Григір Тютюнник - Облога

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.docx)Tyutyunnik_grigir_obloga.docx107 Кб3051
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2)Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2258 Кб2415

 

Григір Тютюнник

ОБЛОГА

Глава І

 Іду полем, бур’янищами, раз по раз обминаючи глибокі вирви з-підснарядів, ледве не вщерть налиті каламутною талою водою —відлигавже третій день,—і прислухаюсь до туману: чи не обізветься де-небудь колодязна корба, а може, потягне звідкись пахучимсолом’яним димом —отак низом, при самій землі, бо в туман завждинизом тягне.Але навкруги тиша. Тільки синиці посвистують та інколипрошелестить угорі невидима гайвороняча зграя —наче вітер у сосні.Крра, крра...—зрониться тоді в туман, а перегодом, уже десь далі йглухіше, знову: —Крра... Крра...Я хапаю з землі мокру обталу грудку й навмання шпурляю в густесіре місиво.—Малча-ать! —гукаю щосили, бо знаю від старших, щогайвороння кряче не перед добром, а ще тому, що слово це замашне.Я чув його, коли їхав у фуражному обозі до Знам’янки —великоїрозбитої станції. Хто й на кого кричав отак, не знаю, бо діло буловночі, але слово мені сподобалось, як подобалося колись, іще до війни,батогом на череду ляскати.Коли зграя залетить далеко і в тумані стане тихо, я зупиняюся йнаслухаю, що робиться попереду. Найчастіше попереду нічого неробиться. Тихо. А буває й шелесне щось або у воду булькне. Тоді янапинаю всі жили —на шиї, на лобі, на скронях —і кричу щесердитіше, ніж на гайвороння:—Стой, хто йдьот!Ніхто не йде. Я це напевно знаю. Проте крикнути кортить. Бомоторошно самому в степу, серед багнюки й туману. Та ще йгайвороння кряче...І знову йду. Під ногами джвякотить мокрий сніг, поміж бур’янамивода дзюрчить, до яруг пробивається, синички пурхають з бур’янинина бур’янину. А раз просто з-під ніг у мене заєць випорснув, ажгрязючку в лице задніми лапами кинув. Одбіг кроків на п’ять і став,як пакілець: передні лапки до грудей приклав, вуха насторочив, а тодіяк чкурне! Худий, забейканий —страх. Мокро ж... Я ось у ботинках ів обмотках аж за коліна, та й то забовтався, а він-то босий. І втікає,дурненький. Чи я б тебе зайняв? Роздивився б зблизька —інтересно,які в нього очі? —та й біжи собі на всі чотири боки...Це кажуть так: «чотири боки». А їх не чотири, а безліч. От я йдупрямо —раз. Схочу, піду назад —це два... Потім, як схочу, піду 301 праворуч або ліворуч. Це — чотири. А як навкоси піду —скількибуде?..Отак і забавляю себе то сим, то тим. А туман —як попіл: сіється тай сіється. А то в пасма злипнеться й сідає мені сивою росичкою наплечі, на вії, на брови.Щоб не так нудно було йти, починаю згадувать, як меніжилося довійни. Бабусю згадую, пасьбу, хату нашу з образами на покуттях —мені чомусь найдужче запам’яталася федорівська пресвятабогородиця з лагідними очима й дитинкою на руках. Ще в хаті булирушники роменські з червоними начосами, скриня, жердка, піч,сволок жовтий і на ньому хрест, випалений дідусем. Я не зазнав діда,бо він умер ще тоді, як я й «дульки бабі» не міг стулити. Наївсягарячого хліба з меленими качанами і вмер. Потім і тата не стало. А мати з дому зійшла, «повіялася», як казали бабуся Марфа. Воничомусь не любили про неї згадувати. І лишилися ми з бабусею вдвох.Гарно жилося нам. Влітку я щодня купався в річці й бігав домолотарки обідати —бабуся там куховарили,—а взимку ходив у лугпеньки бити, сушняк збирати, мерзлої калини ламать на квашу тапироги й ковзатися поміж кущами, де лід чистий, а не в струпах, якна річці.Але найдужче впомку мені зимові вечори.

Бувало, надворі курить,мете, шибки в кригу повбираються, а ми з бабусею пшоно мнемо тапшоняники печемо —на припічку, щоб дров менше розійшлося.Повечеряємо —і за роботу: бабуся —мички микати, а я прядивом’яти, аж доки бабуся не закашляються та не скажуть: «Годі, моядитино, бо я вже й пороху напилася».Спали ми на печі, вірніше, я спав, а бабуся ворочалися з боку набік і бурмотіли щось то до мене, то до себе, то до бога. А вранці, було,хваляться: «Приходив сю ніч твій дідусь і пальцем за собою манив.Кажу йому: підожди, ось онучок на ноги зіпнеться, тоді вже йприйду... Сердиться, видно, небіжчик, що сей рік не поминала...»І гомоніла в піч до горшків та полум’я.«Хотіла, Василю, пом’янути, та не склалося. Ходила аж в Опішнє, бонашої церкви ото ж немає: половину люди розтягли, а з другої сільбудзробили. Приходжу, чуєш, в Опішнє, розпитую. Не служиться, кажуть,попа забрано, а другий став на його місце, так безбожник і п’є...Кажуть, як батіг загубить, то хрестом Божим нагрудним конякупоганяє, як налигачем. Хіба йому з богом балакать? З чортом! Так щодаром сходила. Правда, слив корзину купила та макітерку полив’яну...Ох, господи, прости нас, грішних...»Далі мені не хочеться згадувати, та й нічого хорошого згадати. Хібато, що бабуся сказали перед смертю... Це вночі було, вже при каганці.Підкликали мене до себе в голови, заплакали потихеньку та: «Нічого,Харитоне, дасть бог, виростеш і без баби. Та не бійся, як умру, а 302 збігай до тітки Насті й скажи: так і так, мовляв, чиста сорочка йспідниця бабині вкоморі, у зеленій скрині... Шматок полотна, хустка —теж тамечки. А на ноги, скажи, бабі нічого не треба: т а м стернінемає... Та не плач, не гніви господа, а живи собі смирно та вштиво...Коло людей проживеш. Білий світ, дітки, як маків цвіт: хтось і тебедогляне...»По смерті бабусі хотіли мене в патронат забрати. Вже й хату вколгосп одписали, і образи голова сільради познімав, а тут —війна...Відтоді я оце й ходжу —од села до села, од. хутора до хутора. Сплюде прийдеться: по хатах, у стогах, у клунях; їм —що дадуть.Зразу не дуже-то давали, бо я не вмів просити. Промимрю собі підніс: «Дайте, тітуню, чогось попоїсти»,—і навдьори! Доки не завернутьта не погодують. А завертали не часто: побіг —ну й біжи собі,набіжишся...Тоді навчився.Було це минулої осені. Якось застукала мене посеред степу ніч.Немов і сонце недавно зайшло, і стежку було видно, а тоді вразспоночіло, на небі зорі висіялися, по землі туманець послався, сивий інегустий, як Чумацький Шлях угорі. Зірвався я бігти —страшнозробилося: ні людей, ні хаток поблизу, а тут ще й стежка загубилася.Тільки зорі й туман. Та полином пахне —одсирів на ніч. Пробіг,мабуть, з гони. Коли чую: холодом звідкись потягло, немов од ставкаабо річки. Аж воно не ставок і не річка, а провалля. Кругом бур’яни,мало не по плечі мені, а посеред них —провалля. На дні туманлежить, і в тумані люди гомонять, діти плачуть. Нарвав я собі полину,трави снопик під голови зв’язав та й приліг у якомусь закапелку.Тепло мені, затишно, як на печі, тільки й того, що небо видно. А згодом і неба не стало. Задрімав.Аж чую крізь сон —літак гуде, Хтось голосно сказав: «Наш». Потімлітак затих, а над проваллям ракета повисла. Туман на дніпочервонів, наче кров’ ю підплив. Небо теж почервоніло, а з ракети наземлю червона смілка закапала.Люди знишкли, так і повлипали спинами в кручу. Раптом якгурконе —раз, і вдруге, і втретє...

Близько десь, бо на мене аж груддяпокотилося згори. І знову літак озвався, тільки вже десь далі. І зновузагомоніли, завештались люди, вкладаючись на ніч. Якась жінка тихо,як не пошепки, заспівала дитині про котика, що спіймав собі мишку івкинув у колиску...Я цю пісню одразу впізнав, бо її ще тато мені співав і бабуся.Коли літак затих, у сусідній зі мною конурі хтось заворочався,забубонів і заходився ламати хмиз. А незабаром блиснуло полум’ я,лизнуло туман. Дивлюся: біля вогню дід бородатий сидить,підломивши під себе замість ноги дерев’яну ступку.На нього закричали з усіх боків.303 —Ей, ви, діду, що се ви затіваєте! Хочете, аби нас усіх отутоперетовкло?—Ану лиш, затопчіть вогонь!—Ич, герой виськався!—Те-те-те,—загомонів старий.—Чого це ви схарапудилися? Докивін зарядиться вдруге, я собі буряків напечу!І вже не дослухаючись, що йому відповіли на те, почав укидати вбагаття буряки: гуп, гуп, гуп —аж іскри вгору шугнули.Потім обернувся до мене та:—А ти, недоуздок, чого тут трешся?—Спать ліг,—одказую, а сам усміхаюсь, бо бачу, що дід веселий:все на ньому так і грає —і брови, і вуса, і кульша в холоші дриг, дриг —наче пританцьовує.—Угу. А їсти хочеш?—Хочу...—Тоді не спи, зараз буряки спечуться.Дід згорнув жарок і присипав зверху землею, щоб не жевріло.—Просиш?—Що?—Їсти.—Прошу.—Дають?—Коли як...—Значить, не вмієш просить.—Соромно ж бо...—Гм... Соромно. Гордуєш,чи що? Як так, то погано тобіжитиметься. У-у, скрутно...—І, помовчавши, додав: —Гордим завждипогано живеться.—Чого?—А того, що всім хочеться бути гордим, та не всі здатні, от вони йприщикають де гордіших, бо заздрять їм.—Хіба просити можна вміть?—Атож! От, к приміру, підійшов ти до двору, дивишся —чоловікчи там жінка роблять щось. Підійди ближче, скажи: «Господи поможив час добрий». Тобі неодмінно почнуть дякувати. Отоді й ліпи: «Чи незнайшлося б у вас, тіточко (або дядечку), чогось перекусити?» А сам вочі, в очі дивись! Не дай одвернутися, не дай зринути, як ото рибі згачечка... Це перше діло —в очі дивитися, у Божий колодязьзазирнути. Тоді, брешуть, дадуть!У проваллі принишкли, поснули люди. Тільки вода десь на днілоскотала каміння та шелестіли крилами кажани.—А можна просити весело,—знову озвався дід.—Можна так:«Здорові були, люди-небораки! Дим вам з бовдура, крихту на стіл тагустий куліш, щоб було спати тепліш!»304 Ну, а далі вже по ділу...Печених буряків я тої ночі так і не попоїв, бо за другим разом літактаки влучив у провалля, і діда вбило, а мене тільки з покуткавикинуло...І став я просити весело. Бо так легше: можна і в очі не дивитися, ідадуть. Засміються, похитають головою —на тобі, хлопче, осьо що є,чим багаті...Ну, от нарешті й село. Чорне, похмуре. Маячить у тумані, як скиртигречаної соломи. Підходжу до крайньої хати, пхаюся через перелаз. У дворі люди якісь, до одвірків туляться, у вікна, в сіни заглядають імовчать.—Здорові були, люди-небораки! —гукаю веселенько. А вони намене заозиралися дивно якось, аж мені в грудях заскімлило. Потімзахрестилися, сльози втирають і мовчать. А котрась бабуся й кажуть:—Іди, синок, до хати, там такий, як і ти, хлопчик лежить...Попрощайся... Та шапку скинь, та перехрестися. То тобі й кутькидадуть, і пиріжка... Йди, йди.Увіходжу в хату, а в самого поза спиною —мурахи, мурахи. Налаві, під карточками в рамцях, хлопчик лежить, руки на манишкупоскладані —жовті, як із воску виліплені. Голова рушником обмотана,тільки носик гостренький видно. Біля лави навколішки жінка стоїть,мабуть, хлопчикова мама, лобом йому об руки треться і мовчить. А якесь маля в самій сорочечці до пупка в ногах у покійника сидить,крутить йому великий синій палець і плаче:—Петько, розплющ очі... Чув, Петько!Хтось нахилився до мене, шепоче:—Ото ба? Ото не займи, гляди, нічого воєнного, як знайдеш, Божетебе сохрани...А в хаті чимось таким холодним пахне, як земля у проваллі. І хлопчик на лаві мовчить, і мама його мовчить. Тільки людитишкуються таочима образів шукають.Ні, не хочу я кутьки і пиріжків не хочу... Краще в степ у туман...Іду до воріт не озираючись, а від хати:—Куди ж, ти, хлопче? Пообідав би. Голодний же, по очах видать.Заверни його, Тетяно!—Та не займіть його, тітко, нехай іде.Воно злякалося...З останнього двору, до якого я чомусь ледве наважився підступити,мені винесли три теплих картоплини, великий сплюснутий огірок ішмат чорного, гливкого, як замазка, хліба. Примостившись тут-такиж, під тином на якійсь колоді, видно давній, бо аж мохом узялася, яшвиденько перекусив і майже підтюпцем рушив у степ. А колиозирнувся, то села вже не видно було —наче кануло в густу сірумжичку...

 Глава II


У полудень туман зійшов. З-за хмар прозирнуло сонце, і сталовидно далекі сірі, в голихдеревах, села, ріденькі переліски, припушеніінеєм, та чорну смугу дороги попереду, що п’ ялася посеред снігів нагору.Десь там, за горою, погуркувало.Брався мороз. Сніг і земля стужавіли, захрумчали під ногами. Йтистало легше, я навіть пробігся трохи, хоча поспішати мені й нікуди:адже там, за горою, фронт...Мене вже не раз питали, чому не назад іду, не від фронту, а слідом.А чого б я назад ішов і до кого? Там, позаду, я хто? Сирота, старець,приблуда, і мене заберуть в патронат чи ще кудись. А тут я сам собіпан: схочу —до частини якоїсь пристану, чиститиму картоплю,митиму машини або годуватиму коні, то й мене прогодують; а схочу —поживу в бабусі якоїсь немічної, носитиму їй воду, дрова рубитиму,сніг у дворі одкидатиму, а як весна настане, ще й грядку скопаю. Хтомене вижене, як я —поміч? Казав же мені отой солдат з трудармії, щообмотки подарував: «Ти, синок, за фронтом іди. Як посмітюха закінським табуном. Житимеш —во!» Правильно казав! Так що вертатиназад мені не видне око.І знову біжу, бо треба ж до заходу сонця що й на оту горувидертись. А там яке село набачу, в тому й заночую.Незабаром дорога пішла круто вниз, у глибокий, заметений снігом ізапруджений машинами вибалок. Біля машин горіли багаття, ісолдати, стовпившись навколо них, грілися. Гурчали мотори, хтосьхрипко й сердито вигукував команди, пахло бензином, розпареноюбагаттям землею і гострим вечоровим приморозком. Машини стояликолоною. Один трактор, випахкуючи з труби густий чорний дим, почерзі стягав їх на гору разом із гарматами на причепі.Підходжу ближче, хвацько беру під козирок.—Здравієм желаєм!—Хо-хо!—Га-га!—Здоров, здоров!—Куди йдеш, малий?—Вперед, на захід! —одказую залюбки і пхаюся до вогнища,простягаю до нього збуряковілі руки. Солдати розступаються, ляпаютьмене долонями по спині, оглядають з усіх боків, і я мимохіть разом зними теж оглядаю себе: черевики —тверді, червоні, американські;новенькі, хоча й забейкані внизу обмотки; зелену куфайчину,підперезану брезентовим ременем з трилінійки...306 —Молодчага! —хвалять, а я червонію і посміхаюся так, ніби вмене губи померзли: це зі мною завжди буває, коли мене хвалять.Я вже знаю, як себе з ними тримати: з молодшими солдатикамитреба шуткувати і бути веселим, бо кислих вони не празнують, а відстарших, котрі здебільшого не дуже охочі до сміху й поглядають намене співчутливо та сумненько,—від старших краще одвертатися і нешкірити до них зубів, бо не злюблять.—То чий же ти будеш, орел?—Нічий. Всіхній.—А звати як?—Харитон Дем’янович!Солдати сміються. Шинелі, полушубки, бушлати їхні парують; начоботях, котрі теж парують, виступають сухі білі плями.—Їсти хочеш?—Ні. Я там наївся,—киваю назад.Багаття сичить: сирі дрова, кукурудзиння, солома —не стількивогню, як диму. Коли жар пригасає, в ньоголлють бензин баночкою з-під консервів, і тоді полум’я стовпом шарахкає вгору, обличчясолдатів робляться червоними, веселими, а брови майже в усіх руді,поприсмалювані, і вії злипаються —теж присмалені.Машин в улоговині стає все менше й менше, людей біля вогнищатож. Більшість уже там, на горі. Студебекери з гарматами —я знаю,це зенітки-сімдесятип’ятиміліметровки —повільно, горнучи буферамиглевкий чорнозем, змішаний із снігом, повзуть за тягачем, а слідом заними майже по пояс у колії пішки йдуть артилеристи.—То як, Харитоне Дем’ яновичу, поїдеш з нами?Звичайно, поїду. Хоч до пристанища якогось підвезуть.І, щоб не відстати, теж іду колією. Мені вона майже попід руки.На горі снігу менше, дорога краща. Попереду над рівниною завислолагідне червоне сонце, голосніше чути гуркіт, хоч небо в тому країчисте й пекучо-морозяне.Мене саджають в останню машину, криту вилинялим брезентом ібез гармати. Солдати (їх четверо: троє молодих і один старший, давноне голений, сумний і, видно, не балакучий) вмощуються попідбортами, вбирають голови в плечі, підняті так високо, що погониздимаються дугами, і враз засинають, а я тим часом розглядаю їхнєпричандалля: розкладну бамбукову антену, батареї, якісь ящики,обгорнуті повстю, і, нарешті, автомати з круглими, вичовганими доблиску дисками.Нашу машину іноді заносить то вправо, то вліво, тоді солдатиповільно кивають головами, ніби мовчки погоджуються з кимось. Неспить лише старший. Він дивиться кудись назад, у степ, вкритийсизими від інею бур’ янами, та інколи скоса позирає на мене ймовчить.307 —Ви хто? —озиваюся першим.—Вони? —киває старий на тих, що сплять.—Вони радисти. А ялистоноша.—Як листоноша?—А так. Листи, газети розношу. Кому що прийде.Це трохи дивує й розчаровує мене: на війні —і раптом листоноша.Я пригадую нашого сільського поштаря, одноокого Клима Чичкала.Покійна бабуся щодня виглядали його коло воріт і, як тільки вінвиходив з сусідньої вулички, несучи на грудях сплюснуту кирзовусумку, неодмінно гукали: «А зайди-но, Климусю, на часину сюди».Клим підходив. Його заплющене, глибоко запале око іскрилосясльозою і часто сіпалося. «Немає вам, тітко Марфо,—казав він завждиодне й те ж.—Якби було, то я вам першим приніс би. Знаю ж, якждете».—«А ти, сипу, подивись, подивись»,—просили бабуся. Климсхиляв голову набік і по-курячому, однооко зорив у теку. Потімвиймав звідти кілька конвертів і, підносячи кожен по черзі довидющого ока, читав по складах: «Пи-ли-пен-ко... Гу-зій... Шаб-лій... А цей не розбереш і кому, ну не вам. Кажу ж, якби було, то...»І йшов собі далі, вичитуючи на ходу, кому-таки той лист: «Лих?.. Ні.Мих?.. От і розбери, чи воно «ми», чи «ли»! Грамотії називається!»Коли він зникав поміж стовбурами верб на греблі, бабуся утиралакінчиком хустки очі й згорбившись ішла до хати. Я знав, від кого вонажде листа ось уже третій рік,—від тата...—Чого ж ви не на фронті? —питаю в поштаря.—Он скількигармат...Солдат неохоче всміхається.—В резерві були, на відпочинку себто. Тепер от їдемо...—І,помовчавши, запитує:—А ти ж звідки такий цікавий будеш?—З Полтавщини.—Галушник, виходить?—Угу.—А я з Люботина, під Харковом це. Не чув?—Ні...Поштар знову сумно, навіть тужно якось дивиться в степ іповільно, м’яко тре долонею густу, в сивих латках, щетину напідборідді.—А батько-мати твої де ж?—Мама й бабуся вмерли, а тато десь воює,—брешу швидко йрішуче, бо добре пам’ ятаю бабусине напучування: «Ти, Харитончику,про тата краще нікому не розказуй, бо воно всякі люди на світі є:один пойме, інший одвернеться, ще й пальцем услід тицькатиме...Господь з ними...»308 —Ну, от бач,—солдат дивиться на мене з лагідним докором,—може, батько розшукує, де ти та що з тобою, а тебе і в селі немає,пропав безвісти. Що йому родичі відпишуть?—У нас немає родичів,—кажу сердито, бо до цього поштаря меніще ніхто ні за що акафіста не читав, а тільки жаліли.—Ну, то сільрада відповість: так і так, мовляв, немає вашого сина.Думаєш, татові легко буде?Легко, важко... Татові ніхто не напише, бо ніхто не знає йогоадреси. І я не знаю. Коли б знав, то вже давно до нього пішов би...Сонце, напевно, зайшло, бо під брезентом стало поночіше, снігиогорнула печальна синювата імла, і дві чорних колії позаду нас, котріщойно було видно аж до небокраю, зникли.Поштар замовк і закурив. Котрийсь із молодиків прокинувся,голосно позіхнув.—Це ви, Калюжний, отруюєте солдатський сон? —спитав хрипко.—Я, Косте, я,—озвався з темряви поштар.—Калю-у-ужний,—з удаваною досадою простогнав солдат.—Скільки разів пояснювати вам: не Костя, а Котя. Ко-тя, розумієте? Ах,ці мені вчені педагоги —чи ким ви там були до війни?—Директором школи,—з усмішкою в голосі відказав листоноша.—А читав історію...—О, директор! —вигукнув Котя так, ніби й не спав щойно.—Директор, освічена людина, а не розумієте, що Костя за наших звамиінтимно-товариських стосунків звучить надто офіційно і, я б сказав,образливо. Так Що затямте: я стримую вас від поганих вчинків, чого йвимагає від с п р а в ж н і х воїнів статут внутрішньої служби...Калюжний тихо засміявся, а Котя театрально відкашлявся ізаспівав тужливим тенорком —видно, когось перекривляючи:Ох, машина, колпак мєдний,Сидить милий худой-блєдний.Тір-ді-рі-рі, тір-ді-рі-грі-і...—А що, Калюжний, як на вашу думку, скоро ми дістанемось допередової і коли на моїх доблесних грудях затанцюють чорти —чи хтотам головний на тім світі?Поштар блиснув цигаркою.—До передової вже недалеко. А щодо чортів важко сказати. Комущо судилося...—Ах, милий директор і педагог,—зітхнув Котя.—Не вгадуйте примені цього романтичного слова —судимість,бо тоді мене неодміннотягне в рідне Дебальцеве. Ви були коли-небудь на цій чудовій станції?Ні? Ви багато втратили, Калюжний. Н-да... Вийдеш, бувало, ввечеріна перон, народу —тьма; ліхтарі, паровозні гудки, рейки блищить увсі кінці світу: Полтава, Сталіно, Ворошиловград, Звєрєво... У 309 деповському парку музика грає, атласні блискучі півники на паличкахпродають, шатенки, брюнетки, блондинки... Букет! Поторкаєшколіном чийсь симпатичний чемодан —важкий. Так і знай: крупа,борошно, сало... Не те! Поторкаєш другий —легкий. Значить, нашахти людина їде, на заробітки. Теж не підходить. Поторкаєш третій —середньої ваги. Оце він і є! Звичайно, якщо господар чемодана —людина з манерами і з кіровським годинником у кишені: начальникшахти, головний лікар...—Ви були тоді ще дитиною, Костя,—зауважив поштар.—Ну-у, якою дитиною! —примхливо заперечив Котя.—На той часмені вже стукнуло шістнадцять років, плюс рік дитячої колонії імені А.С. Макаренка, плюс дві ухажорки!—3 вас, Костя, міг би вийти прекрасний актор типу Алейникова.Вчора перед телефоністками ви, здається, виступали в ролінареченого якоїсь стахановки...—сміявся Калюжний.—Хто ж винасправді?—Насправді? Будь ласка: людина з великої літери. А конкретніше —токар, член Тсоавіахіму, конферансьє, суфлер, перонний хлопець іактивіст, а нині —гвардії рядовий начальник радіостанції —марказасекречена, надто від своїх...Котя рвучко підводиться і твердо, не заточуючись, хоч машинукидає з боку в бік, іде до заднього борту.—Пахне, здається, селом,— доповідає по хвилі, вдивляючись упітьму. В цей час машина круто взяла ліворуч. Котя вихопив з кишенітрикольоровий німецький ліхтарик—у вузькому червоному світлі повзнас пропливав похилений телеграфний стовп і біла, затесана стрілоюдощечка з написом: «с. Тридолі».—На одне село три долі? —весело дивується Котя.—Чи незабагато?Незабаром колона зупиняється. Один по одному замовкаютьмотори, і в тиші, яка настає так раптово, що аж вухам боляче,виразно чути не лише канонаду, а й окремі гарматні постріли і глухедудукання важких кулеметів.Ми стоїмо посеред села, на просторому майдані. З ледь чутнимшерехом сіється сухий блідо-рожевий від близької заграви сніг. Крізьнього сям і, там видніються чіткі на оранжевому тлі силуети хат,машин, підвід. Попід хлівами пирхають коні, тепло, затишно, пахнесіном.Уздовж колони, біля кожної машини тупотять чобітьми гуртиартилеристів, зблискують прикриті долонями вогники з цигарок. У двері ближніх хат стукають, гримають кулаками, і вони неохоче,вузько прочиняються, викидаючи надвір жовті смуги світла.—Зайнято!—Ну? Кому сказано: за-айнято!310 Артилеристи лаються., просять, погрожують, нарешті, наказуютьчиїмось ім’ ям —і двері відчиняються навстіж. Незабаром першімашини розвертаються і, завиваючи моторами, в’їжджають у двори.Несподівано з червоної темряви виринає низенька, перехрещенаблискучими портупеями постать військового в білому полушубку.—Стоволос! —тихо каже хтось із радистів. Вони вже прокинулися,товпляться біля радіатора, від якого пашить теплом і валує пара.—Кузовчиков є? —коротко й суворо запитує Стоволос,підійшовши.—Точно так, тарш-ста-нант! —хвацько відповідає Котя —високий, широкоплечий, з насуненою на одну брову шапкою, але нетягнеться і не козиряє.—Шукайте, Кузовчиков, якусь хату,—не виймаючи рук з кишеньбілого як сніг кожушка, наказує Стоволос,—бажано на західнійоколиці й повище. Розгортайте станцію і шукайте наших.—Заводь, Антошо! —гукає Котя до шофера, а Калюжний,підступає ближче до командира і, затинаючись на кожному слові,каже:—Тут з нами… малий, товаришу старший лейтенант... Приблуднийхлопчина... То чи не взяли б ми його з собою?—Приблудний хлопчина сам собі раду дасть,—сухо кидає Стоволос, потім, вже одійшовши, обертається:—А раптом станетьсящось, засічуть, наприклад,—хто відповідатиме, Михайле Васильовичу? —І знову зникає в темряві.—Ну, що ж, бувай, Харитоне.—Калюжний кладе мені руку наголову, так що шапка наповзає аж на очі, й, нахилившись до вуха,шепоче:—Заходь завтра до нас. Де побачиш антену над хатою,туди йзаходь. А найкраще... вертайся б ти назад, у Полтавщину, га? Ну, тапро це ми ще поговоримо. Біжи в оту хату, напроти.—Він легенькопідштовхує мене в спину, стає на підніжку, і машина, кидаючи з-підколіс грязюку, рушає.Мені щось лоскоче в горлі,очі застилає гарячий туманець, але язнаю, що це ненадовго, що воно пройде. Ось не стане видно машини —і пройде...Майдан швидко порожніє, якийсь час мотори гудуть в усіх кінцяхсела, потім усе затихає. Лише собаки валують та заграва поза хатамиповільноросте, підсвічуючи низькі снігові хмари.Іду попід типами, зазираю в кожен двір, може, десь не так густопостояльців. Але скрізь —машини, кухні, тягачі; пахне холоднимзалізом і соляркою, теплим димком з димарів і свіжими печищами,видно, село недавно горіло.Завертаю у вузеньку вуличку, що веде круто вгору, розміркувавши,що сюди не всяка машина, а то й підвода з’їде, і зупиняюся аж біляостанньої хати: з бовдура курить, маленькі низькі вікна завішені не 311 щільно, й крізь них продирається назовні якийсь незрозумілий,приглушений гамір. Невже й тут повно? Стукаю. Дуженько, щобпочули. Незабаром у сінях рипнули двері й збуджений жіночий голосвесело запитав у дірочку над засувом:—Хто? У нас, рідненькі, й так повно-повнісінько!Я притуляюся носом до щілини вдверях і навмисно хрипко, щобголос грубішим здався, гукаю:—Та я, хазяєчко, один, багато місця не займу!Засув поволі скрипить, двері одхиляються, і я мерщій вставляюсвій твердий американський черевик між ними й порогом.—Я сам, кажу, один...—і ледвене захлинаюся від диму та крутогосамогонного духу.Жінка, в розхристаній білій кофточці й з розпущеним по плечахволоссям, розсердилась:—Ти ‘кого біса опівночі товчешся тут, га? Ану, марш!—іштовхнула мене в груди.—Іди, йди собі!Я вже хотів виймати черевик —такі недобрі жінки мені ще й нетраплялися! —але в цей час хатні двері відчинилися, і в них з’явивсясолдат. Упершись руками в одвірки й намагаючись підняти важку,неслухняну голову, він запитав:—В чі-чім справа?На грудях у нього одвисли й подзеленькували медалі, а за спиною вдиму шипіла патефонна пластинка, і спантеличено-здивований голос,ніби сам із себе кепкуючи, весело перераховував:Носив жито, і пшеницю,Кукурудзу, чечевицю,Поросята, і качата,І курчата, і гусята,Носив-таки й грошенята За чорнії бровенята...—Що, н-ночувати?—запитав солдат і знову зронив голову. Пускай,Меланю, хлопця. Буде нам голки точити.Хазяйка завагалася.—-А в тебе вошей немає? —запитала, попускаючи двері....що тільки тьху! —вигукнула пластинка в диму.— Що ви, тьотю, я недавно в прожарці був!—Ну, тоді заходь.Хата дихнула на мене теплом і димом
. То куріла грубка, напевно,вже давно не мазана, бо вище дверцят чорнів широкий зализень сажі.Коло столу, заставленого закусками з солдатського пайка тарізнокольоровими пляшками, поклавши голову на руки, спав ще один 312 солдат. Патефон у кутку на лаві вже не грав, а тільки сичав, бопластинка кінчилася. Я хутенько роздягнувся біля порога, розмотавобмотки —внизу вони змерзлися й тріщали, пострілюючикрижинками,—потім підійшов до патефона і заломив мембрануназад.—Став ту ж саму, бо на другому боці вже зітерлася,—сказалагосподиня,—та йди перекусиш.Вона вже сиділа за столом і нарізала черствого солдатського хліба —червона, розпатлана, але тоненька в стані й гострогруда.Солдат, мій благодійник, одною рукою наливав у кухлі горілку, адругою розхитував свого товариша, вчепившись пальцями в йогоплече.—Коляша, падйом! Слиш? Па-адйом, гоорю,—бурмотів він.—Давай вип’ємо за Меланью!—Та не займи, Сергійчику, хай спить,—сказала хазяйка,припадаючи головою до солдатових медалей.—Да? Ну, нехай. Сідай, малий! —Солдат простягнув мені кухоль ізсмердючою пригорілою джурджею і підсунув ще не почату банкутушонки.—Скільки тобі років, Ваня?—Мене звуть Харитоном,— кажу всміхаючись, бо Сергійчик меніподобається, хоч і п’яненький.—А років чотирнадцять...—Чотирнадцять? —дивується він, високо піднімаючи гарну,розсічену вузьким шрамом брову.—Тоді ні, молодий ще,—і забираєкухоль назад.—Рубай тушонку.Я нашвидку заводжу патефон —у ньому щось рипить і бринькає,—розкручую пальцем пластинку, бо сама вона не рушає, і припадаю доїжі, тут-таки ж на лаві, розуміючи, що від мене вимагається одне —крутити музику.Солдат і Меланя п’ють, обнімаються в диму за столом; я дістаюскоринкою пахуче м’ясо з банки, підставляючи під підборіддя долоню,щоб крихот не губити, а пластинка тим же спантеличено-здивованимголосом виводить:Удовицю я любив,Подарунки їй носив,Носив сало, носив свічки,Носив м’ясо, носив стрічки...Голок усього дві, та й ті тупі, як нарубані з дроту шевські гвіздочки.Я точу їх об мантачку по черзі: одна грає, іншу точу, доки вона стаєтакою гарячою, що і в руках не вдержу, потім гарячу вставляю, ахолодну точу. Солдат мене хвалить, хазяйка, довідавшись, що ясирота, жаліє і кладе мої обмотки на лежанку просушити, а я, щобвіддячити їм за ласку, одвертаюся, коли вони цілуються, і точу голкистаранніше.313 Мордуємося отак аж до півночі: я біля патефона (вже й пучок нечую), а вони коло горілки. Потім усі гуртом, зморені, очманілі від димута однієї й тієї ж пісні, весело переносимо Сергієвого товариша належанку —вони тримають його за ноги й попід руки, а я посередині —і вкладаємося спати. Я лізу на піч, лаштую собі лігво з усякогоганчір’я та своєї одежі, а Сергій і Меланя знесилено падають ушироченне побите шашелем і вимощене квітчастими подушкамидерев’ яне ліжко. Від одвішених вікон чути, як порощить об шибкисухий сніг, у хаті час від часу то виднішає од заграви, то зновумеркне. Сергій і Меланя шепочутьсяв темряві. Вона часто й подовгусміється, а то враз замовкає і ні з того ні з сього починає схлипуватита допитуватись:—А завтра знову туди? Як же я без тебе житиму? Ох...—Інші прийдуть,—байдуже одказує Сергій, і водночас чути: лясь!—Ну, може, ще раз скажеш?! —гнівним шепотом доскіпується Меланя.—Скажу-у,—гуде солдат,—бо увєрен...—У-у-у… ти! —сміється Меланя дивно якось: у тому сміхові йобраза, і побоювання образити, і згода з тим, що так воно й буде. І знову, але вже ніжніше й м’якше, чути: лясь!Я накриваю голову подушкою, від якої тхне гарячою глиняноюпотерухою, й одразу ж, ніби в тепле марево, що гойдається й тихобринить навколо мене, поринаю в сон.

Глава III


Уранці мене розбудило сонце. Його жовтувато-медове проміння, щоледь тремтілона стіні, на якусь мить воскресило в мені тиху, давнозабуту радість, котрою я зустрічав зимові ранки в нашій з бабусеюхаті: обмерзлі за ніч вікна, веселий грай полум’я в печі, біля якої вжепоралась бабуся, неодмінно воркуючи щось сама собі; миротворнесяйво образів у кутку, облямованих під склом сріблястимимереживами та вощаними квітками. Почувши, що я прокинувся,бабуся, підрум’ янена, розімліла коло вогню, зазирала в мій покуток іпитала: «А що внучкові снилось?» Я вигадував якусь нісенітницю,позаяк мені тоді нічого не снилося, або ж відказував твердо, щобсхоже було на правду: «Залізні ковзани!» —і, затамувавши подих,чекав на відповідь.Бабуся в таких випадках довго мовчала, потім, вдаючи, ніби вкрайздивована, казала: «Хм... І приверзеться ж дитині отаке! Ну, та це невийде. По ковзани треба їхати аж у Полтаву. То скажи їм, хай несняться...—І сміялася кожною зморщечкою на осяянім полум’ям виду,314 і плечима, і грудьми. Вся сміялася.—Вставай лишень, та поласуємокулешем».Лежу, всміхаюся в стелю, і раптом до мене, ніби крізь сон, долинаєтягучий, схожий на пісню плач. Схоплююся з теплого свого кубла,дивлюся через комин у хату. За неприбраним столом, підперши щокидолонями, спиною до мене сидить Меланя, а перед нею, притулена допорожньої пляшки,—Сергійчикова карточка: одна його брова назлеті, круто зламана посередині, а друга ніби аж тремтить чи то відболю, чи то від нетерпіння. Він дивиться на свою руку, перебинтованувище ліктя прямо поверх гімнастьорки, і на чиїсь пальці, що самезав’язують вузол. Я здогадуюся, що ні Сергія, ні його товариша вженемає...Мабуть, відчувши на собі мій погляд, Меланя здригнулася івмовкла. Вона, певне, забула про мене, бо коли озирнулася, то япомітив на її обличчі переляк.—А-а, це ти...—знайшовши над комином мої очі, сказала Меланя ікриво, неохоче посміхнулась. Обличчя її помітно підпухло, гарні вологіочі променилися сумом, і в них тяжко було дивитися, а великі, як менівчора здалося, хтиві губи теж припухли, червоно ятрилися й тремтіли.Вона прибрала зі столуфотографію, сховала її за пазуху і необертаючись покликала:—Іди їсти, патефонщик...Тільки тепер я роздивився, що це була не тітка, а молода дівчина.Видно, під чаркою і не вбрана, вона здалася мені вчора набагатостаршою.За сніданком, із залишків учорашнього солдатського пайка, Меланянамагалась не зустрічатися зі мною очима і не згадувала пропостояльців, лише іноді, ніби перебираючи ґудзики на прозорійкофтині, торкалась пальцями фотокартки, спідтишка позирала намене й мовчала. Потім одпила трохи зкухля, кумедно, по-дитячомускривившись, і повеселішала.Незабаром я вже знав, що вона нетутешня, а з Донбасу, що матерів неї немає змалечку, а батька перед самою війною привалило вшахті, і вона зосталася з мачухою.—То була сварлива та ненависна,—розказувала Меланя, хмурячиблискучі, немов підзолочені проти сонця брови,—а після татовоїсмерті ще й запила. Вилізе, було, з шахти і, ні помившись, ніпричепурившись,—до буфету.Притьопає додому опівночі й у чому була —в постіль.Зжену, помию, переодягну, а вона лежить і варнякає: «Шкода, щоти, стерво, не моє, а тії... Думаєш, я пила б? Хе... Я б тебе як лялечкуодягала і взувала. А задля чужої —не хочу! Душа не лежить! І людейдурити не хочу, бо раз не люблю, то не люблю!»Меланя зітхнула і ще раз приклалась до кухля.315 —А тут прийшли німці. Почали записувати добровольців у Німеччину. Я й записалася. Думала, гірше, ніж за мачухою, не буде.Та й подивитись кортіло, як воно люди в тих землях живуть... Дурна...Може, отак і завезли б аж т у д и , якби не... Супроводжував нас один.Німець. Гарний такий, чорт. Він до мене... Ну, як би тобі сказати?Ганявся за мною. Як тільки поїзд зупиниться десь, уже він і в нас увагоні. Підсяде, джеркотить, джеркотить щось по-своєму, шоколадкироздає, тоді морг дівчатам, то вони хаміль, хаміль —і в сусіднє купе.А мене не пускає. Руки так накрутив, що тижнів зо два потім боліли...Раз якось зупинився наш поїзд посеред степу. Дівчата спали, німцятого не було —перших, добровольців, вони не дуже стерегли. Вийшлая в тамбур —поноченько ще, тепло, цвіркуни сюрчать, а попередучервоний вогник: семафор закритий. Зіскочила на землю —ніденікогісінько, тільки машиністи біля паровоза гомонять —та й пішласобі на зорю. Вирішила так: наймичкою буду, за каліку подамся, абисвій, аби не чужина. Та й подалася...Меланя, примружившись, дивилася на крижані блискітки, щограли в шибках жовто-червоно-зеленими цяточками, і час від часупосміхалася сама до себе гіркувато-глузливою посмішкою.—Він тут недалеко й живе. Батько, мати й він. Зайшла я до нихуранці —сонечко тільки вигулькнуло, а вже й спека —води напитися.Вони саме снідали. Сідай та й сідай, припрошують. Зняла я свійпіджачок, розіпнулася... Я тоді платок низько напускала, щоб і очейніхто не бачив. Ну, батько, мати —звісно, як у нас гостейпришановують—і жареним і шквареним пригощати заходилися,розпитують, хто я та як тут опинилася, жаліють, хвалять, що втекла. А він мовчить. Ложку поклав, очей з мене не зводить. Чепурненький злиця, хоч і понуркуватий трохи, баньками з-під чуприни тільки блись-блись. Глянеш у них —аж у грудях терпне. Не їсться мені, губирозтулити не спроможуся —зроду зі мною такого не було... Чого ж цети, думаю, козаче, не на війні? Літа ж, бачу, призовні. Тоді, як із-застолу підвелися, збагнула: кривенькийвін, клешнявий на одну ногу.Ходить отак набокувато: хить-хить, ніби картоплю під плуг садить.Ну, ти скажи, як нашептав мені хтось, щоб у ту хату зайшла. А кажуть, долі немає...Посиділа я ще трохи —незручно ж попоїсти і гайда з хати,—подякувала і стала прощатися. Куди там! Не пускають. Живи в нас, іквит. Сім’ я невелика, їсти є що, будеш нам як своя. Це —старі. А він (його Кирилом звати) мовчить, тільки зблід як полотно. І вже не намене, а під ноги собі дивиться та все комір то застібає, то розстібає...Зосталась я. Думаю, як не до них, то до когось іншого приставатидоведеться. То вже так, сама перед собою виправдовувалась, бо черезнього —тепер уже знаю —не пішла тоді галасвіта. Може, воно йкраще було б...316 А невдовзі нас і поженили. Справжнє весілля справили, тількивночі: фата, вінок, у молодого квітка, горілка на столі, коровай —всеяк годиться, але без людей і при завішених вікнах, бо вони хотіли,щоб про мене ніхто не знав, аж доки наші не прийдуть.Спочатку, з рік, мабуть, гарно жили, весело, наче щодня свято вхаті. Свекруха мені ані за холодну воду братися не велить. Свекор ажпомолодшав, усе якісь пісні мугикає та дратвою —він сам швець —витьохкує. А про Кирила годі й балакати. Так наче повищав ураз,ходити рівніше став, від суму в очах і сліду не лишилося. А вночі,було, як пригорнеться, то так, начебто хапається за мене, начебтобоїться, що я ось-ось щезну. Та все допитується: «Ти мене любиш? Тимене любиш?» Я спочатку одказувала або замість відповіді —набридає ж повторювати одно й те саме —пестила його, як уміла. А раз візьми та й засмійся. Справді-бо, як дитина, їсть шкурку з молокаі питає в мами: а вона добра? «Одсунь краще ногу, бо тісно». Забула,що він же кривенький, звикла так, що й не помічала...На тому й закінчилося наше свято. Наче покійника в хаті замали.Кирило цілими днями мовчить, навіть до батьків не балакає. Очимана мене спідлоба так іскри й креше. А вечір настане —п’є, щобсміливіше, не так совісно знущатись було. Спершу лащиться, робить зімною що хоче, тоді принишкне. Чую: заснув. Радію, думаю, славабогу, минулося. Де там! Опівночі, коли батьки в хатині поснуть,підхопиться як тороплений і ні з сього ні з того —хвать за горло:«Кажи, любиш?» Плачу, обіймаю його, присягаюся. «Брешеш! —сичить.—Якби любила, то не сміялася б!» Заїкнусь розказувати, як тесталося, слухати не хоче. Вчепиться п’ятірнею в губи: «Цить, нетроюдь! Шкура! Доброволка! Німецький покидьок!» Ти що,—плачу,—забув, якою мене взяв?Замовкне, ніби схаменеться. Тоді як упнеться пальцями в груди,аж кров під пучками закипає: «Може, скажеш, гадино, що він і тут небув? —На німця того натякає, бо я ж усе до крихти йому розказала.—Що, мовчиш?» —і регоче, радий, що мені відповісти нічого...І так щоночі. А день настане —старі просвітку не дають. Свекорще сяк-так, мовчить, тільки молотком сердитіше стука, зате свекрухаі за нього й за себе надолужує: і не там сяду, і не там стану, і руки бмені покорчило, і ноги б мені повсихали, і де я, зайда, взялася на їхнюголову... Воно й зрозуміло: для них Кирило син як син, а я синихалиха, бо не жалілася їм ні разочку: одвикла за мачухою...Меланя замовкла. Я чув, як об її зуби цокотів вінчик великоголудженого кухля, і, не підводячи голови, сказав:—Навіщо ви, тьотю, стільки п’єте?Меланя засміялася і, перехилившись через стіл, підняла моєпідборіддя м’якими паморочливо пахучими пальцями.317 —Тобі противно, ге ж? —подивилася на мене своїми вжепосоловілими, тупими —я навіть не збагнув, якого вони кольору,—очима.—Ач, який гарненький хлопчик. Ти, мабуть, добрий, бо очівимучені. Такі —добрі. А кому зараз добрість нужна? Ха!.. І ніяка ятобі не тьотя. Мені всього двадцять годочків!Я бачив близько перед собою її трепетні у посмішці п’яненькі губи,підпалені смагою, ніжно-білі ямки над ключицями і кутик Сергієвоїфотографії, що виглядала з-за пазухи.—Як же ви тут опинилися? —запитав, ніяковіючи, навіть трохинеприязно: з якої це речі мене отак любісінько, як дитину, беруть запідборіддя й роздивляються! Я вже давно відвик од того, щоб менітосі плескали.Меланя якийсь час дивилася у вікно, мружачись і усміхаючись досонця. Їй, напевно, вже не хотілося розповідати.—Що? —мляво перепитала вона.—Втекла я від них на томутижні. Уночі, як усі поснули. Отямилася аж в оцій хаті. Тут бабуся-одиначка живе. Вона позавчора, як наші вступили, до родичів у Крюків подалася, а я оце хату стережу, доки повернеться.—А вони?—Ходять щодня. Умовляють назад повернутися. Або, як смеркне,попідвіконню вигупують. Шпигують. Вони й сьогодні прийдуть. Ну, тагоді про це, остогидло...Меланя підвелась і заходилася прибирати в хаті. А я одягнувся всухі й теплі свої лахи, розпитав, де тут можна добути дров —треба жчимось віддячити за харч та постій,—і, довідавшись, що лісу поблизунемає, топлять усі дерезою, вийшов надвір.Сонце стояло вже високо, але мороз не всідався. Згори мені буловидно все село —велике, незграбно розкидане поміж яругами таспадистими косогорами. Куці глухі вулички, провулки вилюжилися відхати до хати та, не знайшовши виходу на простір, упиралися або впровалля, або в густі зарості дерези, приметеної снігом. Тамкопошилися люди й чорніли латки вирубаного чагарника. У дворахдеінде куріли дими солдатських кухонь, іржали коні, попід моторамипофарбованих білилом машин чаділи факели, але гармат-сімдесятишестиміліметровок, скільки я не приглядався, ніде не буловидно. Напевно, артилеристи вночі виїхали. Ненадовго і зовсім неболяче мене зачепила думка про радистів: де-то вони зараз —нафронті чи десь в іншому селі?Від гурту жінок, що вирегочували з солдатами біля обмерзлого позруб колодязя, я дочувся, що фронт посунувся долі, десь аж під Кіровоград, і що в колишній школі сьогодні показуватимуть німе кіно.Я вирішив неодмінно сказати про це Мелані.Дерезу рубали здебільшого лопатами —солдати, жінки, підлітки.Малеча, що гралася тут-таки, біля своїх мам, принишкла, з цікавістю 318 позирала в мій бік, і я спочатку не тямив чому. Аж доки хтось із гуртусказав:—Ану, Льонько, піди спитай, чи він не а катюшниками їздить?—Те,—заперечили йому.—Такі обтрьопані тільки в обозахбувають!—Ги-ги... Обозна криса!—А черевики, гля, як ковганки!—Цитьте, може, в нього тата й маму вбило, а ви...Затим до мене підійшов серйозний, охайно вдягнений, як видно,вчительський хлопчик і, спостерігаючи, як я голіруч пораюся білядерези, запропонував:—Може, вам допомогти? У нас є сікач.—Нічого, обійдемося,—сказав я трохи спогорда і поспішивусміхнутися, щоб хлопчик (йому було років десять) не образився.—Ну, тоді до побачення,—так вже ввічливо, хоча трохи завченосказав хлопчик іпішов до гурту.Його враз обступила малеча, пошепотілася трохи й заходиласягратись у ладки.Мені не кортіло до них. Після бабусиної смерті я розважався сам —у бур’янах десь або в лузі, щоб ніхто не бачив, і тулився більше додорослих. Вони, всяк на свійлад, повчали мене, як жити, але по-їхньому в мене ніколи не виходило: направлять украсти в німців милаі проміняти на харч або одежину —мене впіймають і поб’ ють;пошлють до найзаможнішого в селі чоловіка випросити їсти —там недадуть, ще й вуркою обізвуть на додачу... Найчастіше мене вчилиприказками: «Покірливе телятко дві матки ссе; не все перескакуй, аінде й лізь; береженого й бог береже...»Я не розумів, чому в одного теляти буває аж дві матки, в якихвипадках треба лізти, а в яких перескакувати, а що означає слово «бережений», зовсім не тямив і жив самотужки, як приходилося...Дереза була мерзла, я не ламав її, а, поховавши руки попід пахви,збивав ботинками, в’язав своєю ремінякою з трилінійки і носив дохати.Меланя, швидка, поривчаста, в новій зеленій куфайці (я подумав:«Сергій подарував!»), сікла гілля на хворост, наспівуючи сяких-такихтриндичок, потім сказала:—Годі. Нам же тут не вікувати! —І засміялася.—Як. тількипотепліє, піду звідси.—Куди? —запитав я.—У Донбас.—До мачухи?—Ні. На якусь шахту. Зароблю грошей, зодягнусь по-людськи,заміж вийду... А тут мене з’їдять: доброволка!319 При заході сонця над селом з’явилася «рама» —чудернацький літакз двома охвістями та чорно-білими хрестами на фюзеляжах. Солдатистріляли по ній з карабінів, петеерів, ручних кулеметів і лаялися. Однікричали: «Атст-а-віть!» Інші заперечували: «А чо єйной, в зубисмотрєть, стєрвє!» —і, припавши на коліна, знову цілилися. «Рама»кружляла низько, переверталася набік, і тоді було видно льотчиків учорних шоломах та блискучих червоних проти сонця окулярах.Зробивши кілька обльотів, вона випросталась і стала віддалятися.—Зараз приведе...—гомоніли солдати в сусідньому дворі,позакидавши карабіни за плечі й закручуючи цигарки.Але в цей час навколо «рами» зчинилася глуха стрілянина. Чотирималенькі тупоносі літачки оточили її з усіх боків, заблискали вогнянікульки, зелені цівки кулеметних черг. Солдати спостерігали за боєм,затулившись долонями від сонця, одначе воно світило так яскраво ітак червоно-гостро пломеніли сніги на обрії, що годі було щосьпобачити.Та ось у повітрі, майже над самою землею, знову з’явилася «рама»,а обабіч неї та зверху, збавивши швидкість, хрипко похлопуючимоторами, летіло чотири винищувачі.—Ура! Взяли! Ведуть! —радісно загукали сусідські солдати. Селовраз ніби вибухнуло. Кричали в усіх дворах, вимахували шапками,зброєю, факелами:—А-а-а...Я теж кричав щось, махав шапкою і пританцьовував, а Меланя,стиснувши долонями розрум’янені щоки, ніжно вистогнувала:—Ой мої соколики... Мої рибоньки...Увечері, завісивши вікна всяким ганчір’ям, ми пекли в лежанцікартоплю. Як і вчора, хату від стелі й по лутки виволокло димом, томуми сиділи долі. Меланя пильнували за жаром, час від часупідгортаючи його до купи, а я дробив молотком велику грудку солі.Вона була сіра й тверда мов кремінь. Від невлучного удару з неївикрешувалися іскри. Над нашими головами ледь помітно гойдавсядим, і разом з ним гойдалося полум’я в каганці
. З грубки пахложиром, пригорілою картопляною скоринкою та гарячим відпаромдерези. На якусь мить мені здалося раптом, що це не я стоюнавколішки й товчу склисту замацану сіль, а хтось інший, чужий іводночас ніби знайомий мені... Як я сюди потрапив? Чого? Адже ядосі, там, у своєму селі, де кожна бур’янина мені знайома, коженклапоть землі. Ось на причілку нашої з бабусею хати росте гінка,ніколи ніким не стрижена акація (такої ні в кого більше у селі немає.);в ній густо гудуть бджоли, пересідають з цвіту на цвіт, впинаютьсяхоботками в чашечки і тремтять від напруги серед жовтого,розімлілого на сонці цвіту. Під акацією, в холодку, моє кубло, моя «хата», обтикана берестовим гіллям і прикрашена крем’яхами з 320 різнокольорової цегли та коліщатами з годинника, що висить у хатінад скринею порожній, затканий усередині павутиноюй сухимимухами —бабуся ховала в ньому гроші, коли,вони були...Аж ось на мосту чути мляве погейкування, повільно риплятьколеса, і незабаром з-поза верб на гатці витикаються мурі,опішнянського заводу воли, запряжені в кузовку. «Гей!» —чути з їїдна, висланого прив’ялою осокою (вона тягнеться й за осями), апогонича не видно: лежить куняє або в небо дивиться, тільки гостріполатані коліна стирчать...О, якби те хто знав, як добре жити над шляхом, під самісінькоюгреблею, та ще й колодязь у дворі мати. Хто не їде, хто не йде —завертає. Напоїть худобу чи то сам нап’ється, сяде на призьбіпогомоніти з бабусею, а примітивши мене, шасть у кошик чи вузлик:на ось тобі, дитино, гостинця —пряника, яблуко чи свистуна... І знатимеш ти, хоча ніби й не прислухавсядо розважної старечоїбесіди, де й що сталося в цілій окрузі, хто, як і коли вмер, хто, коли йна кому одружився і не дав могоричу за молоду, бо «воно з коліна-праколіна жмикрути»; знатимеш, де пройшли гарні дощі, а де тільки «краєм зачепило», кого повезено в «город», а хто пішов пішки —всезнатимеш, живучи над шляхом...Коли те було —сьогодні, вчора чи вічність тому? Як і навіщо я тутопинився, коли десь там, далеко-предалеко, моя хата, жовта акація,бабусина могила на піщаному Чебрецевому бугрі, напроти розлогоїсосни з відломленою верхівкою?..—Ти що, не чуєш? —торсає мене Меланя.—Кажу, давай їсти, а тимовчиш. Аж налякав.Ми чистимо обвуглену картоплю, дмухаємо на пучки, коли вжедуже припікає, і співчутливо перезираємося.—Гаряче?—Гаря-аче...—Хоч зогріємося І регочемо з картоплею в руках, як маленькі.Зуби у Мелані рожеві од полум’я в грубці. Картопля тож рожева ігусто парує, як розломиш, бо в хаті ще мало духу.Сіль доводиться лизати: міцна, її хіба що в мішку можна потовктияк слід, і то брезентовому.—Добре, що хоч така є,—каже Меланя.—А ви борщ з розсолом або солоними огірками їли?—Ні. А що?—Гидкий.Від картоплі стає тепліше, а її пахощі —степові, осінні, довоєнні —паморочать голову, і ні про що не хочеться думати, крім одного: колиб то більше було її, картоплі...321 Одначе попоїсти всмак нам не дають. Попід вікнами чути чиїськроки. Потім вони завмирають, і в шибку хтось тихенько тричістукає.—Це вони! —злякано шепоче Меланя.—Хто? —не розумію.—Личаки. Старий і Кирило...—То, може, не відчиняти?—Ні, ні. Відчиняй біжи, бо ще вікна поб’ ють. Вони скажені!Іду в сіни, довго намацую засув.—Хто?! —питаю сердитим баском.За дверима якусь хвилю мовчать, нерішуче покашлюють:—Кхе... кхе... Та це, товаришу, ми... Сусіди.Я клацаю засувом і одступаю в темний куток. У сіни увіходятьдвоє. Той, що попереду, вищий і, напевно, в кожусі, бо від ньогопахне кислою вовною, придивляється до мене в темряві, улесливобурмоче:—Хе-хе... Звиняйте, що побиспокоїли. Діло в нас до хазяєчкивашої... То якщо ви не проти...—А може, тату, нехай іншим разом,—втручається нижчий,мабуть, він і є Кирило.—Ідіть уже, йдіть, раз намірилися! —сердито гукає з хати Меланя.Заходимо разом. Старий, уздрівши, що перед ним не військовий, ачортибатьказна-що —так він на мене й подивився,—рішуче ступивдо лави, сів. А Кирило притулився плечем до одвірка й заховав кривуліву ногу за праву. Зодягнений він був гарно, по-парубоцькому:діжурка, хромові чоботи, навколо шиї полискував білий шовковийшарф, котрим було прикрито і смугляво, чисто виголено підборіддя.Кирило дивився собі під ноги, тому я не побачив його очей, «Божогоколодязя»...—То як, —лагідно мовив старший Личак, посміхаючись однієющокою, і я помітив, що Меланя здригнулася,—довго ми будемо зтобою, невістко, у хто-кого-перетягне гратися?Меланя ледь помітно повела плечем.—Ні. Недовго. Бо я скоро піду звідси.—Світ за очі? —поцікавився старий.—Світ за очі.—Угу... Ну, це ми ще побачимо.—А то що? —Меланя випросталась і визивно випнула груди.—Та нічого...—Старий дивився на неї, схиливши голову на плече іприскаливши око.—Кажу, мати плаче день і ніч, дитина оно (прицьому він кивнув на Кирила, а Меланя презирливо посміхнулась) як уводу опущена ходить... Тобі як —всьоровно?—Треба булоб тоді шанувать, як я вас усіх шанувала.322 —И... И... А то ми тебе не шанували! —скривився старий.—Малоне чукикали.Меланя примружила очі.—Я вам, тату мій колишній, ніколи не хотіла лихого. Ну теперскажу... Якби вас на тому світі так чукикало, як ваша дитина мене —на цьому...Ліва Кирилова нога випорснула з-за правої. Він зніяковілокахикнув і знову заховав її.—Спасибі тобі, дочко, й на цьому,—єхидно мовив Личак інизенько вклонився.—Батько, старий шкарбун, усе стерпить... На тевін батько... Та навіщо ти мою дитину славиш ні за що?—А-а, ні за що! —вигукнула Меланя, швидко тремтячимипальцями розстібаючи кофточку.—А оце бачили? Ні? Так подивіться!Тріснув ліфчик, я на одну лиш мить побачив Меланині груди, рябіод великих чорних синців, і одвернувся.—И... И...—перехнябив губи Личак.—І тобі ото не стидко й небридко показувати старому чоловікові солдатські щипаки? Думаєш,люди,не знають, що в тебе як ніч, то й нові квартиранти?—Забирайтеся звідси,—тихо промовила Меланя і вказала на двері.—Пішли, тату,—сердито буркнув Кирило.—Безстра-амниця,—уже з сіней, надіваючи шапку, скигливстарий. —Мало їй солдатні, так вона що її з дитиною злигалася...Розпутниця окаянна!...Про те, що сталося потім, я дізнався лише передсвітом,прокинувшись одважкого, як марення, сну. У вікна вже зазираластигла ранкова зоря, а в хаті стояв синюватий холодний морок. Я пригадав, що після останніх слів старого Личака в руках у менеякимось чином опинився молоток, котрим я трощив сіль, і я пожбуривйого у сіни наЛичаків голос. Ще чув, як під вікнами хтось стогнав,лаявся, гатив кулаками в рами. Потім хтось крикнув: «Ей, ви там! В чом дзєло? Ну-ка убірайцєсь вон, не то подстрелю!» —і все стихло,ніби провалилося в безодню...Я спробував поворухнутися й застогнав.—Лежи, лежи,—зашепотіла Меланя, нахиляючись до мене злежанки, і поклала на голову щось холодне.—Болить? Що в тебеболить, га?У мене боліло все: скроні, плечі, груди...—Лишенько, як ти вчора розходився!.. Зроду б не подумала, що титакий одчаюга! Ну? —Меланя тихенько засміялась —біла, у нічнійсорочці, як примара.—А бився... Матінко моя рідна! І кулаками, йногами, й головою... І кричав не своїм гласом! А в кулаці була сіль...—Де вони ділися? —спитав я, прислухаючись до власного голосу,котрий здавався мені чужим.323 —Пішли. Ти їх випхав і двері засунув! Тоді довго плакав, рвався вмене з рук... Доки заснув.—І спитала обережно:—Це в тебе що —хвороба така?—Хтозна...—Ти їх не бійся. Сьогодні вони будуть як святі й тебе не займуть.От побачиш.Ну, спи, ще рано.Я дивився в стелю, що з кожною хвилею синішала, вищала, ідумав: «Піду з цієї хати. Сьогодні ж. Шукатиму радистів...»І швидко заснув.

Глава IV


Мені примарилася повінь, котру я запам’ятав ще змалечку,напевне, тому, що в той день —останній день мого дитинства —зійшла з дому моя мама, чи, може, тому, що бабуся часто розказувалапро те «страховіття» якимось здавленим шепотом, а скінчивширозповідь, ревно хрестилася до ікони й просила: «Одверни нас господий заступи...»...Вода стояла на луках, скільки бачило око —від одиноких сосенна піщаній горі й аж до млина, що завмер на некошеному ще Басовому острові, здіймаючи над рівноводдям чорнийширокораменний хрест. У повені походжали лелеки —так повільно,ніби плавали, вода сягала їм попід груди, і в ній було видно їхнічервоні ноги та м’яке шовкове грайво молодих отав.Потім лелекам стало глибоко, і вони злетіли. А копички сіна, щостояли досі нерухомо, спливли й, поволі обертаючися., як у тихійзавороті, рушили назустріч одна одній, штовхаючись пухкими бокамиі розминаючись, мов живі...—Вода-а!..—полинуло над селом посеред млявої спекотної тиші, йлуна з-поміж верболозів, залитих повінню, глухо, моторошнопростогнала:—А-а-а...На церкві ударили в дзвони.Бем... бем... бем...Де вони взялися? Адже їх давно познімали... Я пам’ятаю, як вонипадали, перевертаючись у повітрі, мов велетенські підстрелені птахи,прощально бемкали на льоту, вгрузали вінцями глибоко в землю ініміли...Бем... бем... бем...«О, чуєш, чуєш?..»Хто це? А, то бабуся...324 На косогір’я висипали люди з усіх кутків села: Троєщини,М’ятинців, Перечатного... Вони стояли мовчки, притиснувши догрудей немовлят, а в кого їх не було —руки.Над повінню кружляли лелеки, виструнчивши стрілами довгічервоні ноги, і бемкали дзвони.Чоловіки, похнюпивши голови, мовчки пішли в воду. Спершу брелипо литки, затим по коліна, а незабаром вода стала їм ледь не по груди.Я знав їх, здається, ще з пелюшок...Оно дядько Биб, мовчкуватий вайло, перший на селі молотник ікосар, пильщик і бондар, аяк вітер «зручний», то ще й мірошник. Вінзавжди пиляв у парі з моїм татом довгою дворучною пилкою, стоячивнизу, тому його густі, здивовано настовбурчені брови завжди були втирсі, а руки та одежа, як і в тата, пахли березовим солодом.Випиваючи в нас неділі ради чи на якісь там свята, дядько Биб казав,було, татові: «Я тобі, Дем’яне, неба прихилив биб, якби дістав, такийти мені... приятний!»А оно дядько Марко-Накат-Його-Бог у своїй вічній вилинялій наплечах сорочці з твердим од задубенілого поту коміром. Я той комірдобре знаю, бо Марко щовечора ходив до нас на посиденьки абостригтися, і тато, обчикриживши його «під покришку» танадивившись на той череп’яний комір, казав: «Знімай, Марку,сорочину, хай баби виперуть, а мою надінеш». Дядько й не опиналисядовго. Бурмотіли тільки: «Та мені хоч би самий комір, бо, накат йогобог, шию вже так нарізав, що аж пече...»Дядько Марко був бовкуном 1 , і жінки —навіть моя мати, котра, якмені здавалося, завжди дивилася на людей трохи через плече,—жаліли його.А оно ще дядько Артем Грушка, славний у селі тим, що, везучи одродичів повну тачку грушок на крижалки 2 , ласував ними доти, докиїх лишилося «на два узварці», а коли батько спитав у нього, чому такмало привіз, одказав: «Хіба ж я знаю? Ну, виїв, мо’; з кубельце, а ті хто ‘на де... Мо’, розтрусилися дорогою. Бги-ги-ги...» Батько прилюднопобив його за те віжками, прихованими од колективізації,—такпобив, що Артем плакав, хоч був уже одружений і мав двоє дітей.Жінка втішала його, як дитину, а сусіди заявили провіжки головісільради, і їх конфіскували...Чоловіки оберемками складали сіно в човни й, перекинувшиланцюги-прив’язі через плече, волоком, уже попід руки в воді, тягли тічовни до берега. А божевільна баба Палазя (про неї казали: «На головуне зносить») з ріденьким сивим волоссям над верхньою губою та на 1 Б о в к у н —старий холостяк (полт.).2 К р и ж а л к и —нарізані сушені фрукти (полт.).325 підборідді, вешталася поміж людьми на косогір’ ї і, сварячиськоцюрбуватим пальцем в обличчя кожному, скреготала по-сорочачому: «А я що казала? Випущу півня, випущу півня! Не вірили?Тепер дивіться, хай вам повилазить! Киш-киш-киш... Неси жарину!Галька, Івана, Карпа —спали вражину, спали вражину! Киш!»Копиці одна по одній спалахнули й посунули на село. і вже над нимкружляли не лелеки, а червоно-гарячий півень з жариною у дзьобі...«А-а...—тіпалася од реготу Палазя.—Всі щезнете, всі слизнете!»Бем... бем... бем...Аж ось повінь підступила й до нашої хати. Я чув, як вона смокталапризьбу, солодко, з хижим присьорбом, як булькали у воду шматкиглини од глухої стіни, а бджоли в акації тягли з жовтого цвітусолодкуюшицю і, напившись, обважнілі, теж падали у воду, мов хрущі,хапалися лайками за стебельця сіна, та ненадовго: повінь поглинали їхабо крутила в брудній піні й несла геть.«Одверни господи й заступи...» —благала бабуся шепотом.—Та-ату! —закричав я так голосно, аж прокинувся на мить іподумав: «Це сон... сон».«Клич, клич! —просила бабуся.—Може, хоч тебе послухають...»І тут взялася звідкись мама —в чорній, напущеній на лоба хустці йз жовтими розпушеними косами на грудях.«Еге ж,—сказала вона, дивлячись на бабусю звисока і черезплече,—тепер кличте, хоч розірвіться! У-у... Іроди! Зав’язали мені світсвоїм арештантом, теперечки рюмсаєте? «Клич...» Прокляті! Казала:мовчи, скам’яній, ні пари з уст —послухав?! Р-розумаки, бодай випощезли! Піду... На шахти, в Харків, в Алма-Ату... Я ще жить хочу,жить! Ха! Мені ще, слава богу, не п’ятдесят, а двадцять п’ять!» —ікинулася вибирати зі скрині своє манаття: сорочки, кофти, сукні,намиста...«А дитина? —заплакала бабуся.—Схаменися, дочко, що тиробиш?»«И... И... —косорото посміхнувся старий Личак.—Од живого,теплого чоловіка йде, безстра-амниця!..»Бем... бем... бем...—Та-ату! —закричав я і враз побачив його.Він стояв під берестком, що ріс посеред нашого двору,притулившись до нього широкими плечима та склавши руки нагрудях, і дивився на повінь байдужими, напівзаплющеними очима —там слалися чорні над прозорим розливом дими і гоготіло полум’я.—Тату!Я міцно обняв його ногу і, терпнучи од жаху, відчув, що вонатверда, холодна й негнучка...326 —О рятуйте, що з тобою! —застогнав хтось знайомим мені голосомтак близько, що я затремтів і повільно, ніби виринаючи з холодноїбезодні, прокинувся.Наді мною схилилася Меланя. В очах у неї холонув переляк.—Чого ти плачеш, га? Болить? Ай, ну навіщо ти ото ліз не в своєділо! Вони погавкали та й пішли б... А тепер —що мені з тобоюробити?..Коли я, вже одягнений, з млосними дрижаками в ногах, подякував Мелані за постій і сказав, що піду собі, вона поцілувала мене в лоб ісплакнула.—Куди ж ти оце подасися, рибочко моя хворенька, блідесенька?..—До червоноармійців,—сказав я, одвертаючись,—Тут у менезнайомі є.—А... Ну, дивись. Жалко тільки... Так гарно мені з тобою було...наче братика придбала. Картоплю пекли... Ге ж, весело було? —ізам’ялася,забігала очима .сюди-туди.—А якщо хочеш, тозоставайся...І хоч Меланя плакала, я відчував, що вона радітиме, коли я піду.—Прощавайте,—сказав, уже тримаючись за клямку, і спробувавусміхнутися, але не зміг: щось незнайоме досі, холодне й байдуже, яктатові очі уві сні, не дало мені того зробити, то тільки губи скривив.—А Личакам краще б ви не одчиняли...Меланя швидко закивала головою, втираючи сльози.Уже сходячи вуличкою згори і тримаючись за тин, щоб не впасти, япочув, як вона весело —ніби й не плакала тільки що! —гукала досусідки:—Галю, приходь увечері, на патефоні пограємо!Я розумів, що те запрошення стосувалося більше Галинихпостояльців, котрі саме вийшли за поріг покурити в розстебнутих аждо пазухи гімнастьорках та в бушлатах наопашки.—Глядзі, Грішаня, свірісцьолка вон какая бландзіністая...—сказавдо молоденького рум’янощокого солдатика довгий, як жердина,веселоротий сержант.—Схадзів би к нєй на пацефон, а?..«Солдатик тільки сором’язливо посміхнувся на те.—А чо? Мо-ожна...—мружачись від диму з цигарки, докинувтретій.—В неї там учора ввечері давали увертюру, так сержантпрогнав. Скажеш, ти виручив, то давай, сусідко, шильце за мильце...У-га-га.І весь гурт зареготів.

Глава V


Коли Меланина хата сховалася за іншими, я відчув уже знайомиймені за два роки блукань огидний солодкуватий щем у грудях, а якзгадав оте ніжне Меланине «рибочка моя хворенька, блідесенька», тоаж похлинувся, аж писнув од жалю до себе —тоненько, по-мишачому, і злякано озирнувся, чи ніхто хоч не чув... Відсорому тогостало легше, прийшла на пам’ять порада веселого безногого діда впроваллі перед тим, як літак прилетів удруге.«Ти тільки, малий, не дуже слухай отих жалільників усяких.Жаліють —ну й нехай собі жаліють, кому язик не болить. А ти своєзнай: упав, підвівся і знову скачи. Робіте, як казав Ісус Христос, те,що піп каже, та не робіте того, що піп робить... Сам жалій скількихочеш і кого забагнеться, а себе —цур! Бо як почнеш себе жаліти, тоне людина з тебе вийде, а казна-що —кваша, нюня, солопій,розтапша! О... І те затям: великий жалібник суть великий брехун іфарисей».«Хто це —фарисеї?» —спитав я, бо чув таке слово вперше.«Кажу ж тобі: брехуни»,—сердито буркнув дід. То були останні йогослова... А згодом я переконався, що дід казав правду. Якось в одномуселі, голодний і зморений, підійшов до першого-ліпшого двору щосьвипросити. Біля хати, над обгородженою очеретом пасікою, гулибджоли, брязкав ланцюгом пес за ворітьми, під повіткою хтось, видно,теслярував, бо чути було рубанок, а коло тину на ослінчику сиділаряба згорблена тіточка і пасла курчат. Вислухавши мою примовку про «теплий куліш», вона сумовито посміхнулася, схилила набік маленькуящірячу голову, наче хотіла сказати: «А ку-ку, мої гулі!» —і сталарозпитувати, чому, як та коли зостався я «без татуся й мамусі, як табилиночка в полі». Жалібних приказок вона знала багацько, тулила їхмайже до кожного слова і вимовляла з такою насолодою, ніби співаланайулюбленішої пісні.«І-і-і... моя ж ти кровиночка безпритульненька, безталанненька... І-і-і... Боже ж мій, Боже, тринадцятерко годочків прожило, а вкусило задвадцять... І-і-і... куди ж ти, господи наш милосердний, дивишся, щоне зглянешся...»Я вже мало не плакав —так мене розібрало від її слів, а вона,помітивши те, аж зраділа ніби, аж запишалася та і собі напустила наочі туманцю і вже несла до них пелену рясної квітчастої спідниці, аленараз хутко підхопилася й закричала, вишкіряючи дрібні жовті зуби:«А щоб ти була здохла, зануда проклята-окаянна-анахтемська!Альга-льга-льга-а-а... І-і, щоб тобі добра не стало!»«Що там?» —обізвався з двору чоловік.328 «Курча сорока взяла».«А хіба я не казав: роззява»,—байдуже мовив дядько і зновузашаркав рубанком.«Якби ж не лазила тут старчва всяка...—пробурчала жінка, але,похопившись, голосно сказала: —Немає у нас чого тобі дати. Гарбузасирого волоського є половинка, та де ж ти його звариш. Зайди кращеось по сусідству до попа, той подасть. Тільки скажи, що тихрещений...»Попові, напевно, байдуже було, хрещений я чи не хрещений. Вінвиніс окраєць житнього плескача, розрізаний навпіл і перекладенийхолодною яєчнею, й запитав, у кого я що був.Я сказав.«Ха! —реготнув піп.—Знайшов у кого просити. Вони ще змолодуг…ноїди! —Хвацько, як то роблять парубки, одкинув полу заношеногопідрясника, дістав з кишені пом’ яту, видно, вже давно скрученуцигарку і, прислинивши її, закурив.—То ти, значить, яко наг, якоблаг, яко нєт нічого? Угу... Ну, якщо будеш у наших краях іще колись,заходь прямо до мене. Нощ-полнощ —нагодую, притулю десь, чогож...»Потім, ідучи попід тинами, я чув, як баби говорили про нього вгурті: «Хіба це батюшка? Осьо тьху! Махає кадилом, як шаблею...»Місяців за чотири, взимку, я знову потрапив у те село, однак попавже не застав: німці вбили його за віщось, а на місці хати стримів ізснігу лише чорний обмерзлий димар...Посеред майдану, де мене позату ніч лишили радисти, я зупинився,не знаючи, куди його податися. Надворі стояла перша провеснянавідлига, дзвінко цвірінькали горобці в садках та дерезі, густо, сіро, якузимку листя на дубі, обліпивши гілля, а коли з-за хмар на митьпрозирало сонце, заходжувалися дзянкотливо жирувати в калюжах,оббризкуючи один одного крильцями. Сям і там попід ворітьмигралися діти, теж весело, як горобці; військові траплялися рідко, та йті були якісь мляві, по-дядьківськи лапкуваті —схоже, обозники.Я блукав по селу майже до самого вечора, однак хати з антенамитак і не знайшов.—А по ярку туди далі не ходив? —запитав у мене пристаркуватийуже солдат, довідавшись, кого я шукаю. Він був зодягнений у всевійськове, хоча й ношене, але в чорній вилинялій шапці, нацупленійна вуха, і в побитих домашніх чоботях.—Там стоять котрісь.Я пішов ярком у той бік, куди показав солдат і звідки найчутнішедолинав перекатистий гуркіт. Стежка поміж густими чагарями булавузька й покручена, як заячий слід. Мені спочатку навіть здалося, щокружляю на одному місці. Але незабаром чагарі порідшали, попередув глибокому видолинку замаячило десятків зо два хаток. Над одною з 329 них я розгледів блискучі проти західного сонця шпилі антен і такзрадів, що хотів уже бігти, та враз укляк на місці.—Х-ха! —вихопилося в моне мимоволі, а волосся під шапкою нібиаж зашаруділо: просто переді мною, на просторій галявині, врившисьзвернутими набік гарматами в сніг, стояло чотири танки, а поруч нихвиглядав з намету товстий свіжотесаний стовпчик у чорномутанкістському шоломі... На шоломі стояв гайворон і вискубував знього біле ганчір’я.—Киш! —крикнув я, та крику не вийшло, тільки засичав.Гайворон повернув голову в мій бік, крякнув, ударив крильми обшолом, що в нього аж поворозки зателіпалися, й влетів.Ледве переставляючи обважнілі ноги, я підійшов до стовпця. Надощечці, прибитій під шоломом, було написано рудим мазутом:«Вечная память героям-танкистам ст. л-ту Козаренко». серж.Файзулину, Ситник, ряд. Марчук, Ласкину, Кановец и 3-м неизвестн.1.І. 44 г.».Я обійшов навколо танків. Від них ще пахло горілим залізом, люкибули відчинені —з чорних отворів тягло холодом і ще якимосьмоторошно солодкуватим духом, од якого мені стали ввіччю і покійнабабуся, жовта, видовжена аж на два столи, і хлопчик з гостренькимносиком, і веселий дідусь, котрого люди закопували вранці посередбур’ янів над проваллям, а я все лазив рачки по вологих від нічноготуману закапелках та шукав навіщось йогодерев’ яну ступку...Над танками кружляв гайворон, той самий, що я зігнав, і сердито,хрипко, немов дзьобаючи мене в голову, скрякував:—Крр... Крр...Наче проганяв мене... Зціпивши зуби, щоб не так тремтіти відхолоду в грудях, я побрів до хаток, де блищали антени. Мені було вжевсе одно, «мої» в тому хуторі стояли радисти чи не «мої» —аби швидшедо людей...Сонце було при заході, червоне, без проміння, тихе й сумне. Нанього раз по раз напливали чорненькі цятки далекої зграї. Напливуть,і зникнуть, і зникнуть —все в один бік: туди, де гуркотіло...Я оглянувся на танки: гайворон знову сидів на шоломі й скуб знього біле ганчір’я.Це було вже мені, було... І шолом на паколі, і дірки в ньому, і сонцезаходило точнісінько так —тихо, багряно, в трагічній самотині, тількизграї не летіли все в один та один бік...Я зі страхом відчуваю, як десь глибоко в душі зав’язується й ростевже знайомий, звіданий мною мулкий сум і втома від цьогопечального сонця та гайворонячих дітей на ньому, а ще від безсиллязбагнути, що коять дорослі. Їхні стосунки завжди полишали в менілипучу, як павутина, нудьгу,—може, тому мене так вабило до людей,330 світлих, простих, зрозумілих людей, у чиїх вчинках я бачив відповідьна запитання: «Навіщо?»«Ходи, Харитоне, дивися, та не все до серця бери,—радив менінемічний дідусь по той бік Дніпра.—Одвертайся, тікай, якщо нікудиодвернутися буде, бо такого набачишся, що й сам себе згубиш...Згадуй щось своє, дитиняче, хороше, що з тобою було колись,—от ізабуватимеш лихе».Хороше... Якби ж то воно було!—Крр...—сито, вдоволено крякнув гайворон позаду.І знову постав переді мною той захід сонця, той пробитий у кількохмісцях шолом і новенька гімнастьорка, вона лопотіла на вітрі, нібипрагла знятися й полетіти в примеркле вечорове небо...Я дочував тоді в невеличкому хуторі, запрудженому німецькимимотоциклістами. В кожному дворі попід стінами хат і хлівців стоялопо три, а то й по чотири мотоцикли з колясками та затягнутими вбрезентові чохли кулеметами. Не було їх тільки біля одної хати —низенької, обшарпаної, в котрій жила, як мені сказали, «безпала Ленка». Ні грядок, ні садка, ні хоча б куща бузини навколо —пустир,вигорілі молочаї та кашка. Під призьбою врівні з вікнами росла стара,аж червона кропива, а в хаті було сморідно й брудно: стіни голі, рябіод мушиних крапочок, по кутках гойдалися сірі важкі од пилюгикапшуки в павутини, лише над примісткою, вичовганою до дощаногоблиску, висів старий поруділий рушник з вигаптуваним чорниминитками похмурим написом: «Под Хрестом моя могила на хресте моялюбов».Ленка прийняла мене на ночівлю в хатину з розваленою грубою, щетут стояв трухлий теслярський верстак, на котрому, либонь, давновже не столярували, й точило, а маленьке перехняблене віконце присамій землі заросло пилом і павутиною так, що ледь сіріло в пітьмі.«Їсти не дам, у самої нічого», —сказала Ленка (від неї тхнулобуряківкою) і хотіла зачинити за мною дворі, але вони не зачинилися,бо вгрузли низом у долівку.Потім вона пила з пляшки, їла чищені жовтяки, умочаючи їх у сіль,висипану просто на стіл, хрипко сміялася сама собі, лаялася,перекривляла когось, а навтішавшись таким чином, завела жалібноїпісні про молодого коногона, розчулилася, заплакала й сказала:«Ей ти, вишкварок! Іди попоїж».Я відповів, що не голоден.«Гидуєш, пранець? Ти ба, яке пхе... А я, щоб ти знав, чистіша завсіх отут у селі хазяйок. Думаєш, я зроду каліка? Дзуськи! Я до війнишахтьоркою була, плитовою. Я однією рукою гружоний вагонперекидала, щоб ти знав, доки пальців не прищикнуло. І кавалерівімєла —закачаєся! А плаття носила... Тут зроду-віку ніхто таких неносив: маркізетові, наскрізь просвічувалися!»331 Вона зітхнула, кинула пляшку під лаву і заспівала слабенькимхрипким голосом:Ночка-х тьомна, тьомная-х,Ночка тьомная-х, тьомная,Освіщають хвонаря...Я вже давно помітив, що дорослі люблять розказувати мені своїгризоти і всякі незлагоди —наче сміття у драний кошик висипали,зовсім не турбуючись, навіщо мені все те знати... А розказавши,ставалося, веселішали, оновлялись ніби: «Ну от, наче аж полегшало...»Сонце заглянуло в хатинне віконце, яке запливло червоною гущею,кинуло на вибоїсту долівку холодний промінь західної заграви. Підверстаком зашаруділи й запищали миші —билися, певно, за якусьпоживку. Ленка знову захлипала і захрумчала огірком —я ще ніколине бачив, щоб людина їла і плакала... «П’яна вона,—подумалосямені,—краще б піти звідси. Та куди подінуся проти ночі?..» —і почавумощуватися на верстаку.Надворі, десь поблизу, задиркотів мотоцикл, чахнув під вікнами ізмовк, а слідом за тим до хати увійшло двоє німців —в касках, завтоматами на грудях, у пожмаканих, смугастих од пилюки френчах.Ленка хутко змела зі столу недогризки просто додолу, поляпаладолонею по лаві коло себе і, блазнювато посміхаючись, промимрила:«Проходьте, пани, ком-цурік, зеце зі зіх коло панянки!..»Німці щось сердито заджеркотіли між собою, зазирнули в хатину,але не побачили мене зі світла, тільки гидливо поморщилися. Потімодин з них підійшов до віника, що стояв біля ночі, пошпурив йогочоботом насеред хати і показав Ленці, щоб замела, а другий, зперебинтованою лівицею —з рукава виглядала тільки кругла бруднакуделя, просотана кров’ ю,—вибив автоматом дві горішні шибки увікні, сів на лаву і обережно поклав на стіл поранену руку. Він був щезовсім молоденький, років на чотири старший за мене, й озирався похаті здивовано-запитливими очима загнаного цуценяти.«А що, болить рученька, котуню? —підсіла до нього з віником Ленка.—От бач, яке лихо... Руський Іван пух-пух, а тепер болить... Тож добре, що не осюди (вона потицькала пальцем себе в лоб), а якбитуди —аухвідерзейн! Га? Ти хоч трошки по-нашому кумекаєш чизовсім ні бум-бум?»Німець розстебнув кітель на грудях, обережно вклав туди бруднукуделю, потім нахилився до Ленки і здоровою рукою навідмаш ударивїї по обличчю. Вона випустила віник, притулила до щоки скаліченудолоню і сказала: «Дурень ненормальний із сватівської психіатрички.Я тобі, вилупкові, в матері годжуся, а ти... курдупель нещасний.Попався б ти мені в шахті... Собака!»332 Вона стояла посеред хати, випроставшись —висока, не по-жіночому крутоплеча, і я повірив тої миті, що Ленка й справдіздужала колись перекинути вагонетку одною рукою.«Verfluchte Schwein!..»1 —бурмотів німець, приколисуючи пораненуруку.Ленка накинула хустку і, не обертаючись до мене, сказала:«Вискакуй через сінешні двері, бо це такі нелюди, що вб’ють, якзнайдуть».«Reite dich ode rich frasse dich! Weg! Verfluchte!»2 —закричавнімець, подумавши, либонь, що вона його й досі лає, і вхопив автомат.В цей час до хати увійшов другий, несучи оберемок пляшок і дваранці за плечима.«Los, los!» —крикнув весело, блиснувши золотим зубом, ізамахнувся на Ленку ногою, але не вдарив: не з руки було.Я вислизнув у сіни. Слідом за мною, зігнувшись і тримаючисьобома руками за груди, вийшла Ленка.«Дулом ширнув, гад,—сказала, всміхаючись так, як це роблятьчоловіки, коли в них щось болить, і завернула за хату.—Ходімпересидимо десь, може, вони перелаються та й виїдуть...»Проте німці, схоже, й не думали виїжджати, Не догукавшись Лени («Matka! Matka!»), вони самі витягли з колодязя води, роздяглисядогола й, крякаючи по-вутячому, стали митися просто посеред двору.Надвечір до них прийшли гості —мотоциклісти з інших дворів, тежз пляшками (прислухаючись до розмови, я зрозумів по окремих,знайомихмені словах, що ці двоє були на передовій, тепер їх вітали зщасливим поверненням), і почалася п’ янка —крик, свист, пісні, звибитих шибок цмолився сигаретний дим.Незабаром уся компанія висипала надвір. Чути було: сперечалися,хто кращий стрілець —Горст чи Фрідріх. Поранений виніс із хатиякийсь пакунок і кинув на землю, сказавши: «Das ist unsere Trophäe»3.Німці замовкли, присіли навпочіпки навколо пакунка і разом дикоревнули:«Bravo, Friedrich!»4 «Das ist aber fein!»5 «Ein Moment, ein Moment!..»6 Один з них метнувся до хати, виніс дерев’ яну лопату, що хлібсаджать, і всі гуртом, порегочуючи, заходилися щось майструвати.1 Проклята свиня!2 Замовч, а то гірше буде! Геть! Проклята!3 Це наш трофей.4 Браво, Фрідріх!5 Оце здорово!6 Одну хвилинку, одну хвилинку!..333 «Що вони затівають?» —спитала Ленка, що досі сиділа мовчки інерухомими очима дивилася перед собою.«Мірятимуться, хто краще стріляє»,—сказав я.«Попався б ти мені в шахті,—пробурмотіла вона, розтираючигруди,—я б тебе...»І вимовила таку сороміцьку .кару... Такої я ще не чув.Тим часом німці закінчили майструвати. Той, що виносив лопату,низенький, вислогузий, як качка, підвівся з землі й під загальнийрегіт поставив поруч себе опудало в новенькій, з кількома орденаминад кишеньками, гімнастьорці, перехрещеній портупеями, та зпланшетом через плече.«Achtung!»1 —вигукнув він і, вихопивши руку з-за спини, спритно,як циркач, надів на опудало рубчастий танкістський шолом.Компанія заляпала йому в долоні, рушила пріч від хати
. Попереду,піднявши опудало високо над головами, мов плащаницю, йшовнизенький і рахував кроки:«Einundzwanzig, zweiundzwanzig, dreiundzwanzig… genug?»2.«Also gut»3.Сонце, торкнувшись землі, швидко ущерблялося знизу, нібипідтавало. І на його тлі, чітко окреслене, як жива людина, стоялопосеред бур’янів сумно розп’яття —танкіст... Гімнастьорка ледьпомітно тріпотіла на тихому призахідному вітрі, багрянилося небо, атам, де був Дніпро, за селом, гуркотів фронт.Першим стріляв поранений —з трофейного ТТ. Він довго цілився,виставивши ногу далеко вперед і одкинувши голову (видно, так йогоколись навчили), але ні разу не влучив. З нього сміялися, вмовлялипередати зброю іншому. Тоді він розсердився, пошпурив пістолетдалеко в бур’яни і, вхопивши автомат, лаючись, одноруч стріляв порозп’ятті доти, доки не зробив з нього решета. Потім вонопохитнулося і впало. Німці перестали сміятися і дивилися напораненого з якимось острахом.На стрілянину з ближніх хат повиходили люди і мовчкиспостерігали ту розвагу, а Ленка, коли опудало впало, схилила головуна руки й заплакала.Ми сиділи в бур’ яні до самого ранку. Ніч була суха і тепла, як передгрозою. Тихо мерехтіли зорі, на полини опускалася червона при світлізаграви павутина —починалося бабине літо,—а на Дніпрі чи вжедесь ближче, по сей бік, невлад били гармати, і низько над землеюзринали далекі ракети.1 Увага!2 Двадцять один, двадцять два, двадцять три… Досить?3 Гаразд.334 Ленка спала, підмостивши під голову зібгану хустку, тихо стогналауві сні, схлипувала, бурмотіла всякі негарні слова та погрози, а ядивився на заграву —мені здавалося, що вона регоче й витанцьовує,як божевільна баба Палазя в неділю біля сільбуду,—і почував такучорну, всевладну нудьгу від своєї самотини та страху переднавколишньою тишею (село ніби вмерло), що не спроможний бувповорухнутися і терп. Таке бувало зі мною і раніше, коли бабусярозказувала темними глухими вечорами про повінь, а ще коли накладовищі плакав пугач або вила на чиємусь дворищі собака. Бабусяніколи не проминала сказати: «Ото як угору виє —на пожежу, а як уземлю —на похорон». Я намагався уявити собі, які в собаки очі, коливона виє, але не міг і питався бабусю.«Смутні, дитино, бог з ними,—одказувала вона і крадькомахрестила мене. —Спи. Абодумай краще, в що б ти завтра погрався...»Згодом мені не раз випадало , лишатися одному в степу десь —тільки місяць, солома та мишача біготня попід ногами або й по ногах —чи то в лункій, покинутій хазяїнами хаті; мене часто били,принижували до сліз, але так боляче самотньо, як тоді посередбур’ янів, мені ще ніколи не було. Ніби отруївся я тою ніччю...У хуторі мені вже геть споночіло. Я дійшов до великої о двохдимарях та на двоє дверей хати, над котрою здіймалися вгорутьмяно-блискучі щогли антен, і став коло хвіртки. За тином чорнівсадок, у ньому тихо по-весняному шушукалося чорне гілля (з ярка відпогорілих танків тяг вітерець), пахло мокрими вишнями інескошеними з осені бур’ янами.Біля перших дверей —вони були відчинені в сіни —хтось курив ітихо покашлював. Потім покликав:—Заходьте, хто там...Я впізнав голос Калюжного і, ледве пересуваючи ноги, підійшовближче. Калюжний нахилився, придивляючись:—Харитон Дем’янович...Він сказав це так лагідно, зраділо, усміхнено і... по-татовому, що я,не відаючи й сам, як воно зі мною сталося, уткнувся йому обличчям врозстебнуту на грудях шинелю і заплакав:—Ну от...—легенько притискаючи мою голову до себе, бурмотівлистоноша.—Такий веселий хлопчина, і на тобі... Ну, ну... Нічого... Цебуває і з нами, грішними.

Глава VI


Першим, кого я побачив, переступивши поріг, був Стоволос. Вінсидів на низенькому ослінчику за таким же низеньким круглимстоликом і їв гарбузову кашу квітчастою дерев’яною ложкою —комір 335 гімнастьорки розстебнутий, реміняка та портупеї попущені, ніби не їв,а тесав чи молотникував.У печі, розмальованій по комину густою синькою, топилося. Біляприпічка поралася жінка —низенька, сива, з опалими до підборіддяпухлими щоками. В другій кімнаті—двері до неї було відчиненонавстіж —з навушниками на скронях сидів Котя і тихо, але чіткоговорив у мікрофон, тримаючи його па відстані.—«Береза», я «Трава»... «Береза», я «Трава»... Як чуєте мене? Я «Трава», прийом...Долівка в обох кімнатах була товсто потрушена мідно-жовтоюгречаною соломою, вікназавішені цупкими, мабуть, недавновитканими ряднами в чорну та червону смужку, стіни білі, рівнопідведені знизу зеленою глиною,—чисто, затишно, храмно; давно вжене траплялося мені бувати в таких хатах.Калюжний легенько підштовхнув мене в спину, як і тоді, намайдані, й сказав:—Проходь, не бійся.Я зняв шапку, тихо поздоровкався, проте з місця не зрушив: тут,біля порога, в тіні, хоч не видно, що зарюмсався...Стоволос обернувся і, певно, не впізнавши мене, байдуже кивнув;Котя привітно блиснув зубамий знову припав до мікрофона:—«Береза», я «Трава»...—Це той? —роздивляючись на мене, спитала у Калюжного сиважінка. Очі в неї волого блищали від полум’я в печі, а щоки були дужебліді, хворобливо опадисті.Стоволос поклав ложку, теж пильно скоса глянув на мене, потім,суворіше,—на Калюжного (я похапливо натяг шапку) і мовив дожінки, лагідно, навіть улесливо всміхаючись:—Спасибі, ненько. Не каша —мед.—І нахилився до її руки, щобпоцілувати, але вона вивільнила свої пухленькі пальці з його довгих і,напевно, чіпких, сколошкала йому хвилясту русяву чуприну й сказала:—Ну, ну, годі лащитися... Ступай роби своє...Стоволос таки влучив поцілувати її в зап’ястя, швидко вийшов удругу кімнату й заговорив з Котею.—Не чути? •—Погано. Як з того світу. Забивають, чорти...—Давай спробуємо ще.Калюжний скинув з мене шапку, обняв за плечі, притискаючищокою до холодного шинельного ґудзика.—То приймете хлопчину, Кіндратівно?—Чом не прийняти.—Жінка підійшла до мене, поторкалапальцями за чуб (від неї гаряче пахло пічним полум’ям).—Тільки дейого спати покласти? Хіба з Катериною, на печі?..—І засміялася.—Тияк, смирний парубок чи не дуже? Не залоскочеш мені дівку?336 Я спромігся лише всміхнутись на те, але усмішка вийшла, мабуть,кепська, бо жінка відвела очі вбік, щоки їй здригнулися й опали нібище нижче.—Ну, ну, не обижайся. Я шуткую. Стягай лишень свій лапсердакта сідай до гарбузянки, а я тим часом нагрію тобі окропу. Ти ж,либонь, давно мився?Я промимрив, що був недавно в прожарці, але не помився: на менеяк стороннього не вистачило води. Однак пояснення це було схожедужче на брехню, аніж на правду. Я розсердився сам на себе йсказав, як було:—Торік восени.Хазяйка тихо, майже нечутно зареготала:—Давненько, сказати б...Доки я мулявся біля каші —якби хоч не той Стоволос! —Калюжний уніс ізнадвору цеберку води, в котрій плавало вишневелистя та крижинки, хазяйка налила нею великий чавун (кригавидзвонювала об його вінця) й посунула в піч. Потім вони вдвохвитягли з-під лави широкі дерев’ яні ночви, пошепки перемовляючись,у що б мене переодягнути, а Котя все кликав та й кликав:—«Береза», я «Трава»... Як чуєте мене, «Береза»?..Прийом, прийом...Каша й справді була як мед, солодка та запашна. Відчуваючи насобі допитливі хазяйчині погляди, я спочатку їв повільно, набирав уложку тільки під один бочок, тоді нахилився нижче, аби заховати очі,і вже не їв, а тьопав, паленіючи від сорому, що не здатен стриматисебе: мені здавалося, що всі дивляться, як я похапки ковтаю, і від тогоя давився, кашляв,утирав сльози, а коли вишкріб дно, то ще довгосидів над порожньою мискою, не наважуючись підвести голову.Тим часом на мене ніхто не звертав уваги: хазяйка завішувалавеликою рядниною куток біля грубки,—там уже парували ночви,—Калюжний порпався у речовому мішку, дістаючи звідти махорку,мило, новеньку злежану білизну...Незабаром я хлюпався в ночвах, відчуваючи, як тіло має з кожноюмиттю легшає, приємно щемить і пахне чорним солдатським милом, аголова паморочиться, паморочиться... За рядниною блимав од парикаганець, хазяйка про щось півголосно гомоніла з Калюжним,шанобливо називаючи його Михайлом Васильовичем, від грубкипашіло теплом, а на ослінчику біля ночов лежала чиста, справжнябілизна... Груди мені стислися від думки, що міг би й не втрапитисюди, але я боявся радіти, бо вже примітив, що слідом за радістюназирці десь ходить лихо й очікує на мене...На печі, куди мене спровадила хазяйка, а Калюжний ще йпідсадив, посміхаючись і ніби жартома лоскотно обмацуючи мої сухіребра, було чисто, біло, як у маленькій світличці. Від коминів пахло 337 свіжою крейдою і сухими вишнями —на них стояли жаровні, вщертьнасипані сушкою. В маленьке кругле віконце, вмазане знадвору, ледьчутно, по-кошачому шкрябалася гілочка, й чути було, як гули дерева,наче там, за стіною, був не садок, а цілий ліс. Білизна не облягаламене, а халабудилася й пахла махоркою; тіло в ній здавалосямаленьким, тому я сам собі здався на хвилю ще дитиною, хоч давновже так не думав,—навіть ногами подригати закортіло, стелю дістатиабо вуха великим пальцем. «Ану ж дістань вушка, синок... Отак,отак... От і любий!» —це тато колись мене вчив.За комином у другій кімнаті продеренчала телефонна ручка.—Прийміть донесення від тридцять четвертого,—зморено сказав Стоволос і заходився диктувати, твердо вимовляючи кожну цифру.—Вісім, три, один... Чотириста два, шістсот сорок чотири... Повторюю...Що?! Відставить! Слухати треба уважніше! Повторюю...—А вашому старшенькому скільки? —гомоніла хазяйка до Калюжного.—Такий, як оцей хлопчина.—Як його звати —цього?—Харитон... Дем’янович. Принаймні він так рекомендується.Вони тихо засміялися.—А молодшому?—Не знаю... Приблизно три з половиною. Він народився вже безмене. А може, й не він, а вона...—Не чути?—Ні. Вже п’яте послав.Хазяйка зітхнула.—Нічого. Дасть бог, обізвуться...—і поквапливо додала:—Таки ж івітряно сьогодні, гуде, як на покрову.Я притис долоні до скронь, щоб затулитися од хатнього світла, йприпав лобом до віконця. В садку ворушилося чорне, як гадюччя,гілля, стьобало по туго напнутих дроти них розтяжках, що трималиантенну щоглу і тужно підпивали деревам; поміж низькимистовбурами яблунь та вишеньок тьмяно білів сніг, лиш де-не-де надкронами дерев миготіли зорі —дрібні, неспокійні, переляканіначебто...Почуття непевності, тривоги, очікування чогось страшного зновуохопило мене. Я з головою вкрився теплим колючим ряденцем, затисдолоні між коліньми —ця поза ще змалечку навівала мені затишок тараювання в думках —і став пригадувати свої давні радощі: як татоприніс колись із поля їжака і я качав його по хаті віником, бо він бувколючий; іншим разом знову ж таки тато вніс із грядки кавун у росі,й та роса стріляла по хаті гострими сонячними скалками, а татовсміхався (його зіниці трошки ховалися під верхні вії) і казав:«Це некавун, а королівська корона. Бач —сяє!..»338 А ще він любив мене стригти. Посадить посеред хати на високий,для мене ж змайстрований стілець, обгорне шию та плечінакрохмаленим рушником, що аж рипить —цьвах, цьвах, ножицямипоза вухом: «Не бійся, тато не вріже дитини, ні...» Цьвах, цьвах...«Отака та голівка кругленька, отака моя макітерка. А тепер давайбрехушку...» Цьвах, цьвах... «Дивися, мамо: точнісінько твої вушка —як пелюсточки. Аж сонечко просівають. А закрутка татова, одна. Ми,мамо, раз женитимемось... Так, сину? От і розумнички...»«У-у, розумаки, бодай ви пощезли!»Чому вона тоді так обзивала тата, за що? Адже раніше —я те ледьпам’ятаю —вона часто заходила до нього в комору, де він вечорамиплотникував при каганці, підв’язавши чуприну конопляноюмотузочкою, а я грався на пахучій тирсі та стружках, легко, мовкрило, клала йому на шию красиво зігнуту в лікті руку і, щестрункіша, ніж завжди, бо тяглася до нього навшпиньки, наказувала:«Поцілуй мене. Ще... Ще... Ну от, слава богу, хоч саманапросилася»,—ісміялась йому в очі.Тоді я хапав тата за ногу, горнувся до неї, пританцьовував іхтозна-чому голосно сміявся, а мама легенько, однак настирливовідштовхувала мене круглим холодним коліном і казала невдоволено,аж сердито: «Підожди, не з’їм твого тата. Родичі які...»Іноді ж з нею творилося щось незрозуміле мені й образливе: вонацілувала тата знехотя і маніжено приказувала: «Фу! Живицею від тебетхне, як від покійника, аж нудить. І потом... Фу!»Вона всміхалась, вимовляючи ці слова, але та посмішка завждинеприємно вражала мене, і було чомусь шкода батька. А він нахилявголову й казав тихо: «Не знаю, мені живиця пахне...»«Не любила вона його і все наше сімейство,—розказувала бабусядядькові Марку-Накат-Його-Бог після того, як тата не стало,—бонайдужче любила себе. Вони-бо, Коротьки, всі такої вдачі: умом невзяли, то хоч пихою надолужили. А тут, на лихо, ще й грамотизазнала, хоч поганенької —Дем’янко, бувало, вдень плотникує, аввечері їй книжки до вроків розжовує та в рот кладе... Він щодня вроботі та в роботі, а їй у любов побавитися кортить, як тій киціледачій. Вона і в подушки лягала, прости Господи, як та кицька: тосяк, то так потягнеться, позіхне. Тьху! Хоч би з дитиною колипогралася, лацюга, прости господи. Ну, тепер наживеться, до паризнайшла...—Бабуся нахилялася до дядькового вуха й швидко-швидкошепотіла щось, а він тільки бровами водив то вгору, то вниз.—Словом, як той казав: яке брело —таке й стріло. Ну, та Господь їйсуддя. Ходімо, Марочку, до хати, та вип’єш наливки, щоб йому тамлегко тикнулося, козакові...»Дядько Марко не відмовлявся. А випивши, довго сидів без шапкипід образами, мовчав, утирав очі рукавом і підморгував. Тоді бабуся 339 наливала йому ще, й він починав розказувати про тата повагом, міцнокладучи слово до слова. Може, тому його розповідь мені йзапам’яталася:«Якось-то косили ми з ним за проваллям. Він попереду —косар жебув лепський, на ять! —а я за ним, хоч теж не давав дядькам собіп’яти врізать... Косимо та й косимо. Вже й сонечко навзаходи стало,ось-ось землі торкнеться, а нам ще ручки гнать —краю не видно... Аждивлюсь: присів мій Дем’ян, косу покинув, балакає щось потихеньку.Підходжу —а він перепелячу пір’їну знайшов і роздивляється. Та такуже її голубить, так голубить пальцями, наче птахудрібну на долонітримає. Дивись, каже, Марку, пір’їна яка! Умреш, а руками такого незробиш. Звісно, кажу, то діло Боже. Про мене воно що? —пір’їна, та йгоді. А йому, бач, ні...»Потім дядько випивав ще трохи, ховав очі під долоню й казав: «Ех,Дем’ яне,Дем’яне, друг ти мій горький!..»Я любив ці тихі, лагідні розповіді про тата, чув їх від багатьохлюдей і часто думав собі: чому ж ніхто не заступився за нього? Однакспитати не наважувався, бабуся не воліла навіть згадувати «про таке»на людях, ще й пальцем насварилася: «Боже тебе борони! Чуй не чуй,бач не бач, а мовчи».Згодом, коли підріс і бабусі вже не стало, я таки наваживсяспитати, але мені відповіли незрозуміло: «Врем’я таке було, синок...»Вітер за круглим віконцем розбурхався вкрай; сад уже не гув, якраніше, а стогнав, і гілочка не шкрябалася, а дрібно цокотіла в чорнескельце, ніби знадвору хтось ізлякано кликав когось чи попереджавпро небезпеку: цок-цок-цок, цок-цок-цок...Я вже дрімав, коли в сінях грюкнули двері, що вели в другуполовину хати, й почулися дзвінкий дівчачий регіт та жвавиймолоденький басок:—Ступай, ступай, годі винашуваться!..І знову рипнули двері, хтось хрипко, нетверезо благав:—Ката! Ка-а-туша! Не ухаді, родная... Адной мінути без тебя немагу! Жізн ва-азмі, но не ухаді! Ката...—Ой, та ну вас, дядю, к монахам...—давилася реготом дівчина.—Геть, пустіть!Затим до хати, швидко причинивши за собою двері, ускочилидівчина й хлопець —невисокий, але ставний, з дитячими щеямочками на щоках. Дівчина сховала обличчя в долоні й сміялася, ябачив лише її густе розкошлане волосся, недбало заплетене в однукосу —товсту, пухнасту, такого кольору, як дим проти західногосонця,—з позолотою...—Катуша!..—шкреблося в сінях.—А-адну мінуточку...—Скільки тобі казано: щоб і ноги твоєї не було в цього архаровця!—розсердилася Кіндратівна й легенько ляснула дівчину долонею по 340 стегну. Та гнучко одсахнулася, війнувши спідничиною, зареготіла щедужче.—А ти? —хазяйка вигнула брови на хлопця.—Теж мені сторож...Хлопець весело грайнув ямками.—Хіба ж я винен? Кажу їй, ходім, а вона: «Як він чудно балакає!»Напився й лізе до неї цілуватися. Я не пускаю, а він: «Вазьмі мойогаліфе парадне з лампасами, шашку вазьмі, только пазволь...» І Тельнов, ординарець його, теж не пускає, а він: «Уйді, ти пока мойслуга, а не повелитель!...»Нарешті той, що лапкував у сінях, намацав клямку й, низьконахиляючись у дверях, увійшов до хати. Це був довготелесий, під самустелю, горбоносий капітан у синьому галіфе з широкимикавалерійськими лампасами. Брови йому зрослися над чорнимигострими очима в широку, як і лампаси, смужку, гімнастьоркарозхристана, аж погони за плечі з’їхали, й на грудях видно синюватийкосинець кучерявого, мов ягнячий смушок, волосся. Капітан спиравсяна шаблю в піхвах, похитувавсяй усміхався згори до всіх, показуючидовгі та жовті, як гарбузове насіння, зуби.—Катуша... Хазяєчка-мамаша! Вазьмі моя душа,—капітантицьнув себе кулаком у волосся на грудях, —только пазволь хатя биодин раз пацилавать дочь Катушу! Адин раз, гаварю! Ну? Пайми:завтра Дженджібаров пайдьот в бой, пагібнет, может бить, навєкі, ікоршун виклюєт єму пааследніє глаза... Пазволь, мамаша!Його захриплий від горілки гучний голос, що линув аж з-під стелі,розлягався по обох кімнатах, перекриваючи стогін вітру застінами,тріск рації й зморено-тривожне допитування Коті в когось далекого,невідомого:—Як чуєте мене, «Береза», як чуєте? Вас не виявляю, не виявляювас! Прийом...Стоволос швидко підійшов до капітана —туго підперезаний,стрункий, з тоненькою, ніби несправжньою зморшкою між бровами —й сказав різко, дивлячись йому в груди:—Ви заважаєте працювати, капітане. Прошу вас вийти.—Зачем так строго, старлей! —Дженджібаров похитнувся і хотівобняти Стоволоса, але той відхилився.—Повторюю...—Ну, єслі ти на принсіп, я тоже на принсіп! —скипів капітан і сівна лаву, простягнувши ноги ледь не насеред кімнати.—Вот так. Ненайду сафсем!—Я накажу вас... викинути!—Ревнуєш, да? —Дженжібаров поклав підборіддя на ефес шаблі йприскалив око.—Ревнуєш, да? Па-ані-маю... Ка-а-нешно! Ти самфчера целовал єйо в саду...341 Стоволос виструнчився, ступив крок до лави. Катя зойкнула, у Кіндратівни зблідли й затремтіли пухкі щоки, а хлопець Ваньконасупився.—Вийдіть, товаришу капітан,—примирливо мовив Калюжний.—Ви справді заважаєте.—Что? —здивувався Джеиджібаров.—Нікагда в жіз-ні не слушалприказаній... єфрейтора!В другій кімнаті цокнули об стіл навушники, і за мить біля Дженджібарова опинився Котя
. Він пригладив обома руками густийлискучий їжачок на голові, чемно всміхнувся:—Прошу пробачити мене, капітан, за порушення субординації, алеми змушені...Далі все сталося так швидко, як у німому кіно перед тим, колирветься стрічка: брязнула об підлогу шабля, капітан, змахнувшируками й ногами, мов раменами, опинивсяв повітрі, коротко охнув,скрипнув зубами і... вилетів у сіни.—Отак, —сказав Котя, обсмикуючи гімнастьорку й сяючи до всіхвибачливою усмішкою.—Давайте, хазяєчко, вечеряти, а Калюжнийпослухає поки що «Березу», гаразд?—Тельнов, ка мне! —хрипко волав у сінях капітан.—Пісталетсюда! За-аві оскадропі —Ну полно вам, полно... Ідітє-ко лучше спать...—розважливобубонів хтось за дверима й покректував.—Застрелю, са-абак!—Полнотє, говорю... Чего там... Всьо правільно...Потім хряпнули двері в другу половину хати, і все замовкло.Котя повів Калюжного до рації і тихо пояснював там:—«Береза» працює ось тут, вбік —ні на мікрон, кругом їхні станції,гавкотнява страшенна... Якщо почуєте число тридцять чотири, кличтемене, це термінове повідомлення. З богом!—Смачного.Тим часом Стоволос, високо піднявши брови, одчитував хлопця.—Це несерйозно, Ваня. Ми вчимо вас, щоб забрати в своючастину, в зв’язківці, а ви гулі справляєте. Зрозумійте, що потрапитина фронт людині не навченій, не обстріляній —перспектива майженульова. Вас просто... вб’ють у першому ж бою. Я розумію, ви хлопецьзавзятий, самовідданий, вам себе не шкода, але ж подумайте промаму...Кіндратівна вдячно-благально дивилася на нього, зітхала й утиралахусткою очі, а Катя сиділа похнюплена. Коли вона на мить підводилаголову, то її очі лукаво стріляли спідлоба на старшого лейтенанта... Вінпомічав це, поважнішав, на щоках йому виступали круглі маковірум’ янці, як у дівчини, а голос, і без того не дуже мужній, робився щетоншим...342 За час своїх мандрів й бачив багато закоханих і знав, що це таке —кохання, бо від мене з цим не крилися, просто не зважали на мене, і зтого, як сміливо, навіть зухвалькувато-весело Катя зустрічалася із Стоволосом очима, я розумів, що вона грається з ним, а не любить.Котя їв чепурно, шляхетно тримаючи ложку, не зависаючи надмискою, як роблять майже всі селяни й солдати, навіть Стоволос, і некутуляючи підборіддям —воно в нього ніби й не рухалося,—і гомонівдо Кіндратівни та Каті, що низенько нахилила голову й швидко-щвидко перебирала пальцями розпушений кінчик коси:—Дженджібаров, хазяєчко, ще дитина, але вже зіпсована. Влада...Йому скільки? Двадцять сім. А вже капітан, має ординарця, в якійсьмірі навіть козачка. Крім того, ордени, лампаси, шабля, бурка...Чапаєв! Зрозуміло, що Калюжний для нього тільки єфрейтор... Якбивін не образив Михайла Васильовича, повірте, мадонно,—Котяпритис вільну, без ложки, руку до грудей і ледь вклонився Каті,—яніколи не зайняв би його...Катя рвучко встала й кинула сердито:—Давайте, мамо, гасити, я хочу спать!—Хай же людина довечеряє.—Людина хай забирає миску і довечерює в тій кімнаті.Котя тихо засміявся, обіруч узяв миску з кашею і вийшов,зачинивши за собою двері ногою в блискучому хромовому чобітку.Я відкотився до стіни, укривсь колючою рядниною і заплющився.Вітер надворі брязкав чимось залізним, порипувала щогла, і тужно гувсадок.—...Радіостанція РБМ-64 здатна працювати в двох режимах,—учительським тоном пояснював Стоволос у другій кімнаті,—мікрофонному і телеграфному. Мікрофонний режимвикористовується... Слухайте, Ваню, уважно, це важливий розділ...Хазяйка щось шепотіла Каті, а та сердилася:—Ой, ну таке вже придумають!—Нічого, нічого, він хлопчик смирний, дитина ще.—Ой, ну таке...Потім хтось дмухнув на каганець, стало поночі, тільки через коминструменіло примеркле жовте світло.—«Береза», я «Трава», ви чуєте мене? —розважливо, як уприятельській бесіді, промовляв Калюжний, ніби той, кого він питав,був десь поруч.По лежанці зашаруділи босі ноги, креснув і зайнявся сірник —і язовсім близько побачив Катю: примружені очі сухо блищали задовгими й густими віями, волосся впало на щоки, широка біласорочка гостро нап’ялася на грудях.343 Вона якийсь час дивилася на мене, скуленого в самому кутку,потім тихо, самими грудьми, засміялася, і на щоках у неї затремтілидві глибокі дужки-ямочки, як два маленьких молодички.—Ох, які ж у нього очі, лелечко! Не очі, а пуголовки! —здивуваласявона шепотом.—Пустиш тітку переночувати?—Лягайте.—Я хотів одсунутися ще далі, та було вже нікуди.—Ну, ну, чого ти від мене тетеришся? Я не кусаюся! —Катя хуткошмигнула під ряднину й хотіла обняти мене за плечі, але я одвів їїруку.—Не треба, мені тепло.,—О, та ми ще й а гонором!Катя позіхнули, вкублилася зручніше і вмитьзаснула. А я довгослухав потім, як вона дихав —мов листя на дереві шелестить літньогоранку; як Стоволос упівголоса вчив Іванька, час від часу наказуючийому не куняти; як стелилася в тій кімнаті Кіндратівна, збиваючиподушки, і втомлено потріскував приймач.Вночі мене розбудив тихий вкрадливий шепіт над самим обличчямта смердючий дух горілчаного перегару, що забивав мені подих.—Ката... Катуша...—Чиїсь чіпкі пальці хапливо і боляче обмацалимої стегна, живіт і на якусь мить завмерли холодними кліщаминагрудях.—Что?.. Хто здесь? Катуша!..Уздрівши прямо перед собою великі блискучі в пітьмі очі та хижийполиск ошкірених зубів, я зойкнув і рвонувся, щоб підхопитися, алеруки міцно притискали мене до череня.—А? Кто ета?..Раптом руки, що тримали мене, зів’яли, й оката, ошкіренапримара, застогнавши, стала віддалятися, танучи в хатній темряві.Звідти долинув знущально-докірливий шепіт Коті:—Ах, капітан, капітан... Ти не багаж, я не носильник... Невже тицього не розумієш, бездарний Ромео!.. Н-да, а руки в тебе тонкі, брат,як сурелі... Як ти тою шаблею махаєш?..—Ша! Ч-ш-ш...—сичав Дженджібаров.—За-ачем шум па-адимать?А поруч зі мною, під комином, де я засинав, давилася сміхом Катя.Як вона опинилася там, а я —тут?Після короткої балачки в сінях клацнула защіпка на дверях,шелеснула солома під ногами, і на піч зазирнув Котя.—Що, Харитоне, струхнув? —запитав він;—Нічого, п’яна людина,от і шамотиться. Ти спи, браток, спи...Катя причаїлася в кутку, навіть дихати перестала, а я, стримуючивнутрішній дрож, укрився з головою і закусив губу, щоб не заплакатиз ляку та образи: що я усім їм —там, у Мелані, а тепер тут,—затичка?..344 Заснути мені так і не довелося до самого ранку, бо десь передсвітом Стоволос, що підмінив Котю та Калюжного, голосно і, як меніздалося крізь дрімоту, злякано загукав:—Кузовчиков, Калюжний, підйом! Котя, голубчику,, миттю зателефон! Михайле Васильовичу, на дубляж! «Береза», я «Трава», чуювас добре, добре чую... Котя, передавайте...Зашарудів одяг, задеренчала телефонна ручка, прокинулася Кіндратівна:—Що там, хлопці, га?—Нічого, мамо, спіть, спіть... Дев’ять, сім, чотири, три..,—Наш квадрат?—Сусідів і наш... Один, два, вісім...—Прорив?—Схоже.Я припав до віконця. Надворі біліли гострі намети, помережанітінями, за садком над припорошеним гіллям завис вузенький, якрубець, червоний місяць, а під ним раз по раз зблискували рудіспалахи, й глухо гула канонада.Місяць швидко примеркав, тьмяніли зорі, віття на деревахвирізьблялося проти неба все чіткіше й чіткіше. Розвиднялося.Схиливши голову так, щоб вона пролізла поза комином, я заглянуву другу кімнату. Стоволос уже не диктував цифр, а писав їх навузькій стрічці паперу, Котя сидів поруч, тримаючи ту стрічку напальцях, і швидко передавав:—Два, один, шість, чотири, нуль... Даю останню: Наталя, Уляна...Далі...—Даю дубляж, прийміть дубляж від тридцять четвертого,—неквапливо говорив у трубку іншого телефону Калюжний, однак уйого завжди врівноваженому, стишеному голосі чулася тривога.—Що? Так... Сусіда, здається...—І він став повторювати ті ж цифри, щой Котя.Десь недалеко за селом моторошно, з надривом завили «катюші». У віконці заблимали спалахи, часто, один за одним. На печі стало видновід різучого зеленого світла, Катине обличчя здавалося в ньомубезкровним, наче крейдяним. Вона спала горілиць, закинувши рукиза голову, і було таке враження, що вони заплуталися пальцями врозсипаному на подушці підзелененому волоссі та так і заснули вньому... Тільки сорочка на грудях то напиналася пругко, то западала...Піймавши себе на тому, що надто довго, з якимось нуднувато-гарячим приливом у грудях дивлюся туди, де ворушиться Катинасорочка, я хутко відвернувся до віконця, відчуваючи, як щоки меніобсипав жаром од незнаного раніше приємного сорому...Канонада не вщухала аж до ранку. Одначе по тому, що Котя та Калюжний говорили по телефону все рідше й спокійніше, я зрозумів,345 що там, далеко, де був тридцять четвертий, мало статися щосьстрашне, але вже минуло або ж минає...Ранок був безвітряний, тихо пролітала негустапороша, і садок нібивідпочивав у рухливих її тенетах після нічної негоди —жодна гілочкане ворушилася. Із заходу понад старим, певно, ще довоєннимкукурудзищем (з-під снігу тільки деінде стирчали поламані зчорнілістебла) майже над самою землею тягло хмари, котрі, як здалося мені,пахли димом, і сонце в прогалинах між ними ледь прозирало крізьхолодну імлу —жовте, похмуре, сліпе.Я вийшов за садок —гілля обторкало мої плечі та шапку,полишивши на них білі пухнасті квітки з снігу —і став дивитися надорогу, котрою в’ їхав позавчора до цього великого яркового села. Онтой похилений стовп із затесаною стрілкою-дороговказом, схожий наперєхняблений хрест посеред снігів; від нього далі вгору мріють двіколії і сходяться біля обрію клинцем; там щось чорніє, рухається,віддаляючись, все меншає й меншає, аж доки не зникає геть на вістрітого клинця. Десь там Дніпро. Зараз він іще не скрес, то хоч і мостунемає —можна перейти на той берег по льоду. А там уже Полтавщина: Манжелія, Піски, Шишаки, Артилярщина —в тім краю яне тільки всі шляхи, а й путівці і стежки знаю...Вмостившись на купі соняшничиння, я ховаю руки в рукави свогопошарпаного лапсердачка, зсутулююся, щоб дихати в пазуху,заплющую очі й куняю на холоді під шурхіт пороші в яблуневому гіллі,а переді мною —прив’ялі садки, бузина, обвішана чорнимиплескатими кетягами, глиняні хатки позатинню, і сонця навкругистільки, що тіні од дерев мліють, насотані задухою та пилюгою; напагорбах —жовті гарбузи поміж сірим опалим листям, а внизу став,усіяний різучими блискітками. Посеред нього —загнана, вхорканакачка, а на березі —поліцаї, п’яно регочучи та лаючись лінькувато, боспека така, що й говорити не хочеться, цьвохкають по ній з карабінів;качка вже не кахкає і не ляпотить крильми по воді, тікаючи відкуль,а тільки хрипко скрякує і ледь ворушить жовтими зморенимилапками; нарешті голова її падає дзьобом у воду, і стара сіра птахазавмирає, одгорнувши вбік одне крило; тоді поліцай бреде по неї,підкачавши сині суконні штани вище колін, і гукає до своїхтоваришів, що на березі:—А вода гаряча, як сеча, та га-гаї..Це було в Артилярщині, сусідньому з нашим селі, де я,відпочиваючи в затінку, вперше усвідомив свою самотність,—мабуть,тому, що вперше за дванадцять років життя опинився серед чужихлюдей, аможе, то підстрелена качка та мовчазні зів’ялі сади нагналисуму. Не знаю. Але ненадовго, бо відчуття безмежної волі, радість від 346 того, що попереду на мене чекає великий незнаний світ і ніхто мені вньому не вказ, підвели мене з гарячої землі під чиїмось тином, і япішов собі вузенькою вуличкою попід вербами, ринаючи із тіні всонце і знову в тінь. І ніхто не питав у мене, хто я, звідки, куди йду...То повеселішав, підкинув вище на плечі полотняну торбу-котомку зхарчами, яку сам-таки зладнав, і навіть пісні замугикав, пахкаючипідошвами по теплій пилюзі:По дорозі жук, жук,чобітками стук, стук...—так мені легко здалося йти від своєї порожньої хати —тільки павуки вній зосталися, рогачі, стіл та білі плями від образів на покутті.Дорога за селом пішла круто вгору. Обіч неї на облогах ронилазерно кущувата падалишня мішаниця: жито, просо, гречка —а тобільше стояли безлисті од спеки бур’яни та сухо блищала павутинапоміж ними. Неподалік від дороги хтось орав бовкуном, прокладаючипосеред сірого бур’янища чорну смужку ріллі.Вийшовши на гору, я озирнувся: далеко в низині, за Артилярщиною, мов на долоні, мріло в мареві моє село —вузенькимиколінцями вигиналася річка на луках, біліли рядами хатки, якрозкладені дітьми крем’яхи з необпаленої цегли, жовтою смугоюлежав піщаний косогір біля кладовища (він завжди рятував село одповені), а трохи далі, на одшибі, мов маленький чоловічок, що вибіг засело, стояв млин, піднявши вгору двоє рамен, як дві руки, і нібикликав: сюди, сюди...Я припустив бігцем геть з пагорба, торба товкла мене в спину із’їжджала на потилицю, як хомут, очі пекло й різало, ніби від диму. А коли озирнувся, вдруге відхекуючись, то села вже не стало, тількидвоє рамен виднілися над обрієм, але вони вже не кликали.Скільки минуло з того часу —рік, два, три?..Позад мене ледь чутно зарипів сніг. Підійшов Іванько.—Чого ти тут —ги, ги,—сидиш? —запитав він, граючи ямками наніжних дівочих щічках.—Ходімо синиць ловити.—Як?—А я покажу.Дорогою до двору він устиг розповісти мені, що радистище «дерутьхропака», бо вночі була якась заваруха, то не виспались, що матипечуть хліб, що синиць він ловить кожної зими —тільки цього року неловив, бо ховався в погребі од Німеччини,—прив’язує їм до нігсоломинки й випускає.—Навіщо соломинки? —спитав я.—Так,—реготнув Іванько.—Смішно, як вони теліпаються!347 Він добув з хлівчика рашник 1 , поставив на сніг догори гузирем,сипнув під нього жменю пшона, потім дістав з кишені паличку, докотрої була прив’язана довга сирова нитка, підпер нею один бікрашника так, щоб під нього вільно підпорхнула пташка, і вийшлапастка-накривачка. Все це він робив швидко, похапливо,прикусивши висунутий язик. А коли закінчив, то поволік мене в сіни,і ми причаїлися там за дверима, очікуючи на здобич.Дві жовтогрудки, що досі веселенько вицвірінькували вприпорошеному гіллі —вони вже чули весну,—принишкли і,допитливо схиливши голівки набік, дивилися зверху крізь сітку напшоно, тоді осміліли, спурхнули з дерева на сніг... Іванькозадрібцював ногами, голосно захекав мені над вухом, розтулившиприпухлі губи, і так зосередився, що з куточка рота йому аж слинапотекла.Синички попаски підстрибували все ближче й ближче до рашника,і незабаром одна з них клювала пшоно вже біля кілочка.—Йди-йди-йди...—шепотів Іванько, затиснувши нитку в пальцяхтак, що вони аж побіліли. І раптом смик:—Цоп! На-аша...Синичка підстрибнула, ударилася спинкою об сіть, упала, забилакрильми, потім застряла голівкою у вічку і, розкривши дзьобик,тоненько запищала. Іванько дістав її, підсунувши руку під рашник,заховав у жменю і на хвилю завмер, усміхаючись:—А серденя тіпається! Крізь пір’я чути: етук-стук-«тук... Ось напослухай.—Не хочу.Мені не подобалася ця гра і кортіло в хату, хоча й страшно було: явідчував, що навіть очей на Катю не посміюзвести, що сердитий нанеї, і не міг зрозуміти чому...—Може, випустимо? —нерішуче спитав Іванько.—Угу.Він розтулив долоню, і синиця чорною кулькою шугнула в порошу.—Не треба соломинки, еге ж? —зазирнув мені в очі.—А то щезаплутається десь, повисне, так же?І зітхнув.У цей час на ґанок вийшов Дженджібаров —у шапці-кубанці,збитій на потилицю, та довгій, до п’ят, кошлатій бурці.—Привет, Вано
! —весело гукнув він, показуючи свої довгі жовтізуби, але, вздрівши мене, скривився, прискалив око, чвиркнув далеков сніг і запитав: —А ті аткуда взялся? Ті хто?—Ніхто! —сказав я сердито і одвернувся.1 Сачок.348 —Відал! —весело вигукнув Дженджібаров і додав поблажливо: —Шпана...—Ромео! —якомога презирливіше сказав я, хоч і не знав, щоозначає це слово, і теж чвиркнув крізь зуби.Дженджібаров ніяково закліпав повіками, одвернувся, вдаючи,ніби дивиться кудись далеко та стурбовано, потім. вбив кубанку наброви і пішов до хвіртки, підкидаючи, острогами бурку, що ледь неволочилася по снігу.—Товаріщ капітан, товаріщ капітан! —вигулькнув із сіней лисийопецькуватий солдатик з великими, порослими щетиною вухами ізамахав надітим на руку хромовим чоботом.—Ну? —неохоче обернувся Дженджібаров.—Радісти, сосєді-то наші, просілі вчерась лошадьонку в лєс подровішкі с’єздіть і сані, хозяйкє топіть нечем, а ви, под мухой будучі —віноват! —пообещалі. Дак как нинче-то бить, дадім?—Ка-анешно,—байдуже кинув капітан і, посвистуючи, пішоввулицею понад садком.—«Ка-анешно!» —перекривив солдатик (це, мабуть, і бувординарець Тельнов).—Он обєщает, а мне бєгай в ескадрон клянчай!—І зник так же непомітно, як з’явився.—Чого ти з ним так, з Джанджібаровим? —спитав Іванько і знову,як те роблять менші, зазирнув мені в очі.—Того, що він мене лапав уночі, думав —Катя.Іванько спочатку здивовано, точнісінько як його мама,Кіндратівна, вигнув брови, а тоді зареготав:—Ну то й що? Подумаєш! Хіба не можна пошуткувать?—Чудило ти...—сказав я лагідно, щоб не розсердити його, хочзнав, що такі люди, як Іванько, не вміють сердитись, і ми мовчкизаходилися збирати снасті.

Глава VII


Понуривши голову, конячина тюпала степом, провалюючись у снігледь не по груди. Сани, наїжджаючи на перемети, шурхали в них посаму лісу, тоді Калюжний сплигував з передка, почмокував губами,понокував несердито, як то роблять добрі дядьки-їздові на важкійдорозі, і помагав конячині, упершись рукою в ріжняк.—Ти, Харитоне, сиди,—важко дихаючи мені на вухо, гомоніввін.—Ти легенький, не заважиш...Шинеля йому обмерзла знизу, на стрьопи почіплялися крижанікульки і хльоскали об кирзові халяви, подзеленькуючи, мов скляні.Котя йшов позаду саней, закинувши поли розстебнутого бушлата заспину та посвистуючи тихо. По степу ходили гайворони, поважні й 349 неквапливі, як заклопотані церковні старости в сірих жилетах (скільки я їх не бачив при німцях, усі вони були з пузцями і вжилетах), з-поперед коняки час від часу піднімалися зайці й,прищуливши вуха, стрімко мчали по рівнині. Котя пронизливо свистівїм услід, галалакав або шпурляв навздогін снігові кулі. І коли вінрозмахувався, заносячи руку далеко за спину, ніби в ній була граната,на грудях у нього сліпуче зблискували ордени.Сонце стояло вже високо і пригрівало так, що чути було крізьодежу, а у конячки парувала шерсть на худих ребрах, сохла йробилася смугастою. Далеко попереду чорнів ліс, обперезаний знизусивим пругом приметеного чагарника —мабуть, терну абомолоденького глоду. Ми вихопилися на путівець, конячина пішлахутчіше, вицокуючи підковами об наїжджену блискучу крижаницю.Котя завалився боком у сани, підпер голову долонею і потихенькузаспівав. А Калюжний, підмостивши під себе брезентову поштарськусумку (на зворотному шляху він мав заскочити «в дивізію», щорозташувалася на невеличкій станції Треповка, і захопити пошту),прихилив мене вільною рукою до себе й сказав:—Отак, Харитоне, перебудеш з нами ще ніч, а назавтра спорядимотебе в дорогу. Підеш додому, в Полтавщину, гаразд? Ну, ну, несердься... Не думай, що тебе хтось проганяє. Я розумію, хлопець тивже дорослий, не так літами, як... характером, повчальників непотребуєш, бо й сам набачився чимало, а все ж послухай. І скажи поправді: в тебе дійсно немає нікого з рідні, чи, може, втік,помандрувати закортіло, га?Він подивився мені в очі так пильно і водночас лагідно, що я навітьне образився за таку підозру, а в грудях стало тепло, як буває, рукам,коли одійдуть зашпори.—Не я від рідні, а рідня від мене,—сказав я, відчуваючи, що неможу і не хочу брехати далі —заморився.Та й кому б я ще сказав правду, хто нею цікавився за ці три роки?А якщо й цікавилися, то хіба задля розваги,—поцмокають язиком,пожаліють, винесуть шматок хліба —і чеши собі далі.—Як же це сталося? —помовчавши, запитав Калюжний.Я пригадав, як хапався матері за спідницю, коли вона опівночіпотайки виходила з хати, як учепився їй за тепле червоне намисто нависокій білій при місяці шиї і воно порвалося, пороснуло в травупосеред двору, як бабуся стояла перед нею на колінах і плакала,розкинувши руки, ніби хотіла перейняти її, благала схаменутись,—ірозказав усе, що пам’ятав, що чув довгими зимовими вечорами відбабусі, й те, що видумав собі, граючись десь у бур’ яні або сидячи внапівтемному покутку на печі, але так звик до нього, що воноздавалося мені справжнішим за правду. Так я видумав собі тата, йколи бабуся показала мені його карточку, зняту зі стіни та приховану 350 в скрині під усяким ганчір’ ям, я не повірив, що то він, бо мій тато буввищий, ширший у плечах, мав довгу, густу чуприну й великі вогнистіочі......Він повернувся того вечора з роботи невеселий, умився, вичесавгребінкою тирсу з чуба і, відмовившись од вечері, пішов у хатину, дестояв його верстак, а долі було в коліно пахучої жовтої стружки.Однак майструвати, як то було завжди, не заходжувався. Сидів наослінчику біля вікна, по черзі брав до рук інструменти, роздивлявся,гладив долонею і рівненько складав у купку. А коли до нього увійшлабабуся Марфа, сказав: «Злаштуйте, мамо, торбу, бо мені сю ніч,мабуть, вирушати...»«Що ти, сину, кажеш, бог з тобою!..» —злякалась бабуся йзаплакала.Тато не втішав її, тільки аж розсердився ніби: «Плакати ніколи,мамо, лаштуйте».І розповів, що сталося.Перед вечором (коли вони з дядьком Бибом допилювали останньогоосокора і поспішали, до них під’ їхав лінійкою наш сусіда Данило Птаха. Спинив коня, дістав з кишені новенької шкіряної діжуркидовгу лавошну цигарку і закурив, попихкуючи димом тапримружуючи очі то на тата, то на дядька Биба. Тоді запитав: «А комуз вас, мужики, соб’сно го’ря, легше —тому, що внизу, чи тому, щовгорі?»Дядько Биб мовчки тяг собі пилку (він і на посиденьках, бувало, якзронить слово-друге, то й добре), а тато сказав, утираючи піт з чола:«Тому, хто питає».Птаха перестав цмулити цигарку, вивернув угору на тата одне око іповільно проказав: «Щось у тебе, Дем’яне, соб’сно го’ря, розум довгийстав. Гляди, щоб не вкоротили...» —Цьвохнув коня і поїхав геть.Тоді дядько Биб сказав: «Ти, Дем’янку, не займав його б, то воно невоняло биб...»А вранці тата вже не було.Я навіть не попрощався з ним, бо він не звелів мене будити, тількипоцілував сонного і сказав матері та бабусі: «Сина доглядайте. А яповернуся здоровий, витримаю...»Я запам’ятав лиш, як його везли на Полтаву. День тоді випавхолодний: стояла вже пізня осінь, мжичило, над річкою та розмитимдо твердого суглинку шляхом слався туман, такий густий, що й вербна греблі не було видно. Люди ще з раннього ранку повиходили заворота і стояли попід ними не гуртами, а поодинці. Бабуся держаламене на руках і плакала, а мати мовчала, високо піднявши голову ідивлячись перед собою. Мені здавалося, що так тривало довго. Я допитувався, коли ж і звідки їхатиме тато, а бабуся втирала очі йшепотіла: «Зараз, моя дитино, зараз...».351 Раптом на мосту, в тумані, загуркотіли колеса, люди попід дворамизаворушилися й стали дивитися в один бій, до річки, а дядько Биб та Марко-Накат-Його-Бог, що взялися звідкись і стали поруч з нами,познімали шапки.Попереду валки та обіч неї гарцювали кінні, людей у возах буловидно погано, тільки обриси їхні пропливали в тумані.«Наталю, дочко, дивися ж пильненько, бо я нічого не бачу,—гарячково, благально шепотіла до матері бабуся, гублячи сльози меніза комір.—О господи, Марку, Явтуше, дивіться ж бо пильніше!..»Перша підвода вже давно поминула наші ворота, а на мосту всегуркотіли й гуркотіли колеса, кашляли коні, бриньчала збруя,схлипувала мама, закусивши губу, й мовчали дядьки.Тато їхав у останній підводі. Я не впізнав його крізь туман, а тількипобачив, що хтось стоїть у возі, видно, навколішки, піднявши вгоруобидві руки, і махає ними, махає... Потім я почув його голос:«Синочку, Харитончику, любий... Наталю, мамо, прощайте,прощайте!.. Марку, друже, кланяюсь...»Його затулив кінний, крикнув щось, і тато замовк, тільки рукамимахав, аж поки його не стало видно. Тоді дядько Марко ухопив менена руки, й ми побігли попід тинами за валкою. Бабуся сковзалася,хапалася за кілки, за дерева, що росли уздовж дворів, та все казаламені, тицькаючи пальцем у туман і захлинаючись: «Дивися ж,Харитончику, оно твій тато! Он він, бачиш, бачиш?.. Дем’яне, Боже,дитино моя сердешна... Та хіба ж я на те його народила, Господи?!»Ми бігли слідом за валкою аж на край села у поле, але дорогу намперетнув широкий, залитий водою вибалок, і ми зупинилися, як передморем.«Вертаймося,—сказав дядько Биб.—Куди ж далі?»І ми вернулися. Разомз нами, тільки трохи осторонь, голосячи навсю околицю, пленталася й Пташиха з дитинкою на руках: цієювалкою повезли і Птаху.Дядько Марко посадив мене верхи на плечі й брів, опустившиголову, раз по раз утираючи пальцями очі, а Биб усе зітхав тяжко, якзморений віл, бив руками об поли мокрого сіряка, вкритого сивоюросичкою, і бурмотів: «Якщо вже Дем’яна, то тоді й мене можна і... і...Ну, так нам і треба, так нам і треба!..»Дядьки були в нас до смерку. Биб склав у діжку татовіінструменти, загорнувши їх по одному в промащені ганчірочки, йсказав: «Якщо... то цілісінькі будуть, придадуться, словом, а як... топродайте абощо. Струмент добрий, у золотих руках був...»А дядько Марко сидів за столом, обхопивши голову руками, ймовчав, тоді, як споночіло вже,підвівся, постояв згорблено біляпорога та: «Хто ж мене тепер підстриже, га?»352 Аж тоді я зрозумів, що тато не просто поїхав кудись, що його вжене буде, мабуть, ніколи, уткнувся обличчям у бабин фартух ізаплакав...Довгою була та осінь. Удень дощі, ночамивітер гуде в бересткупосеред двору та стугонить у ворота, ніби ось-ось їх з петель зірве. А вечори сумні, як поминки. Посвітимо трохи смерком, протопимо вгрубці й лягаємо. Бабуся на печі стогне, молиться пошепки, мамазітхає та дивиться в стелю моторошно-блискучими в пітьмі очима (зшколи її спровадили, і вона віддала мені свої книжки гратися), а менівсе вчувається, що в хатині хтось є і рубанок ніби шепоче: ч-ши... ч-ши...Коли підмерзло і дорога стала кращою, мама, як не було завірюхи,йшла з якимись паперами —складалися вони по кілька разів і покілька разів переписувались —у район, і поверталася аж під вечірвтомлена та збайдужіла до всього.«Нічого з цієї писанини не вийде»,—казала бабусі.А іншим разом пошпурила ті папери на стіл і закричала крізьсльози:«Треба було думати, що казать! А то бач, розумака який знайшовся:«Тому, хто питає»,—перекривила тата.Бабуся подивилася на неї злякано, приголомшено і сказала похвилі: «Ти не ходи більше, дочко, бо добра з того мало, а тільки гріх...»Проте мама ходила. Цілу зиму. І все дарма. А весною якосьповернулася додому весела, ніби аж помолодшала за день.«Лагодиться щось. Обіщають написати клопотання у найвищіінстанції»,—сказала бабусі. До мене ж з того часу стала уважнішою,ніжнішою, навіть гратисязі мною та казки читати вечорами почала.А як припізниться, бувало, прийде, коли вже засвітимо, то хапає наруки, цілує в щоки, в лоб, ув очі, боляче притискає до себе —якнесамовита зробилася.Бабуся Марфа спершу раділа тому —їй усе здавалося, що мамабайдужа до мене, раз навіть сказала про неї пошепки дядькові Маркові так, що я почув: «Не жінка, а курій, прости господи!» Потімстала дивитися на ті ніжності з якимось острахом, а то й зприхованою злістю. Я не розумів, що трапилося, однак горнутися домами з тою легкістю й довірою, що раніше, перестав. А одного разу,коли вона вдягалася йти, стоячи перед люстром, бабуся спитала в неї,ніби між іншим: «Чого це ти, Наталко, так наряджаєшся —в гості докогось ідеш, чи як?..»«Що ж мені, в лахміття вдягатися?» —здивувалася мама, і я бачив улюстрі, як вона почервоніла, а рука з ваткою, вмоченою в пудру,здригнулася...—Я-а-асно...—сказав Котя, зіскочив з саней і пішов поруч.—З ким же вона ум... ум... з’яшкалася?353 —Ко-осте!..—докірливо глянув на нього Калюжний, але я нерозумів чому і охоче відповів:—Хтозна. Казала бабуся, що з тим, хто завідував прощеннями натата...«Та й нарадив!» —додавала вона ще, регочучи страшно, мовбожевільна, а ввечері уже не молилася, а лаялася з богом, тоді,злякавшись, просила, щоб простив...Мені стало холодно, може, тому, що засидівся в санях, а може,тому, що в грудях, тільки-но почав розказувати, нагло затремтілаякась жижка. Таке зі мною вже було —у Мелані, коли пошпуривмолоток в старого Личака. Мабуть, у мене таки справді якасьхвороба...—Та-ак...—промовив Котя, позираючи на Калюжного.—Ну, зматір’ ю все зрозуміло... А з батьком —щось не те, брат. Щось тутбабуся твоя не домовила, або ж ти забув. Як це: раз-два —і немаєчоловіка! Ні, ні, такого не може бути. Правду я кажу, Михайле Васильовичу?Калюжний опустив голову і мовчав, посмикуючи віжки.—А якщо це так,—розпалювався Котя,—тоді... От він розказує,Михайле Васильовичу, про цих двох батькових товаришів, і виходить,що вони люди. А по-моєму,—кугути! «Хто мене підстриже...» —«Тоді ймене можна...» Ну, не кугути?! Та я... я голову скручу кожному, хто хочпальцем ворухне проти чесної людини, якщо я знаю, що вона справдічесна, тим більше мій друг, роботяга, напарник! Ну? Ах, чорт! Шапкипознімали... Це люди, га? «Человек —зто звучит гордо!» Га? К-кугути!Калюжний невесело всміхнувся.—Ви, Косте, лицар... і не більше. До того ж лицар без щита. Але цеславно, це чудово...Під лісом намети повищали, дорога пішла поміж чагарником,придавленим до землі важкими брилами мерзлого снігу, що обтавалипо краях і блищали на сонці крапельками. З-під кущів зорили круглічорні нори —лисячі та заячі ходи, а свіжа пороша була густопомережана заплутаними разками слідів. На узліссі пообіч дорогиснували якісь люди, порпалися в наметах, як гайворони, там, у степу.—Що то вони роблять? —спитав я.Котя й Калюжний перезирнулися.—Убитих шукають,—сказав Калюжний.—Уночі тут бій був...Ми порівнялися з машиною, що стояла на дорозі й потихеньку гула,пострілюючи з-під кузова голубим димком. Біля відчинених дверцяткабіни, в котрій, поклавши на руль великий зошит, сидів офіцер уновенькій шинелі й швидко писав, товпилися солдати, гортали надолонях пошарпані документи й доповідали:—Миленький Петро Федорович, номер книжки 3462800, рікнародження 1922-й, рядовий...354 —Хараша-а-а...—виплямкував інший солдат у збитій на окошапці, розглядаючи фото. —Да-а, с такой не мешало би іпошшикотацца, га-га!..—Скотіна ти, Петров, животная, Вот...—А чо?—Да нічо. Улєпьотивай давай...—Ну ти!—Д-дура!..—Прєкратіть базар! —крикнув з кабіни офіцер.—Следующий...—Дятлов Інокентій, номер книжки...—Сердиті хлопці,—невесело всміхнувся Котя.—Така робота...—сказав Калюжний.У лісі стояла храмна тиша. З дерев нечутно, мов білі птахи,спурхували й сідали на намети пухкі, легенькі кім’ яхи снігу; крізь голегілля трохи навкоси світило сонце; тут і там зяяли на стовбурах свіжініжно-жовті пощербини від осколків, і здавалося, що ті дерева-підранки потихеньку стогнуть, приголублені теплим у затишкупромінням.Покинувши конячку на узліссі,—вона зразу ж підломила задніноги, мовби присіла, й опустила голову,—Калюжний з Костею,провалюючись у заметах, пішли шукати сухостою.—А ти, Харитоне, побігай кругом саней та погрійся,—сказав мені Калюжний, усміхаючись так, що я аж здригнувся: в його усмішці булощось дуже знайоме, рідне мені, але забуте, так ніби снилося колисьдавно, давно...«Тато! —згадав я раптом.—Так усміхався тато!» І було це в лісі, тежзимою. І в нас була така ж підтоптана конячина. І тато сказав менітоді: «Пострибай, синку, а я піду вовчика-братика з лісу вижигаю».А може, він сказав це іншим разом? Може. Але я напевно знаю, щоце було, було...Коли на узліссі, горблячись під довгого сухою деревиною (зріз у неїбув червоний), показався Калюжний, я побіг йому назустріч, ухопивсяза сучок і теж підпрігся тягти, хекаючи, смикаючи дужче, ніж треба,бо хотів, щоб йому було зовсім легко. А він сказав, переводячи дух:—Не дуже, не дуже, синок (він так і сказав: «синок»!), налягай, бомене аж убік веде. Старий уже, вхорканий кінь, еге ж?—Ні, ні!—Ну от і добре. А ти чіпкий у руках, видно, жилавенький...Ми вмостили деревину на сани і стояли один проти одного,відхекуючись, зогріті й збуджені роботою.—Чого ти, синок, дивишся на мене так, наче тільки що впізнав?—Та...Калюжний опустив очі, похапливо дістав з кишені тютюн, газету істав крутити цигарку тремтячими руками од недавньої напруги 355 пальцями
. З-під сивого волосся на скронях викотилися дві великихкрапельки поту і помережили доріжки до обвітреної, в червонихжилочках, шиї.—Нічого, Харитоне,—сказав він, утерши скроні рукавом шинелі.—От закінчиться війна, і заживемо ми з тобою разом. Хочеш?—Не знаю...—А чого ж, підеш у школу... Ти скільки класів закінчив? Чотири?Нічого, ти своє доженеш. В інститут чи технікум поступиш —у Харкові їх багато,—і будуть з тебе люде, як казав Шевченко. Знаєш,хто це?—Я й вірш знаю один.—Ану ж який?—Оцей, що:І виріс я на чужині,і сивію в чужому краї,то одинокому меніздається —кращого немаєнічого в бога, як Дніпрота наша славная країна…Аж бачу, там тільки добро,де нас нема...—А ще який знаєш?—Ну, оцей ще, у школі вчили:Їде брат мій в арміюпосеред зими.Братику мій, братику,ти й мене візьми...Калюжний слухав уважно, тоді сказав:—Ну, це не те. Не вірш, а кленовий млинок: сюди-туди круть-верть... Війна в ньому за іграшку. А хіба вона така? Ти ж бачив,знаєш. Не те, так же?—Угу...—А піти тобі звідси треба якнайшвидше, бо... фронт зараз нетам,—Калюжний кивнув головою на захід,—а по боках у нас. Чув, щовночі робилося? Ну, от. Одрізати нас хотіли німці, оточити. Сьогодніне вдалося, а завтра, може, і вдасться... Отак. А прийдеш додому,перше, що зроби,—розпитай у людей або в сільраді, чи не було листавід батька: зараз усі,хто вцілів, озиваються, шукають своїх, мовчатьлише ті, кого вже... Як є, напиши йому, що ти живий-здоровий,вчишся, пам’ятати і ждеш його. Веселенького, одне слово, листапошли. А про маму, про те, що з нею трапилося, не пиши до часу.Вигадай щось. Ну, приміром, що ви розгубилися з нею десь, війна,мовляв, усякого було... Та не супся, не супся, я не про неї турбуюся, а 356 про тата... Якщо ж ніякої звістки немає, все одно нікуди з села нейди, тому що я тебе шукатиму після війни. А зараз листи писатиму.Хочеш?—А як вас оточать?—Ну, про це ти не клопочись. Оточать —вискочимо якось, непервина.Котя приволік аж дві деревини, на обох плечах, укинув їх у сани,втерся долонею.—Ах, яке тільки миле діло робота, Михайле Васильовичу! Оце бупрігся й ні про що більше не думав би, ні про що.—Скучили?—О-о!..—А чемодани —легкий, важкий, середньої ваги? —примруживочі Калюжний.—Ви так мальовниче, з таким знанням справиоповідали...—Чемодани? —Котя весело засміявся.—То, Михайло Васильовичу,наслідок моїх перонних спостережень вечорами після роботи. Перон івзагалі станція в Донбасі —це місце відпочинку, побачень, розваг:поїзди, пасажири, «жигулівське», машиністи із залізними скринькамив руках... Не знаю, як десь, а в нас, у Дебальцевому, їх заведенозустрічати. Жінки, діти... Стоять у самому кінці перону, біля пакгаузів —батько скоро приведе поїзд. Вони впізнають гудок його паровозабезпомилково, прокидаються від нього вночі. Жінки кажуть: «Це мійпоїхав», батьки —«Наш Петя чи Коля», діти —«Тато свистить». У менев дитинстві тільки й мрії було —стати машиністом ФД і водитибронепоїзди. Старенька, потріскана шкірянка, натягнутий на бровикозирок, вибухи попереду, позаду, я різко гальмую, хапаюся запоранене плече, але не кидаю важелів. «Ви поранені! —кричить менікочегар.—Товариш Кузовчиков, дозвольте вас перев’язати!» —«Ніколи, потім, потім»,—кажу я йому крізь стиснуті зуби... Н-да... Оттільки прізвище мені моє не подобалося, несерйозне для такоїситуації... Уявіть собі: Чапаєв, Голота, Жухрай, Корчагін і...Кузовчиков! Ну, не трагедія, скажете?!Ми поверталися назад, коли сонце вже стояло на полудні. Обічдороги, просто посеред поля, кілька солдатів рили яму, а рештазносили вбитих, без носилок, тримаючи їх за руки й за ноги, так щополи їхніх шинелей волочилися по снігу. Машина —старенький ЗІС,як і раніше, стояла на дорозі, гурчала, здригалася од мотора, в кабіні,схилившись на баранку, спав офіцер, поруч з ним лежав на сидіннірозгорнутий зошит, списаний рівними стовпчиками, й тремтів разомз машиною.—Сто вісімдесят сім душ,—сказав Котя, мимохідь зазирнувши взошит.—І це за якихось півтори години...357 Чорний пагорбок посеред снігів, де рили братську могилу, швидковищав, мабуть, грунт пішов уже не мерзлий, і солдати-грабарі стоялив ямі по плечі.—Війна, Косте, та й усякі інші небезпечні, намагнічені страхомперіоди в житті людей,—заговорив Калюжний, надіваючи сплюснутупоштарську сумку через плече (попереду вже виднівся путівець настанцію, де над снігами стримів темний грибок водонапірної вежі),—жахливі тим, що забирають у першу чергу громадян, людейсамовідданих, що живуть за принципом: «Якщо я тільки для себе, тонавіщо я?» А дрібне, егоїстичне, обережне в ім’я самого себе і т і л ь к исвоїх інтересів,—обиватель, коротко кажучи, виживає, бо він, якпаразит, краще пристосований до життя, має більш розвиненийінстинкт самозбереження. Всяке насильство над людським духом ітілом —то найкраще добриво для обивателя, як, скажімо, гній длячерв’яка, найсприятливіша атмосфера для його утвердження іпроцвітання. «Вижив, бо зумів» —формула обивателя, його катехізис ізаповідь нащадкам. Як зумів —це не має значення. Змовчав,заховався за чиюсь спину в бою, прикинувся дурником чи, не маючині розуму, ні такту, як оцей Птаха,—дорвався до влади —яка,зрештою, різниця? Хто, розміркуймо, почав цю війну —Гітлер,Геббельс, Ріббентроп? Ой, ні. Обиватель, Spiessbürger. Гітлер з самогопочатку робив ставку на обивательський шлунок, самозакоханість ітак званий патріотизм, Patriotismus, знищивши не тільки громадян, ай саму ідею громадянства... Людство знає теорію і практику класовоїборотьби. Це відкриття велике. Але воно ще не знає ні теорії, ніпрактики боротьби з обивателем, бо це не клас, не конкретновизначена суспільна одиниця, а соціальний тип. Ліквідуймообивателя, умови, за яких він плодиться, тобто насильство, і тоді ми,люди, зможемо сказати: ми остаточно подолали в собі звіра.—Ви теж скучили за своїм предметом,—зауважив Котя.—Скучив, відверто кажучи,—погодився Калюжний,—Повірте,вже три роки нетримав жодної книжки з історії, а предмет, здається,знаю тепер краще, ніж до війни. Відчув!—Як я сьогодні роботу,—підхопив Котя і подивився на менезамислено-серйозними, розумними очима.—Отак, Харитоне Дем’ яновичу,—додав він.—Учитися нам з тобою треба, брат,учитись...«А Катя...—подумалося мені,—невже вона не бачить, що він —найкращий?» І я присягнувся собі, що більше ніколи не подивлюся нанеї так, як цієї ночі. І мені стало раптом легко, весело від цієї першої вмоєму житті таємниці. Так зі мною було тільки раз, коли віддавнайкращу свою іграшку (зозулю з годинника) Птаховій дівчинці Галі,хоч бабуся й розсердилася тоді й сказала: «Знайшов, кому дарункидарувать...»358 На роздоріжжі, між селом і станцією, Калюжний зав’язав тривухпід підборіддям —брався вечірній мороз,—сховав руки в рукави,всміхнувся нам з Котею: «Паняйте щасливо»,—і пішов заметами,притиснувши ліктем порожню сумку. Потім обернувся, кивнувголовою —я зрозумів, що то він мені,—і знову рушив, невисокий,згорблений, у довгій шинелі, підперезаний нижче хлястика...Ми були вже під селом, коли з левад, з-поміж верб обабіч дороги,виповзла довга колона людей у цивільному і посунула нам назустріч.—Котомошників ведуть, чи що,—сказав Котя придивляючись.Ми звернули з дороги й стали.Колона —попереду неї йшло кілька військових —швидконаближалася: старі, молоді, високі, низенькі люди; усміхнені, похмурі,ніякі обличчя; куфайки, кожухи, діжурки, злинялі брезентові плащі,нацуплені поверх теплої одежі; білі, чорні, однокольорові, смугасті, зрядна; торби —рип, рип, рип сніг під ногами.—Ану, не наступай на п’яти!—А ти йди, не лови гав.—Митько, підбери ногу!—У мене своїх дві, ха-ха!—Цитьте, цвіркуни!..—Хіба не можна?—Р р-разгаворчікі!—Чув?—То ж не я, а він почав...І раптом:—Дядю Косте, Харитоне! А я ось! Осьо я!Майже в кінці колони йшов Іванько. Щоки червоні, очі збудженоблищать, і дві ямки, мов два квасоляних гніздечка, біля кутиківусміхненого рота.—Ах, чорт! —вигукнув Котя, підбіг до колони, висмикнув з неї Іванька.—Стій, як же це, га? А Стоволос? Як сталося, що тебе взяли?—А що? —весело здивувався Іванько.—Взяли, та й усе. Прийшлив хату якийсь капітан, спитали прізвище. «Так що, орел, підемовоювать?» —сміються. Підемо, кажу. «Ну, тоді давай з вещами дошколи». А Стоволос: «Ми його, товаришу капітан, собі залишаємо, принашій частині». А вони: «Бросьте, лейтенант, цю самодєятельность».Аж полаялися. А що? Так ще краще. Обмундирують, сказали,автомати дадуть —ми всі автоматниками будемо! —а завтра післязанять, кажуть, в оборону станемо.—Доганяй! —крикнули од колони.359 Котя побіг разом з Іваньком, обнявши його за плечі, поверх білоїполотняної торби, щось наказуючи йому нашвидку та жестикулюючивільною рукою. Але Іванько, мабуть, погано слухав його, бообернувсяй загукав до мене:—Харитоне! Чуєш? Рашник там, у хліві, й паличка з мотузком там,над дверима. Як схочеш половить синиць —бери. Лижі теж там, бери.Чуєш?..—І голос йому зломився, затремтів.Я зірвав з голови шапку й помахав йому. А Котя притяг його досебе, поцілував і все щось казав, казав. Далі Іванько побіг сам, раз пораз озираючись спіткнувся, зашкопертав і востаннє сяйнувпосмішкою, коли вже пристав до колони.—Пропаде хлопчина,—сказав Котя, повернувшись, і мовчав аж досамого двору.Сутінки в хаті були сумні. Кіндратівна й Катя тихо плакала,прихилившись близенько головами, вмовляли одна одну перестативже і знову плакали.—Загине ж він, соколичок мій, некмітливий, нерозважливий,—шепотіла Кіндратівна.—Та якби ж йому хоч товариш трапивсяпутящий, старшенький та розумнішенький, то, може б, доглянув,наставив, коли треба...Стоволос сидів у другій кімнаті з навушниками на скронях інерухомими очима дивився на зелений вогник рації, що ледь помітнопульсував у півтемряві —було в ньому щось тривожне, як передчуттягрози, може, тому, що станція мовчала. А в другій половині хати,через сіни, тоскно скімлив п’яний Дженджібаров:Ка-ак я лублуа’глубіну тваїх ласкавих глас.Ка-ак я хачу а’к нім прижацца сейчаса’губамі-і...Котя, що досі мовчки порався біля розібраного телефонногоапарата при світлі гасової лампи-трилінійки, сказав до Стоволоса необертаючись:—Я до комдива дійшов би, до штабу фронту, а не віддав бихлопця...Стоволос підхопився з-за радіостанції, збив навушники напотилицю й тоненько вигукнув:—Ви, товаришу Кузовчиков, можете не поважати мене, алезобов’язані поважати моє звання і не втручатися в мої дії!Котя стенув плечима, нижче нахилився над телефоном. Вони довгомовчали. Потім Котя сказав неголосно:—Пробач, Ромо, я розумію, що ти не міг зробити нічого, пробач...360 У хаті загусала пітьма, тупо гухкали вибухи десь не дуже далеко, йгули літаки, то завиваючи натужно, переобтяжено, то раптомстихаючи зовсім. Я виглянув у вікно: над білими примарами дерев засадком двома багряними кронами підіймалася заграва; вона швидковищала, розливалася вшир, заповнюючи хату рухливими чорно-рожевими відблисками....Вє-еру тебє-е-е,а’дарагай-а па-адруга май-а-а...—О рятуйте, хоч би він замовк,—простогнала Кіндратівна.—Виє,прости Господи, як собака на пожежу... Завішуй, Катерино, вікна тасвіти.Катя повільно підвелася з лави, зашаруділа ряднами, а я намацавкаганець, засвітив і, не роздягаючись, присів долі біля лежанки. Котя,перегомонівши про щось упівголоса із Стоволосом, увійшов до хатини —Катя одразу нахилила голову й забігала пальцями по китицяхчорної квітчастої хустки —і сказав:—Сьогодні, хазяєчко, мають повернутися наші хлопці з тилумашиною, то ви б склали свої речі, до найнеобхідніші... Старшийлейтенант накаже шоферові одвезти вас звідси, у Знам’янку хоча б...У вас немає там родичів чи добрих знайомих?—Спасибі, синок,—тихо відказала Кіндратівна.—Родичів у мененіде немає, знайомих теж., Та хоч би й були, то нікуди я звідси незрушу.—Розумієте,—сказав Котя суворо,— залишатися тут заразнебезпечно: з дня на день, якщо не з години на годину, тут можепочатися бій.—Нічого, пересидимо якось,—зітхнула Кіндратівна.—Всю війнуперебули, а тепер... Іванько за версту од дому, а я поїду?—Іванько вже солдат, ви йому нічим не зможете допомогти,мамо...По останнім слові Катя швидко зирнула на Котю і зашарілася.—Ні, ні,—похитала головою Кіндратівна.—І не клопочіться...—А ви тут зостанетесь, якщо буде бій? —ледь чутно спитала Катя.—Ми теж солдати, Катюню,—усміхнувся до неї Котя,—і будемотам, де нам накажуть.У цей час надворі загурчала машина, почулися чиїсь голоси. Потімхтось постукав у вікно.—Відчиняйте, мамаша!Кіндратівна відхилила кінець рядна, припала до шибки:—Зараз, голубчику, зараз,—і пішла одчиняти.—Давай, хлопці! —гукнули од вікна.Попід хатою задріботіло багато ніг, рипнули сінешні двері.—Сюди занось... Так, вище піднімай...361 —Ой боже, хто це?! —скрикнула Кіндратівна й заголосила.—З дороги, мамо, з дороги...Відчинилися двері, й до хати, задкуючи та загрібаючи соломучобітьми, увійшли солдати, несучи на плащ-палатці щось важке,накрите шинелею. Слідом за ними, вдарившись плечем об одвірок,убігла Кіндратівна.—Та скажіть, скажіть мені, хто це! —Вона впала на коліна,рвонула до себе шинелю.На плащ-палатці боком, по-дитячому підкорчивши ноги йпритиснувши до живота поштарську сумку, лежав Калюжний —холодні порожні очі були широко розплющені, руки, зімкнуті поверхсумки, затекли між пальцями кров’ ю, шия неприродно витягнулася, ікомір, підшитий зісподу білим, стояв над нею, як обичайка.Кіндратівна випустила з рук закривавлену полу шинелі йпрошепотіла:—Михайло Васильович... Як же до ви, Васильовичу, не вбереглися,га?.. Боже...Котя став на коліна, узяв Калюжного за руку й легенько потяг досебе, але пальці не розімкнулися, тільки хруснули.—Пульс? —запитав Стоволос.—Що, немає?..—Який пульс! —розсердився Котя.—Холодний він... Руки скластитреба, повіки затулить.Котрийсь із солдатів, що товпилися біля порога з шапками в руках (тут були й знайомі мені два радисти, що спали тоді в кузові), сказав:—Він іще в Треповці той... помер... Осколок такий-о в живіт...Цілий хвостовик з бомби...Котя зиркнув на мене й сказав:—Зніми, Харитоне, шапку.Я підвівся з-під лежанки й, не одводячи погляду від порожніх очей Калюжного, вийшов з хати в садок. Тверда, мов петля, судома звеламені горло, я не плакав, лише пищав тоненько, пробуваводкашлятися, однак з того виходив тільки дужчий писк; голованаливалася чимось гарячим, заболіли вуха й шия. Я щевідчув, щопадаю, поринаю в тепле грузьке місиво ночі, схопився руками захолодну яблуневу гілляку, але не втримався...

Глава VIII

Сонце —молоде, весняне, аж сурмить над степом. Чорні смугиземлі курять мінливими відпарами, ламають обриси хаток, дерев,телефонних стовпів удалині, а по ярках та байраках білі косинціснігів, як помах білої хустинки —прощай, прощай...362 Я йду, спираючись на костур і ледве пересуваючи ноги. Подолаюгони-другі й, набачивши десь суху латку землі, сідаю перепочити. В ногах млість, у скронях ковалики дзвонять, і очі болять дивитися натремтливі маревця —то заплющуся й кладу голову на зігнуті коліна.Харч у мене бідненький: черства солдатська хлібина, покраяна навеликі нерівні шматки, грудка маргарину та сірникова коробочкасолі, але я й не прошу більше, бо не їсться й те, що є. Одщипну хліба,вмочу спершу в маргарин —він розтав у торбі од сонця, потім у сіль,пожую, нап’юся води з погнутої алюмінієвої баклаги і йду собі даліпомалу. В дорозі я вже другий тиждень, а ще й до Дніпране добився.Все мені важко: і торба з харчами, й одяг, і ноги, і плечі, навітькостур. Пробував іти без нього —хитає, так мене хвороба витіпала,спустошила. А тепер нічого, на поправку пішло, як любила казатипокійна бабуся Марфа, одпустило. І що день, то частіше ніби з туманувиринають спомини про ту останню ніч у Тридолях, коли я захворівотак несподівано.Скільки лежав тоді в садку у заметі, не знаю. Чув лише, як уві сні,що мене гукали, гомоніли десь поруч, пиляли, стукали, видзвонювалилопатами об мерзлу землю, а підвестися, озватися, навітьповорухнутися не міг, бо тіло ніби поділилося на часточки і кожна зних не слухала, не корилася іншим.Мене знайшов Котя, узяв на руки —я сам собі здався пір’їною —йпоніс до хати, видихаючи мені в обличчя:«Ну от, зовсім розклеївся ти, брат Харитон... Не можна ж так...»У хаті було повно солдатів. Вони рилися в закривавлених листах,висипавши їх із сумки просто на долівку, пхалися з ними докаганчика, аби розібрати, кому ті листи підписані. Калюжний лежав утруні з старих сірих дощок —худенький, як хлоп’я, сивий, ззаплющеними вже очима. Біля труни сиділа Кіндратівна, Каті невидно було, мабуть, заховалася на піч, а в другій кімнаті метушилисярадисти, дзвонили телефони, напружено пульсував вогник нарадіостанції.Потім Калюжного винесли —Тельнов, Котя і ще два солдати, а Дженджібаров зазирав через їхні голови в труну, похитувався йбурмотів: «Ай-я-я... Как не уберьогся, старік, а?.. Сафсем неуберьогся...»Що було далі, не пам’ятаю, бо я, мабуть, заснув. Прокинувся вже вкузові машини від того, що бився головою об щось тверде й тупе.Надворі сіріло, завивав мотор, десь близько вибухали снаряди,свистіли осколки й цюкали об кабіну. Мене хтось притискав докованого залізом дна кузова й кричав:«Мамаша, Катя, голови ховайте, голови! Ну! Ложісь, говорю!»То був Стоволос. Він наліг на мене боком і давив ліктем у груди, аіншою рукою хапав Катю за плече й тяг до себе. Рот йому скривився 363 набік, шапка над вухом була прорвана, й з-під неї на підборіддявузенькою смужкою стікала кров.«А Котя, де Котя?!» —закричав я, підштовхнувши обома руками Стоволосове плече.—Котя де, питаю!»«Лежи, малий!» —Стоволос сердито шарпнув мене за петельки йзнову притис до борту.Машину кидало в усі боки, дзеленчало якесь залізо, совалися йпідскакували ящики, і я відпихав їх ногами геть. Потім майже поруч збортом спалахнув червоний стовп вогню, мене підкинуло вгору,давнуло пороховим димом, в очах запекло, і враз стало легко дихати,бо мені вже ніхто не налягав на груди...«От і добре. Якби отак і їхати»,—промайнула остання думка, й менеогорнуло м’яке, мов кожушане хутро, тепло...Очуняв я вже в хаті, на твердій солом’яній потерусі. Поруч зі мноюз обох боків лежали якісь люди, біліли бинти, блимав каганець —ранок то був чи вечір, хтозна,—гостро пахли ліки, а біля лави,уткнувшись лобом у забинтовані груди солдата, стояла навколішкижінка в картатій напиначці й плакала, приказуючи шепотом:—Дмитрику, рибочко моя золота... Не мовчи... Хоч словечкомозвися, чуєш?..Я упізнав Меланю, хотівозватися до неї, та не стало голосу, тількипрошипіло щось у горлі, й знову мене заколисало в теплому хутрі. Чувтільки, як хтось увіходив і виходив з хати, як на ноги накочувалася івлягалась холодна хвиля від порога, як мене мацали за руки таукривали чимось важким. Потім хтось наказав твердим, трохи під-хриплим баском:—Уберіте ету женщіну!—Ну, что єщо? Он вам кто —муж, брат? Ах, знакомий? Уходітє,уходітє, пожалуйста! Здєсь не, мєсто постороннім. Што? Кого «доглядать»? У нас єсть кому доглядивать!Я теж, мабуть, говорив щось, бо мене легенько розштовхували,нахилялися до мене так близько, що я чув цигарчаний дим з рота, йпитали:—О чом ти, мальчік, а? Котя, Котя... Что за чепуха? О ком тиспрашиваєш? Ах, Стоволос. Не знаю, дорогой, не знаю.Далі говорили не зі мною й дуже сердито:—Я, кажетея, приказивал нікого сюда не пускать! Что? К мальчіку? Да, пусть войдут.Я розплющився. Біля порога стояв Котя. Він був блідий, неголений іусміхався до мене сірими, як у хворого, губами. Одна рука йому булапідв’язана бинтом і лежала на грудях, а в другій він тримай шапку.Котя ступив до мене крок і присів навпочіпки,—Живий-кріпкий!..—скріпишся в усмішці.— От і молодець...364 —Вас поранило? —спитав я і вперше почув свій голос. Він здавсямені зовсім чужим.— Дзьобнуло трохи...—А Катя, Кіндратівна, Стоволос де?—Немає Каті...—глухо промовив він і одвернувся.—І старшоголейтенанта немає. Їх обох посікло так, що важко впізнати було... Тебешофер звідти виніс. А Кіндратівна жива. І Іванько. Він тут, у сусіднійхаті лежить. У коліна поранений, у чашечки якраз...—Що тоді було вночі?—Прорив... Те, чого ми й ждали. А Михайло Васильович...Пам’ятаєш? Ну, ну, не плач... Тут що ж... війна... Нічого не зробиш...—Уходітє, товаріщ,—сказав до Коті сивий чоловік у білому халаті,з-під якого на плечах твердо виступали погони.—Зачем єму,—вінкивнув на мене,—все еті ваші новості?Котя підвівся.—Я заходитиму до тебе, доки нас формуватимуть,—сказаводноруч надіваючи шапку, підморгнув мені вже від порога,усміхнувсякриво.—Видужуй, брат...Я більше не бачив його. Ходив по селу, коли мене випустили з хати-госпіталю, розпитував незнайомих солдатів, але ніхто з них прорадистів нічого не знав. Кіндратівни та Іванька теж не було.Важкопоранених вивезли кудись на Знам’янку, як мені сказали, заними пішли пішки й усі жінки та матері, бо на машини їх не взяли....Далеко попереду блиснула під сонцем вузька блакитна смужкаводи і знову зникла. Повітря стало прохолоднішим, запахло вологою. А надвечір я сидів на березі Дніпра. Внизу під кручею билися хвилі,шелестіла, осипаючись цівками, червона жорства, й піна від неї приберезі теж була червона. А за Дніпром купалися в мареві знайомі менівже села й куріли димки над садками —скоро городи копати почнуть,дерева підбілювати, хати... Чи ж зосталася хоч наша хата? Може,тепер, як піду працювати в колгосп, її вже не одпишуть?Я підвівся з теплої торішньої трави, причесаної в один бік, мабуть,весняним потоком, і, спираючись на костур, пішов помалу понадберегом шукати якогось перевозу...

Пошук на сайті: