Григір Тютюнник - Облога (сторінка 4)

Уранці мене розбудило сонце. Його жовтувато-медове проміння, щоледь тремтілона стіні, на якусь мить воскресило в мені тиху, давнозабуту радість, котрою я зустрічав зимові ранки в нашій з бабусеюхаті: обмерзлі за ніч вікна, веселий грай полум’я в печі, біля якої вжепоралась бабуся, неодмінно воркуючи щось сама собі; миротворнесяйво образів у кутку, облямованих під склом сріблястимимереживами та вощаними квітками. Почувши, що я прокинувся,бабуся, підрум’ янена, розімліла коло вогню, зазирала в мій покуток іпитала: «А що внучкові снилось?» Я вигадував якусь нісенітницю,позаяк мені тоді нічого не снилося, або ж відказував твердо, щобсхоже було на правду: «Залізні ковзани!» —і, затамувавши подих,чекав на відповідь.Бабуся в таких випадках довго мовчала, потім, вдаючи, ніби вкрайздивована, казала: «Хм... І приверзеться ж дитині отаке! Ну, та це невийде. По ковзани треба їхати аж у Полтаву. То скажи їм, хай несняться...—І сміялася кожною зморщечкою на осяянім полум’ям виду,314 і плечима, і грудьми. Вся сміялася.—Вставай лишень, та поласуємокулешем».Лежу, всміхаюся в стелю, і раптом до мене, ніби крізь сон, долинаєтягучий, схожий на пісню плач. Схоплююся з теплого свого кубла,дивлюся через комин у хату. За неприбраним столом, підперши щокидолонями, спиною до мене сидить Меланя, а перед нею, притулена допорожньої пляшки,—Сергійчикова карточка: одна його брова назлеті, круто зламана посередині, а друга ніби аж тремтить чи то відболю, чи то від нетерпіння. Він дивиться на свою руку, перебинтованувище ліктя прямо поверх гімнастьорки, і на чиїсь пальці, що самезав’язують вузол. Я здогадуюся, що ні Сергія, ні його товариша вженемає...Мабуть, відчувши на собі мій погляд, Меланя здригнулася івмовкла. Вона, певне, забула про мене, бо коли озирнулася, то япомітив на її обличчі переляк.—А-а, це ти...—знайшовши над комином мої очі, сказала Меланя ікриво, неохоче посміхнулась. Обличчя її помітно підпухло, гарні вологіочі променилися сумом, і в них тяжко було дивитися, а великі, як менівчора здалося, хтиві губи теж припухли, червоно ятрилися й тремтіли.Вона прибрала зі столуфотографію, сховала її за пазуху і необертаючись покликала:—Іди їсти, патефонщик...Тільки тепер я роздивився, що це була не тітка, а молода дівчина.Видно, під чаркою і не вбрана, вона здалася мені вчора набагатостаршою.За сніданком, із залишків учорашнього солдатського пайка, Меланянамагалась не зустрічатися зі мною очима і не згадувала пропостояльців, лише іноді, ніби перебираючи ґудзики на прозорійкофтині, торкалась пальцями фотокартки, спідтишка позирала намене й мовчала. Потім одпила трохи зкухля, кумедно, по-дитячомускривившись, і повеселішала.Незабаром я вже знав, що вона нетутешня, а з Донбасу, що матерів неї немає змалечку, а батька перед самою війною привалило вшахті, і вона зосталася з мачухою.—То була сварлива та ненависна,—розказувала Меланя, хмурячиблискучі, немов підзолочені проти сонця брови,—а після татовоїсмерті ще й запила. Вилізе, було, з шахти і, ні помившись, ніпричепурившись,—до буфету.Притьопає додому опівночі й у чому була —в постіль.Зжену, помию, переодягну, а вона лежить і варнякає: «Шкода, щоти, стерво, не моє, а тії... Думаєш, я пила б? Хе... Я б тебе як лялечкуодягала і взувала. А задля чужої —не хочу! Душа не лежить! І людейдурити не хочу, бо раз не люблю, то не люблю!»Меланя зітхнула і ще раз приклалась до кухля.315 —А тут прийшли німці. Почали записувати добровольців у Німеччину. Я й записалася. Думала, гірше, ніж за мачухою, не буде.Та й подивитись кортіло, як воно люди в тих землях живуть... Дурна...Може, отак і завезли б аж т у д и , якби не... Супроводжував нас один.Німець. Гарний такий, чорт. Він до мене... Ну, як би тобі сказати?Ганявся за мною. Як тільки поїзд зупиниться десь, уже він і в нас увагоні. Підсяде, джеркотить, джеркотить щось по-своєму, шоколадкироздає, тоді морг дівчатам, то вони хаміль, хаміль —і в сусіднє купе.А мене не пускає. Руки так накрутив, що тижнів зо два потім боліли...Раз якось зупинився наш поїзд посеред степу. Дівчата спали, німцятого не було —перших, добровольців, вони не дуже стерегли. Вийшлая в тамбур —поноченько ще, тепло, цвіркуни сюрчать, а попередучервоний вогник: семафор закритий. Зіскочила на землю —ніденікогісінько, тільки машиністи біля паровоза гомонять —та й пішласобі на зорю. Вирішила так: наймичкою буду, за каліку подамся, абисвій, аби не чужина. Та й подалася...Меланя, примружившись, дивилася на крижані блискітки, щограли в шибках жовто-червоно-зеленими цяточками, і час від часупосміхалася сама до себе гіркувато-глузливою посмішкою.—Він тут недалеко й живе. Батько, мати й він. Зайшла я до нихуранці —сонечко тільки вигулькнуло, а вже й спека —води напитися.Вони саме снідали. Сідай та й сідай, припрошують. Зняла я свійпіджачок, розіпнулася... Я тоді платок низько напускала, щоб і очейніхто не бачив. Ну, батько, мати —звісно, як у нас гостейпришановують—і жареним і шквареним пригощати заходилися,розпитують, хто я та як тут опинилася, жаліють, хвалять, що втекла. А він мовчить. Ложку поклав, очей з мене не зводить. Чепурненький злиця, хоч і понуркуватий трохи, баньками з-під чуприни тільки блись-блись. Глянеш у них —аж у грудях терпне. Не їсться мені, губирозтулити не спроможуся —зроду зі мною такого не було... Чого ж цети, думаю, козаче, не на війні? Літа ж, бачу, призовні. Тоді, як із-застолу підвелися, збагнула: кривенькийвін, клешнявий на одну ногу.Ходить отак набокувато: хить-хить, ніби картоплю під плуг садить.Ну, ти скажи, як нашептав мені хтось, щоб у ту хату зайшла. А кажуть, долі немає...Посиділа я ще трохи —незручно ж попоїсти і гайда з хати,—подякувала і стала прощатися. Куди там! Не пускають. Живи в нас, іквит. Сім’ я невелика, їсти є що, будеш нам як своя. Це —старі. А він (його Кирилом звати) мовчить, тільки зблід як полотно. І вже не намене, а під ноги собі дивиться та все комір то застібає, то розстібає...Зосталась я. Думаю, як не до них, то до когось іншого приставатидоведеться. То вже так, сама перед собою виправдовувалась, бо черезнього —тепер уже знаю —не пішла тоді галасвіта. Може, воно йкраще було б...316 А невдовзі нас і поженили. Справжнє весілля справили, тількивночі: фата, вінок, у молодого квітка, горілка на столі, коровай —всеяк годиться, але без людей і при завішених вікнах, бо вони хотіли,щоб про мене ніхто не знав, аж доки наші не прийдуть.Спочатку, з рік, мабуть, гарно жили, весело, наче щодня свято вхаті. Свекруха мені ані за холодну воду братися не велить. Свекор ажпомолодшав, усе якісь пісні мугикає та дратвою —він сам швець —витьохкує. А про Кирила годі й балакати. Так наче повищав ураз,ходити рівніше став, від суму в очах і сліду не лишилося. А вночі,було, як пригорнеться, то так, начебто хапається за мене, начебтобоїться, що я ось-ось щезну. Та все допитується: «Ти мене любиш? Тимене любиш?» Я спочатку одказувала або замість відповіді —набридає ж повторювати одно й те саме —пестила його, як уміла. А раз візьми та й засмійся. Справді-бо, як дитина, їсть шкурку з молокаі питає в мами: а вона добра? «Одсунь краще ногу, бо тісно». Забула,що він же кривенький, звикла так, що й не помічала...На тому й закінчилося наше свято. Наче покійника в хаті замали.Кирило цілими днями мовчить, навіть до батьків не балакає. Очимана мене спідлоба так іскри й креше. А вечір настане —п’є, щобсміливіше, не так совісно знущатись було. Спершу лащиться, робить зімною що хоче, тоді принишкне. Чую: заснув. Радію, думаю, славабогу, минулося. Де там! Опівночі, коли батьки в хатині поснуть,підхопиться як тороплений і ні з сього ні з того —хвать за горло:«Кажи, любиш?» Плачу, обіймаю його, присягаюся. «Брешеш! —сичить.—Якби любила, то не сміялася б!» Заїкнусь розказувати, як тесталося, слухати не хоче. Вчепиться п’ятірнею в губи: «Цить, нетроюдь! Шкура! Доброволка! Німецький покидьок!» Ти що,—плачу,—забув, якою мене взяв?Замовкне, ніби схаменеться. Тоді як упнеться пальцями в груди,аж кров під пучками закипає: «Може, скажеш, гадино, що він і тут небув? —На німця того натякає, бо я ж усе до крихти йому розказала.—Що, мовчиш?» —і регоче, радий, що мені відповісти нічого...І так щоночі. А день настане —старі просвітку не дають. Свекорще сяк-так, мовчить, тільки молотком сердитіше стука, зате свекрухаі за нього й за себе надолужує: і не там сяду, і не там стану, і руки бмені покорчило, і ноги б мені повсихали, і де я, зайда, взялася на їхнюголову... Воно й зрозуміло: для них Кирило син як син, а я синихалиха, бо не жалілася їм ні разочку: одвикла за мачухою...Меланя замовкла. Я чув, як об її зуби цокотів вінчик великоголудженого кухля, і, не підводячи голови, сказав:—Навіщо ви, тьотю, стільки п’єте?Меланя засміялася і, перехилившись через стіл, підняла моєпідборіддя м’якими паморочливо пахучими пальцями.317 —Тобі противно, ге ж? —подивилася на мене своїми вжепосоловілими, тупими —я навіть не збагнув, якого вони кольору,—очима.—Ач, який гарненький хлопчик. Ти, мабуть, добрий, бо очівимучені. Такі —добрі. А кому зараз добрість нужна? Ха!.. І ніяка ятобі не тьотя. Мені всього двадцять годочків!Я бачив близько перед собою її трепетні у посмішці п’яненькі губи,підпалені смагою, ніжно-білі ямки над ключицями і кутик Сергієвоїфотографії, що виглядала з-за пазухи.—Як же ви тут опинилися? —запитав, ніяковіючи, навіть трохинеприязно: з якої це речі мене отак любісінько, як дитину, беруть запідборіддя й роздивляються! Я вже давно відвик од того, щоб менітосі плескали.Меланя якийсь час дивилася у вікно, мружачись і усміхаючись досонця. Їй, напевно, вже не хотілося розповідати.—Що? —мляво перепитала вона.—Втекла я від них на томутижні. Уночі, як усі поснули. Отямилася аж в оцій хаті. Тут бабуся-одиначка живе. Вона позавчора, як наші вступили, до родичів у Крюків подалася, а я оце хату стережу, доки повернеться.—А вони?—Ходять щодня. Умовляють назад повернутися. Або, як смеркне,попідвіконню вигупують. Шпигують. Вони й сьогодні прийдуть. Ну, тагоді про це, остогидло...Меланя підвелась і заходилася прибирати в хаті. А я одягнувся всухі й теплі свої лахи, розпитав, де тут можна добути дров —треба жчимось віддячити за харч та постій,—і, довідавшись, що лісу поблизунемає, топлять усі дерезою, вийшов надвір.Сонце стояло вже високо, але мороз не всідався. Згори мені буловидно все село —велике, незграбно розкидане поміж яругами таспадистими косогорами. Куці глухі вулички, провулки вилюжилися відхати до хати та, не знайшовши виходу на простір, упиралися або впровалля, або в густі зарості дерези, приметеної снігом. Тамкопошилися люди й чорніли латки вирубаного чагарника. У дворахдеінде куріли дими солдатських кухонь, іржали коні, попід моторамипофарбованих білилом машин чаділи факели, але гармат-сімдесятишестиміліметровок, скільки я не приглядався, ніде не буловидно. Напевно, артилеристи вночі виїхали. Ненадовго і зовсім неболяче мене зачепила думка про радистів: де-то вони зараз —нафронті чи десь в іншому селі?Від гурту жінок, що вирегочували з солдатами біля обмерзлого позруб колодязя, я дочувся, що фронт посунувся долі, десь аж під Кіровоград, і що в колишній школі сьогодні показуватимуть німе кіно.Я вирішив неодмінно сказати про це Мелані.Дерезу рубали здебільшого лопатами —солдати, жінки, підлітки.Малеча, що гралася тут-таки, біля своїх мам, принишкла, з цікавістю 318 позирала в мій бік, і я спочатку не тямив чому. Аж доки хтось із гуртусказав:—Ану, Льонько, піди спитай, чи він не а катюшниками їздить?—Те,—заперечили йому.—Такі обтрьопані тільки в обозахбувають!—Ги-ги... Обозна криса!—А черевики, гля, як ковганки!—Цитьте, може, в нього тата й маму вбило, а ви...Затим до мене підійшов серйозний, охайно вдягнений, як видно,вчительський хлопчик і, спостерігаючи, як я голіруч пораюся білядерези, запропонував:—Може, вам допомогти? У нас є сікач.—Нічого, обійдемося,—сказав я трохи спогорда і поспішивусміхнутися, щоб хлопчик (йому було років десять) не образився.—Ну, тоді до побачення,—так вже ввічливо, хоча трохи завченосказав хлопчик іпішов до гурту.Його враз обступила малеча, пошепотілася трохи й заходиласягратись у ладки.Мені не кортіло до них. Після бабусиної смерті я розважався сам —у бур’янах десь або в лузі, щоб ніхто не бачив, і тулився більше додорослих. Вони, всяк на свійлад, повчали мене, як жити, але по-їхньому в мене ніколи не виходило: направлять украсти в німців милаі проміняти на харч або одежину —мене впіймають і поб’ ють;пошлють до найзаможнішого в селі чоловіка випросити їсти —там недадуть, ще й вуркою обізвуть на додачу... Найчастіше мене вчилиприказками: «Покірливе телятко дві матки ссе; не все перескакуй, аінде й лізь; береженого й бог береже...»Я не розумів, чому в одного теляти буває аж дві матки, в якихвипадках треба лізти, а в яких перескакувати, а що означає слово «бережений», зовсім не тямив і жив самотужки, як приходилося...Дереза була мерзла, я не ламав її, а, поховавши руки попід пахви,збивав ботинками, в’язав своєю ремінякою з трилінійки і носив дохати.Меланя, швидка, поривчаста, в новій зеленій куфайці (я подумав:«Сергій подарував!»), сікла гілля на хворост, наспівуючи сяких-такихтриндичок, потім сказала:—Годі. Нам же тут не вікувати! —І засміялася.—Як. тількипотепліє, піду звідси.—Куди? —запитав я.—У Донбас.—До мачухи?—Ні. На якусь шахту. Зароблю грошей, зодягнусь по-людськи,заміж вийду... А тут мене з’їдять: доброволка!319 При заході сонця над селом з’явилася «рама» —чудернацький літакз двома охвістями та чорно-білими хрестами на фюзеляжах. Солдатистріляли по ній з карабінів, петеерів, ручних кулеметів і лаялися. Однікричали: «Атст-а-віть!» Інші заперечували: «А чо єйной, в зубисмотрєть, стєрвє!» —і, припавши на коліна, знову цілилися. «Рама»кружляла низько, переверталася набік, і тоді було видно льотчиків учорних шоломах та блискучих червоних проти сонця окулярах.Зробивши кілька обльотів, вона випросталась і стала віддалятися.—Зараз приведе...—гомоніли солдати в сусідньому дворі,позакидавши карабіни за плечі й закручуючи цигарки.Але в цей час навколо «рами» зчинилася глуха стрілянина. Чотирималенькі тупоносі літачки оточили її з усіх боків, заблискали вогнянікульки, зелені цівки кулеметних черг. Солдати спостерігали за боєм,затулившись долонями від сонця, одначе воно світило так яскраво ітак червоно-гостро пломеніли сніги на обрії, що годі було щосьпобачити.Та ось у повітрі, майже над самою землею, знову з’явилася «рама»,а обабіч неї та зверху, збавивши швидкість, хрипко похлопуючимоторами, летіло чотири винищувачі.—Ура! Взяли! Ведуть! —радісно загукали сусідські солдати. Селовраз ніби вибухнуло. Кричали в усіх дворах, вимахували шапками,зброєю, факелами:—А-а-а...Я теж кричав щось, махав шапкою і пританцьовував, а Меланя,стиснувши долонями розрум’янені щоки, ніжно вистогнувала:—Ой мої соколики... Мої рибоньки...Увечері, завісивши вікна всяким ганчір’ям, ми пекли в лежанцікартоплю. Як і вчора, хату від стелі й по лутки виволокло димом, томуми сиділи долі. Меланя пильнували за жаром, час від часупідгортаючи його до купи, а я дробив молотком велику грудку солі.Вона була сіра й тверда мов кремінь. Від невлучного удару з неївикрешувалися іскри. Над нашими головами ледь помітно гойдавсядим, і разом з ним гойдалося полум’я в каганці
Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.docx)Tyutyunnik_grigir_obloga.docx107 Кб3075
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2)Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2258 Кб2429

Пошук на сайті: