Теорія віршування (версифікація)
в українській літературі
Художнє мовлення має два основні різновиди: поезію (вірш) і прозу.
Поезія — це ритмічно організоване мовлення, що постає на основі конкретно-історичної версифікаційної системи. Іноді синонімом до цього терміна вживають термін «вірш», маючи на гадці, що це ритмічно організована мова з метою посилення її виразності й емоційності (звідси його часте використання у ліриці). Взаємозамінність цих термінів проявляється і в тому, що віршовані твори певного поета, нації чи епохи називають поезією.
Віршована мова характеризується своєрідністю інтонації й особливим темпом, пов’язаним з великою кількістю пауз. До основних засобів організації вірша відносять: ритм, стопу, розмір, риму, строфу.
Ритм — це закономірне чергування подібних явищ, упорядкований рух. У прозі, де ритм менш помітний, чергуються словосполучення і речення. Віршовий ритм більш виразний, бо має звукову природу.
Віршовий ритм постає і через співвіднесення віршів (віршових рядків — ще одне значення терміна «вірш») як співмірних відрізків, виникає завдяки динамічному їх сполученню. Ритм може формуватися і за рахунок довгих та коротких складів (античне віршування), і за рахунок їх кількості (силабіка), і за рахунок принципу наголошеності та ненаголошеності (силабо-тоніка), і за рахунок наголосів у вірші (тонічне віршування). У поетичному тексті ритм витворює враження «плавності» або «стрімкості», інших ознак експресивності, широкий діапазон переживань — від суму до радості. У ритмі відбиваються конкретно-історичні властивості (класична українська поезія відрізняється від античної чи давньоперської}, риси національного світосприйняття.
Ритм віриш у силабо-тонічній системі визначається характером чергування наголошених і ненаголошених складів, довжиною віршового рядка (кількістю стоп у ньому), відсутністю або наявністю цезури (паузи) і видами клаузул (ритмічного закінчення рядка, починаючи з останнього наголошеного складу).
Одиницею виміру та визначення віршового ритму є стопа —- найкоротший відрізок певного віршового розміру, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним наголосом). Залежно від кількості складів в українській силабо-тоніці стопа найчастіше буває:
- двоскладова:
- ямб — у силабо-тонічній системі — двоскладова стопа з наголосом на другому складі;
- хорей — у силабо-тонічній системі — двоскладова стопа, в якій ритмічний наголос припадає на перший склад, як правило, непарний;
- пірихій — у силабо-тонічній системі умовна назва заміни стопи ямба чи хорея стопою із двох ненаголошених складів, рядок з пірихієм вважається пірихованим;
- спондей — у силабо-тонічній системі (при ямбах та хореях) зводиться до двох наголошених складів, виступаючи у віршовому рядку допоміжною стопою;
- трискладова:
- дактиль — у силабо-тонічній системі — трискладова стопа з наголосом на першому складі;
- амфібрахій — у силабо-тонічному віршуванні — трискладова стопа із середнім наголошеним складом;
- анапест — у силабо-тонічному віршуванні — стопа, що складається із двох ненаго- лошених і одного наголошеного на кінці складу;
- чотирискладова (пеон).
Визначальною умовою структурування вірша є визначення його розміру. Для тонічної системи віршовий розмір характеризується кількістю наголосів, для силабічної — кількістю складів, для силабо-тонічної — кількістю стоп, характером цих стоп та місцезнаходження цезури (якщо вона є). Наприклад, вірш «Сувид» Ліни Костенко написаний п’ятистопним ямбом зі змінною цезурою після другої стопи:
Рима — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул — зовнішня рима — або перебувати в середині віршового рядка — внутрішня рима. Рими поділяють: 1) за місцем ритмічного наголосу в суголосних словах на чоловічі та жіночі, дактилічні та гіпердактилічні; 2) за якістю співзвуч — багаті та біднІ, 3) за повнотою суголось — точні й приблизні; 4) за розташуванням у строфі — суміжні (парні), перехресні, кільцеві тощо. У білому вірші рими немає.
Строфа — фонічно викінчена віршова сполука, яка повторюється в поетичному творі, об’єднана здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками.
У силабо-тонічній системі, зважаючи на структуру вірша, розрізняють такі види строф: одновірш (моностих), двовірш (дистих), тривірш (терцет), чотиривірш (катрен), п’ятивірш (квінта), шестивірш (секстина), восьмивірш (октава), дев ’ятивірш (нона), десятивірш (децима) та ін. Це прості строфи. Строфи, формальні ознаки яких закріплено, перетворилися у літературний канон. їх називають канонізованими, або «твердими», строфічними формами. До таких належать: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї, ріторнель, балада, танка, хоку та ін.
Поезії, що їх не можна поділити на строфи, називають астрофічними (як-от думи Т. Шевченка «Поставлю хату і кімнату…» тощо). Водночас поетичний твір, у якому поряд уживаються різні строфи, називають нерівнострофічним (поема Т. Шевченка «Гайдамаки»).
Основною метою і поезії, і прози є творення художніх образів, однак засоби першої відрізняються від другої. Якщо поезія базується на звукових паралелізмах, то прозу формують в основному синтаксичні паралелізми. Тропи у прозі відіграють помітно меншу роль, ніж у вірші. Якщо для поетичного мовлення джерелом «художньої енергії» часто виступає взаємодія різноманітних тропів, то для прозового найбільш характерною є взаємодія різних мовних планів: мови автора, оповідача, персонажів. Важливе значення для прози має сюжет, характер обставин та персонажів, задія- них у творі.
Ліричні, епічні та драматичні твори можуть бути написані як віршованою мовою (поезією), так і прозою. Наприклад, епічний (чи ліро-епічний) роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай». Хоча переважно епічні твори тяжіють до прозового вираження, а ліричні Чи ліро-епічні — до віршованого. Звідси і плутанина, коли епічні твори називають прозовими, а ліричні — поетичними.
Часто говорять про ритмізовану прозу. Ритм прози найчастіше трапляється в епічних творах, написаних прозою, і створюється він відносно закономірним чергуванням однотипних або різних мовних одиниць — звуків, синтагм, певним розміщенням слів і словосполучень у реченні чи абзаці. Ритмізовану прозу бачимо у творах М. Гоголя, Марка Черемшини (І. Семанюка), В. Стефаника, Ю. Яновського, О. Довженка та ін.
Переважно невеликий за розміром ліричний твір, написаний прозою, називають поезією в прозі (або віршем у прозі). Особливо розвивали його модерністи. Виступати у цьому жанрі Марко Черемшина («Симфонія»), О. Кобилянська («Рожі»), В. Стефаник («Амбіції») та ін.
Верлібр (із французької — вільний вірш) — різновид вірша, ритмічна єдність якого грунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків і на їх інтонаційній подібності. Верлібр не поділлється на стопи; його рядки мають різну довжину, різну кількість наголосів, довільно розташованих; він не має рим і, як правило, не поділяється на строфи. В українській літературі верлібр використовували М. Вороний, Олександр Олесь (Кандиба), Е. Андієвська, В. Голобородько та ін. Верлібр став основним різновидом поетичного мовлення у постмодерній поезії.
Вільний вірш (його ще називають вольний вірш) — це вірш, який, на відміну від канонічних нормативів силабо-тоніки, має довільну кількість стоп при збереженні традиційного римування та закономірного розподілу наголосів. Спочатку вільний вірш з’явився у байках, що використовували невимушену бесіду, живі інтонації, а значить — різну довжину фраз, рядків. Згодом вільний вірш поширився на інші віршовані твори.