Загальна характеристика української історичної прози

Загальна характеристика української історичної прози

Українська історична проза має свою давню традицію. Інтерес до минулого, осмислення подій з відстані часу завжди приваблювали не тільки науковців, але й майстрів художнього слова. Письменники постійно зверталися до важливих, зламних періодів в історії України, створюючи силою свого таланту й творчої уяви яскраві образи минулих часів.

Серед тих, хто працював у жанрі історичної художньої прози, помітне місце посідають П. Куліш, М. Костомаров, І. Нечуй- Левицький, А. Чайковський, А. Кащенко, 3. Тулуб, Б. Лепкий, Ю. Косач тощо. Цей список продовжують письменники другої половини XX — початку XXI століть: І. Білик, М. Вінграновський, Л. Костенко, П. Загребельний, Р. Іваничук, В. Малик, Д. Міщенко, Ю. Мушкетик…

В українській літературі романне осягнення історичного минулого відбувалося всупереч державній політиці. Політичним репресіям були піддані за радянської влади 3. Тулуб, В. Гжицький, Г. Хоткевич. У радянський період були заборонені історичні романи «Гетьман Іван Виговський» І. Нечуя-Левицького, «Молодість Мазепи», «Руїна» М. Старицького, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Мальви» Р. Іваничука, «Меч Арея» І. Білика.

Творці історичного роману в літературі українського зарубіжжя Ю. Косач, М. Лазорський, Л. Полтава, С. Фостун писали про ті сторінки вітчизняної історії, на які було накладено табу радянською ідеологічною системою.

З 1919 р. й аж до 90-х рр. XX ст. існувала ціла низка обмежень і заборон, які стосувалися тематики українського історичного роману. Унаслідок цього, за спостереженням Ю. Мушкетика, наша «історична романістика розвивалася однобоко, переважно в рамках подій Київської Русі…». Але й при відтворенні цих подій передбачалося певне (канонізоване радянською ідеологією) їхнє потрактування. За таких обставин не випадково поза увагою українських романістів залишилися й трагічні події Руїни, і події епохи Івана Мазепи, і все, що пов’язане з нетривалим гетьмануванням Павла Полуботка… Та й така, здавалося б, безневинна тема, як тема Хмельниччини, ще чекає на всебічне, не позначене політичною кон’юнктурою, романне осмислення.

Розквіт української історичної прози періоду 70-х — початку 80-х рр. XX ст. був зумовлений необхідністю через уроки історії висвітлити день нинішній. Тому до історичних творів пильно придивлялася критика, зокрема офіційна, вишукуючи там якоїсь «крамоли».

Історична белетристика й сьогодні залишається найпопулярнішою серед творів, що висвітлюють минуле українського народу й держави.

Зінаїда Павлівна Тулуб народилася 28 листопада 1890 р. в Києві в сім і юриста и відомого на той час російського поета Павла Тулуба.

У 1919-1921 рр. очолювала лекторську секцію в одній із частин Червоної Армії. З 1921 р. працювала в різних радянських установах: завідувала літчастиною в Київському кінофотокомітеті, служила у відділі місцевого бюджету. З 1926 р.— на творчій роботі.

Заарештували Зінаїду Тулуб 4 липня 1937 р. В обвинуваченні, яке склав співробітник IV відділу УДБ НКВС УРСР лейтенант Держбезпеки Хват, зазначалося, що вона «є активною учасницею контрреволюційної організації «Виборчий центр», котра здійснює підривну роботу перед наступними виборами до Рад».

5 вересня того ж року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила письменницю до тюремного ув’язнення строком на 10 років (із поразкою в політичних правах — на 5 років) і конфіскацією всього приналежного ш майна.

Ув’язнення Зінаїда Тулуб відбувала в ярославській тюрмі, а з літа 1939 р.— на Колимі, де й була звільнена 4 липня 1947 р. у зв’язку з відбуттям строку. Невдовзі через інвалідність вислали в Джамбульський район Алма-Атинської області, де працювала шкільним бібліотекарем. 16 травня 1950 р. їй був оголошений новий вирок Особливої наради при міністрі Державної безпеки СРСР: «…за приналежність до антирадянської есеро-меншовицької організації зіслати на поселення в Кокчетавську область

Казахської PCP». Отже, друга тяжка покара за старим обвинуваченням.

Лише 23 червня 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 вересня 1937 року і постанову Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 року щодо Тулуб Зінаїди Павлівни скасувати за нововиявленими обставинами і справу про неї припинити за відсутністю складу злочину…».

Активну участь у громадській реабілітації письменниці взяли побратими по перу Максим Рильський, Леонід Смілянський, Іван Кологойда.

У 1947-1955 рр. була на засланні в Північному Казахстані. По реабілітації повернулася до Києва.

Померла 26 вересня 1964 р. в Ірпінському будинку творчості. Похована в Києві.

Літературну діяльність 3. Тулуб розпочала російською мовою: перша її повість «На перепутье» була надрукована в журналі «Вестник Европи» (1916).

За радянського часу перейшла на українську мову.

Найвизначніший твір Тулуб — історичний роман-дилогія «Людолови» (1934-1937, у переробленому вигляді перевиданий 1958), у якому на багатому історичному матеріалі відтворено життя українського народу початку XVII ст. за гетьмана Петра Сагайдачного. Крім того, роман із життя Тараса Шевченка на засланні — «В степу безкраїм за Уралом» (1964), п’єси, сценарії тощо. Перекладала російською мовою твори українських та французьких письменників.

Роман Іваничук народився 27 травня 1929 р. на Івано-Франківщині. У Коломиї закінчив середню школу й працював учителем початкової школи. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету, викладав мову й літературу, працював також у редакції журналу «Жовтень». Уперше почав друкувати свої твори 1954 р., а перша збірка оповідань вийшла друком 1958 р. під назвою «Прут несе кригу». У 1960 р. прийнятий у члени Спілки письменників України. Двічі був нагороджений Державною премією ім. Т.Г. Шевченка за твори «Вода з каменю» й «Четвертий вимір».

Твори Іваничука — це мандрівка в далекі й близькі століття нашої Батьківщини. На тих шляхах читач зустрічає знаних, славних осіб, які вічно житимуть у людській пам’яті. Історичній прозі письменника притаманні гостросюжетність, оригінальність стильових прийомів, поєднання елементів художньої фантастики, коріння якої — у фольклорних джерелах, з правдою факту, науковою достовірністю. Свої твори автор пише на основі документального матеріалу, який він збирав не тільки в Україні, але й в інших країнах, де присудом російського «правосудця» змушені жити засланці, герої його творів, наприклад, Петро Калнишевський («Журавлиний крик»), Микола Гулак-Артемовський, приятель Шевченка («Четвертий вимір»). Твори Романа Іваничука цікаві не тільки тематикою, але й стилем, бо автор завжди у творчому пошуку нових засобів вислову и творить «четвертин вимір».

Перший історичний роман «Яничари» («Мальви») присвячении одній із найскладніших, але найблагородинних тем, які звучать актуально й сьогодні — тема патріотизму та збереження людської гідності. Лише така людина повноцінна, лише вона може мати сьогодні статус справжнього громадянина й брати на себе відповідальність за те, що відбувається і в його власній душі, і в його власному домі, і в державі, і в усьому світі.

Іван Білик — український письменник, історичний романіст, перекладач болгарської літератури, лауреат Шевченківської премії 1991 р.

1950-ті рр.— вчителював у сільській школі, безуспішно намагався поступити на архітектурний та історичний факультети, до театрального інституту.

1961 р.— закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював у редакціях газет. Друкується з 1956 р. Член Спілки письменників України з 1967 р.

Автор найсенсаційніших українських історичних романів радянських часів — «Меч Арея« (1972) й «Похорон богів» (1986).

Відразу після видання обидві книги стали бестселерами. Утім, «Меч Арея» 1972 р. заборонили та вилучили з бібліотек, а нерозпродані примірники з книгарень (однак устигли знищити 5 тисяч примірників із 65 тисяч накладу). Письменника примусили звільнитися з роботи в редакції «Літературна Україна» (3,5 роки був безробітним, лише 1976 р. вдалося влаштуватися в редакцію часопису «Всесвіт» на посаду «секретар-друкарка»), позбавили права друкуватися, піддали цькуванню в пресі.

Після того книжка в СРСР поширювалася «з рук у руки», але була перевидана за кордоном — у Канаді, Америці, Великобританії та інших країнах. На теперішній час витримала 15 перевидань (в т.ч. 9 — за кордоном).

Відомий також як перекладач творів сучасних болгарських письменників. Лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка,

Всеукраїнської літературної премії за найкращий роман року (за роман «Не дратуйте грифонів», 1993).

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: