Григорій Тютюнник - Вир (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (tyutyunnik_grigoriy_vir.docx)tyutyunnik_grigoriy_vir.docx673 Кб6753
Скачать этот файл (tyutyunnik_grigoriy_vir.fb2)tyutyunnik_grigoriy_vir.fb21976 Кб7544
                Бугай ходив по кругу, красиво вигнувши жирну, в важких зморшках шию, не звертаючи уваги на людей, що обступили його зі всіх боків. Він грався з ними і дражнив їх. Розігнавшись, мчав двором, як вітер, як злий дух, і раптом, налетівши на людську стіну, зупинявся, ніби вростав у землю.

                Червоними осатанілими очима тупо дивився на своїх приборкувачів і стояв непорушне, як статуя, навіть дозволяв наблизитися до себе на таку віддаль, що його вже можна було схопити за дерев'яний держак, з'єднаний з кільцем, яке було заправлено йому в ніздрю. Але як тільки до нього хто наближався і простягав руку, щоб уже вхопитд за держак, він різко відскакував убік і, задравши хвоста, біг далі, кидаючи ратицями землю на приголомшених і безпорадних людей. Відбігши, знову зупинявся, обнюхував під собою грунт і, задравши вгору голову та закопиливши губу, ревів з такою силою, ніби в його грудях був захований паровоз.

                Метушня у дворі все посилювалася, і чим більше було цієї метушні, тим більше непорядку. Кожний радив, як треба зробити, щоб спіймати бугая, і, як водиться, ті, що радили, самі боялися його ловити, а тільки надіялися на других.

                Враз усі заніміли і заклякли, де хто стояв: Павло Гречаний, якого досі не помічали, старечим скоком вибіг на середину двору (біг він згорбившись, по-ведмежому, вбравши голову у плечі), на якусь секунду зупинився, потім простягнув обидві руки вперед і пішов назустріч бугаєві, що стояв на місці, сторожко слідкуючи за кожним рухом чоловіка, що наближався.

                Між людьми зробилося так тихо, що було виразно чути, як тяжко і гнівно дихає розлючена тварина своїми могутніми легенями-міхами і як скрадливо, з перервами, дихає людина.

                Ось до бугая залишилося чотири кроки, три, два, але він вичікував і підпускав все ближче. Мускули його напружилися і застигли непорушне, виразно вимальовуючись під шкірою, в постаті голови, застиглості тіла, в готовності зробити стрибок, в настороженості відчувалося, що пройде одна невловима мить і він зробить стрибок, але в ту саме мить Павло вже встиг вхопитися руками за держак. Бугай рвонув його до себе, Павла війнуло, як вітром, але держака він не випустив, а сильно вивернув його ліворуч і так скрутив бугаєві губу, що той заревів від болю і куці залізні роги його загрозливо блиснули.

                — Пускай!

                — Уб'є!

                Але Павло нікого не слухав, а крутив за держак, і бугай ходив навколо нього пританцьовуючи. Зробивши кілька таких кругів, він цілковито присмирнів, і Павло спокійно відвів його до волярні.

                — Що за чоловік? — запитав Дорош, не приховуючи свого захоплення.

                — Наш, троянівський, — пояснив Кузь.

                — Ну й сила ж у нього?..

                — Еге, сила в нього є. Бог, він так і робить: силу дасть, а розум відбере.

                — Зате в тебе його до бісового батька і весь на язиці, — сердито сказав якийсь чоловік і пішов двором.

                Дорош і Кузь також повернулися до корівника і анову взялися вичищати гній. Надворі метушня припинилася, всі розійшлися, тільки чути було, як голосно сперечалися волярі.

                — Це ти випустив бугая, Хомо?

                — Ти що? Здурів? Мене тоді й близько не було, як він вирвався.

                «Шукай тепер винного», — усміхнувся сам до себе Дорош, викидаючи вилами гній. До корівника зайшов Павло. Сорочка з штанів висмикана, руда шапка — на нотилиці, до босих ніг прибичовано мотуззям старі калоші. Якийсь час він мовчки розглядав корівник з таким виглядом, ніби потрапив у якусь не знайому для нього пустелю, потім сказав:

                — Гр-ас-ти! — що означало: здрастуйте. Зняв з пліч вила і приступив до праці: так налягав на них, що вони заганялися в гній по самий держак. Скоро він навернув поперед себе таку гору гною, що загородив двері. Дорош швидко втомлювався і часто зупинявся, щоб витерти на шиї і на лобі піт, який зрошував його так щедро, що гімнастьорка і сорочка змокріли на спині і попід пахвами, і в хвилини такого перепочинку з захопленням милувався незвичайною силою Павла, дивувався тому, як він легко, ніби бавлячись, виконує таку важку роботу. Близкість цієї сили ніби вдихала здоров'я і в самого Дороша, і він знову починав працювати з почуттям легкості і впевненості в рухах, хоч насправді руки його слабіли і тремтіли від тягаря, що лежав на вилах.

                Опівдні в артільний двір з'явився Гнат. Ішов, поляскуючи прутиком по халявах, золотий зуб горів на сонці.

                — Чого це ти не на жеребці, а на піхоту? — насмішкувато запитав його Оксен.

                — Кузьма кувати повів. — Гнат помовчав, пощулив очі, посвистів крізь зуби, кілька раз пройшовся по кабінету, нарешті спитав: — Оксене, ти, знаєш-поні-маєш, мені скажи: на якому основанії ти без мого дозволу незнайомих людей ночувати пускаєш? Тобі відомо, хто він такий?

                — Відомо. А як тобі ні, то піди до корівника і розпитайся. Він тобі сам розкаже.

                — Ти вже його на роботу прийняв? А документи, а характеристика? А з біографією як? Може, він із репресованих? Ну, нічого. Я його зараз перевірю, що воно за птиця. Так, говориш, він в корівнику? Гм. Хорошо. Я зараз із ним побалакаю.

                І Гнат, насвистуючи, постьобуючи себе прутиком по халявах, пішов до корівника.

                Дорош саме накидав на воза гній і стояв спиною до дверей, коли прийшов Гнат. Глянувши на Кузя, у якого раптом на обличчі проступила поштивість, Дорош відразу зрозумів, що появився сторонній і, напевно, із сільського або і районного керівництва. Дорош озирнувся і, побачивши Гната, його незалежну позу, його ревізуючий погляд, його самовпевнене обличчя, догадався, що це і є голова сільради Гнат Рева, про якого йому говорили ще в районі.

                — Хто тут Дорош? — суворо запитав Гнат голосом слідчого і зупинив погляд на Дорошеві, добре знаючи, що це ж і є той, кого йому треба.

                — Я, — відповів Дорош і сперся на вила.

                — Пред'явіть документи.

                — А ти хто такий? — прикидаючись незнайком, запитав Дорош.

                — Прошу не тикать. Я — голова сільради.

                — Ну то й що?

                — Сказано — документи давай, а не розбалакуй! — Гнат підозріло глянув на Дорошеві окуляри, обміряв його очима з ніг до голови. — Хто тебе знає, що ти за людина,

                Дорош, усміхаючись, глянув на Гната; але очі його під окулярами зробилися холодними і пронизливими.

                — Ну, от що, голово, якщо ти цікавишся моєю особою, то поїдь у район. Там тобі все про мене розкажуть. А документів я тобі не покажу — ти не міліція.

                — Так ти хочеш, щоб я її зараз же викликав? — почервонів на обличчі Гнат і вже сікався до сварки, але Дорош обрізав його однією фразою.

                — Куди? — крикнув він на Гната, який ступив був уперед. — Не йдіть, товаришу голова, хромові чобітки в гній замажете.

                Гнат, приголомшений окриком, опішив і відступив назад, але потім зрозумів, що ця людина ніскільки не боїться його та ще й насміхається. «Хто його знає, що воно за птиця», — подумав Гнат опасливо.' А Павло, ляпаючи себе долонями по колінах, закричав, захлинаючись від сміху:

                — А що, Гнате, получив гривеник здачі?

                Гнат, насупившись, мовчки вийшов із корівника.

               

                               XI

               

                Оксен проводив засідання правління по-своєму. Він не обмежувався одними лише членами правління, а радо приймав усіх, хто бажав бути присутнім, так що на засіданні були і волярі, і пташниці, і конюхи, і бригадири, і просто рядові члени колгоспу. Часто навіть з хуторів люди заходили й собі послухати, про що воно говоритиметься, а разом з тим перекурити і відпочити з дороги. Всідалися вони поближче до дверей, розмотували довгі, як торби, кисети і мовчки диміли страшним самосадом, іноді й собі вставляючи слово, особливо тоді, коли зачіпалися хутірські інтереси. Якщо ж їх ніхто не зачіпав, то вони сиділи мовчки, а як мовчанка набридала, то починали перешіптуватися поміж собою про різні господарські речі на зразок того, що «оце носив продавати порося, та не продав, бо мало давано» (порося при цих словах тихо порохкувало в мішку, що лежав тут же таки, в куточку), або віщували погоду, що от, мовляв, канальський півень так і стримить на тину, та так співа, що не на дощ, а, видать, на сушу.

                Таке засідання було й цього разу, і коли Дорош зайшов у контору і побачив так багато людей, то він здивувався, не розуміючи, що тут відбувається: засідання правління чи загальні збори. Він сів у кутку на лаві і пригнув голову, щоб на нього менше звертали уваги, але колгоспники вже помітили його, показували на нього іншим і стиха перешіптувалися поміж собою. Увага до нього була настільки велика, що Дорош почував себе дуже незручно і ще нижче схиляв голову, і навіть Оксен, який саме говорив, зупинився і, щоб встановити порядок та задовольнити цікавість громади, сказав уголос, що це новий працівник ферми, товариш Дорош. Знову, тепер уже всі люди, повернули до нього обличчя, і Дорош ще більше зніяковів і відчув, що червоніє.

                Оксен продовжував нараду, яка швидше нагадувала не ділові збори, а посиденьки. Протоколу ніхто не писав, промовці перебивали один одного і здіймали такий гармидер, що важко було вгомонити, а тим більше розібрати, хто і що говорить.

                Цього разу обговорювали хід посівних робіт. Бригадири все звалювали на МТС і запевняли, що якби не вона, то весняна сівба була б уже давно закінчена. Бригадир же тракторної бригади Микита Чугай бив себе кулаком у груди, гув, як у мідний дзвін:

                — Брехня! Трактори весняної оранки не затягували. Ви самі її затягли.

                — А хто на Радьківщині поле зіпсував, огріх на огріхові? Не твоя бригада? — світив очима з кутка Охрілі.

Пошук на сайті: