Глава VIII
Сонце —молоде, весняне, аж сурмить над степом. Чорні смугиземлі курять мінливими відпарами, ламають обриси хаток, дерев,телефонних стовпів удалині, а по ярках та байраках білі косинціснігів, як помах білої хустинки —прощай, прощай…362 Я йду, спираючись на костур і ледве пересуваючи ноги. Подолаюгони-другі й, набачивши десь суху латку землі, сідаю перепочити. В ногах млість, у скронях ковалики дзвонять, і очі болять дивитися натремтливі маревця —то заплющуся й кладу голову на зігнуті коліна.Харч у мене бідненький: черства солдатська хлібина, покраяна навеликі нерівні шматки, грудка маргарину та сірникова коробочкасолі, але я й не прошу більше, бо не їсться й те, що є. Одщипну хліба,вмочу спершу в маргарин —він розтав у торбі од сонця, потім у сіль,пожую, нап’юся води з погнутої алюмінієвої баклаги і йду собі даліпомалу. В дорозі я вже другий тиждень, а ще й до Дніпране добився.Все мені важко: і торба з харчами, й одяг, і ноги, і плечі, навітькостур. Пробував іти без нього —хитає, так мене хвороба витіпала,спустошила. А тепер нічого, на поправку пішло, як любила казатипокійна бабуся Марфа, одпустило. І що день, то частіше ніби з туманувиринають спомини про ту останню ніч у Тридолях, коли я захворівотак несподівано.Скільки лежав тоді в садку у заметі, не знаю. Чув лише, як уві сні,що мене гукали, гомоніли десь поруч, пиляли, стукали, видзвонювалилопатами об мерзлу землю, а підвестися, озватися, навітьповорухнутися не міг, бо тіло ніби поділилося на часточки і кожна зних не слухала, не корилася іншим.Мене знайшов Котя, узяв на руки —я сам собі здався пір’їною —йпоніс до хати, видихаючи мені в обличчя:«Ну от, зовсім розклеївся ти, брат Харитон… Не можна ж так…»У хаті було повно солдатів. Вони рилися в закривавлених листах,висипавши їх із сумки просто на долівку, пхалися з ними докаганчика, аби розібрати, кому ті листи підписані. Калюжний лежав утруні з старих сірих дощок —худенький, як хлоп’я, сивий, ззаплющеними вже очима. Біля труни сиділа Кіндратівна, Каті невидно було, мабуть, заховалася на піч, а в другій кімнаті метушилисярадисти, дзвонили телефони, напружено пульсував вогник нарадіостанції.Потім Калюжного винесли —Тельнов, Котя і ще два солдати, а Дженджібаров зазирав через їхні голови в труну, похитувався йбурмотів: «Ай-я-я… Как не уберьогся, старік, а?.. Сафсем неуберьогся…»Що було далі, не пам’ятаю, бо я, мабуть, заснув. Прокинувся вже вкузові машини від того, що бився головою об щось тверде й тупе.Надворі сіріло, завивав мотор, десь близько вибухали снаряди,свистіли осколки й цюкали об кабіну. Мене хтось притискав докованого залізом дна кузова й кричав:«Мамаша, Катя, голови ховайте, голови! Ну! Ложісь, говорю!»То був Стоволос. Він наліг на мене боком і давив ліктем у груди, аіншою рукою хапав Катю за плече й тяг до себе. Рот йому скривився 363 набік, шапка над вухом була прорвана, й з-під неї на підборіддявузенькою смужкою стікала кров.«А Котя, де Котя?!» —закричав я, підштовхнувши обома руками Стоволосове плече.—Котя де, питаю!»«Лежи, малий!» —Стоволос сердито шарпнув мене за петельки йзнову притис до борту.Машину кидало в усі боки, дзеленчало якесь залізо, совалися йпідскакували ящики, і я відпихав їх ногами геть. Потім майже поруч збортом спалахнув червоний стовп вогню, мене підкинуло вгору,давнуло пороховим димом, в очах запекло, і враз стало легко дихати,бо мені вже ніхто не налягав на груди…«От і добре. Якби отак і їхати»,—промайнула остання думка, й менеогорнуло м’яке, мов кожушане хутро, тепло…Очуняв я вже в хаті, на твердій солом’яній потерусі. Поруч зі мноюз обох боків лежали якісь люди, біліли бинти, блимав каганець —ранок то був чи вечір, хтозна,—гостро пахли ліки, а біля лави,уткнувшись лобом у забинтовані груди солдата, стояла навколішкижінка в картатій напиначці й плакала, приказуючи шепотом:—Дмитрику, рибочко моя золота… Не мовчи… Хоч словечкомозвися, чуєш?..Я упізнав Меланю, хотівозватися до неї, та не стало голосу, тількипрошипіло щось у горлі, й знову мене заколисало в теплому хутрі. Чувтільки, як хтось увіходив і виходив з хати, як на ноги накочувалася івлягалась холодна хвиля від порога, як мене мацали за руки таукривали чимось важким. Потім хтось наказав твердим, трохи під-хриплим баском:—Уберіте ету женщіну!—Ну, что єщо? Он вам кто —муж, брат? Ах, знакомий? Уходітє,уходітє, пожалуйста! Здєсь не, мєсто постороннім. Што? Кого «доглядать»? У нас єсть кому доглядивать!Я теж, мабуть, говорив щось, бо мене легенько розштовхували,нахилялися до мене так близько, що я чув цигарчаний дим з рота, йпитали:—О чом ти, мальчік, а? Котя, Котя… Что за чепуха? О ком тиспрашиваєш? Ах, Стоволос. Не знаю, дорогой, не знаю.Далі говорили не зі мною й дуже сердито:—Я, кажетея, приказивал нікого сюда не пускать! Что? К мальчіку? Да, пусть войдут.Я розплющився. Біля порога стояв Котя. Він був блідий, неголений іусміхався до мене сірими, як у хворого, губами. Одна рука йому булапідв’язана бинтом і лежала на грудях, а в другій він тримай шапку.Котя ступив до мене крок і присів навпочіпки,—Живий-кріпкий!..—скріпишся в усмішці.— От і молодець…364 —Вас поранило? —спитав я і вперше почув свій голос. Він здавсямені зовсім чужим.— Дзьобнуло трохи…—А Катя, Кіндратівна, Стоволос де?—Немає Каті…—глухо промовив він і одвернувся.—І старшоголейтенанта немає. Їх обох посікло так, що важко впізнати було… Тебешофер звідти виніс. А Кіндратівна жива. І Іванько. Він тут, у сусіднійхаті лежить. У коліна поранений, у чашечки якраз…—Що тоді було вночі?—Прорив… Те, чого ми й ждали. А Михайло Васильович…Пам’ятаєш? Ну, ну, не плач… Тут що ж… війна… Нічого не зробиш…—Уходітє, товаріщ,—сказав до Коті сивий чоловік у білому халаті,з-під якого на плечах твердо виступали погони.—Зачем єму,—вінкивнув на мене,—все еті ваші новості?Котя підвівся.—Я заходитиму до тебе, доки нас формуватимуть,—сказаводноруч надіваючи шапку, підморгнув мені вже від порога,усміхнувсякриво.—Видужуй, брат…Я більше не бачив його. Ходив по селу, коли мене випустили з хати-госпіталю, розпитував незнайомих солдатів, але ніхто з них прорадистів нічого не знав. Кіндратівни та Іванька теж не було.Важкопоранених вивезли кудись на Знам’янку, як мені сказали, заними пішли пішки й усі жінки та матері, бо на машини їх не взяли….Далеко попереду блиснула під сонцем вузька блакитна смужкаводи і знову зникла. Повітря стало прохолоднішим, запахло вологою. А надвечір я сидів на березі Дніпра. Внизу під кручею билися хвилі,шелестіла, осипаючись цівками, червона жорства, й піна від неї приберезі теж була червона. А за Дніпром купалися в мареві знайомі менівже села й куріли димки над садками —скоро городи копати почнуть,дерева підбілювати, хати… Чи ж зосталася хоч наша хата? Може,тепер, як піду працювати в колгосп, її вже не одпишуть?Я підвівся з теплої торішньої трави, причесаної в один бік, мабуть,весняним потоком, і, спираючись на костур, пішов помалу понадберегом шукати якогось перевозу…