Григір Тютюнник - Облога (сторінка 3)

. То куріла грубка, напевно,вже давно не мазана, бо вище дверцят чорнів широкий зализень сажі.Коло столу, заставленого закусками з солдатського пайка тарізнокольоровими пляшками, поклавши голову на руки, спав ще один 312 солдат. Патефон у кутку на лаві вже не грав, а тільки сичав, бопластинка кінчилася. Я хутенько роздягнувся біля порога, розмотавобмотки —внизу вони змерзлися й тріщали, пострілюючикрижинками,—потім підійшов до патефона і заломив мембрануназад.—Став ту ж саму, бо на другому боці вже зітерлася,—сказалагосподиня,—та йди перекусиш.Вона вже сиділа за столом і нарізала черствого солдатського хліба —червона, розпатлана, але тоненька в стані й гострогруда.Солдат, мій благодійник, одною рукою наливав у кухлі горілку, адругою розхитував свого товариша, вчепившись пальцями в йогоплече.—Коляша, падйом! Слиш? Па-адйом, гоорю,—бурмотів він.—Давай вип’ємо за Меланью!—Та не займи, Сергійчику, хай спить,—сказала хазяйка,припадаючи головою до солдатових медалей.—Да? Ну, нехай. Сідай, малий! —Солдат простягнув мені кухоль ізсмердючою пригорілою джурджею і підсунув ще не почату банкутушонки.—Скільки тобі років, Ваня?—Мене звуть Харитоном,— кажу всміхаючись, бо Сергійчик меніподобається, хоч і п’яненький.—А років чотирнадцять...—Чотирнадцять? —дивується він, високо піднімаючи гарну,розсічену вузьким шрамом брову.—Тоді ні, молодий ще,—і забираєкухоль назад.—Рубай тушонку.Я нашвидку заводжу патефон —у ньому щось рипить і бринькає,—розкручую пальцем пластинку, бо сама вона не рушає, і припадаю доїжі, тут-таки ж на лаві, розуміючи, що від мене вимагається одне —крутити музику.Солдат і Меланя п’ють, обнімаються в диму за столом; я дістаюскоринкою пахуче м’ясо з банки, підставляючи під підборіддя долоню,щоб крихот не губити, а пластинка тим же спантеличено-здивованимголосом виводить:Удовицю я любив,Подарунки їй носив,Носив сало, носив свічки,Носив м’ясо, носив стрічки...Голок усього дві, та й ті тупі, як нарубані з дроту шевські гвіздочки.Я точу їх об мантачку по черзі: одна грає, іншу точу, доки вона стаєтакою гарячою, що і в руках не вдержу, потім гарячу вставляю, ахолодну точу. Солдат мене хвалить, хазяйка, довідавшись, що ясирота, жаліє і кладе мої обмотки на лежанку просушити, а я, щобвіддячити їм за ласку, одвертаюся, коли вони цілуються, і точу голкистаранніше.313 Мордуємося отак аж до півночі: я біля патефона (вже й пучок нечую), а вони коло горілки. Потім усі гуртом, зморені, очманілі від димута однієї й тієї ж пісні, весело переносимо Сергієвого товариша належанку —вони тримають його за ноги й попід руки, а я посередині —і вкладаємося спати. Я лізу на піч, лаштую собі лігво з усякогоганчір’я та своєї одежі, а Сергій і Меланя знесилено падають ушироченне побите шашелем і вимощене квітчастими подушкамидерев’ яне ліжко. Від одвішених вікон чути, як порощить об шибкисухий сніг, у хаті час від часу то виднішає од заграви, то зновумеркне. Сергій і Меланя шепочутьсяв темряві. Вона часто й подовгусміється, а то враз замовкає і ні з того ні з сього починає схлипуватита допитуватись:—А завтра знову туди? Як же я без тебе житиму? Ох...—Інші прийдуть,—байдуже одказує Сергій, і водночас чути: лясь!—Ну, може, ще раз скажеш?! —гнівним шепотом доскіпується Меланя.—Скажу-у,—гуде солдат,—бо увєрен...—У-у-у… ти! —сміється Меланя дивно якось: у тому сміхові йобраза, і побоювання образити, і згода з тим, що так воно й буде. І знову, але вже ніжніше й м’якше, чути: лясь!Я накриваю голову подушкою, від якої тхне гарячою глиняноюпотерухою, й одразу ж, ніби в тепле марево, що гойдається й тихобринить навколо мене, поринаю в сон.

Глава III

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.docx)Tyutyunnik_grigir_obloga.docx107 Кб3075
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2)Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2258 Кб2429

Пошук на сайті: