Глава VII
Понуривши голову, конячина тюпала степом, провалюючись у снігледь не по груди. Сани, наїжджаючи на перемети, шурхали в них посаму лісу, тоді Калюжний сплигував з передка, почмокував губами,понокував несердито, як то роблять добрі дядьки-їздові на важкійдорозі, і помагав конячині, упершись рукою в ріжняк.—Ти, Харитоне, сиди,—важко дихаючи мені на вухо, гомоніввін.—Ти легенький, не заважиш…Шинеля йому обмерзла знизу, на стрьопи почіплялися крижанікульки і хльоскали об кирзові халяви, подзеленькуючи, мов скляні.Котя йшов позаду саней, закинувши поли розстебнутого бушлата заспину та посвистуючи тихо. По степу ходили гайворони, поважні й 349 неквапливі, як заклопотані церковні старости в сірих жилетах (скільки я їх не бачив при німцях, усі вони були з пузцями і вжилетах), з-поперед коняки час від часу піднімалися зайці й,прищуливши вуха, стрімко мчали по рівнині. Котя пронизливо свистівїм услід, галалакав або шпурляв навздогін снігові кулі. І коли вінрозмахувався, заносячи руку далеко за спину, ніби в ній була граната,на грудях у нього сліпуче зблискували ордени.Сонце стояло вже високо і пригрівало так, що чути було крізьодежу, а у конячки парувала шерсть на худих ребрах, сохла йробилася смугастою. Далеко попереду чорнів ліс, обперезаний знизусивим пругом приметеного чагарника —мабуть, терну абомолоденького глоду. Ми вихопилися на путівець, конячина пішлахутчіше, вицокуючи підковами об наїжджену блискучу крижаницю.Котя завалився боком у сани, підпер голову долонею і потихенькузаспівав. А Калюжний, підмостивши під себе брезентову поштарськусумку (на зворотному шляху він мав заскочити «в дивізію», щорозташувалася на невеличкій станції Треповка, і захопити пошту),прихилив мене вільною рукою до себе й сказав:—Отак, Харитоне, перебудеш з нами ще ніч, а назавтра спорядимотебе в дорогу. Підеш додому, в Полтавщину, гаразд? Ну, ну, несердься… Не думай, що тебе хтось проганяє. Я розумію, хлопець тивже дорослий, не так літами, як… характером, повчальників непотребуєш, бо й сам набачився чимало, а все ж послухай. І скажи поправді: в тебе дійсно немає нікого з рідні, чи, може, втік,помандрувати закортіло, га?Він подивився мені в очі так пильно і водночас лагідно, що я навітьне образився за таку підозру, а в грудях стало тепло, як буває, рукам,коли одійдуть зашпори.—Не я від рідні, а рідня від мене,—сказав я, відчуваючи, що неможу і не хочу брехати далі —заморився.Та й кому б я ще сказав правду, хто нею цікавився за ці три роки?А якщо й цікавилися, то хіба задля розваги,—поцмокають язиком,пожаліють, винесуть шматок хліба —і чеши собі далі.—Як же це сталося? —помовчавши, запитав Калюжний.Я пригадав, як хапався матері за спідницю, коли вона опівночіпотайки виходила з хати, як учепився їй за тепле червоне намисто нависокій білій при місяці шиї і воно порвалося, пороснуло в травупосеред двору, як бабуся стояла перед нею на колінах і плакала,розкинувши руки, ніби хотіла перейняти її, благала схаменутись,—ірозказав усе, що пам’ятав, що чув довгими зимовими вечорами відбабусі, й те, що видумав собі, граючись десь у бур’ яні або сидячи внапівтемному покутку на печі, але так звик до нього, що воноздавалося мені справжнішим за правду. Так я видумав собі тата, йколи бабуся показала мені його карточку, зняту зі стіни та приховану 350 в скрині під усяким ганчір’ ям, я не повірив, що то він, бо мій тато буввищий, ширший у плечах, мав довгу, густу чуприну й великі вогнистіочі……Він повернувся того вечора з роботи невеселий, умився, вичесавгребінкою тирсу з чуба і, відмовившись од вечері, пішов у хатину, дестояв його верстак, а долі було в коліно пахучої жовтої стружки.Однак майструвати, як то було завжди, не заходжувався. Сидів наослінчику біля вікна, по черзі брав до рук інструменти, роздивлявся,гладив долонею і рівненько складав у купку. А коли до нього увійшлабабуся Марфа, сказав: «Злаштуйте, мамо, торбу, бо мені сю ніч,мабуть, вирушати…»«Що ти, сину, кажеш, бог з тобою!..» —злякалась бабуся йзаплакала.Тато не втішав її, тільки аж розсердився ніби: «Плакати ніколи,мамо, лаштуйте».І розповів, що сталося.Перед вечором (коли вони з дядьком Бибом допилювали останньогоосокора і поспішали, до них під’ їхав лінійкою наш сусіда Данило Птаха. Спинив коня, дістав з кишені новенької шкіряної діжуркидовгу лавошну цигарку і закурив, попихкуючи димом тапримружуючи очі то на тата, то на дядька Биба. Тоді запитав: «А комуз вас, мужики, соб’сно го’ря, легше —тому, що внизу, чи тому, щовгорі?»Дядько Биб мовчки тяг собі пилку (він і на посиденьках, бувало, якзронить слово-друге, то й добре), а тато сказав, утираючи піт з чола:«Тому, хто питає».Птаха перестав цмулити цигарку, вивернув угору на тата одне око іповільно проказав: «Щось у тебе, Дем’яне, соб’сно го’ря, розум довгийстав. Гляди, щоб не вкоротили…» —Цьвохнув коня і поїхав геть.Тоді дядько Биб сказав: «Ти, Дем’янку, не займав його б, то воно невоняло биб…»А вранці тата вже не було.Я навіть не попрощався з ним, бо він не звелів мене будити, тількипоцілував сонного і сказав матері та бабусі: «Сина доглядайте. А яповернуся здоровий, витримаю…»Я запам’ятав лиш, як його везли на Полтаву. День тоді випавхолодний: стояла вже пізня осінь, мжичило, над річкою та розмитимдо твердого суглинку шляхом слався туман, такий густий, що й вербна греблі не було видно. Люди ще з раннього ранку повиходили заворота і стояли попід ними не гуртами, а поодинці. Бабуся держаламене на руках і плакала, а мати мовчала, високо піднявши голову ідивлячись перед собою. Мені здавалося, що так тривало довго. Я допитувався, коли ж і звідки їхатиме тато, а бабуся втирала очі йшепотіла: «Зараз, моя дитино, зараз…».351 Раптом на мосту, в тумані, загуркотіли колеса, люди попід дворамизаворушилися й стали дивитися в один бій, до річки, а дядько Биб та Марко-Накат-Його-Бог, що взялися звідкись і стали поруч з нами,познімали шапки.Попереду валки та обіч неї гарцювали кінні, людей у возах буловидно погано, тільки обриси їхні пропливали в тумані.«Наталю, дочко, дивися ж пильненько, бо я нічого не бачу,—гарячково, благально шепотіла до матері бабуся, гублячи сльози меніза комір.—О господи, Марку, Явтуше, дивіться ж бо пильніше!..»Перша підвода вже давно поминула наші ворота, а на мосту всегуркотіли й гуркотіли колеса, кашляли коні, бриньчала збруя,схлипувала мама, закусивши губу, й мовчали дядьки.Тато їхав у останній підводі. Я не впізнав його крізь туман, а тількипобачив, що хтось стоїть у возі, видно, навколішки, піднявши вгоруобидві руки, і махає ними, махає… Потім я почув його голос:«Синочку, Харитончику, любий… Наталю, мамо, прощайте,прощайте!.. Марку, друже, кланяюсь…»Його затулив кінний, крикнув щось, і тато замовк, тільки рукамимахав, аж поки його не стало видно. Тоді дядько Марко ухопив менена руки, й ми побігли попід тинами за валкою. Бабуся сковзалася,хапалася за кілки, за дерева, що росли уздовж дворів, та все казаламені, тицькаючи пальцем у туман і захлинаючись: «Дивися ж,Харитончику, оно твій тато! Он він, бачиш, бачиш?.. Дем’яне, Боже,дитино моя сердешна… Та хіба ж я на те його народила, Господи?!»Ми бігли слідом за валкою аж на край села у поле, але дорогу намперетнув широкий, залитий водою вибалок, і ми зупинилися, як передморем.«Вертаймося,—сказав дядько Биб.—Куди ж далі?»І ми вернулися. Разомз нами, тільки трохи осторонь, голосячи навсю околицю, пленталася й Пташиха з дитинкою на руках: цієювалкою повезли і Птаху.Дядько Марко посадив мене верхи на плечі й брів, опустившиголову, раз по раз утираючи пальцями очі, а Биб усе зітхав тяжко, якзморений віл, бив руками об поли мокрого сіряка, вкритого сивоюросичкою, і бурмотів: «Якщо вже Дем’яна, то тоді й мене можна і… і…Ну, так нам і треба, так нам і треба!..»Дядьки були в нас до смерку. Биб склав у діжку татовіінструменти, загорнувши їх по одному в промащені ганчірочки, йсказав: «Якщо… то цілісінькі будуть, придадуться, словом, а як… топродайте абощо. Струмент добрий, у золотих руках був…»А дядько Марко сидів за столом, обхопивши голову руками, ймовчав, тоді, як споночіло вже,підвівся, постояв згорблено біляпорога та: «Хто ж мене тепер підстриже, га?»352 Аж тоді я зрозумів, що тато не просто поїхав кудись, що його вжене буде, мабуть, ніколи, уткнувся обличчям у бабин фартух ізаплакав…Довгою була та осінь. Удень дощі, ночамивітер гуде в бересткупосеред двору та стугонить у ворота, ніби ось-ось їх з петель зірве. А вечори сумні, як поминки. Посвітимо трохи смерком, протопимо вгрубці й лягаємо. Бабуся на печі стогне, молиться пошепки, мамазітхає та дивиться в стелю моторошно-блискучими в пітьмі очима (зшколи її спровадили, і вона віддала мені свої книжки гратися), а менівсе вчувається, що в хатині хтось є і рубанок ніби шепоче: ч-ши… ч-ши…Коли підмерзло і дорога стала кращою, мама, як не було завірюхи,йшла з якимись паперами —складалися вони по кілька разів і покілька разів переписувались —у район, і поверталася аж під вечірвтомлена та збайдужіла до всього.«Нічого з цієї писанини не вийде»,—казала бабусі.А іншим разом пошпурила ті папери на стіл і закричала крізьсльози:«Треба було думати, що казать! А то бач, розумака який знайшовся:«Тому, хто питає»,—перекривила тата.Бабуся подивилася на неї злякано, приголомшено і сказала похвилі: «Ти не ходи більше, дочко, бо добра з того мало, а тільки гріх…»Проте мама ходила. Цілу зиму. І все дарма. А весною якосьповернулася додому весела, ніби аж помолодшала за день.«Лагодиться щось. Обіщають написати клопотання у найвищіінстанції»,—сказала бабусі. До мене ж з того часу стала уважнішою,ніжнішою, навіть гратисязі мною та казки читати вечорами почала.А як припізниться, бувало, прийде, коли вже засвітимо, то хапає наруки, цілує в щоки, в лоб, ув очі, боляче притискає до себе —якнесамовита зробилася.Бабуся Марфа спершу раділа тому —їй усе здавалося, що мамабайдужа до мене, раз навіть сказала про неї пошепки дядькові Маркові так, що я почув: «Не жінка, а курій, прости господи!» Потімстала дивитися на ті ніжності з якимось острахом, а то й зприхованою злістю. Я не розумів, що трапилося, однак горнутися домами з тою легкістю й довірою, що раніше, перестав. А одного разу,коли вона вдягалася йти, стоячи перед люстром, бабуся спитала в неї,ніби між іншим: «Чого це ти, Наталко, так наряджаєшся —в гості докогось ідеш, чи як?..»«Що ж мені, в лахміття вдягатися?» —здивувалася мама, і я бачив улюстрі, як вона почервоніла, а рука з ваткою, вмоченою в пудру,здригнулася…—Я-а-асно…—сказав Котя, зіскочив з саней і пішов поруч.—З ким же вона ум… ум… з’яшкалася?353 —Ко-осте!..—докірливо глянув на нього Калюжний, але я нерозумів чому і охоче відповів:—Хтозна. Казала бабуся, що з тим, хто завідував прощеннями натата…«Та й нарадив!» —додавала вона ще, регочучи страшно, мовбожевільна, а ввечері уже не молилася, а лаялася з богом, тоді,злякавшись, просила, щоб простив…Мені стало холодно, може, тому, що засидівся в санях, а може,тому, що в грудях, тільки-но почав розказувати, нагло затремтілаякась жижка. Таке зі мною вже було —у Мелані, коли пошпуривмолоток в старого Личака. Мабуть, у мене таки справді якасьхвороба…—Та-ак…—промовив Котя, позираючи на Калюжного.—Ну, зматір’ ю все зрозуміло… А з батьком —щось не те, брат. Щось тутбабуся твоя не домовила, або ж ти забув. Як це: раз-два —і немаєчоловіка! Ні, ні, такого не може бути. Правду я кажу, Михайле Васильовичу?Калюжний опустив голову і мовчав, посмикуючи віжки.—А якщо це так,—розпалювався Котя,—тоді… От він розказує,Михайле Васильовичу, про цих двох батькових товаришів, і виходить,що вони люди. А по-моєму,—кугути! «Хто мене підстриже…» —«Тоді ймене можна…» Ну, не кугути?! Та я… я голову скручу кожному, хто хочпальцем ворухне проти чесної людини, якщо я знаю, що вона справдічесна, тим більше мій друг, роботяга, напарник! Ну? Ах, чорт! Шапкипознімали… Це люди, га? «Человек —зто звучит гордо!» Га? К-кугути!Калюжний невесело всміхнувся.—Ви, Косте, лицар… і не більше. До того ж лицар без щита. Але цеславно, це чудово…Під лісом намети повищали, дорога пішла поміж чагарником,придавленим до землі важкими брилами мерзлого снігу, що обтавалипо краях і блищали на сонці крапельками. З-під кущів зорили круглічорні нори —лисячі та заячі ходи, а свіжа пороша була густопомережана заплутаними разками слідів. На узліссі пообіч дорогиснували якісь люди, порпалися в наметах, як гайворони, там, у степу.—Що то вони роблять? —спитав я.Котя й Калюжний перезирнулися.—Убитих шукають,—сказав Калюжний.—Уночі тут бій був…Ми порівнялися з машиною, що стояла на дорозі й потихеньку гула,пострілюючи з-під кузова голубим димком. Біля відчинених дверцяткабіни, в котрій, поклавши на руль великий зошит, сидів офіцер уновенькій шинелі й швидко писав, товпилися солдати, гортали надолонях пошарпані документи й доповідали:—Миленький Петро Федорович, номер книжки 3462800, рікнародження 1922-й, рядовий…354 —Хараша-а-а…—виплямкував інший солдат у збитій на окошапці, розглядаючи фото. —Да-а, с такой не мешало би іпошшикотацца, га-га!..—Скотіна ти, Петров, животная, Вот…—А чо?—Да нічо. Улєпьотивай давай…—Ну ти!—Д-дура!..—Прєкратіть базар! —крикнув з кабіни офіцер.—Следующий…—Дятлов Інокентій, номер книжки…—Сердиті хлопці,—невесело всміхнувся Котя.—Така робота…—сказав Калюжний.У лісі стояла храмна тиша. З дерев нечутно, мов білі птахи,спурхували й сідали на намети пухкі, легенькі кім’ яхи снігу; крізь голегілля трохи навкоси світило сонце; тут і там зяяли на стовбурах свіжініжно-жовті пощербини від осколків, і здавалося, що ті дерева-підранки потихеньку стогнуть, приголублені теплим у затишкупромінням.Покинувши конячку на узліссі,—вона зразу ж підломила задніноги, мовби присіла, й опустила голову,—Калюжний з Костею,провалюючись у заметах, пішли шукати сухостою.—А ти, Харитоне, побігай кругом саней та погрійся,—сказав мені Калюжний, усміхаючись так, що я аж здригнувся: в його усмішці булощось дуже знайоме, рідне мені, але забуте, так ніби снилося колисьдавно, давно…«Тато! —згадав я раптом.—Так усміхався тато!» І було це в лісі, тежзимою. І в нас була така ж підтоптана конячина. І тато сказав менітоді: «Пострибай, синку, а я піду вовчика-братика з лісу вижигаю».А може, він сказав це іншим разом? Може. Але я напевно знаю, щоце було, було…Коли на узліссі, горблячись під довгого сухою деревиною (зріз у неїбув червоний), показався Калюжний, я побіг йому назустріч, ухопивсяза сучок і теж підпрігся тягти, хекаючи, смикаючи дужче, ніж треба,бо хотів, щоб йому було зовсім легко. А він сказав, переводячи дух:—Не дуже, не дуже, синок (він так і сказав: «синок»!), налягай, бомене аж убік веде. Старий уже, вхорканий кінь, еге ж?—Ні, ні!—Ну от і добре. А ти чіпкий у руках, видно, жилавенький…Ми вмостили деревину на сани і стояли один проти одного,відхекуючись, зогріті й збуджені роботою.—Чого ти, синок, дивишся на мене так, наче тільки що впізнав?—Та…Калюжний опустив очі, похапливо дістав з кишені тютюн, газету істав крутити цигарку тремтячими руками од недавньої напруги 355 пальцями. З-під сивого волосся на скронях викотилися дві великихкрапельки поту і помережили доріжки до обвітреної, в червонихжилочках, шиї.—Нічого, Харитоне,—сказав він, утерши скроні рукавом шинелі.—От закінчиться війна, і заживемо ми з тобою разом. Хочеш?—Не знаю…—А чого ж, підеш у школу… Ти скільки класів закінчив? Чотири?Нічого, ти своє доженеш. В інститут чи технікум поступиш —у Харкові їх багато,—і будуть з тебе люде, як казав Шевченко. Знаєш,хто це?—Я й вірш знаю один.—Ану ж який?—Оцей, що:І виріс я на чужині,і сивію в чужому краї,то одинокому меніздається —кращого немаєнічого в бога, як Дніпрота наша славная країна…Аж бачу, там тільки добро,де нас нема…—А ще який знаєш?—Ну, оцей ще, у школі вчили:Їде брат мій в арміюпосеред зими.Братику мій, братику,ти й мене візьми…Калюжний слухав уважно, тоді сказав:—Ну, це не те. Не вірш, а кленовий млинок: сюди-туди круть-верть… Війна в ньому за іграшку. А хіба вона така? Ти ж бачив,знаєш. Не те, так же?—Угу…—А піти тобі звідси треба якнайшвидше, бо… фронт зараз нетам,—Калюжний кивнув головою на захід,—а по боках у нас. Чув, щовночі робилося? Ну, от. Одрізати нас хотіли німці, оточити. Сьогодніне вдалося, а завтра, може, і вдасться… Отак. А прийдеш додому,перше, що зроби,—розпитай у людей або в сільраді, чи не було листавід батька: зараз усі,хто вцілів, озиваються, шукають своїх, мовчатьлише ті, кого вже… Як є, напиши йому, що ти живий-здоровий,вчишся, пам’ятати і ждеш його. Веселенького, одне слово, листапошли. А про маму, про те, що з нею трапилося, не пиши до часу.Вигадай щось. Ну, приміром, що ви розгубилися з нею десь, війна,мовляв, усякого було… Та не супся, не супся, я не про неї турбуюся, а 356 про тата… Якщо ж ніякої звістки немає, все одно нікуди з села нейди, тому що я тебе шукатиму після війни. А зараз листи писатиму.Хочеш?—А як вас оточать?—Ну, про це ти не клопочись. Оточать —вискочимо якось, непервина.Котя приволік аж дві деревини, на обох плечах, укинув їх у сани,втерся долонею.—Ах, яке тільки миле діло робота, Михайле Васильовичу! Оце бупрігся й ні про що більше не думав би, ні про що.—Скучили?—О-о!..—А чемодани —легкий, важкий, середньої ваги? —примруживочі Калюжний.—Ви так мальовниче, з таким знанням справиоповідали…—Чемодани? —Котя весело засміявся.—То, Михайло Васильовичу,наслідок моїх перонних спостережень вечорами після роботи. Перон івзагалі станція в Донбасі —це місце відпочинку, побачень, розваг:поїзди, пасажири, «жигулівське», машиністи із залізними скринькамив руках… Не знаю, як десь, а в нас, у Дебальцевому, їх заведенозустрічати. Жінки, діти… Стоять у самому кінці перону, біля пакгаузів —батько скоро приведе поїзд. Вони впізнають гудок його паровозабезпомилково, прокидаються від нього вночі. Жінки кажуть: «Це мійпоїхав», батьки —«Наш Петя чи Коля», діти —«Тато свистить». У менев дитинстві тільки й мрії було —стати машиністом ФД і водитибронепоїзди. Старенька, потріскана шкірянка, натягнутий на бровикозирок, вибухи попереду, позаду, я різко гальмую, хапаюся запоранене плече, але не кидаю важелів. «Ви поранені! —кричить менікочегар.—Товариш Кузовчиков, дозвольте вас перев’язати!» —«Ніколи, потім, потім»,—кажу я йому крізь стиснуті зуби… Н-да… Оттільки прізвище мені моє не подобалося, несерйозне для такоїситуації… Уявіть собі: Чапаєв, Голота, Жухрай, Корчагін і…Кузовчиков! Ну, не трагедія, скажете?!Ми поверталися назад, коли сонце вже стояло на полудні. Обічдороги, просто посеред поля, кілька солдатів рили яму, а рештазносили вбитих, без носилок, тримаючи їх за руки й за ноги, так щополи їхніх шинелей волочилися по снігу. Машина —старенький ЗІС,як і раніше, стояла на дорозі, гурчала, здригалася од мотора, в кабіні,схилившись на баранку, спав офіцер, поруч з ним лежав на сидіннірозгорнутий зошит, списаний рівними стовпчиками, й тремтів разомз машиною.—Сто вісімдесят сім душ,—сказав Котя, мимохідь зазирнувши взошит.—І це за якихось півтори години…357 Чорний пагорбок посеред снігів, де рили братську могилу, швидковищав, мабуть, грунт пішов уже не мерзлий, і солдати-грабарі стоялив ямі по плечі.—Війна, Косте, та й усякі інші небезпечні, намагнічені страхомперіоди в житті людей,—заговорив Калюжний, надіваючи сплюснутупоштарську сумку через плече (попереду вже виднівся путівець настанцію, де над снігами стримів темний грибок водонапірної вежі),—жахливі тим, що забирають у першу чергу громадян, людейсамовідданих, що живуть за принципом: «Якщо я тільки для себе, тонавіщо я?» А дрібне, егоїстичне, обережне в ім’я самого себе і т і л ь к исвоїх інтересів,—обиватель, коротко кажучи, виживає, бо він, якпаразит, краще пристосований до життя, має більш розвиненийінстинкт самозбереження. Всяке насильство над людським духом ітілом —то найкраще добриво для обивателя, як, скажімо, гній длячерв’яка, найсприятливіша атмосфера для його утвердження іпроцвітання. «Вижив, бо зумів» —формула обивателя, його катехізис ізаповідь нащадкам. Як зумів —це не має значення. Змовчав,заховався за чиюсь спину в бою, прикинувся дурником чи, не маючині розуму, ні такту, як оцей Птаха,—дорвався до влади —яка,зрештою, різниця? Хто, розміркуймо, почав цю війну —Гітлер,Геббельс, Ріббентроп? Ой, ні. Обиватель, Spiessbürger. Гітлер з самогопочатку робив ставку на обивательський шлунок, самозакоханість ітак званий патріотизм, Patriotismus, знищивши не тільки громадян, ай саму ідею громадянства… Людство знає теорію і практику класовоїборотьби. Це відкриття велике. Але воно ще не знає ні теорії, ніпрактики боротьби з обивателем, бо це не клас, не конкретновизначена суспільна одиниця, а соціальний тип. Ліквідуймообивателя, умови, за яких він плодиться, тобто насильство, і тоді ми,люди, зможемо сказати: ми остаточно подолали в собі звіра.—Ви теж скучили за своїм предметом,—зауважив Котя.—Скучив, відверто кажучи,—погодився Калюжний,—Повірте,вже три роки нетримав жодної книжки з історії, а предмет, здається,знаю тепер краще, ніж до війни. Відчув!—Як я сьогодні роботу,—підхопив Котя і подивився на менезамислено-серйозними, розумними очима.—Отак, Харитоне Дем’ яновичу,—додав він.—Учитися нам з тобою треба, брат,учитись…«А Катя…—подумалося мені,—невже вона не бачить, що він —найкращий?» І я присягнувся собі, що більше ніколи не подивлюся нанеї так, як цієї ночі. І мені стало раптом легко, весело від цієї першої вмоєму житті таємниці. Так зі мною було тільки раз, коли віддавнайкращу свою іграшку (зозулю з годинника) Птаховій дівчинці Галі,хоч бабуся й розсердилася тоді й сказала: «Знайшов, кому дарункидарувать…»358 На роздоріжжі, між селом і станцією, Калюжний зав’язав тривухпід підборіддям —брався вечірній мороз,—сховав руки в рукави,всміхнувся нам з Котею: «Паняйте щасливо»,—і пішов заметами,притиснувши ліктем порожню сумку. Потім обернувся, кивнувголовою —я зрозумів, що то він мені,—і знову рушив, невисокий,згорблений, у довгій шинелі, підперезаний нижче хлястика…Ми були вже під селом, коли з левад, з-поміж верб обабіч дороги,виповзла довга колона людей у цивільному і посунула нам назустріч.—Котомошників ведуть, чи що,—сказав Котя придивляючись.Ми звернули з дороги й стали.Колона —попереду неї йшло кілька військових —швидконаближалася: старі, молоді, високі, низенькі люди; усміхнені, похмурі,ніякі обличчя; куфайки, кожухи, діжурки, злинялі брезентові плащі,нацуплені поверх теплої одежі; білі, чорні, однокольорові, смугасті, зрядна; торби —рип, рип, рип сніг під ногами.—Ану, не наступай на п’яти!—А ти йди, не лови гав.—Митько, підбери ногу!—У мене своїх дві, ха-ха!—Цитьте, цвіркуни!..—Хіба не можна?—Р р-разгаворчікі!—Чув?—То ж не я, а він почав…І раптом:—Дядю Косте, Харитоне! А я ось! Осьо я!Майже в кінці колони йшов Іванько. Щоки червоні, очі збудженоблищать, і дві ямки, мов два квасоляних гніздечка, біля кутиківусміхненого рота.—Ах, чорт! —вигукнув Котя, підбіг до колони, висмикнув з неї Іванька.—Стій, як же це, га? А Стоволос? Як сталося, що тебе взяли?—А що? —весело здивувався Іванько.—Взяли, та й усе. Прийшлив хату якийсь капітан, спитали прізвище. «Так що, орел, підемовоювать?» —сміються. Підемо, кажу. «Ну, тоді давай з вещами дошколи». А Стоволос: «Ми його, товаришу капітан, собі залишаємо, принашій частині». А вони: «Бросьте, лейтенант, цю самодєятельность».Аж полаялися. А що? Так ще краще. Обмундирують, сказали,автомати дадуть —ми всі автоматниками будемо! —а завтра післязанять, кажуть, в оборону станемо.—Доганяй! —крикнули од колони.359 Котя побіг разом з Іваньком, обнявши його за плечі, поверх білоїполотняної торби, щось наказуючи йому нашвидку та жестикулюючивільною рукою. Але Іванько, мабуть, погано слухав його, бообернувсяй загукав до мене:—Харитоне! Чуєш? Рашник там, у хліві, й паличка з мотузком там,над дверима. Як схочеш половить синиць —бери. Лижі теж там, бери.Чуєш?..—І голос йому зломився, затремтів.Я зірвав з голови шапку й помахав йому. А Котя притяг його досебе, поцілував і все щось казав, казав. Далі Іванько побіг сам, раз пораз озираючись спіткнувся, зашкопертав і востаннє сяйнувпосмішкою, коли вже пристав до колони.—Пропаде хлопчина,—сказав Котя, повернувшись, і мовчав аж досамого двору.Сутінки в хаті були сумні. Кіндратівна й Катя тихо плакала,прихилившись близенько головами, вмовляли одна одну перестативже і знову плакали.—Загине ж він, соколичок мій, некмітливий, нерозважливий,—шепотіла Кіндратівна.—Та якби ж йому хоч товариш трапивсяпутящий, старшенький та розумнішенький, то, може б, доглянув,наставив, коли треба…Стоволос сидів у другій кімнаті з навушниками на скронях інерухомими очима дивився на зелений вогник рації, що ледь помітнопульсував у півтемряві —було в ньому щось тривожне, як передчуттягрози, може, тому, що станція мовчала. А в другій половині хати,через сіни, тоскно скімлив п’яний Дженджібаров:Ка-ак я лублуа’глубіну тваїх ласкавих глас.Ка-ак я хачу а’к нім прижацца сейчаса’губамі-і…Котя, що досі мовчки порався біля розібраного телефонногоапарата при світлі гасової лампи-трилінійки, сказав до Стоволоса необертаючись:—Я до комдива дійшов би, до штабу фронту, а не віддав бихлопця…Стоволос підхопився з-за радіостанції, збив навушники напотилицю й тоненько вигукнув:—Ви, товаришу Кузовчиков, можете не поважати мене, алезобов’язані поважати моє звання і не втручатися в мої дії!Котя стенув плечима, нижче нахилився над телефоном. Вони довгомовчали. Потім Котя сказав неголосно:—Пробач, Ромо, я розумію, що ти не міг зробити нічого, пробач…360 У хаті загусала пітьма, тупо гухкали вибухи десь не дуже далеко, йгули літаки, то завиваючи натужно, переобтяжено, то раптомстихаючи зовсім. Я виглянув у вікно: над білими примарами дерев засадком двома багряними кронами підіймалася заграва; вона швидковищала, розливалася вшир, заповнюючи хату рухливими чорно-рожевими відблисками….Вє-еру тебє-е-е,а’дарагай-а па-адруга май-а-а…—О рятуйте, хоч би він замовк,—простогнала Кіндратівна.—Виє,прости Господи, як собака на пожежу… Завішуй, Катерино, вікна тасвіти.Катя повільно підвелася з лави, зашаруділа ряднами, а я намацавкаганець, засвітив і, не роздягаючись, присів долі біля лежанки. Котя,перегомонівши про щось упівголоса із Стоволосом, увійшов до хатини —Катя одразу нахилила голову й забігала пальцями по китицяхчорної квітчастої хустки —і сказав:—Сьогодні, хазяєчко, мають повернутися наші хлопці з тилумашиною, то ви б склали свої речі, до найнеобхідніші… Старшийлейтенант накаже шоферові одвезти вас звідси, у Знам’янку хоча б…У вас немає там родичів чи добрих знайомих?—Спасибі, синок,—тихо відказала Кіндратівна.—Родичів у мененіде немає, знайомих теж., Та хоч би й були, то нікуди я звідси незрушу.—Розумієте,—сказав Котя суворо,— залишатися тут заразнебезпечно: з дня на день, якщо не з години на годину, тут можепочатися бій.—Нічого, пересидимо якось,—зітхнула Кіндратівна.—Всю війнуперебули, а тепер… Іванько за версту од дому, а я поїду?—Іванько вже солдат, ви йому нічим не зможете допомогти,мамо…По останнім слові Катя швидко зирнула на Котю і зашарілася.—Ні, ні,—похитала головою Кіндратівна.—І не клопочіться…—А ви тут зостанетесь, якщо буде бій? —ледь чутно спитала Катя.—Ми теж солдати, Катюню,—усміхнувся до неї Котя,—і будемотам, де нам накажуть.У цей час надворі загурчала машина, почулися чиїсь голоси. Потімхтось постукав у вікно.—Відчиняйте, мамаша!Кіндратівна відхилила кінець рядна, припала до шибки:—Зараз, голубчику, зараз,—і пішла одчиняти.—Давай, хлопці! —гукнули од вікна.Попід хатою задріботіло багато ніг, рипнули сінешні двері.—Сюди занось… Так, вище піднімай…361 —Ой боже, хто це?! —скрикнула Кіндратівна й заголосила.—З дороги, мамо, з дороги…Відчинилися двері, й до хати, задкуючи та загрібаючи соломучобітьми, увійшли солдати, несучи на плащ-палатці щось важке,накрите шинелею. Слідом за ними, вдарившись плечем об одвірок,убігла Кіндратівна.—Та скажіть, скажіть мені, хто це! —Вона впала на коліна,рвонула до себе шинелю.На плащ-палатці боком, по-дитячому підкорчивши ноги йпритиснувши до живота поштарську сумку, лежав Калюжний —холодні порожні очі були широко розплющені, руки, зімкнуті поверхсумки, затекли між пальцями кров’ ю, шия неприродно витягнулася, ікомір, підшитий зісподу білим, стояв над нею, як обичайка.Кіндратівна випустила з рук закривавлену полу шинелі йпрошепотіла:—Михайло Васильович… Як же до ви, Васильовичу, не вбереглися,га?.. Боже…Котя став на коліна, узяв Калюжного за руку й легенько потяг досебе, але пальці не розімкнулися, тільки хруснули.—Пульс? —запитав Стоволос.—Що, немає?..—Який пульс! —розсердився Котя.—Холодний він… Руки скластитреба, повіки затулить.Котрийсь із солдатів, що товпилися біля порога з шапками в руках (тут були й знайомі мені два радисти, що спали тоді в кузові), сказав:—Він іще в Треповці той… помер… Осколок такий-о в живіт…Цілий хвостовик з бомби…Котя зиркнув на мене й сказав:—Зніми, Харитоне, шапку.Я підвівся з-під лежанки й, не одводячи погляду від порожніх очей Калюжного, вийшов з хати в садок. Тверда, мов петля, судома звеламені горло, я не плакав, лише пищав тоненько, пробуваводкашлятися, однак з того виходив тільки дужчий писк; голованаливалася чимось гарячим, заболіли вуха й шия. Я щевідчув, щопадаю, поринаю в тепле грузьке місиво ночі, схопився руками захолодну яблуневу гілляку, але не втримався…