Загальна характеристика прози II половини XX ст.
1956 р. суспільство засудило сталінізм і його звірства, було звільнено з таборів мільйони засуджених, зокрема и тих українських письменників, які там вижили. У літературу повертаються імена майстрів «розстріляного Відродження» — Миколи Куліша, Михайла Зерова, Григорія Косинки, Валер’яна Під могильного, Євгена Плужника та інших. Починається реабілітація особистого, народного, національного в літературі 60-х рр. XX ст. Піднялася «залізна завіса», яка розділяла СРСР і Захід. Суспільство намагається надолужити втрачене: засвоюються нові мистецькі ідеї, осмислюється зроблене митцями Заходу в попередні десятиліття. Пожвавлюється перекладацька справа. «Відлига» породила ілюзії й сподівання на нове духовне відродження. В аморфній душі безликої людини проростало и міцніло відчуття українськості — просвітлене, радісне, глибинне. Відродження зрусифікованих душ ішло ніби спонтанно, але прискорено, усвідомлено.
У прозі другої половини 50-х рр. XX ст. йде процес «реабілітації» людини й водночас героя, бо в попередні десятиліття радянські письменники писали не про окрему особистість, її щоденне буття, а про маси, масштабні історичні події, які змінювали обличчя світу.
Утверджуючи ідеали добра, правди, краси, справедливості, лірико-романтична проза виразно акцентувала увагу на позитив- йому героєві, носієві ідеалу — простій людині, як правило, безкомпромісній, духовно багатій, високій у прагненнях, що немовби вгамовує одвічну тугу за людиною, яка не гнеться під тягарем життя, а навпаки — випростовується на повен зріст. У річниці її постали романи Олеся Гончара «Людина і зброя», «Тронка», «Собор», «Циклон», «Твоя зоря»; Михайла Стельмаха «Правда і кривда», «Дума про тебе», «Чотири броди».
Наприкінці 50-х — у першій половині 60-х рр. XX ст. інтенсивно розвивається лірична проза. Головний її інтерес зосереджувався на почуттєвому світі героя. Емоційний спалах, «картинка» настроїв, освітлений внутрішнім світлом пейзаж — усе це привертало увагу прихильників ліричної прози. Є. Гуцало широко використовував у своїй творчості цей жанр. У ліричній прозі застосовується персонажна оповідна стратегія: автор відходить на другий план, вивільняє місце героєві, який сповідається перед читачем. Тому на всьому лежить відсвіт героя — його світобачення, світорозуміння.
У 60-х — 70-х рр. XX ст. активізується конкретно-аналітична проза, яка культивувала психологічний аналіз. Герой розвивався за власного логікою характеру, був непрогнозованим і часом чинив опір авторові (аж до бунту), бо мав свій погляд на суспільний розвиток. Усе мало бути так, як у житті — це основне гасло прози цього спрямування. Яскравими представниками такого роману є Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Юрій Щербак та інші.
У 70-х рр. XX ст. активно розвивається химерна проза. Найбільшого розголосу набули романи Василя Земляка «Лебедина зграя», Володимира Яворівського «Оглянься з осені», Євгена Гуцала «Позичений чоловік…»; повісті Володимира Дрозда «Ирій» та «Самотній вовк», написані в цій стильовій манері.
Основними ознаками такої прози є «химерне» мислення, якому притаманні часопросторові зміщення, метаморфози з героями, відверті алогізми: тут герой може природно перетворитися на їжачка, груші — вирости на вербі, а домовичок — сидіти серед людей у хаті и грітися на жердині. Не чужі їй емоційність, експресивність письма, напівфантастичність образів.
Українська література в другій половині 50-х — 80-х рр. інтенсивно культивує історичну прозу. Визнання читача дістали романи Семена Скляренка «Володимир», «Святослав», Романа Іваничука «Мальви», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Черлене вино»; Романа Федоріва «Жбан вина», Юрія Мушкетика «Яса», Івана Білика «Меч Арея», «Похорон богів» та інші.