Григір Тютюнник - Облога (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.docx)Tyutyunnik_grigir_obloga.docx107 Кб3063
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2)Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2258 Кб2423
Першим, кого я побачив, переступивши поріг, був Стоволос. Вінсидів на низенькому ослінчику за таким же низеньким круглимстоликом і їв гарбузову кашу квітчастою дерев’яною ложкою —комір 335 гімнастьорки розстебнутий, реміняка та портупеї попущені, ніби не їв,а тесав чи молотникував.У печі, розмальованій по комину густою синькою, топилося. Біляприпічка поралася жінка —низенька, сива, з опалими до підборіддяпухлими щоками. В другій кімнаті—двері до неї було відчиненонавстіж —з навушниками на скронях сидів Котя і тихо, але чіткоговорив у мікрофон, тримаючи його па відстані.—«Береза», я «Трава»... «Береза», я «Трава»... Як чуєте мене? Я «Трава», прийом...Долівка в обох кімнатах була товсто потрушена мідно-жовтоюгречаною соломою, вікназавішені цупкими, мабуть, недавновитканими ряднами в чорну та червону смужку, стіни білі, рівнопідведені знизу зеленою глиною,—чисто, затишно, храмно; давно вжене траплялося мені бувати в таких хатах.Калюжний легенько підштовхнув мене в спину, як і тоді, намайдані, й сказав:—Проходь, не бійся.Я зняв шапку, тихо поздоровкався, проте з місця не зрушив: тут,біля порога, в тіні, хоч не видно, що зарюмсався...Стоволос обернувся і, певно, не впізнавши мене, байдуже кивнув;Котя привітно блиснув зубамий знову припав до мікрофона:—«Береза», я «Трава»...—Це той? —роздивляючись на мене, спитала у Калюжного сиважінка. Очі в неї волого блищали від полум’я в печі, а щоки були дужебліді, хворобливо опадисті.Стоволос поклав ложку, теж пильно скоса глянув на мене, потім,суворіше,—на Калюжного (я похапливо натяг шапку) і мовив дожінки, лагідно, навіть улесливо всміхаючись:—Спасибі, ненько. Не каша —мед.—І нахилився до її руки, щобпоцілувати, але вона вивільнила свої пухленькі пальці з його довгих і,напевно, чіпких, сколошкала йому хвилясту русяву чуприну й сказала:—Ну, ну, годі лащитися... Ступай роби своє...Стоволос таки влучив поцілувати її в зап’ястя, швидко вийшов удругу кімнату й заговорив з Котею.—Не чути? •—Погано. Як з того світу. Забивають, чорти...—Давай спробуємо ще.Калюжний скинув з мене шапку, обняв за плечі, притискаючищокою до холодного шинельного ґудзика.—То приймете хлопчину, Кіндратівно?—Чом не прийняти.—Жінка підійшла до мене, поторкалапальцями за чуб (від неї гаряче пахло пічним полум’ям).—Тільки дейого спати покласти? Хіба з Катериною, на печі?..—І засміялася.—Тияк, смирний парубок чи не дуже? Не залоскочеш мені дівку?336 Я спромігся лише всміхнутись на те, але усмішка вийшла, мабуть,кепська, бо жінка відвела очі вбік, щоки їй здригнулися й опали нібище нижче.—Ну, ну, не обижайся. Я шуткую. Стягай лишень свій лапсердакта сідай до гарбузянки, а я тим часом нагрію тобі окропу. Ти ж,либонь, давно мився?Я промимрив, що був недавно в прожарці, але не помився: на менеяк стороннього не вистачило води. Однак пояснення це було схожедужче на брехню, аніж на правду. Я розсердився сам на себе йсказав, як було:—Торік восени.Хазяйка тихо, майже нечутно зареготала:—Давненько, сказати б...Доки я мулявся біля каші —якби хоч не той Стоволос! —Калюжний уніс ізнадвору цеберку води, в котрій плавало вишневелистя та крижинки, хазяйка налила нею великий чавун (кригавидзвонювала об його вінця) й посунула в піч. Потім вони вдвохвитягли з-під лави широкі дерев’ яні ночви, пошепки перемовляючись,у що б мене переодягнути, а Котя все кликав та й кликав:—«Береза», я «Трава»... Як чуєте мене, «Береза»?..Прийом, прийом...Каша й справді була як мед, солодка та запашна. Відчуваючи насобі допитливі хазяйчині погляди, я спочатку їв повільно, набирав уложку тільки під один бочок, тоді нахилився нижче, аби заховати очі,і вже не їв, а тьопав, паленіючи від сорому, що не здатен стриматисебе: мені здавалося, що всі дивляться, як я похапки ковтаю, і від тогоя давився, кашляв,утирав сльози, а коли вишкріб дно, то ще довгосидів над порожньою мискою, не наважуючись підвести голову.Тим часом на мене ніхто не звертав уваги: хазяйка завішувалавеликою рядниною куток біля грубки,—там уже парували ночви,—Калюжний порпався у речовому мішку, дістаючи звідти махорку,мило, новеньку злежану білизну...Незабаром я хлюпався в ночвах, відчуваючи, як тіло має з кожноюмиттю легшає, приємно щемить і пахне чорним солдатським милом, аголова паморочиться, паморочиться... За рядниною блимав од парикаганець, хазяйка про щось півголосно гомоніла з Калюжним,шанобливо називаючи його Михайлом Васильовичем, від грубкипашіло теплом, а на ослінчику біля ночов лежала чиста, справжнябілизна... Груди мені стислися від думки, що міг би й не втрапитисюди, але я боявся радіти, бо вже примітив, що слідом за радістюназирці десь ходить лихо й очікує на мене...На печі, куди мене спровадила хазяйка, а Калюжний ще йпідсадив, посміхаючись і ніби жартома лоскотно обмацуючи мої сухіребра, було чисто, біло, як у маленькій світличці. Від коминів пахло 337 свіжою крейдою і сухими вишнями —на них стояли жаровні, вщертьнасипані сушкою. В маленьке кругле віконце, вмазане знадвору, ледьчутно, по-кошачому шкрябалася гілочка, й чути було, як гули дерева,наче там, за стіною, був не садок, а цілий ліс. Білизна не облягаламене, а халабудилася й пахла махоркою; тіло в ній здавалосямаленьким, тому я сам собі здався на хвилю ще дитиною, хоч давновже так не думав,—навіть ногами подригати закортіло, стелю дістатиабо вуха великим пальцем. «Ану ж дістань вушка, синок... Отак,отак... От і любий!» —це тато колись мене вчив.За комином у другій кімнаті продеренчала телефонна ручка.—Прийміть донесення від тридцять четвертого,—зморено сказав Стоволос і заходився диктувати, твердо вимовляючи кожну цифру.—Вісім, три, один... Чотириста два, шістсот сорок чотири... Повторюю...Що?! Відставить! Слухати треба уважніше! Повторюю...—А вашому старшенькому скільки? —гомоніла хазяйка до Калюжного.—Такий, як оцей хлопчина.—Як його звати —цього?—Харитон... Дем’янович. Принаймні він так рекомендується.Вони тихо засміялися.—А молодшому?—Не знаю... Приблизно три з половиною. Він народився вже безмене. А може, й не він, а вона...—Не чути?—Ні. Вже п’яте послав.Хазяйка зітхнула.—Нічого. Дасть бог, обізвуться...—і поквапливо додала:—Таки ж івітряно сьогодні, гуде, як на покрову.Я притис долоні до скронь, щоб затулитися од хатнього світла, йприпав лобом до віконця. В садку ворушилося чорне, як гадюччя,гілля, стьобало по туго напнутих дроти них розтяжках, що трималиантенну щоглу і тужно підпивали деревам; поміж низькимистовбурами яблунь та вишеньок тьмяно білів сніг, лиш де-не-де надкронами дерев миготіли зорі —дрібні, неспокійні, переляканіначебто...Почуття непевності, тривоги, очікування чогось страшного зновуохопило мене. Я з головою вкрився теплим колючим ряденцем, затисдолоні між коліньми —ця поза ще змалечку навівала мені затишок тараювання в думках —і став пригадувати свої давні радощі: як татоприніс колись із поля їжака і я качав його по хаті віником, бо він бувколючий; іншим разом знову ж таки тато вніс із грядки кавун у росі,й та роса стріляла по хаті гострими сонячними скалками, а татовсміхався (його зіниці трошки ховалися під верхні вії) і казав:«Це некавун, а королівська корона. Бач —сяє!..»338 А ще він любив мене стригти. Посадить посеред хати на високий,для мене ж змайстрований стілець, обгорне шию та плечінакрохмаленим рушником, що аж рипить —цьвах, цьвах, ножицямипоза вухом: «Не бійся, тато не вріже дитини, ні...» Цьвах, цьвах...«Отака та голівка кругленька, отака моя макітерка. А тепер давайбрехушку...» Цьвах, цьвах... «Дивися, мамо: точнісінько твої вушка —як пелюсточки. Аж сонечко просівають. А закрутка татова, одна. Ми,мамо, раз женитимемось... Так, сину? От і розумнички...»«У-у, розумаки, бодай ви пощезли!»Чому вона тоді так обзивала тата, за що? Адже раніше —я те ледьпам’ятаю —вона часто заходила до нього в комору, де він вечорамиплотникував при каганці, підв’язавши чуприну конопляноюмотузочкою, а я грався на пахучій тирсі та стружках, легко, мовкрило, клала йому на шию красиво зігнуту в лікті руку і, щестрункіша, ніж завжди, бо тяглася до нього навшпиньки, наказувала:«Поцілуй мене. Ще... Ще... Ну от, слава богу, хоч саманапросилася»,—ісміялась йому в очі.Тоді я хапав тата за ногу, горнувся до неї, пританцьовував іхтозна-чому голосно сміявся, а мама легенько, однак настирливовідштовхувала мене круглим холодним коліном і казала невдоволено,аж сердито: «Підожди, не з’їм твого тата. Родичі які...»Іноді ж з нею творилося щось незрозуміле мені й образливе: вонацілувала тата знехотя і маніжено приказувала: «Фу! Живицею від тебетхне, як від покійника, аж нудить. І потом... Фу!»Вона всміхалась, вимовляючи ці слова, але та посмішка завждинеприємно вражала мене, і було чомусь шкода батька. А він нахилявголову й казав тихо: «Не знаю, мені живиця пахне...»«Не любила вона його і все наше сімейство,—розказувала бабусядядькові Марку-Накат-Його-Бог після того, як тата не стало,—бонайдужче любила себе. Вони-бо, Коротьки, всі такої вдачі: умом невзяли, то хоч пихою надолужили. А тут, на лихо, ще й грамотизазнала, хоч поганенької —Дем’янко, бувало, вдень плотникує, аввечері їй книжки до вроків розжовує та в рот кладе... Він щодня вроботі та в роботі, а їй у любов побавитися кортить, як тій киціледачій. Вона і в подушки лягала, прости Господи, як та кицька: тосяк, то так потягнеться, позіхне. Тьху! Хоч би з дитиною колипогралася, лацюга, прости господи. Ну, тепер наживеться, до паризнайшла...—Бабуся нахилялася до дядькового вуха й швидко-швидкошепотіла щось, а він тільки бровами водив то вгору, то вниз.—Словом, як той казав: яке брело —таке й стріло. Ну, та Господь їйсуддя. Ходімо, Марочку, до хати, та вип’єш наливки, щоб йому тамлегко тикнулося, козакові...»Дядько Марко не відмовлявся. А випивши, довго сидів без шапкипід образами, мовчав, утирав очі рукавом і підморгував. Тоді бабуся 339 наливала йому ще, й він починав розказувати про тата повагом, міцнокладучи слово до слова. Може, тому його розповідь мені йзапам’яталася:«Якось-то косили ми з ним за проваллям. Він попереду —косар жебув лепський, на ять! —а я за ним, хоч теж не давав дядькам собіп’яти врізать... Косимо та й косимо. Вже й сонечко навзаходи стало,ось-ось землі торкнеться, а нам ще ручки гнать —краю не видно... Аждивлюсь: присів мій Дем’ян, косу покинув, балакає щось потихеньку.Підходжу —а він перепелячу пір’їну знайшов і роздивляється. Та такуже її голубить, так голубить пальцями, наче птахудрібну на долонітримає. Дивись, каже, Марку, пір’їна яка! Умреш, а руками такого незробиш. Звісно, кажу, то діло Боже. Про мене воно що? —пір’їна, та йгоді. А йому, бач, ні...»Потім дядько випивав ще трохи, ховав очі під долоню й казав: «Ех,Дем’ яне,Дем’яне, друг ти мій горький!..»Я любив ці тихі, лагідні розповіді про тата, чув їх від багатьохлюдей і часто думав собі: чому ж ніхто не заступився за нього? Однакспитати не наважувався, бабуся не воліла навіть згадувати «про таке»на людях, ще й пальцем насварилася: «Боже тебе борони! Чуй не чуй,бач не бач, а мовчи».Згодом, коли підріс і бабусі вже не стало, я таки наваживсяспитати, але мені відповіли незрозуміло: «Врем’я таке було, синок...»Вітер за круглим віконцем розбурхався вкрай; сад уже не гув, якраніше, а стогнав, і гілочка не шкрябалася, а дрібно цокотіла в чорнескельце, ніби знадвору хтось ізлякано кликав когось чи попереджавпро небезпеку: цок-цок-цок, цок-цок-цок...Я вже дрімав, коли в сінях грюкнули двері, що вели в другуполовину хати, й почулися дзвінкий дівчачий регіт та жвавиймолоденький басок:—Ступай, ступай, годі винашуваться!..І знову рипнули двері, хтось хрипко, нетверезо благав:—Ката! Ка-а-туша! Не ухаді, родная... Адной мінути без тебя немагу! Жізн ва-азмі, но не ухаді! Ката...—Ой, та ну вас, дядю, к монахам...—давилася реготом дівчина.—Геть, пустіть!Затим до хати, швидко причинивши за собою двері, ускочилидівчина й хлопець —невисокий, але ставний, з дитячими щеямочками на щоках. Дівчина сховала обличчя в долоні й сміялася, ябачив лише її густе розкошлане волосся, недбало заплетене в однукосу —товсту, пухнасту, такого кольору, як дим проти західногосонця,—з позолотою...—Катуша!..—шкреблося в сінях.—А-адну мінуточку...—Скільки тобі казано: щоб і ноги твоєї не було в цього архаровця!—розсердилася Кіндратівна й легенько ляснула дівчину долонею по 340 стегну. Та гнучко одсахнулася, війнувши спідничиною, зареготіла щедужче.—А ти? —хазяйка вигнула брови на хлопця.—Теж мені сторож...Хлопець весело грайнув ямками.—Хіба ж я винен? Кажу їй, ходім, а вона: «Як він чудно балакає!»Напився й лізе до неї цілуватися. Я не пускаю, а він: «Вазьмі мойогаліфе парадне з лампасами, шашку вазьмі, только пазволь...» І Тельнов, ординарець його, теж не пускає, а він: «Уйді, ти пока мойслуга, а не повелитель!...»Нарешті той, що лапкував у сінях, намацав клямку й, низьконахиляючись у дверях, увійшов до хати. Це був довготелесий, під самустелю, горбоносий капітан у синьому галіфе з широкимикавалерійськими лампасами. Брови йому зрослися над чорнимигострими очима в широку, як і лампаси, смужку, гімнастьоркарозхристана, аж погони за плечі з’їхали, й на грудях видно синюватийкосинець кучерявого, мов ягнячий смушок, волосся. Капітан спиравсяна шаблю в піхвах, похитувавсяй усміхався згори до всіх, показуючидовгі та жовті, як гарбузове насіння, зуби.—Катуша... Хазяєчка-мамаша! Вазьмі моя душа,—капітантицьнув себе кулаком у волосся на грудях, —только пазволь хатя биодин раз пацилавать дочь Катушу! Адин раз, гаварю! Ну? Пайми:завтра Дженджібаров пайдьот в бой, пагібнет, может бить, навєкі, ікоршун виклюєт єму пааследніє глаза... Пазволь, мамаша!Його захриплий від горілки гучний голос, що линув аж з-під стелі,розлягався по обох кімнатах, перекриваючи стогін вітру застінами,тріск рації й зморено-тривожне допитування Коті в когось далекого,невідомого:—Як чуєте мене, «Береза», як чуєте? Вас не виявляю, не виявляювас! Прийом...Стоволос швидко підійшов до капітана —туго підперезаний,стрункий, з тоненькою, ніби несправжньою зморшкою між бровами —й сказав різко, дивлячись йому в груди:—Ви заважаєте працювати, капітане. Прошу вас вийти.—Зачем так строго, старлей! —Дженджібаров похитнувся і хотівобняти Стоволоса, але той відхилився.—Повторюю...—Ну, єслі ти на принсіп, я тоже на принсіп! —скипів капітан і сівна лаву, простягнувши ноги ледь не насеред кімнати.—Вот так. Ненайду сафсем!—Я накажу вас... викинути!—Ревнуєш, да? —Дженжібаров поклав підборіддя на ефес шаблі йприскалив око.—Ревнуєш, да? Па-ані-маю... Ка-а-нешно! Ти самфчера целовал єйо в саду...341 Стоволос виструнчився, ступив крок до лави. Катя зойкнула, у Кіндратівни зблідли й затремтіли пухкі щоки, а хлопець Ваньконасупився.—Вийдіть, товаришу капітан,—примирливо мовив Калюжний.—Ви справді заважаєте.—Что? —здивувався Джеиджібаров.—Нікагда в жіз-ні не слушалприказаній... єфрейтора!В другій кімнаті цокнули об стіл навушники, і за мить біля Дженджібарова опинився Котя

Пошук на сайті: