгих і,напевно, чіпких, сколошкала йому хвилясту русяву чуприну й сказала:—Ну, ну, годі лащитися… Ступай роби своє…Стоволос таки влучив поцілувати її в зап’ястя, швидко вийшов удругу кімнату й заговорив з Котею.—Не чути? •—Погано. Як з того світу. Забивають, чорти…—Давай спробуємо ще.Калюжний скинув з мене шапку, обняв за плечі, притискаючищокою до холодного шинельного ґудзика.—То приймете хлопчину, Кіндратівно?—Чом не прийняти.—Жінка підійшла до мене, поторкалапальцями за чуб (від неї гаряче пахло пічним полум’ям).—Тільки дейого спати покласти? Хіба з Катериною, на печі?..—І засміялася.—Тияк, смирний парубок чи не дуже? Не залоскочеш мені дівку?336 Я спромігся лише всміхнутись на те, але усмішка вийшла, мабуть,кепська, бо жінка відвела очі вбік, щоки їй здригнулися й опали нібище нижче.—Ну, ну, не обижайся. Я шуткую. Стягай лишень свій лапсердакта сідай до гарбузянки, а я тим часом нагрію тобі окропу. Ти ж,либонь, давно мився?Я промимрив, що був недавно в прожарці, але не помився: на менеяк стороннього не вистачило води. Однак пояснення це було схожедужче на брехню, аніж на правду. Я розсердився сам на себе йсказав, як було:—Торік восени.Хазяйка тихо, майже нечутно зареготала:—Давненько, сказати б…Доки я мулявся біля каші —якби хоч не той Стоволос! —Калюжний уніс ізнадвору цеберку води, в котрій плавало вишневелистя та крижинки, хазяйка налила нею великий чавун (кригавидзвонювала об його вінця) й посунула в піч. Потім вони вдвохвитягли з-під лави широкі дерев’ яні ночви, пошепки перемовляючись,у що б мене переодягнути, а Котя все кликав та й кликав:—«Береза», я «Трава»… Як чуєте мене, «Береза»?..Прийом, прийом…Каша й справді була як мед, солодка та запашна. Відчуваючи насобі допитливі хазяйчині погляди, я спочатку їв повільно, набирав уложку тільки під один бочок, тоді нахилився нижче, аби заховати очі,і вже не їв, а тьопав, паленіючи від сорому, що не здатен стриматисебе: мені здавалося, що всі дивляться, як я похапки ковтаю, і від тогоя давився, кашляв,утирав сльози, а коли вишкріб дно, то ще довгосидів над порожньою мискою, не наважуючись підвести голову.Тим часом на мене ніхто не звертав уваги: хазяйка завішувалавеликою рядниною куток біля грубки,—там уже парували ночви,—Калюжний порпався у речовому мішку, дістаючи звідти махорку,мило, новеньку злежану білизну…Незабаром я хлюпався в ночвах, відчуваючи, як тіло має з кожноюмиттю легшає, приємно щемить і пахне чорним солдатським милом, аголова паморочиться, паморочиться… За рядниною блимав од парикаганець, хазяйка про щось півголосно гомоніла з Калюжним,шанобливо називаючи його Михайлом Васильовичем, від грубкипашіло теплом, а на ослінчику біля ночов лежала чиста, справжнябілизна… Груди мені стислися від думки, що міг би й не втрапитисюди, але я боявся радіти, бо вже примітив, що слідом за радістюназирці десь ходить лихо й очікує на мене…На печі, куди мене спровадила хазяйка, а Калюжний ще йпідсадив, посміхаючись і ніби жартома лоскотно обмацуючи мої сухіребра, було чисто, біло, як у маленькій світличці. Від коминів пахло 337 свіжою крейдою і сухими вишнями —на них стояли жаровні, вщертьнасипані сушкою. В маленьке кругле віконце, вмазане знадвору, ледьчутно, по-кошачому шкрябалася гілочка, й чути було, як гули дерева,наче там, за стіною, був не садок, а цілий ліс. Білизна не облягаламене, а халабудилася й пахла махоркою; тіло в ній здавалосямаленьким, тому я сам собі здався на хвилю ще дитиною, хоч давновже так не думав,—навіть ногами подригати закортіло, стелю дістатиабо вуха великим пальцем. «Ану ж дістань вушка, синок… Отак,отак… От і любий!» —це тато колись мене вчив.За комином у другій кімнаті продеренчала телефонна ручка.—Прийміть донесення від тридцять четвертого,—зморено сказав Стоволос і заходився диктувати, твердо вимовляючи кожну цифру.—Вісім, три, один… Чотириста два, шістсот сорок чотири… Повторюю…Що?! Відставить! Слухати треба уважніше! Повторюю…—А вашому старшенькому скільки? —гомоніла хазяйка до Калюжного.—Такий, як оцей хлопчина.—Як його звати —цього?—Харитон… Дем’янович. Принаймні він так рекомендується.Вони тихо засміялися.—А молодшому?—Не знаю… Приблизно три з половиною. Він народився вже безмене. А може, й не він, а вона…—Не чути?—Ні. Вже п’яте послав.Хазяйка зітхнула.—Нічого. Дасть бог, обізвуться…—і поквапливо додала:—Таки ж івітряно сьогодні, гуде, як на покрову.Я притис долоні до скронь, щоб затулитися од хатнього світла, йприпав лобом до віконця. В садку ворушилося чорне, як гадюччя,гілля, стьобало по туго напнутих дроти них розтяжках, що трималиантенну щоглу і тужно підпивали деревам; поміж низькимистовбурами яблунь та вишеньок тьмяно білів сніг, лиш де-не-де надкронами дерев миготіли зорі —дрібні, неспокійні, переляканіначебто…Почуття непевності, тривоги, очікування чогось страшного зновуохопило мене. Я з головою вкрився теплим колючим ряденцем, затисдолоні між коліньми —ця поза ще змалечку навівала мені затишок тараювання в думках —і став пригадувати свої давні радощі: як татоприніс колись із поля їжака і я качав його по хаті віником, бо він бувколючий; іншим разом знову ж таки тато вніс із грядки кавун у росі,й та роса стріляла по хаті гострими сонячними скалками, а татовсміхався (його зіниці трошки ховалися під верхні вії) і казав:«Це некавун, а королівська корона. Бач —сяє!..»338 А ще він любив мене стригти. Посадить посеред хати на високий,для мене ж змайстрований стілець, обгорне шию та плечінакрохмаленим рушником, що аж рипить —цьвах, цьвах, ножицямипоза вухом: «Не бійся, тато не вріже дитини, ні…» Цьвах, цьвах…«Отака та голівка кругленька, отака моя макітерка. А тепер давайбрехушку…» Цьвах, цьвах… «Дивися, мамо: точнісінько твої вушка —як пелюсточки. Аж сонечко просівають. А закрутка татова, одна. Ми,мамо, раз женитимемось… Так, сину? От і розумнички…»«У-у, розумаки, бодай ви пощезли!»Чому вона тоді так обзивала тата, за що? Адже раніше —я те ледьпам’ятаю —вона часто заходила до нього в комору, де він вечорамиплотникував при каганці, підв’язавши чуприну конопляноюмотузочкою, а я грався на пахучій тирсі та стружках, легко, мовкрило, клала йому на шию красиво зігнуту в лікті руку і, щестрункіша, ніж завжди, бо тяглася до нього навшпиньки, наказувала:«Поцілуй мене. Ще… Ще… Ну от, слава богу, хоч саманапросилася»,—ісміялась йому в очі.Тоді я хапав тата за ногу, горнувся до неї, пританцьовував іхтозна-чому голосно сміявся, а мама легенько, однак настирливовідштовхувала мене круглим холодним коліном і казала невдоволено,аж сердито: «Підожди, не з’їм твого тата. Родичі які…»Іноді ж з нею творилося щось незрозуміле мені й образливе: вонацілувала тата знехотя і маніжено приказувала: «Фу! Живицею від тебетхне, як від покійника, аж нудить. І потом… Фу!»Вона всміхалась, вимовляючи ці слова, але та посмішка завждинеприємно вражала мене, і було чомусь шкода батька. А він нахилявголову й казав тихо: «Не знаю, мені живиця пахне…»«Не любила вона його і все наше сімейство,—розказувала бабусядядькові Марку-Накат-Його-Бог після того, як тата не стало,—бонайдужче любила себе. Вони-бо, Коротьки, всі такої вдачі: умом невзяли, то хоч пихою надолужили. А тут, на лихо, ще й грамотизазнала, хоч поганенької —Дем’янко, бувало, вдень плотникує, аввечері їй книжки до вроків розжовує та в рот кладе… Він щодня вроботі та в роботі, а їй у любов побавитися кортить, як тій киціледачій. Вона і в подушки лягала, прости Господи, як та кицька: тосяк, то так потягнеться, позіхне. Тьху! Хоч би з дитиною колипогралася, лацюга, прости господи. Ну, тепер наживеться, до паризнайшла…—Бабуся нахилялася до дядькового вуха й швидко-швидкошепотіла щось, а він тільки бровами водив то вгору, то вниз.—Словом, як той казав: яке брело —таке й стріло. Ну, та Господь їйсуддя. Ходімо, Марочку, до хати, та вип’єш наливки, щоб йому тамлегко тикнулося, козакові…»Дядько Марко не відмовлявся. А випивши, довго сидів без шапкипід образами, мовчав, утирав очі рукавом і підморгував. Тоді бабуся 339 наливала йому ще, й він починав розказувати про тата повагом, міцнокладучи слово до слова. Може, тому його розповідь мені йзапам’яталася:«Якось-то косили ми з ним за проваллям. Він попереду —косар жебув лепський, на ять! —а я за ним, хоч теж не давав дядькам собіп’яти врізать… Косимо та й косимо. Вже й сонечко навзаходи стало,ось-ось землі торкнеться, а нам ще ручки гнать —краю не видно… Аждивлюсь: присів мій Дем’ян, косу покинув, балакає щось потихеньку.Підходжу —а він перепелячу пір’їну знайшов і роздивляється. Та такуже її голубить, так голубить пальцями, наче птахудрібну на долонітримає. Дивись, каже, Марку, пір’їна яка! Умреш, а руками такого незробиш. Звісно, кажу, то діло Боже. Про мене воно що? —пір’їна, та йгоді. А йому, бач, ні…»Потім дядько випивав ще трохи, ховав очі під долоню й казав: «Ех,Дем’ яне,Дем’яне, друг ти мій горький!..»Я любив ці тихі, лагідні розповіді про тата, чув їх від багатьохлюдей і часто думав собі: чому ж ніхто не заступився за нього? Однакспитати не наважувався, бабуся не воліла навіть згадувати «про таке»на людях, ще й пальцем насварилася: «Боже тебе борони! Чуй не чуй,бач не бач, а мовчи».Згодом, коли підріс і бабусі вже не стало, я таки наваживсяспитати, але мені відповіли незрозуміло: «Врем’я таке було, синок…»Вітер за круглим віконцем розбурхався вкрай; сад уже не гув, якраніше, а стогнав, і гілочка не шкрябалася, а дрібно цокотіла в чорнескельце, ніби знадвору хтось ізлякано кликав когось чи попереджавпро небезпеку: цок-цок-цок, цок-цок-цок…Я вже дрімав, коли в сінях грюкнули двері, що вели в другуполовину хати, й почулися дзвінкий дівчачий регіт та жвавиймолоденький басок:—Ступай, ступай, годі винашуваться!..І знову рипнули двері, хтось хрипко, нетверезо благав:—Ката! Ка-а-туша! Не ухаді, родная… Адной мінути без тебя немагу! Жізн ва-азмі, но не ухаді! Ката…—Ой, та ну вас, дядю, к монахам…—давилася реготом дівчина.—Геть, пустіть!Затим до хати, швидко причинивши за собою двері, ускочилидівчина й хлопець —невисокий, але ставний, з дитячими щеямочками на щоках. Дівчина сховала обличчя в долоні й сміялася, ябачив лише її густе розкошлане волосся, недбало заплетене в однукосу —товсту, пухнасту, такого кольору, як дим проти західногосонця,—з позолотою…—Катуша!..—шкреблося в сінях.—А-адну мінуточку…—Скільки тобі казано: щоб і ноги твоєї не було в цього архаровця!—розсердилася Кіндратівна й легенько ляснула дівчину долонею по 340 стегну. Та гнучко одсахнулася, війнувши спідничиною, зареготіла щедужче.—А ти? —хазяйка вигнула брови на хлопця.—Теж мені сторож…Хлопець весело грайнув ямками.—Хіба ж я винен? Кажу їй, ходім, а вона: «Як він чудно балакає!»Напився й лізе до неї цілуватися. Я не пускаю, а він: «Вазьмі мойогаліфе парадне з лампасами, шашку вазьмі, только пазволь…» І Тельнов, ординарець його, теж не пускає, а він: «Уйді, ти пока мойслуга, а не повелитель!…»Нарешті той, що лапкував у сінях, намацав клямку й, низьконахиляючись у дверях, увійшов до хати. Це був довготелесий, під самустелю, горбоносий капітан у синьому галіфе з широкимикавалерійськими лампасами. Брови йому зрослися над чорнимигострими очима в широку, як і лампаси, смужку, гімнастьоркарозхристана, аж погони за плечі з’їхали, й на грудях видно синюватийкосинець кучерявого, мов ягнячий смушок, волосся. Капітан спиравсяна шаблю в піхвах, похитувавсяй усміхався згори до всіх, показуючидовгі та жовті, як гарбузове насіння, зуби.—Катуша… Хазяєчка-мамаша! Вазьмі моя душа,—капітантицьнув себе кулаком у волосся на грудях, —только пазволь хатя биодин раз пацилавать дочь Катушу! Адин раз, гаварю! Ну? Пайми:завтра Дженджібаров пайдьот в бой, пагібнет, может бить, навєкі, ікоршун виклюєт єму пааследніє глаза… Пазволь, мамаша!Його захриплий від горілки гучний голос, що линув аж з-під стелі,розлягався по обох кімнатах, перекриваючи стогін вітру застінами,тріск рації й зморено-тривожне допитування Коті в когось далекого,невідомого:—Як чуєте мене, «Береза», як чуєте? Вас не виявляю, не виявляювас! Прийом…Стоволос швидко підійшов до капітана —туго підперезаний,стрункий, з тоненькою, ніби несправжньою зморшкою між бровами —й сказав різко, дивлячись йому в груди:—Ви заважаєте працювати, капітане. Прошу вас вийти.—Зачем так строго, старлей! —Дженджібаров похитнувся і хотівобняти Стоволоса, але той відхилився.—Повторюю…—Ну, єслі ти на принсіп, я тоже на принсіп! —скипів капітан і сівна лаву, простягнувши ноги ледь не насеред кімнати.—Вот так. Ненайду сафсем!—Я накажу вас… викинути!—Ревнуєш, да? —Дженжібаров поклав підборіддя на ефес шаблі йприскалив око.—Ревнуєш, да? Па-ані-маю… Ка-а-нешно! Ти самфчера целовал єйо в саду…341 Стоволос виструнчився, ступив крок до лави. Катя зойкнула, у Кіндратівни зблідли й затремтіли пухкі щоки, а хлопець Ваньконасупився.—Вийдіть, товаришу капітан,—примирливо мовив Калюжний.—Ви справді заважаєте.—Что? —здивувався Джеиджібаров.—Нікагда в жіз-ні не слушалприказаній… єфрейтора!В другій кімнаті цокнули об стіл навушники, і за мить біля Дженджібарова опинився Котя. Він пригладив обома руками густийлискучий їжачок на голові, чемно всміхнувся:—Прошу пробачити мене, капітан, за порушення субординації, алеми змушені…Далі все сталося так швидко, як у німому кіно перед тим, колирветься стрічка: брязнула об підлогу шабля, капітан, змахнувшируками й ногами, мов раменами, опинивсяв повітрі, коротко охнув,скрипнув зубами і… вилетів у сіни.—Отак, —сказав Котя, обсмикуючи гімнастьорку й сяючи до всіхвибачливою усмішкою.—Давайте, хазяєчко, вечеряти, а Калюжнийпослухає поки що «Березу», гаразд?—Тельнов, ка мне! —хрипко волав у сінях капітан.—Пісталетсюда! За-аві оскадропі —Ну полно вам, полно… Ідітє-ко лучше спать…—розважливобубонів хтось за дверима й покректував.—Застрелю, са-абак!—Полнотє, говорю… Чего там… Всьо правільно…Потім хряпнули двері в другу половину хати, і все замовкло.Котя повів Калюжного до рації і тихо пояснював там:—«Береза» працює ось тут, вбік —ні на мікрон, кругом їхні станції,гавкотнява страшенна… Якщо почуєте число тридцять чотири, кличтемене, це термінове повідомлення. З богом!—Смачного.Тим часом Стоволос, високо піднявши брови, одчитував хлопця.—Це несерйозно, Ваня. Ми вчимо вас, щоб забрати в своючастину, в зв’язківці, а ви гулі справляєте. Зрозумійте, що потрапитина фронт людині не навченій, не обстріляній —перспектива майженульова. Вас просто… вб’ють у першому ж бою. Я розумію, ви хлопецьзавзятий, самовідданий, вам себе не шкода, але ж подумайте промаму…Кіндратівна вдячно-благально дивилася на нього, зітхала й утиралахусткою очі, а Катя сиділа похнюплена. Коли вона на мить підводилаголову, то її очі лукаво стріляли спідлоба на старшого лейтенанта… Вінпомічав це, поважнішав, на щоках йому виступали круглі маковірум’ янці, як у дівчини, а голос, і без того не дуже мужній, робився щетоншим…342 За час своїх мандрів й бачив багато закоханих і знав, що це таке —кохання, бо від мене з цим не крилися, просто не зважали на мене, і зтого, як сміливо, навіть зухвалькувато-весело Катя зустрічалася із Стоволосом очима, я розумів, що вона грається з ним, а не любить.Котя їв чепурно, шляхетно тримаючи ложку, не зависаючи надмискою, як роблять майже всі селяни й солдати, навіть Стоволос, і некутуляючи підборіддям —воно в нього ніби й не рухалося,—і гомонівдо Кіндратівни та Каті, що низенько нахилила голову й швидко-щвидко перебирала пальцями розпушений кінчик коси:—Дженджібаров, хазяєчко, ще дитина, але вже зіпсована. Влада…Йому скільки? Двадцять сім. А вже капітан, має ординарця, в якійсьмірі навіть козачка. Крім того, ордени, лампаси, шабля, бурка…Чапаєв! Зрозуміло, що Калюжний для нього тільки єфрейтор… Якбивін не образив Михайла Васильовича, повірте, мадонно,—Котяпритис вільну, без ложки, руку до грудей і ледь вклонився Каті,—яніколи не зайняв би його…Катя рвучко встала й кинула сердито:—Давайте, мамо, гасити, я хочу спать!—Хай же людина довечеряє.—Людина хай забирає миску і довечерює в тій кімнаті.Котя тихо засміявся, обіруч узяв миску з кашею і вийшов,зачинивши за собою двері ногою в блискучому хромовому чобітку.Я відкотився до стіни, укривсь колючою рядниною і заплющився.Вітер надворі брязкав чимось залізним, порипувала щогла, і тужно гувсадок.—…Радіостанція РБМ-64 здатна працювати в двох режимах,—учительським тоном пояснював Стоволос у другій кімнаті,—мікрофонному і телеграфному. Мікрофонний режимвикористовується… Слухайте, Ваню, уважно, це важливий розділ…Хазяйка щось шепотіла Каті, а та сердилася:—Ой, ну таке вже придумають!—Нічого, нічого, він хлопчик смирний, дитина ще.—Ой, ну таке…Потім хтось дмухнув на каганець, стало поночі, тільки через коминструменіло примеркле жовте світло.—«Береза», я «Трава», ви чуєте мене? —розважливо, як уприятельській бесіді, промовляв Калюжний, ніби той, кого він питав,був десь поруч.По лежанці зашаруділи босі ноги, креснув і зайнявся сірник —і язовсім близько побачив Катю: примружені очі сухо блищали задовгими й густими віями, волосся впало на щоки, широка біласорочка гостро нап’ялася на грудях.343 Вона якийсь час дивилася на мене, скуленого в самому кутку,потім тихо, самими грудьми, засміялася, і на щоках у неї затремтілидві глибокі дужки-ямочки, як два маленьких молодички.—Ох, які ж у нього очі, лелечко! Не очі, а пуголовки! —здивуваласявона шепотом.—Пустиш тітку переночувати?—Лягайте.—Я хотів одсунутися ще далі, та було вже нікуди.—Ну, ну, чого ти від мене тетеришся? Я не кусаюся! —Катя хуткошмигнула під ряднину й хотіла обняти мене за плечі, але я одвів їїруку.—Не треба, мені тепло.,—О, та ми ще й а гонором!Катя позіхнули, вкублилася зручніше і вмитьзаснула. А я довгослухав потім, як вона дихав —мов листя на дереві шелестить літньогоранку; як Стоволос упівголоса вчив Іванька, час від часу наказуючийому не куняти; як стелилася в тій кімнаті Кіндратівна, збиваючиподушки, і втомлено потріскував приймач.Вночі мене розбудив тихий вкрадливий шепіт над самим обличчямта смердючий дух горілчаного перегару, що забивав мені подих.—Ката… Катуша…—Чиїсь чіпкі пальці хапливо і боляче обмацалимої стегна, живіт і на якусь мить завмерли холодними кліщаминагрудях.—Что?.. Хто здесь? Катуша!..Уздрівши прямо перед собою великі блискучі в пітьмі очі та хижийполиск ошкірених зубів, я зойкнув і рвонувся, щоб підхопитися, алеруки міцно притискали мене до череня.—А? Кто ета?..Раптом руки, що тримали мене, зів’яли, й оката, ошкіренапримара, застогнавши, стала віддалятися, танучи в хатній темряві.Звідти долинув знущально-докірливий шепіт Коті:—Ах, капітан, капітан… Ти не багаж, я не носильник… Невже тицього не розумієш, бездарний Ромео!.. Н-да, а руки в тебе тонкі, брат,як сурелі… Як ти тою шаблею махаєш?..—Ша! Ч-ш-ш…—сичав Дженджібаров.—За-ачем шум па-адимать?А поруч зі мною, під комином, де я засинав, давилася сміхом Катя.Як вона опинилася там, а я —тут?Після короткої балачки в сінях клацнула защіпка на дверях,шелеснула солома під ногами, і на піч зазирнув Котя.—Що, Харитоне, струхнув? —запитав він;—Нічого, п’яна людина,от і шамотиться. Ти спи, браток, спи…Катя причаїлася в кутку, навіть дихати перестала, а я, стримуючивнутрішній дрож, укрився з головою і закусив губу, щоб не заплакатиз ляку та образи: що я усім їм —там, у Мелані, а тепер тут,—затичка?..344 Заснути мені так і не довелося до самого ранку, бо десь передсвітом Стоволос, що підмінив Котю та Калюжного, голосно і, як меніздалося крізь дрімоту, злякано загукав:—Кузовчиков, Калюжний, підйом! Котя, голубчику,, миттю зателефон! Михайле Васильовичу, на дубляж! «Береза», я «Трава», чуювас добре, добре чую… Котя, передавайте…Зашарудів одяг, задеренчала телефонна ручка, прокинулася Кіндратівна:—Що там, хлопці, га?—Нічого, мамо, спіть, спіть… Дев’ять, сім, чотири, три..,—Наш квадрат?—Сусідів і наш… Один, два, вісім…—Прорив?—Схоже.Я припав до віконця. Надворі біліли гострі намети, помережанітінями, за садком над припорошеним гіллям завис вузенький, якрубець, червоний місяць, а під ним раз по раз зблискували рудіспалахи, й глухо гула канонада.Місяць швидко примеркав, тьмяніли зорі, віття на деревахвирізьблялося проти неба все чіткіше й чіткіше. Розвиднялося.Схиливши голову так, щоб вона пролізла поза комином, я заглянуву другу кімнату. Стоволос уже не диктував цифр, а писав їх навузькій стрічці паперу, Котя сидів поруч, тримаючи ту стрічку напальцях, і швидко передавав:—Два, один, шість, чотири, нуль… Даю останню: Наталя, Уляна…Далі…—Даю дубляж, прийміть дубляж від тридцять четвертого,—неквапливо говорив у трубку іншого телефону Калюжний, однак уйого завжди врівноваженому, стишеному голосі чулася тривога.—Що? Так… Сусіда, здається…—І він став повторювати ті ж цифри, щой Котя.Десь недалеко за селом моторошно, з надривом завили «катюші». У віконці заблимали спалахи, часто, один за одним. На печі стало видновід різучого зеленого світла, Катине обличчя здавалося в ньомубезкровним, наче крейдяним. Вона спала горілиць, закинувши рукиза голову, і було таке враження, що вони заплуталися пальцями врозсипаному на подушці підзелененому волоссі та так і заснули вньому… Тільки сорочка на грудях то напиналася пругко, то западала…Піймавши себе на тому, що надто довго, з якимось нуднувато-гарячим приливом у грудях дивлюся туди, де ворушиться Катинасорочка, я хутко відвернувся до віконця, відчуваючи, як щоки меніобсипав жаром од незнаного раніше приємного сорому…Канонада не вщухала аж до ранку. Одначе по тому, що Котя та Калюжний говорили по телефону все рідше й спокійніше, я зрозумів,345 що там, далеко, де був тридцять четвертий, мало статися щосьстрашне, але вже минуло або ж минає…Ранок був безвітряний, тихо пролітала негустапороша, і садок нібивідпочивав у рухливих її тенетах після нічної негоди —жодна гілочкане ворушилася. Із заходу понад старим, певно, ще довоєннимкукурудзищем (з-під снігу тільки деінде стирчали поламані зчорнілістебла) майже над самою землею тягло хмари, котрі, як здалося мені,пахли димом, і сонце в прогалинах між ними ледь прозирало крізьхолодну імлу —жовте, похмуре, сліпе.Я вийшов за садок —гілля обторкало мої плечі та шапку,полишивши на них білі пухнасті квітки з снігу —і став дивитися надорогу, котрою в’ їхав позавчора до цього великого яркового села. Онтой похилений стовп із затесаною стрілкою-дороговказом, схожий наперєхняблений хрест посеред снігів; від нього далі вгору мріють двіколії і сходяться біля обрію клинцем; там щось чорніє, рухається,віддаляючись, все меншає й меншає, аж доки не зникає геть на вістрітого клинця. Десь там Дніпро. Зараз він іще не скрес, то хоч і мостунемає —можна перейти на той берег по льоду. А там уже Полтавщина: Манжелія, Піски, Шишаки, Артилярщина —в тім краю яне тільки всі шляхи, а й путівці і стежки знаю…Вмостившись на купі соняшничиння, я ховаю руки в рукави свогопошарпаного лапсердачка, зсутулююся, щоб дихати в пазуху,заплющую очі й куняю на холоді під шурхіт пороші в яблуневому гіллі,а переді мною —прив’ялі садки, бузина, обвішана чорнимиплескатими кетягами, глиняні хатки позатинню, і сонця навкругистільки, що тіні од дерев мліють, насотані задухою та пилюгою; напагорбах —жовті гарбузи поміж сірим опалим листям, а внизу став,усіяний різучими блискітками. Посеред нього —загнана, вхорканакачка, а на березі —поліцаї, п’яно регочучи та лаючись лінькувато, боспека така, що й говорити не хочеться, цьвохкають по ній з карабінів;качка вже не кахкає і не ляпотить крильми по воді, тікаючи відкуль,а тільки хрипко скрякує і ледь ворушить жовтими зморенимилапками; нарешті голова її падає дзьобом у воду, і стара сіра птахазавмирає, одгорнувши вбік одне крило; тоді поліцай бреде по неї,підкачавши сині суконні штани вище колін, і гукає до своїхтоваришів, що на березі:—А вода гаряча, як сеча, та га-гаї..Це було в Артилярщині, сусідньому з нашим селі, де я,відпочиваючи в затінку, вперше усвідомив свою самотність,—мабуть,тому, що вперше за дванадцять років життя опинився серед чужихлюдей, аможе, то підстрелена качка та мовчазні зів’ялі сади нагналисуму. Не знаю. Але ненадовго, бо відчуття безмежної волі, радість від 346 того, що попереду на мене чекає великий незнаний світ і ніхто мені вньому не вказ, підвели мене з гарячої землі під чиїмось тином, і япішов собі вузенькою вуличкою попід вербами, ринаючи із тіні всонце і знову в тінь. І ніхто не питав у мене, хто я, звідки, куди йду…То повеселішав, підкинув вище на плечі полотняну торбу-котомку зхарчами, яку сам-таки зладнав, і навіть пісні замугикав, пахкаючипідошвами по теплій пилюзі:По дорозі жук, жук,чобітками стук, стук…—так мені легко здалося йти від своєї порожньої хати —тільки павуки вній зосталися, рогачі, стіл та білі плями від образів на покутті.Дорога за селом пішла круто вгору. Обіч неї на облогах ронилазерно кущувата падалишня мішаниця: жито, просо, гречка —а тобільше стояли безлисті од спеки бур’яни та сухо блищала павутинапоміж ними. Неподалік від дороги хтось орав бовкуном, прокладаючипосеред сірого бур’янища чорну смужку ріллі.Вийшовши на гору, я озирнувся: далеко в низині, за Артилярщиною, мов на долоні, мріло в мареві моє село —вузенькимиколінцями вигиналася річка на луках, біліли рядами хатки, якрозкладені дітьми крем’яхи з необпаленої цегли, жовтою смугоюлежав піщаний косогір біля кладовища (він завжди рятував село одповені), а трохи далі, на одшибі, мов маленький чоловічок, що вибіг засело, стояв млин, піднявши вгору двоє рамен, як дві руки, і нібикликав: сюди, сюди…Я припустив бігцем геть з пагорба, торба товкла мене в спину із’їжджала на потилицю, як хомут, очі пекло й різало, ніби від диму. А коли озирнувся, вдруге відхекуючись, то села вже не стало, тількидвоє рамен виднілися над обрієм, але вони вже не кликали.Скільки минуло з того часу —рік, два, три?..Позад мене ледь чутно зарипів сніг. Підійшов Іванько.—Чого ти тут —ги, ги,—сидиш? —запитав він, граючи ямками наніжних дівочих щічках.—Ходімо синиць ловити.—Як?—А я покажу.Дорогою до двору він устиг розповісти мені, що радистище «дерутьхропака», бо вночі була якась заваруха, то не виспались, що матипечуть хліб, що синиць він ловить кожної зими —тільки цього року неловив, бо ховався в погребі од Німеччини,—прив’язує їм до нігсоломинки й випускає.—Навіщо соломинки? —спитав я.—Так,—реготнув Іванько.—Смішно, як вони теліпаються!347 Він добув з хлівчика рашник 1 , поставив на сніг догори гузирем,сипнув під нього жменю пшона, потім дістав з кишені паличку, докотрої була прив’язана довга сирова нитка, підпер нею один бікрашника так, щоб під нього вільно підпорхнула пташка, і вийшлапастка-накривачка. Все це він робив швидко, похапливо,прикусивши висунутий язик. А коли закінчив, то поволік мене в сіни,і ми причаїлися там за дверима, очікуючи на здобич.Дві жовтогрудки, що досі веселенько вицвірінькували вприпорошеному гіллі —вони вже чули весну,—принишкли і,допитливо схиливши голівки набік, дивилися зверху крізь сітку напшоно, тоді осміліли, спурхнули з дерева на сніг… Іванькозадрібцював ногами, голосно захекав мені над вухом, розтулившиприпухлі губи, і так зосередився, що з куточка рота йому аж слинапотекла.Синички попаски підстрибували все ближче й ближче до рашника,і незабаром одна з них клювала пшоно вже біля кілочка.—Йди-йди-йди…—шепотів Іванько, затиснувши нитку в пальцяхтак, що вони аж побіліли. І раптом смик:—Цоп! На-аша…Синичка підстрибнула, ударилася спинкою об сіть, упала, забилакрильми, потім застряла голівкою у вічку і, розкривши дзьобик,тоненько запищала. Іванько дістав її, підсунувши руку під рашник,заховав у жменю і на хвилю завмер, усміхаючись:—А серденя тіпається! Крізь пір’я чути: етук-стук-«тук… Ось напослухай.—Не хочу.Мені не подобалася ця гра і кортіло в хату, хоча й страшно було: явідчував, що навіть очей на Катю не посміюзвести, що сердитий нанеї, і не міг зрозуміти чому…—Може, випустимо? —нерішуче спитав Іванько.—Угу.Він розтулив долоню, і синиця чорною кулькою шугнула в порошу.—Не треба соломинки, еге ж? —зазирнув мені в очі.—А то щезаплутається десь, повисне, так же?І зітхнув.У цей час на ґанок вийшов Дженджібаров —у шапці-кубанці,збитій на потилицю, та довгій, до п’ят, кошлатій бурці.—Привет, Вано! —весело гукнув він, показуючи свої довгі жовтізуби, але, вздрівши мене, скривився, прискалив око, чвиркнув далеков сніг і запитав: —А ті аткуда взялся? Ті хто?—Ніхто! —сказав я сердито і одвернувся.1 Сачок.348 —Відал! —весело вигукнув Дженджібаров і додав поблажливо: —Шпана…—Ромео! —якомога презирливіше сказав я, хоч і не знав, щоозначає це слово, і теж чвиркнув крізь зуби.Дженджібаров ніяково закліпав повіками, одвернувся, вдаючи,ніби дивиться кудись далеко та стурбовано, потім. вбив кубанку наброви і пішов до хвіртки, підкидаючи, острогами бурку, що ледь неволочилася по снігу.—Товаріщ капітан, товаріщ капітан! —вигулькнув із сіней лисийопецькуватий солдатик з великими, порослими щетиною вухами ізамахав надітим на руку хромовим чоботом.—Ну? —неохоче обернувся Дженджібаров.—Радісти, сосєді-то наші, просілі вчерась лошадьонку в лєс подровішкі с’єздіть і сані, хозяйкє топіть нечем, а ви, под мухой будучі —віноват! —пообещалі. Дак как нинче-то бить, дадім?—Ка-анешно,—байдуже кинув капітан і, посвистуючи, пішоввулицею понад садком.—«Ка-анешно!» —перекривив солдатик (це, мабуть, і бувординарець Тельнов).—Он обєщает, а мне бєгай в ескадрон клянчай!—І зник так же непомітно, як з’явився.—Чого ти з ним так, з Джанджібаровим? —спитав Іванько і знову,як те роблять менші, зазирнув мені в очі.—Того, що він мене лапав уночі, думав —Катя.Іванько спочатку здивовано, точнісінько як його мама,Кіндратівна, вигнув брови, а тоді зареготав:—Ну то й що? Подумаєш! Хіба не можна пошуткувать?—Чудило ти…—сказав я лагідно, щоб не розсердити його, хочзнав, що такі люди, як Іванько, не вміють сердитись, і ми мовчкизаходилися збирати снасті.