Григір Тютюнник - Облога (сторінка 13)

. З-під сивого волосся на скронях викотилися дві великихкрапельки поту і помережили доріжки до обвітреної, в червонихжилочках, шиї.—Нічого, Харитоне,—сказав він, утерши скроні рукавом шинелі.—От закінчиться війна, і заживемо ми з тобою разом. Хочеш?—Не знаю...—А чого ж, підеш у школу... Ти скільки класів закінчив? Чотири?Нічого, ти своє доженеш. В інститут чи технікум поступиш —у Харкові їх багато,—і будуть з тебе люде, як казав Шевченко. Знаєш,хто це?—Я й вірш знаю один.—Ану ж який?—Оцей, що:І виріс я на чужині,і сивію в чужому краї,то одинокому меніздається —кращого немаєнічого в бога, як Дніпрота наша славная країна…Аж бачу, там тільки добро,де нас нема...—А ще який знаєш?—Ну, оцей ще, у школі вчили:Їде брат мій в арміюпосеред зими.Братику мій, братику,ти й мене візьми...Калюжний слухав уважно, тоді сказав:—Ну, це не те. Не вірш, а кленовий млинок: сюди-туди круть-верть... Війна в ньому за іграшку. А хіба вона така? Ти ж бачив,знаєш. Не те, так же?—Угу...—А піти тобі звідси треба якнайшвидше, бо... фронт зараз нетам,—Калюжний кивнув головою на захід,—а по боках у нас. Чув, щовночі робилося? Ну, от. Одрізати нас хотіли німці, оточити. Сьогодніне вдалося, а завтра, може, і вдасться... Отак. А прийдеш додому,перше, що зроби,—розпитай у людей або в сільраді, чи не було листавід батька: зараз усі,хто вцілів, озиваються, шукають своїх, мовчатьлише ті, кого вже... Як є, напиши йому, що ти живий-здоровий,вчишся, пам’ятати і ждеш його. Веселенького, одне слово, листапошли. А про маму, про те, що з нею трапилося, не пиши до часу.Вигадай щось. Ну, приміром, що ви розгубилися з нею десь, війна,мовляв, усякого було... Та не супся, не супся, я не про неї турбуюся, а 356 про тата... Якщо ж ніякої звістки немає, все одно нікуди з села нейди, тому що я тебе шукатиму після війни. А зараз листи писатиму.Хочеш?—А як вас оточать?—Ну, про це ти не клопочись. Оточать —вискочимо якось, непервина.Котя приволік аж дві деревини, на обох плечах, укинув їх у сани,втерся долонею.—Ах, яке тільки миле діло робота, Михайле Васильовичу! Оце бупрігся й ні про що більше не думав би, ні про що.—Скучили?—О-о!..—А чемодани —легкий, важкий, середньої ваги? —примруживочі Калюжний.—Ви так мальовниче, з таким знанням справиоповідали...—Чемодани? —Котя весело засміявся.—То, Михайло Васильовичу,наслідок моїх перонних спостережень вечорами після роботи. Перон івзагалі станція в Донбасі —це місце відпочинку, побачень, розваг:поїзди, пасажири, «жигулівське», машиністи із залізними скринькамив руках... Не знаю, як десь, а в нас, у Дебальцевому, їх заведенозустрічати. Жінки, діти... Стоять у самому кінці перону, біля пакгаузів —батько скоро приведе поїзд. Вони впізнають гудок його паровозабезпомилково, прокидаються від нього вночі. Жінки кажуть: «Це мійпоїхав», батьки —«Наш Петя чи Коля», діти —«Тато свистить». У менев дитинстві тільки й мрії було —стати машиністом ФД і водитибронепоїзди. Старенька, потріскана шкірянка, натягнутий на бровикозирок, вибухи попереду, позаду, я різко гальмую, хапаюся запоранене плече, але не кидаю важелів. «Ви поранені! —кричить менікочегар.—Товариш Кузовчиков, дозвольте вас перев’язати!» —«Ніколи, потім, потім»,—кажу я йому крізь стиснуті зуби... Н-да... Оттільки прізвище мені моє не подобалося, несерйозне для такоїситуації... Уявіть собі: Чапаєв, Голота, Жухрай, Корчагін і...Кузовчиков! Ну, не трагедія, скажете?!Ми поверталися назад, коли сонце вже стояло на полудні. Обічдороги, просто посеред поля, кілька солдатів рили яму, а рештазносили вбитих, без носилок, тримаючи їх за руки й за ноги, так щополи їхніх шинелей волочилися по снігу. Машина —старенький ЗІС,як і раніше, стояла на дорозі, гурчала, здригалася од мотора, в кабіні,схилившись на баранку, спав офіцер, поруч з ним лежав на сидіннірозгорнутий зошит, списаний рівними стовпчиками, й тремтів разомз машиною.—Сто вісімдесят сім душ,—сказав Котя, мимохідь зазирнувши взошит.—І це за якихось півтори години...357 Чорний пагорбок посеред снігів, де рили братську могилу, швидковищав, мабуть, грунт пішов уже не мерзлий, і солдати-грабарі стоялив ямі по плечі.—Війна, Косте, та й усякі інші небезпечні, намагнічені страхомперіоди в житті людей,—заговорив Калюжний, надіваючи сплюснутупоштарську сумку через плече (попереду вже виднівся путівець настанцію, де над снігами стримів темний грибок водонапірної вежі),—жахливі тим, що забирають у першу чергу громадян, людейсамовідданих, що живуть за принципом: «Якщо я тільки для себе, тонавіщо я?» А дрібне, егоїстичне, обережне в ім’я самого себе і т і л ь к исвоїх інтересів,—обиватель, коротко кажучи, виживає, бо він, якпаразит, краще пристосований до життя, має більш розвиненийінстинкт самозбереження. Всяке насильство над людським духом ітілом —то найкраще добриво для обивателя, як, скажімо, гній длячерв’яка, найсприятливіша атмосфера для його утвердження іпроцвітання. «Вижив, бо зумів» —формула обивателя, його катехізис ізаповідь нащадкам. Як зумів —це не має значення. Змовчав,заховався за чиюсь спину в бою, прикинувся дурником чи, не маючині розуму, ні такту, як оцей Птаха,—дорвався до влади —яка,зрештою, різниця? Хто, розміркуймо, почав цю війну —Гітлер,Геббельс, Ріббентроп? Ой, ні. Обиватель, Spiessbürger. Гітлер з самогопочатку робив ставку на обивательський шлунок, самозакоханість ітак званий патріотизм, Patriotismus, знищивши не тільки громадян, ай саму ідею громадянства... Людство знає теорію і практику класовоїборотьби. Це відкриття велике. Але воно ще не знає ні теорії, ніпрактики боротьби з обивателем, бо це не клас, не конкретновизначена суспільна одиниця, а соціальний тип. Ліквідуймообивателя, умови, за яких він плодиться, тобто насильство, і тоді ми,люди, зможемо сказати: ми остаточно подолали в собі звіра.—Ви теж скучили за своїм предметом,—зауважив Котя.—Скучив, відверто кажучи,—погодився Калюжний,—Повірте,вже три роки нетримав жодної книжки з історії, а предмет, здається,знаю тепер краще, ніж до війни. Відчув!—Як я сьогодні роботу,—підхопив Котя і подивився на менезамислено-серйозними, розумними очима.—Отак, Харитоне Дем’ яновичу,—додав він.—Учитися нам з тобою треба, брат,учитись...«А Катя...—подумалося мені,—невже вона не бачить, що він —найкращий?» І я присягнувся собі, що більше ніколи не подивлюся нанеї так, як цієї ночі. І мені стало раптом легко, весело від цієї першої вмоєму житті таємниці. Так зі мною було тільки раз, коли віддавнайкращу свою іграшку (зозулю з годинника) Птаховій дівчинці Галі,хоч бабуся й розсердилася тоді й сказала: «Знайшов, кому дарункидарувать...»358 На роздоріжжі, між селом і станцією, Калюжний зав’язав тривухпід підборіддям —брався вечірній мороз,—сховав руки в рукави,всміхнувся нам з Котею: «Паняйте щасливо»,—і пішов заметами,притиснувши ліктем порожню сумку. Потім обернувся, кивнувголовою —я зрозумів, що то він мені,—і знову рушив, невисокий,згорблений, у довгій шинелі, підперезаний нижче хлястика...Ми були вже під селом, коли з левад, з-поміж верб обабіч дороги,виповзла довга колона людей у цивільному і посунула нам назустріч.—Котомошників ведуть, чи що,—сказав Котя придивляючись.Ми звернули з дороги й стали.Колона —попереду неї йшло кілька військових —швидконаближалася: старі, молоді, високі, низенькі люди; усміхнені, похмурі,ніякі обличчя; куфайки, кожухи, діжурки, злинялі брезентові плащі,нацуплені поверх теплої одежі; білі, чорні, однокольорові, смугасті, зрядна; торби —рип, рип, рип сніг під ногами.—Ану, не наступай на п’яти!—А ти йди, не лови гав.—Митько, підбери ногу!—У мене своїх дві, ха-ха!—Цитьте, цвіркуни!..—Хіба не можна?—Р р-разгаворчікі!—Чув?—То ж не я, а він почав...І раптом:—Дядю Косте, Харитоне! А я ось! Осьо я!Майже в кінці колони йшов Іванько. Щоки червоні, очі збудженоблищать, і дві ямки, мов два квасоляних гніздечка, біля кутиківусміхненого рота.—Ах, чорт! —вигукнув Котя, підбіг до колони, висмикнув з неї Іванька.—Стій, як же це, га? А Стоволос? Як сталося, що тебе взяли?—А що? —весело здивувався Іванько.—Взяли, та й усе. Прийшлив хату якийсь капітан, спитали прізвище. «Так що, орел, підемовоювать?» —сміються. Підемо, кажу. «Ну, тоді давай з вещами дошколи». А Стоволос: «Ми його, товаришу капітан, собі залишаємо, принашій частині». А вони: «Бросьте, лейтенант, цю самодєятельность».Аж полаялися. А що? Так ще краще. Обмундирують, сказали,автомати дадуть —ми всі автоматниками будемо! —а завтра післязанять, кажуть, в оборону станемо.—Доганяй! —крикнули од колони.359 Котя побіг разом з Іваньком, обнявши його за плечі, поверх білоїполотняної торби, щось наказуючи йому нашвидку та жестикулюючивільною рукою. Але Іванько, мабуть, погано слухав його, бообернувсяй загукав до мене:—Харитоне! Чуєш? Рашник там, у хліві, й паличка з мотузком там,над дверима. Як схочеш половить синиць —бери. Лижі теж там, бери.Чуєш?..—І голос йому зломився, затремтів.Я зірвав з голови шапку й помахав йому. А Котя притяг його досебе, поцілував і все щось казав, казав. Далі Іванько побіг сам, раз пораз озираючись спіткнувся, зашкопертав і востаннє сяйнувпосмішкою, коли вже пристав до колони.—Пропаде хлопчина,—сказав Котя, повернувшись, і мовчав аж досамого двору.Сутінки в хаті були сумні. Кіндратівна й Катя тихо плакала,прихилившись близенько головами, вмовляли одна одну перестативже і знову плакали.—Загине ж він, соколичок мій, некмітливий, нерозважливий,—шепотіла Кіндратівна.—Та якби ж йому хоч товариш трапивсяпутящий, старшенький та розумнішенький, то, може б, доглянув,наставив, коли треба...Стоволос сидів у другій кімнаті з навушниками на скронях інерухомими очима дивився на зелений вогник рації, що ледь помітнопульсував у півтемряві —було в ньому щось тривожне, як передчуттягрози, може, тому, що станція мовчала. А в другій половині хати,через сіни, тоскно скімлив п’яний Дженджібаров:Ка-ак я лублуа’глубіну тваїх ласкавих глас.Ка-ак я хачу а’к нім прижацца сейчаса’губамі-і...Котя, що досі мовчки порався біля розібраного телефонногоапарата при світлі гасової лампи-трилінійки, сказав до Стоволоса необертаючись:—Я до комдива дійшов би, до штабу фронту, а не віддав бихлопця...Стоволос підхопився з-за радіостанції, збив навушники напотилицю й тоненько вигукнув:—Ви, товаришу Кузовчиков, можете не поважати мене, алезобов’язані поважати моє звання і не втручатися в мої дії!Котя стенув плечима, нижче нахилився над телефоном. Вони довгомовчали. Потім Котя сказав неголосно:—Пробач, Ромо, я розумію, що ти не міг зробити нічого, пробач...360 У хаті загусала пітьма, тупо гухкали вибухи десь не дуже далеко, йгули літаки, то завиваючи натужно, переобтяжено, то раптомстихаючи зовсім. Я виглянув у вікно: над білими примарами дерев засадком двома багряними кронами підіймалася заграва; вона швидковищала, розливалася вшир, заповнюючи хату рухливими чорно-рожевими відблисками....Вє-еру тебє-е-е,а’дарагай-а па-адруга май-а-а...—О рятуйте, хоч би він замовк,—простогнала Кіндратівна.—Виє,прости Господи, як собака на пожежу... Завішуй, Катерино, вікна тасвіти.Катя повільно підвелася з лави, зашаруділа ряднами, а я намацавкаганець, засвітив і, не роздягаючись, присів долі біля лежанки. Котя,перегомонівши про щось упівголоса із Стоволосом, увійшов до хатини —Катя одразу нахилила голову й забігала пальцями по китицяхчорної квітчастої хустки —і сказав:—Сьогодні, хазяєчко, мають повернутися наші хлопці з тилумашиною, то ви б склали свої речі, до найнеобхідніші... Старшийлейтенант накаже шоферові одвезти вас звідси, у Знам’янку хоча б...У вас немає там родичів чи добрих знайомих?—Спасибі, синок,—тихо відказала Кіндратівна.—Родичів у мененіде немає, знайомих теж., Та хоч би й були, то нікуди я звідси незрушу.—Розумієте,—сказав Котя суворо,— залишатися тут заразнебезпечно: з дня на день, якщо не з години на годину, тут можепочатися бій.—Нічого, пересидимо якось,—зітхнула Кіндратівна.—Всю війнуперебули, а тепер... Іванько за версту од дому, а я поїду?—Іванько вже солдат, ви йому нічим не зможете допомогти,мамо...По останнім слові Катя швидко зирнула на Котю і зашарілася.—Ні, ні,—похитала головою Кіндратівна.—І не клопочіться...—А ви тут зостанетесь, якщо буде бій? —ледь чутно спитала Катя.—Ми теж солдати, Катюню,—усміхнувся до неї Котя,—і будемотам, де нам накажуть.У цей час надворі загурчала машина, почулися чиїсь голоси. Потімхтось постукав у вікно.—Відчиняйте, мамаша!Кіндратівна відхилила кінець рядна, припала до шибки:—Зараз, голубчику, зараз,—і пішла одчиняти.—Давай, хлопці! —гукнули од вікна.Попід хатою задріботіло багато ніг, рипнули сінешні двері.—Сюди занось... Так, вище піднімай...361 —Ой боже, хто це?! —скрикнула Кіндратівна й заголосила.—З дороги, мамо, з дороги...Відчинилися двері, й до хати, задкуючи та загрібаючи соломучобітьми, увійшли солдати, несучи на плащ-палатці щось важке,накрите шинелею. Слідом за ними, вдарившись плечем об одвірок,убігла Кіндратівна.—Та скажіть, скажіть мені, хто це! —Вона впала на коліна,рвонула до себе шинелю.На плащ-палатці боком, по-дитячому підкорчивши ноги йпритиснувши до живота поштарську сумку, лежав Калюжний —холодні порожні очі були широко розплющені, руки, зімкнуті поверхсумки, затекли між пальцями кров’ ю, шия неприродно витягнулася, ікомір, підшитий зісподу білим, стояв над нею, як обичайка.Кіндратівна випустила з рук закривавлену полу шинелі йпрошепотіла:—Михайло Васильович... Як же до ви, Васильовичу, не вбереглися,га?.. Боже...Котя став на коліна, узяв Калюжного за руку й легенько потяг досебе, але пальці не розімкнулися, тільки хруснули.—Пульс? —запитав Стоволос.—Що, немає?..—Який пульс! —розсердився Котя.—Холодний він... Руки скластитреба, повіки затулить.Котрийсь із солдатів, що товпилися біля порога з шапками в руках (тут були й знайомі мені два радисти, що спали тоді в кузові), сказав:—Він іще в Треповці той... помер... Осколок такий-о в живіт...Цілий хвостовик з бомби...Котя зиркнув на мене й сказав:—Зніми, Харитоне, шапку.Я підвівся з-під лежанки й, не одводячи погляду від порожніх очей Калюжного, вийшов з хати в садок. Тверда, мов петля, судома звеламені горло, я не плакав, лише пищав тоненько, пробуваводкашлятися, однак з того виходив тільки дужчий писк; голованаливалася чимось гарячим, заболіли вуха й шия. Я щевідчув, щопадаю, поринаю в тепле грузьке місиво ночі, схопився руками захолодну яблуневу гілляку, але не втримався...

Глава VIII

Сонце —молоде, весняне, аж сурмить над степом. Чорні смугиземлі курять мінливими відпарами, ламають обриси хаток, дерев,телефонних стовпів удалині, а по ярках та байраках білі косинціснігів, як помах білої хустинки —прощай, прощай...362 Я йду, спираючись на костур і ледве пересуваючи ноги. Подолаюгони-другі й, набачивши десь суху латку землі, сідаю перепочити. В ногах млість, у скронях ковалики дзвонять, і очі болять дивитися натремтливі маревця —то заплющуся й кладу голову на зігнуті коліна.Харч у мене бідненький: черства солдатська хлібина, покраяна навеликі нерівні шматки, грудка маргарину та сірникова коробочкасолі, але я й не прошу більше, бо не їсться й те, що є. Одщипну хліба,вмочу спершу в маргарин —він розтав у торбі од сонця, потім у сіль,пожую, нап’юся води з погнутої алюмінієвої баклаги і йду собі даліпомалу. В дорозі я вже другий тиждень, а ще й до Дніпране добився.Все мені важко: і торба з харчами, й одяг, і ноги, і плечі, навітькостур. Пробував іти без нього —хитає, так мене хвороба витіпала,спустошила. А тепер нічого, на поправку пішло, як любила казатипокійна бабуся Марфа, одпустило. І що день, то частіше ніби з туманувиринають спомини про ту останню ніч у Тридолях, коли я захворівотак несподівано.Скільки лежав тоді в садку у заметі, не знаю. Чув лише, як уві сні,що мене гукали, гомоніли десь поруч, пиляли, стукали, видзвонювалилопатами об мерзлу землю, а підвестися, озватися, навітьповорухнутися не міг, бо тіло ніби поділилося на часточки і кожна зних не слухала, не корилася іншим.Мене знайшов Котя, узяв на руки —я сам собі здався пір’їною —йпоніс до хати, видихаючи мені в обличчя:«Ну от, зовсім розклеївся ти, брат Харитон... Не можна ж так...»У хаті було повно солдатів. Вони рилися в закривавлених листах,висипавши їх із сумки просто на долівку, пхалися з ними докаганчика, аби розібрати, кому ті листи підписані. Калюжний лежав утруні з старих сірих дощок —худенький, як хлоп’я, сивий, ззаплющеними вже очима. Біля труни сиділа Кіндратівна, Каті невидно було, мабуть, заховалася на піч, а в другій кімнаті метушилисярадисти, дзвонили телефони, напружено пульсував вогник нарадіостанції.Потім Калюжного винесли —Тельнов, Котя і ще два солдати, а Дженджібаров зазирав через їхні голови в труну, похитувався йбурмотів: «Ай-я-я... Как не уберьогся, старік, а?.. Сафсем неуберьогся...»Що було далі, не пам’ятаю, бо я, мабуть, заснув. Прокинувся вже вкузові машини від того, що бився головою об щось тверде й тупе.Надворі сіріло, завивав мотор, десь близько вибухали снаряди,свистіли осколки й цюкали об кабіну. Мене хтось притискав докованого залізом дна кузова й кричав:«Мамаша, Катя, голови ховайте, голови! Ну! Ложісь, говорю!»То був Стоволос. Він наліг на мене боком і давив ліктем у груди, аіншою рукою хапав Катю за плече й тяг до себе. Рот йому скривився 363 набік, шапка над вухом була прорвана, й з-під неї на підборіддявузенькою смужкою стікала кров.«А Котя, де Котя?!» —закричав я, підштовхнувши обома руками Стоволосове плече.—Котя де, питаю!»«Лежи, малий!» —Стоволос сердито шарпнув мене за петельки йзнову притис до борту.Машину кидало в усі боки, дзеленчало якесь залізо, совалися йпідскакували ящики, і я відпихав їх ногами геть. Потім майже поруч збортом спалахнув червоний стовп вогню, мене підкинуло вгору,давнуло пороховим димом, в очах запекло, і враз стало легко дихати,бо мені вже ніхто не налягав на груди...«От і добре. Якби отак і їхати»,—промайнула остання думка, й менеогорнуло м’яке, мов кожушане хутро, тепло...Очуняв я вже в хаті, на твердій солом’яній потерусі. Поруч зі мноюз обох боків лежали якісь люди, біліли бинти, блимав каганець —ранок то був чи вечір, хтозна,—гостро пахли ліки, а біля лави,уткнувшись лобом у забинтовані груди солдата, стояла навколішкижінка в картатій напиначці й плакала, приказуючи шепотом:—Дмитрику, рибочко моя золота... Не мовчи... Хоч словечкомозвися, чуєш?..Я упізнав Меланю, хотівозватися до неї, та не стало голосу, тількипрошипіло щось у горлі, й знову мене заколисало в теплому хутрі. Чувтільки, як хтось увіходив і виходив з хати, як на ноги накочувалася івлягалась холодна хвиля від порога, як мене мацали за руки таукривали чимось важким. Потім хтось наказав твердим, трохи під-хриплим баском:—Уберіте ету женщіну!—Ну, что єщо? Он вам кто —муж, брат? Ах, знакомий? Уходітє,уходітє, пожалуйста! Здєсь не, мєсто постороннім. Што? Кого «доглядать»? У нас єсть кому доглядивать!Я теж, мабуть, говорив щось, бо мене легенько розштовхували,нахилялися до мене так близько, що я чув цигарчаний дим з рота, йпитали:—О чом ти, мальчік, а? Котя, Котя... Что за чепуха? О ком тиспрашиваєш? Ах, Стоволос. Не знаю, дорогой, не знаю.Далі говорили не зі мною й дуже сердито:—Я, кажетея, приказивал нікого сюда не пускать! Что? К мальчіку? Да, пусть войдут.Я розплющився. Біля порога стояв Котя. Він був блідий, неголений іусміхався до мене сірими, як у хворого, губами. Одна рука йому булапідв’язана бинтом і лежала на грудях, а в другій він тримай шапку.Котя ступив до мене крок і присів навпочіпки,—Живий-кріпкий!..—скріпишся в усмішці.— От і молодець...364 —Вас поранило? —спитав я і вперше почув свій голос. Він здавсямені зовсім чужим.— Дзьобнуло трохи...—А Катя, Кіндратівна, Стоволос де?—Немає Каті...—глухо промовив він і одвернувся.—І старшоголейтенанта немає. Їх обох посікло так, що важко впізнати було... Тебешофер звідти виніс. А Кіндратівна жива. І Іванько. Він тут, у сусіднійхаті лежить. У коліна поранений, у чашечки якраз...—Що тоді було вночі?—Прорив... Те, чого ми й ждали. А Михайло Васильович...Пам’ятаєш? Ну, ну, не плач... Тут що ж... війна... Нічого не зробиш...—Уходітє, товаріщ,—сказав до Коті сивий чоловік у білому халаті,з-під якого на плечах твердо виступали погони.—Зачем єму,—вінкивнув на мене,—все еті ваші новості?Котя підвівся.—Я заходитиму до тебе, доки нас формуватимуть,—сказаводноруч надіваючи шапку, підморгнув мені вже від порога,усміхнувсякриво.—Видужуй, брат...Я більше не бачив його. Ходив по селу, коли мене випустили з хати-госпіталю, розпитував незнайомих солдатів, але ніхто з них прорадистів нічого не знав. Кіндратівни та Іванька теж не було.Важкопоранених вивезли кудись на Знам’янку, як мені сказали, заними пішли пішки й усі жінки та матері, бо на машини їх не взяли....Далеко попереду блиснула під сонцем вузька блакитна смужкаводи і знову зникла. Повітря стало прохолоднішим, запахло вологою. А надвечір я сидів на березі Дніпра. Внизу під кручею билися хвилі,шелестіла, осипаючись цівками, червона жорства, й піна від неї приберезі теж була червона. А за Дніпром купалися в мареві знайомі менівже села й куріли димки над садками —скоро городи копати почнуть,дерева підбілювати, хати... Чи ж зосталася хоч наша хата? Може,тепер, як піду працювати в колгосп, її вже не одпишуть?Я підвівся з теплої торішньої трави, причесаної в один бік, мабуть,весняним потоком, і, спираючись на костур, пішов помалу понадберегом шукати якогось перевозу...

Сторінка 13 з 13 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.docx)Tyutyunnik_grigir_obloga.docx107 Кб3075
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2)Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2258 Кб2429

Пошук на сайті: