Літературні угруповання
(першої половини xx століття)
XX ст. для української літератури, з одного боку, дуже плідна пора, бо дало нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів, а з другого — це період трагічного винищення величезного культурного пласта, яке відкинуло українську літературу в її розвитку на кілька десятиліть назад. Перші два десятиліття XX століття дали можливість водночас працювати таким майстрам
літератури, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, та новим, ще невідомим письменникам: П. Тичині, М. Рильському, М. Семенку. Повалення в 1917 р. царського режиму і проголошення Української Народної Республіки пробудило надії на вільний демократичний розвиток українського народу. Після встановлення в Україні більшовицької радянської влади частина демократичної української інтелігенції, яка не сприйняла поразки УНР, опинилася в політичній еміграції за кордоном, а інша частина прагнула розвивати нову радянську українську літературу на Батьківщині.
Початок 20-х рр. XX ст. ознаменувався великою кількістю літературних угруповань, які прагнули самовиявлення і творчої свободи.
У квітні 1925 р. Микола Хвильовий (Фітільов) виступив у додатку до газети «Вісті» з великою статтею «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», наполягаючи на тому, що література не має бути примітивно-масовою та надто заполітизованою. Він поставив перед літераторами питання: «Європа чи просвіта?» — і закликав відкинути примітивізм, опановувати європейську культуру, зайнятися професійною діяльністю.
З цієї статті Миколи Хвильового розпочалася «гаряча» дискусія, яким шляхом має далі розвиватись література. Коли ж Микола Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву («центр всесоюзного міщанства»), а навчатися у «психологічної Європи», дискусія з літературної площини перекинулася в політичну. У неї втрутилося Політбюро ЦК КП(б)У (Центральний комітет комуністичної партії більшовиків України). Це й призвело до виникнення такого становища, яке існувало з початку 30-х років: твір письменника оцінювався не з позицій талановитості написаного, а з позицій соціально-політичної боротьби із класовими ворогами (а звідси необхідність прославлення дій партії, провідних партійних діячів, поява у творах позитивного героя-пролетарія тощо). Усі незгодні з таким станом речей оголошувались ворожим класом для пролетаріату і підлягали фізичному знищенню. Тому перелічувати імена членів будь-якої української літературної групи — це називати письменників, які були заслані, розстріляні, наклали на себе руки, померли від хвороб на засланні, не витримали жорстких умов і суворого північного клімату або ж збожеволіли: застрелився Микола Хвильовий, були розстріляні Григорій Чупринка, Дмитро Фальківський (Левчук), Григорій Косинка (Стрілець), живим був спалений поет Володимир Свідзинський. Цей трагічний список можна продовжувати…
Усі українські літературні організації припинили існування на початку 30-х рр. Але жодна з цих організацій не була заборонена, бо радянська влада не могла вдатись до дій, що могли б здатись недемократичними: всі організації припинили існування у зв’язку з тим, що найактивніші члени цих угруповань «виявились контрреволюціонерами, які мали бути знищені заради світлого майбутнього країни». Звісно, після такої розправи охочих продовжити справу репресованих не було. У процесі послідовного розгортання репресивних заходів, які застосувала радянська влада до української літератури, рік 1934 годилося б назвати межовим. Усе, що було досі, мало тільки попередній, так би мовити, епізодичний або попереджувальний характер (приміром, розстріл Чупринки, арешт Рильського, Івченка і Старицької-Черняхівської). Зосереджений, масовий удар, завданий більшовизмом українській літературі, припав на 1934 р. Саме тоді припинили своє існування більшість українських письменників і більшість українських літературних організацій.
АСПАНФУТ
(АСОЦІАЦІЯ ПАНФУТУРИСТІВ)
Аспанфут (Асоціація панфутуристів) — літературна організація, що утворилась у 1921 р. в Києві на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та науково- мистецької групи «Комкосмос» з ініціативи Михайля Семенка. До неї, окрім нього, входили Гео Шкурупій, Олекса Слісаренко (Снісар), Мирослав Ірчан (А. Баб’юк), Марко Терещенко, Микола Бажан, Юрій Яновський та інші. Асоціація мала видавництво «Гольфштром». Члени організації прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», а також появу надмистецтва як синтезу поезії, живопису, скульптури й архітектури, руйнування канонічних форм мистецтва тощо. У 1924 р. Аспанфут було перетворено на «Асоціацію комункульту».
«НЕОКЛАСИКИ»
На відміну від інших груп, «неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була доволі вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925-1928 рр.
Неокласицизм — течія в літературі та мистецтві, що з’явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник у західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських «неокласиків» у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара (Драй), М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бур- гардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.
Те, що «неокласики» прагнули впроваджувати у своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготовці й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в належності до таємної контрреволюційної організації, яку начебто очолював професор Микола Зеров.
Затримали у цій справі й «неокласика» М. Рильського, але через деякий час його звільнили. Юрій Клен, скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.
«ПЛУГ»
Ініціатором створення і головою «Плугу» був С. Пилипенко, його активними членами — А. Головко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Епік, О. Копиленко, Д. Гуменна, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжиць- кий, П. Усенко та інші.
Із квітня 1922 р. «плужани» ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що «революційно-селянська творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію свідомості широких селянських мас і сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції».
Позитивним в діяльності «Плуга» було те, що він орієнтував письменників на глибинний і драматичний матеріал життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно- індустріальну і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літературних організацій, допомагав знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді.
Негативним у діяльності організації було те, що «плужани» намагались обмежити й регламентувати «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури.
«ГАРТ»
Спілку пролетарських письменників «Гарт» було засновано на початку 1923 р. з ініціативи Василя Еллана-Блакитного (Елланського), а також В. Коряка, І. Кулика, В. Сосюри, Миколи Хвильового (Фітільова) та інших. Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з Василем Блакитним, а також філії в Києві й Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили Микола Хвильовий, П. Тичина, М. Йогансен, В. Поліщук, Іван Дніпровський (Шевченко), Олесь Досвітній (Скрипаль-Міщенко), А. Любченко, Г. Коцюба, Петро Лісовий (Свашенко), Михайло Майський (Булгаков), П. Іванів, М. Христовий, Ю. Смолич, а згодом Олекса Слісаренко (Снісар), М. Яловий, М. Бажан, Г. Шкурупій та інші. У статуті «Гарту» мовилося: «В основу своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії».
З волі Василя Блакитного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого інтерпретатора партійної лінії в культурному житті й відповідно на провідну роль в літературному й мистецькому процесі. І все ж «Гарт» об’єднав чи не найбільшу кількість талановитих українських письменників, хоча чимдалі багатьох з них насторожувала перспектива перетворення літератури на «рупор» комуністичної партії. Внутрішні незгоди спричинили те, що в листопаді 1925 р., незадовго до смерті Василя Блакитного, більшість письменників вийшла зі складу спілки і «Гарт» після цього фактично самоліквідувався.
«ЛАНКА»
Організація, створена 1924 р. у Києві, об’єднала письменників різних напрямів, які намагалися протистояти ідеологічному тиску, зберегти творчу незалежність. До неї входили: В. Підмогильний, Є. Плужник, Борис Антоненко-Давидович (Давидов), Т. Осьмачка, Григорій Косинка (Стрілець), Я. Качура та інші. У 1926 р. змінила назву на МАРС.
МАРС
(МАЙСТЕРНЯ РЕВОЛЮЦІЙНОГО СЛОВА)
У МАРС (Майстерню революційного слова) було реорганізовано 7 листопада 1926 р. літературне об’єднання «Ланка». Метою організації було об’єднання революційних письменників і критиків Києва, а завданням — боротьба з графоманством і зарозумілістю в літературі. Покладаючи в основу своєї мистецької праці «засади комуністичної партії», МАРС надавала своїм членам права використовувати різні літературно-художні засоби.
«Ланка-МАРС» для Києва була тим, чим для Харкова ВАПЛІТЕ-Пролітфронт: чільною організацією, що об’єднувала більшість письменників цього міста. До «Ланки-МАРСу» входили письменники: Є. Плужник, Дмитро Фальківський (Левчук), М. Терещенко, Т. Осьмачка, Григорій Косинка (Стрілець), М. Івченко, В. Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович (Давидов), Борис Тенета (Гурій), В. Ярошенко, Г. Брасюк, Дмитро Тась (Могилянський), М. Галич та інші.
1928 року під зовнішнім тиском МАРС розпалася, але її осердя, сімку «ланчан», і надалі поєднували не лише дружні стосунки, але й спільні погляди на літературу, які вони зберігали до кінця життя.
Пам’ятного в українській літературі 1934 р. була ліквідована київська літературна організація «Ланка-МАРС». За винятком Марії Галич, талановитої письменниці, яка свої невеличкі оповідання писала в лірично-імпресіоністичній манері Стефаника і, хоч не була репресована разом з іншими, примушена була замовкнути на десять років, всі інші члени «Ланки-МАРС» так чи інакше були репресовані й тривалий час замовчувані.
ВАПЛІТЕ
(ВІЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРОЛЕТАРСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ)
З літературною дискусією 1925-1928 рр. пов’язані виникнення, існування і доля визначної літературної організації 20-х рр. — ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури), яка згодом перетворилась на «Пролітфронт». Створена за ініціативи Миколи Хвильового (Фітільова) як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям, як лабораторія професійного удосконалення. Втілюючи на практиці висунені Хвильовим гасла боротьби за творчу якість і академізм, за європейський рівень української літератури проти масовізму, просвітництва й епігонського наслідування російської літератури, вона об’єднала багатьох найкращих українських літераторів і могла пишатися яскравими талантами: Микола Хвильовий, М. Яловий, Гордій Коцюба (Ко- цегуб), Михайло Майський (Булгаков), О. Копиленко, М. Куліш, А. Любченко, М. Бажан, І. Сенче- нко, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, Олесь Досвітній (Скрипаль-Міщенко), Іван Дніпровський (Шевченко), Олекса Слісаренко (Снісар), Г. Епік та інші. Від самого заснування ВАПЛІТЕ й однойменний журнал опинилися під пильним наглядом офіційних кіл. Особливо посилилась і набула скоординованого характеру ідеологічна критика на адресу ВАПЛІТЕ і самого Миколу Хвильового після утворення «Молодняка» та ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників).
У 1933-1934 рр. з «ваплітян» були ліквідовані: М. Яловий, Микола Хвильовий, Олесь Досвітній, Олекса Слісаренко, Г. Епік, М. Куліш, М. Йогансен та інші. Можна згадати з усіх «ваплітян» тільки про одного Миколу Куліша, щоб зрозуміти, наскільки важливою в українській літературі була ця група і якого нищівного удару завдав їй більшовизм ліквідацією ВАПЛІТЕ.
«МОЛОДНЯК»
Організація комсомольських письменників «Молодняк» була заснована 1926 р. До неї належали письменники Харкова (П. Усенко, Л. Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич, О. Кундзіч, Я. Гримай- ло, Д. Гордієнко та інші); Києва (Б. Коваленко, О. Корнійчук, М. Шеремет, А. Шиян); були філії в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах; видавався однойменний журнал. Припинила своє існування 1932 р.
Позитивне в діяльності «Молодняка»: і організація, і журнал чимало зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів.
Негативне: своєю агресивною ортодоксальністю та брутальними наскоками на інакодумців організація сприяла деморалізації українського письменства.
ВУСПП
(ВСЕУКРАЇНСЬКА СПІЛКА ПРОЛЕТАРСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ)
ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) була організована в січні 1927 р. з наміром об’єднати всіх лояльних режиму митців у протидії тим, кого партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуазно-естетської небезпеки (наприклад, ВАПЛІТЕ, «неокласики», МАРС). ВУСПП була українською аналогією горезвісної РАПП (Російської асоціації пролетарських письменників), яка домінувала у ВОАПП (Всесоюзному об’єднанні асоціацій пролетарських письменників); його членом була і ВУСПП. Як і РАПП, ВУСПП прагнула узяти під контроль усе літературне життя і перебирала на себе роль прямого речника партії в літературних справах (її політику фактично визначали керівники організації — І. Кулик, В. Коряк, І. Микитенко, І. Кириле- нко). ВУСПП в особі своїх критиків вела завзяту ідейну боротьбу переважно з такими літературними організаціями, як ВАПЛІТЕ, МАРС, а також з окремими письменниками, не згодними з тактикою чи літературними поглядами її членів. Проіснувала до 1932 р., склала ядро майбутньої Спілки радянських письменників України.
СПУ
(СПІЛКА ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ)
23 квітня 1932 р. з’явилась постанова ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх організацій». Її наслідком стало утворення Спілки письменників СРСР, складовою якої стала СПУ (Спілка письменників України). Обов’язковим для кожного представника Спілки було перебування в лавах комуністичної партії. Видання постанови ЦК в справі літератури означало, що партія перебирає керівництво літературою у свої руки. Гасло «пролетаризації» було відкинуте, йому протиставлене гасло «совєтизації».
Писати за директивними вказівками центральних органів партії стало обов’язком письменника, ухилитися від якого він не міг. «Хочу» не існувало — тільки «мусиш».
«ПРАЗЬКА ШКОЛА»
Потужна енергія «Розстріляного відродження» виявилася незнищенною. Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «празька школа». До неї входили: Ю. Дараган, Є. Маланюк, Олег Ольжич (Кандиба), Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Хо- лодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки у Празі, а й у Варшаві, Львові та інших містах Європи. Основу «празької школи» становили вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917-1921 рр., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об’єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури.
У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом з літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922-1923 рр.). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка.
Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехословаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подебрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Да- раган, О. Теліга, Олег Ольжич, О. Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (Олександр Олесь (Кандиба), М. Вороний, В. Самійленко та ін.).