Григір Тютюнник - Облога (сторінка 8)

. Попереду,піднявши опудало високо над головами, мов плащаницю, йшовнизенький і рахував кроки:«Einundzwanzig, zweiundzwanzig, dreiundzwanzig… genug?»2.«Also gut»3.Сонце, торкнувшись землі, швидко ущерблялося знизу, нібипідтавало. І на його тлі, чітко окреслене, як жива людина, стоялопосеред бур’янів сумно розп’яття —танкіст... Гімнастьорка ледьпомітно тріпотіла на тихому призахідному вітрі, багрянилося небо, атам, де був Дніпро, за селом, гуркотів фронт.Першим стріляв поранений —з трофейного ТТ. Він довго цілився,виставивши ногу далеко вперед і одкинувши голову (видно, так йогоколись навчили), але ні разу не влучив. З нього сміялися, вмовлялипередати зброю іншому. Тоді він розсердився, пошпурив пістолетдалеко в бур’яни і, вхопивши автомат, лаючись, одноруч стріляв порозп’ятті доти, доки не зробив з нього решета. Потім вонопохитнулося і впало. Німці перестали сміятися і дивилися напораненого з якимось острахом.На стрілянину з ближніх хат повиходили люди і мовчкиспостерігали ту розвагу, а Ленка, коли опудало впало, схилила головуна руки й заплакала.Ми сиділи в бур’ яні до самого ранку. Ніч була суха і тепла, як передгрозою. Тихо мерехтіли зорі, на полини опускалася червона при світлізаграви павутина —починалося бабине літо,—а на Дніпрі чи вжедесь ближче, по сей бік, невлад били гармати, і низько над землеюзринали далекі ракети.1 Увага!2 Двадцять один, двадцять два, двадцять три… Досить?3 Гаразд.334 Ленка спала, підмостивши під голову зібгану хустку, тихо стогналауві сні, схлипувала, бурмотіла всякі негарні слова та погрози, а ядивився на заграву —мені здавалося, що вона регоче й витанцьовує,як божевільна баба Палазя в неділю біля сільбуду,—і почував такучорну, всевладну нудьгу від своєї самотини та страху переднавколишньою тишею (село ніби вмерло), що не спроможний бувповорухнутися і терп. Таке бувало зі мною і раніше, коли бабусярозказувала темними глухими вечорами про повінь, а ще коли накладовищі плакав пугач або вила на чиємусь дворищі собака. Бабусяніколи не проминала сказати: «Ото як угору виє —на пожежу, а як уземлю —на похорон». Я намагався уявити собі, які в собаки очі, коливона виє, але не міг і питався бабусю.«Смутні, дитино, бог з ними,—одказувала вона і крадькомахрестила мене. —Спи. Абодумай краще, в що б ти завтра погрався...»Згодом мені не раз випадало , лишатися одному в степу десь —тільки місяць, солома та мишача біготня попід ногами або й по ногах —чи то в лункій, покинутій хазяїнами хаті; мене часто били,принижували до сліз, але так боляче самотньо, як тоді посередбур’ янів, мені ще ніколи не було. Ніби отруївся я тою ніччю...У хуторі мені вже геть споночіло. Я дійшов до великої о двохдимарях та на двоє дверей хати, над котрою здіймалися вгорутьмяно-блискучі щогли антен, і став коло хвіртки. За тином чорнівсадок, у ньому тихо по-весняному шушукалося чорне гілля (з ярка відпогорілих танків тяг вітерець), пахло мокрими вишнями інескошеними з осені бур’ янами.Біля перших дверей —вони були відчинені в сіни —хтось курив ітихо покашлював. Потім покликав:—Заходьте, хто там...Я впізнав голос Калюжного і, ледве пересуваючи ноги, підійшовближче. Калюжний нахилився, придивляючись:—Харитон Дем’янович...Він сказав це так лагідно, зраділо, усміхнено і... по-татовому, що я,не відаючи й сам, як воно зі мною сталося, уткнувся йому обличчям врозстебнуту на грудях шинелю і заплакав:—Ну от...—легенько притискаючи мою голову до себе, бурмотівлистоноша.—Такий веселий хлопчина, і на тобі... Ну, ну... Нічого... Цебуває і з нами, грішними.

Глава VI

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.docx)Tyutyunnik_grigir_obloga.docx107 Кб3075
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2)Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2258 Кб2429

Пошук на сайті: