що ледве—ледве вирвався з душею!
Степан. Чорненко? Він, здається, з найвірніших
царевих приятелів.
Гість розповів, що не всі бояться, є й сміливі, такі, як Іван, Степанів шурин, котрий відвіз корогву, пошиту дівчатами, у Чигирин. Щоправда про це ніхто не знає, а якби дізнались, то «страшно здумати, що б там було». Степан пообіцяв гостеві переговорити у його справах при малій бесіді.
Гість виходить, з інших дверей входить Оксана і розповідає Степанові проте, що цей гість, Яхненко, привіз їй відбратчиці—товаришки листа, де вона просить прислати трохи грошей. Степан злякався, хоче того листа спалити, просить дружину, щоб вона не відсилала гроші.
Оксана. Яйне гадала,
що ти такий скупий. Коли вже так,— я з посагу свого послати можу.
Степан відповів, що йому не грошей жалко, а він боїться, що хтось дізнається, бо це дуже небезпечно.
Оксана. Скрізь горе, скрізь, куди не обернися…
Татари там… татари й тут… А що ж? Хіба я тут не як татарка сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізь палі, канчуки… холопів продають… Чим не татари?
Степан. Тут віра християнська.
Чоловік починає заспокоювати Оксану, гірко шкодуючи, що він не зміг нічого їй дати на чужині. Дружина запитує чоловіка, чи довго їм ще мучитися у цій неволі, але Степан сам нічого не знає. Він їй обіцяє, що коли зміняться часи і трохи «утихомириться» на Україні, то вони, можливо, поїдуть у гостину до Оксаниних батьків. Зараз же ніяк не можна. Степан пояснює дружині, чому їй не можна послати гроші чи листа, навіть прийняти в себе Яхненка, щоб передати привіт і подарунки рідним, забороняє і озиватися до Івана. Оксана змушена згодитись, хоча їй дуже прикро від цього.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Терем. Оксана гаптує в кроснах, рухи в неї ліниві, в'ялі.
Увіходить Степан і скаржиться на головний біль, бо був учора на царській «бесіді», де тільки п'ють, а говорити бояться.
Оксана засумувала, а Степан просить її щось розповісти. Дружина розказує йому про своє шитво, яке вона вишиває для Ганни на весілля. Раптом Оксана починає плакати. Степан її заспокоює, а потім говорить:
Се правда, не ростуть квітки в темниці… А я гадав… Оксано, заспокойся, поговорім ладком.
Степан згоден відпустити дружину до її рідних, не хоче тримати її як «хан татарських, мов на шкурку», ладен вернути їй присягу, але Оксана не хоче його кидати. Вона пропонує чоловікові тікати разом із Москви.
Степан. Цар достане боярина свого скрізь на Вкраїні, та ще й твоїй родині буде лихо. Не скриємось нігде… Присяго, Оксано, велике діло. Цар мені не верне так присяги, як я тобі вернув. Та й я йому не можу повернути всього, що я приймав з його руки.
Вони домовляються ніколи більше не говорити про те, що завдає їм болю. Степан просить Оксану заспівати щось. Вона співає тихенько «Ой, як було хорошенько, як рід з родом п'є». Трохи поспівавши, Оксана закашлялась.
Увіходять мати й Ганна, слуги вносять «згортки з покупом». Мати радіє з того, що її голуб'ята ніяк не наговоряться вдвох, і хоче, щоб така доля була і в її дочки Ганни. Показують обнови, що купили. Оксана починає співати і танцювати, та так весело, що Степан просить тихіше, але дружина ще хоче навчити і Ганну.
Оксана. Гуляй, гуляй, господине,
нехай наша журба згине! Ой чи згине, чи не згине, гуляй, гуляй, господине! Що ж ти, Степане? Помагай співати!
(Залягається сміхом, що згодом переходить у кашель. Степан тривожно кидається до неї.)
ДІЯ П'ЯТА
Степанів садок. Будинок виходить у нього задньою стіною. Видко ґратчасті вікна терема і піддашок зі сходами. Збоку в садку зроблена повіточка садова, вся в зелені та в квітках; у повітці приладновано великий турецький ослін з подушками. З терема по сходах надвірних помалу спускаються мати й Оксана. Оксана у простій широкій хатній сукні, без кички, голова зав'язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очі позападали, але дуже блищать, на щоках нездоровий рум'янець.
Дівчата Оксану садовлять і вертаються в терем. Мати пропонує заснути, але Оксана відмовляється, бо боїться побачити страшні сни. Вона говорить, що відколи стала жити в Москві, сни в неї стали зовсім не такі, як вдома, у батька. Згодом молода жінка заспокоїлась і заснула. Прийшов Степан, і мати спитала його, що сказав лікар—німець про Оксану. На її думку, Оксана захворіла після весілля Ганни, але Степан відповів, що це не так.
Степан. Здається, ще давніше почалося…
Мати. Що ж воно? Як зветься?
Степан. Казав він: «Ваша пані зануднлась
по ріднім краю — се є также слабість».
Сказав мені по—грецьки як і зветься.
Він казав,—
коли її повезти на Вкраїну,
то, може б, ще й одужала.
Степан розповідає матері про свій намір попросити царя відпустити погостювати на Україну та ще й у Київ поклонитися святим угодникам у печерах.
Чоловік будить Оксану поцілунком. Вона розповідає, який гарний сон їй приснився: про батьків садок, де ясно світить місяць. Чоловік заспокоює дружину тим, що вона скоро побачить рідний дім, бо вони разом поїдуть туди. Оксана відмовляється їхати.
Оксана. А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з'явитись на Вкраїні! Сидів—сидів у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні,— тепер, як «втихомирилось», ти їдеш туди ясного сонця заживати… На пожарині хочеш подивитись, чи там широко розлилися ріки від сліз та крові?..
Дружина говорить Степанові, що вони варті один одного. «Отак і ми з тобою… зрослись, мов шабля з піхвою… навіки… обоє ржаві…» Оксана радить чоловікові, коли вона помре, то більше не брати українку, а взяти московку. Вона довго мовчала, а тепер почала говорити правду: мовляв, раніше треба було вирватися з цієї неволі і не чекати спокійних часів. Вона рішуче відмовляється від поїздки на Україну, бо їй соромно буде дивитися у вічі рідним і друзям. Оксана не хоче й лікуватися.
Оксана. Нащо?
Кому потрібне те моє здоров'я та й я сама?
Степан просить дружину не картати себе словами, він каже, що доля їх і так вже тяжко покарала, і Бог простить їх за все. Після цих слів Оксана стає лагідною, збирається Степанові віддати заповіт, який він після її смерті має передати родині і братчикам.
Оксана (підводиться й прихиляє його до себе).
Ні, любий, ти на світі потрібніший, тобі ще є про що й про кого дбати. Борцем не вдався ти, та після бою подоланим подати пільгу зможеш, як ти не раз давав… На бойовиську не всі ж померли, ранених багато… поможеш їм одужати, то, може, колись там… знов зібравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом… а як і ні — не жалуй, що поміг.
(Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.)
Степан підводиться і подає Оксані руку, хоче завести її до хати, бо вже заходить сонце.
Оксана. (Спираючись на руку Степанову, іде до будинку. Не доходячи рундука, спиняється і обертається, дивлячись на західнє сонце, що вже зникає за обрієм.)
Добраніч, сонечко! Ідеш на захід… Ти бачиш Україну — привітай!