Бояриня - Леся Українка

Драматична поема "Бояриня" вперше була надрукована після смерті поетеси у 1914 році й протягом тривалого часу знаходилася під негласною забороною. Тільки у 1989 р. читачі отримали змогу познайомитися з нею.
Головна героїня поеми Лесі Українки — вільнолюбна українська дівчина, яка виростала серед широких степів, чемних і чесних людей, що визнавали права іншого та знали свою людську цінність. Вона звикла до атмосфери взаємної довіри і доброзичливості, поваги до жінки та дівчини. Оксана переконана в незалежності своєї землі. Потрапивши в чужу землю, вона поступово починає задихатися від почуття пригнобленості, знецінення кожної людської особистості, зневаги до жінки. Особливо ж Оксану турбує те, що вона ніби зреклася своєї батьківщини, рідних, не може допомогти багатостраждальній українській землі.

 

Леся Українка

Бояриня

I

    

    Садок пе­ред бу­дин­ком не ду­же ба­га­то­го, але знач­но­го ко­за­ка з стар­ши­ни О л е к с и П е р е б i й н о г о. Бу­ди­нок ви­хо­дить у са­док ве­ли­ким рун­ду­ком, що тяг­неться вздовж цi­лої стi­ни. На рун­ду­ку стiл, дзиг­ли­ки, на сто­лi при­ла­год­же­но до ве­че­рi. Ста­ра П е р е б i й н и х а дає ос­тан­нiй лад на сто­лi, їй по­ма­гає доч­ка її О к с а н а i с л у ж е б к а.

    Через са­док до рун­ду­ка iдуть П е р е б i й н и й i С т е п а н, мо­ло­дий па­ру­бок у мос­ковсько­му бо­ярсько­му вбран­нi, хо­ча з об­лич­чя йо­го вид­ко од­ра­зу, що вiн не мос­каль.

    

    П е р е б i й н и й (до гос­тя)

    Моя ста­ра уп­ра­ви­лась ху­тенько!

    Дивись, уже спо­ру­ди­ла й ве­че­рю, по­ки ми там на цвин­та­рi ба­лач­ки про­ва­ди­ли.

    П е р е б i й н и х а

    (зiходить тро­хи з рун­ду­ка на­зуст­рiч гос­те­вi)

    Боярине, про­шу за­жи­ти з на­ми хлi­ба-со­лi.

    С т е п а н (укло­ня­ючись)

    Рад би, ша­нов­на па­нi­мат­ко, та не смiю, ко­ли б не гнi­ва­лись ста­рi бо­яри, - я й так уже дав­но вiд них од­бив­ся.

    П е р е б i й н и й

    Про них ти не тур­буй­ся. Пiд­ко­мо­рiй

    їх зап­ро­сив на бен­кет, а те­бе я вип­ро­хав до нас: "Я сам, - ка­жу їм, - щось не­ду­гую тро­хи, то не мо­жу на бен­ке­тах гу­ля­ти, а Сте­па­на, по дав­нiй при­яз­нi до йо­го батька, хо­тiв би при­гос­ти­ти в се­бе в ха­тi.

    Вiн мо­ло­дик, йо­му ще не прис­та­ло на бен­ке­ти ве­ли­кi уча­ща­ти".

    Боярам, вид­ко, вже за­пах ме­док та ва­ре­ну­ха, от­же, роз­доб­ри­лись та й мо­ви­ли: "Не­хай со­бi п а р н i н к а си­дить у те­бе хоч i до вiд'їзду.

    Навiщо вiн нам здав­ся?"

    С т е п а н

    От спа­си­бi, па­нот­ченьку!

    (Зiходить на рун­дук з гос­по­да­ря­ми).

    П е р е б i й н и й

    Я джу­рi на­ка­жу, не­хай пе­ре­не­се твоє ма­нат­тя до нас, та й за­бе­ру те­бе в по­лон, по­ки не виз­во­лять бо­яри.

    С т е п а н

    Боже!

    Такий по­лон ми­лi­ший од виз­во­лу.

    П е р е б i й н и х а (до Ок­са­ни)

    Пiди лиш, до­ню, там пош­ли Се­ме­на.

    (Оксана ви­хо­дить i не­за­ба­ром вер­тається).

    С т е п а н

    Якби лиш я не став вам на за­ва­дi…

    П е р е б i й н и х а

    Ото б та­ки! Ще в нас у ха­тi ста­не для гос­тя мiс­ця!

    П е р е б i й н и й

    Ти, си­на­шу, в ме­не за­будь всi це­ре­ге­лi. Таж зо мною не­бiж­чик батько твiй хлiб-сiль во­див, уку­пi ми й ко­за­ку­ва­ли.

    (Садовить Сте­па­на (сам сi­дає при сто­лi. До Ок­са­ни).

    Дочко, ти б нас по­час­ту­ва­ла на по­ча­ток.

    (Оксана на­ли­ває з су­лiй­ки двi чар­ки - батько­вi й гос­те­вi).

    О к с а н а

    Боярине, будь лас­ка, приз­во­ляй­ся.

    С т е п а н

    (узявши чар­ку, встає i вкло­няється Ок­са­нi)

    Дай бо­же, пан­ноч­ко, то­бi щас­ли­ву та крас­ну до­лю!

    О к с а н а

    Будь здо­ро­вий, пив­ши.

    (Степан, ви­пив­ши, знов сi­дає. Ок­са­на час­тує батька.

    Всi ве­че­ря­ють).

    П е р е б i й н и й (до Ок­са­ни)

    А вiн спо­чат­ку не пiз­нав те­бе, ти знаєш? За­пи­тав: "Яка то пан­на у пер­шiй па­рi ко­рог­ву не­се?"

    О к с а н а (усмi­ха­ючись i пог­ля­да­ючи на Сте­па­на)

    Коли?

    П е р е б i й н и й

    Та ото­дi ж, як ти на трiй­цю в про­це­сiї мiж брат­чи­ця­ми йшла.

    С т е п а н

    Ти завж­ди но­сиш ко­рог­ву?

    О к с а н а (з пев­ною са­мов­тi­хою)

    Аякже, я пер­ша брат­чи­ця в дi­во­чiм братст­вi.

    П е р е б i й н и й (жар­тiв­ли­во пiд­морг­нув­ши)

    Се вже то­бi не та ма­ла Ок­сан­ка, що ти, бу­ло, їй ро­биш ве­ре­тен­ця.

    О к с а н а

    Тi ве­ре­тен­ця й до­сi в ме­не є…

    (Замовкає, за­со­ро­мив­шись).

    С т е п а н (втi­ше­ний)

    Невже?

    О к с а н а

    (перебиваючи нi­яко­ву для неї роз­мо­ву. До ма­те­рi)

    А де се, ма­мо, наш Iван?

    П е р е б i й н и х а

    Та де ж? На ву­ли­цi мiж то­ва­рист­вом.

    I в а н

    (Оксанин брат, мо­ло­дий ко­зак, увi­хо­дить з бу­дин­ку).

    Ба нi, я тут. Да­вай­те, ма­мо, їсти.

    П е р е б i й н и х а

    Ти б упе­ред хоч при­вi­тав­ся з гос­тем!

    I в а н (сi­да­ючи, нед­ба­ло)

    Ми вже вi­та­ли­ся там, ко­ло церк­ви.

    П е р е б i й н и й

    Вiн бу­де меш­ка­ти в нас до вiд'їзду.

    I в а н (так са­мо)

    От як? Що ж, доб­ре… Слу­хай-но, Ок­са­но, ця стра­ва вже прос­тиг­ла, при­не­си свi­жi­шої.

    О к с а н а (ура­же­на йо­го нед­ба­лим то­ном)

    Служебка за­раз прий­де, то й на­ка­жи їй.

    I в а н

    Ба, яка ти гор­да.

    (До Сте­па­на).

    У вас там на Моск­вi, ли­бонь, дiв­ча­та так бриш­ка­ти не смi­ють?

    С т е п а н

    Я мос­ковських дiв­чат не знаю.

    О к с а н а

    Як же се?

    С т е п а н

    Я, влас­не, не­давнє на Моск­вi. По­ки ще батько жи­вi бу­ли, я в Києвi, в на­уцi, при Ака­де­мiї зде­бiльше про­бу­вав, а вже як батько вмер­ли, я поїхав до ма­те­рi на по­мiч.

    П е р е б i й н и х а

    Чом ти лiп­ше сю­ди не пе­ре­вiз ма­ту­сi?

    С т е п а н

    Трудно.

    Нема при чiм нам жи­ти на Вкраїнi.

    Самi здо­ро­вi, знаєте, - са­ди­бу сплюнд­ро­ва­но бу­ло нам до цег­ли­ни ще за Ви­гов­щи­ни. Бу­ли ми зро­ду не ду­же так маєтнi, а то­дi й тi не­ве­ли­кi доб­ра уте­ря­ли.


    Поки чо­гось до­був­ся на Моск­вi, мiй батько тяж­ко бi­ду­вав iз на­ми.

    На ра­дi Пе­ре­яс­лавськiй мiй батько, по­дав­ши сло­во за Моск­ву, до­дер­жав те сло­во вiр­не.

    I в а н

    Мав ко­му дер­жа­ти!

    Лихий їх спо­ку­сив да­ва­ти сло­во!

    П е р е б i й н и й

    Тодi ще, си­ну, над­воє га­да­лось, нiх­то не знав, як спра­ва обер­неться… а по­тiм… при­ся­гу не кож­не зра­дить…

    I в а н (iро­нiч­но)

    Та пев­не! кра­ще зра­ди­ти Вкраїну!

    С т е п а н (спа­лах­нув, але стри­мав­ся)

    Не зрад­жу­вав Ук­раїни мiй батько!

    Вiн їй слу­жив з-пiд царської ру­ки не гiрш, нiж во­ро­ги йо­го слу­жи­ли з-пiд польської ко­ро­ни.

    I в а н

    Та, зви­чай­не, од­на­ко­во, чиї ли­за­ти п'яти, чи лядськi, чи мос­ковськi!..

    С т е п а н

    А ба­га­то бу­ло та­ких, що са­мос­тiй­но ста­ли?

    П е р е б i й н и й (до Iва­на)

    Сутужна, си­ну мiй, вкраїнська спра­ва…

    Старий Бог­дан уже ж був не дур­нi­ший вiд нас з то­бою, а про­те ж i вiн не вдер­жав­ся при влас­нiй си­лi.

    (Перебiйниха, на­хи­лив­шись си­но­вi до ву­ха, ше­по­че щось Той не­терп­ля­че стрi­пує чу­бом).

    I в а н

    Батьку!

    Що там за­ма­зу­вать? Ка­жi­мо прав­ду!

    Се рiч не влас­на, се гро­мадська спра­ва!

    Якби та­ких бу­ло мiж на­ми мен­ше, що, до­ма чес­ний ста­ток про­че­сав­ши, по­на­ди­лись на со­бо­лi мос­ковськi та ру­ки прос­тя­га­ли до тiєї

    "казни", як ка­жуть мос­ка­лi…

    П е р е б i й н и х а

    I в а не!

    (Сiпає си­на за по­лу).

    С т е п а н

    Не зад­ля со­бо­лiв, не для каз­ни по­дав­ся на Моск­ву не­бiж­чик батько!

    Чужим па­нам слу­жи­ти в рiд­нiм краю вiн не хо­тiв, во­лiв вже на чу­жи­нi слу­жи­ти рiд­нiй вi­рi, по­ма­га­ти хоч зда­ле­ка приг­ноб­ле­ним бра­там,

    єднаючи для них ца­ре­ву лас­ку.

    Старий вiн був обс­то­юва­ти зброй­не за честь Ук­раїни…

    I в а н

    Ти ж мо­ло­дий, - чо­му ж ти не пi­дiй­меш тої зброї, що батько­вi з ста­ре­чих рук упа­ла?

    С т е п а н

    Як по­яс­ню то­бi?.. Ко­ли ще змал­ку нав­чав ме­не з письма свя­то­го батько, то вiн ме­нi ка­зав на­пам'ять вив­чить про Каїна та Аве­ля. "Мiй си­ну, - мов­ляв, - пильнуй, щоб мiг ти з яс­ним оком, а не тьмя­ним, не трем­тя­чи, мов Каїн, не­бес­но­му от­це­вi од­по­вiс­ти, ко­ли те­бе спи­тає: "Де твiй брат?"

    А як же мо­жу я на Ук­раїнi здiй­ня­ти зброю так, щоб не дiтк­ну­ти нi­ко­ли нею бра­та?.. I нев­же муш­кет i шаб­ля ма­ють бiльше си­ли та чес­тi, нiж пе­ро та щи­ре сло­во?

    Нi, уче­но ме­не, що се не так!

    П е р е б i й н и й

    Не звик­ли якось ми та­ко­го чу­ти… про­те… бу­ло б на свi­тi, мо­же, мен­ше грi­ха i ли­ха, як­би всi га­да­ли по-твоєму…

    I в а н (згiрд­но)

    Се в Києвi чен­цi нав­ча­ють ота­ко­го!

    О к с а н а

    Ти ж, Iва­не, у Києвi не вчив­ся. Звiд­ки знаєш, чо­го там на­уча­ють?

    I в а н (за­чеп­ле­ний)

    От знай­шла­ся зне­нацька обо­рон­ни­ця для те­бе, бо­яри­не!

    О к с а н а

    Я тiльки прав­ду мов­лю…

    (Засоромлена, по­дається з рун­ду­ка в са­док.

    Увiходить з бу­дин­ку на рун­дук джу­ра).

    Д ж у р а

    Там, па­не, я при­нiс для гос­тя ре­чi.

    П е р е б i й н и й

    Ходiм, Сте­па­не, по­ка­жу, де маєш в нас меш­ка­ти.

    С т е п а н (до Пе­ре­бi­ини­хи)

    Спасибi, па­нi­мат­ко, за хлiб, за сiль!

    П е р е б i й н и х а (з ко­сим пог­ля­дом на си­на)

    Пробач, ко­ли що, мо­же, прий­шлось на пер­ший раз не до спо­до­би…

    (Степан з Пе­ре­бiй­ним i джу­рою йдуть у бу­ди­нок).

    П е р е б i й н и х а (до Iва­на ниш­ком)

    Ну й ти ж та­ки! Хто ж так го­во­рить з гос­тем?

    I в а н

    Ат! Хай же вiн хоч раз по­чує прав­ду!

    П е р е б i й н и х а

    Адже ти чув, що вiн ка­зав…

    I в а н

    Овва! бур­сак, та щоб не вмiв за­ми­лить очi!

    П е р е б i й н и х а

    Менi вiн до спо­до­би, - доб­рий хло­пець, та­кий увiч­ли­вий…

    I в а н

    Та вам вже, звiс­но, язи­ком при­по­до­ба­тись не­дов­го.

    П е р е б i й н и х а

    Чи сяк, чи так, а вдру­ге ти не будь та­ким до гос­тя гост­рим! Се ж не­на­че на те йо­го ми в ха­ту зап­ро­си­ли, щоб ним по­мi­ту­ва­ти. Нез­ви­чай­но!

    I в а н

    Та вже га­разд, не бу­ду за­чi­па­ти.

    (Зiходить з рун­ду­ка).

    П е р е б i й н и х а

    Куди ти?

    I в а н

    От пi­ду до то­ва­рист­ва.

    (Їде че­рез са­док, пе­рес­ка­кує че­рез тин i зни­кає.

    Увiходить слу­жеб­ка i зби­рає зi сто­ла).

    П е р е б i й н и х а

    Де ти, Ок­са­но?

    О к с а н а (ви­хо­дить iз-за ку­ща з кух­ли­ком в ру­цi)

    Ось я ту­та, ма­мо.

    Се я бар­вi­нок по­ли­ваю.

    П е р е б i й н и х а

    Справдi, по­ли­ти слiд, - зов­сiм по­сох на сон­цi.

    Полий же й те, що ми пе­ре­са­ди­ли.

    

    П е р е б i й н и х а i слу­жеб­ка, зiб­рав­ши зi сто­ла, йдуть у бу­ди­нок. Ок­са­на, по­ли­ва­ючи квi­ти, спi­ває вес­нян­ки. В сад­ку су­те­нiє.

    С т е п а н ниш­ком ви­ла­зить вiк­ном з своєї кiм­на­ти на рун­дук, пруд­ко та звин­но зiс­ка­кує з рун­ду­ка на зем­лю i пiд­хо­дить до Ок­са­ни.

    

    О к с а н а (ури­ває спiв i впус­кає кух­ля)

    Ой ли­хо! Хто се?..

    С т е п а н

    Панночко, се я.

    Прости ме­не. Ти гнi­ва­тись не му­сиш, бо ти ж ме­не са­ма при­ча­ру­ва­ла i зва­би­ла, як со­ло­вей­ко, спi­вом.

    Я не своєю си­лою прий­шов…

    О к с а н а (за­со­ром­ле­но i ра­зом гор­до­ви­то)

    Боярине, до чо­го сiї ре­чi?

    Менi їх слу­ха­ти не ви­па­дає.

    (Хоче йти).

    С т е п а н (зат­ри­мує її за ру­ку)

    Нi, ти не пi­деш так…


    О к с а н а (вра­же­на, ви­ри­ває ру­ку)

    Се що за зви­чай?

    Я не хо­лоп­ка з в о т ч и н и твоєї!

    С т е п а н (зни­ще­ний)

    Я не хо­тiв об­ра­зи­ти те­бе.

    Запевне, вiльна ти… Яка жур­ба то­бi, що я поїду на чу­жи­ну з роз­би­тим сер­цем, що ко­ха­ний спо­гад про зуст­рiч ми­лу обiллє от­ру­та?

    Тобi дар­ма, дiв­чи­но-гор­дiв­ни­це…

    Хто я для те­бе? Зай­да, за­во­ло­ка…

    Адже ме­не усю­ди так зо­вуть…

    Ти завт­ра вже про ме­не й не зга­даєш…

    О к с а н а (спус­тив­ши очi)

    Хiба ти завт­ра їдеш?

    С т е п а н

    Що ж я маю то­бi тут очi му­ли­ти со­бою?

    О к с а н а

    Виходить, на­че я те­бе же­ну…

    Я ще ж то­бi не мо­ви­ла нi сло­ва…

    С т е п а н

    Невже я маю ще й то­го дiж­да­тись, щоб ти ме­нi ска­за­ла: "Ви­би­рай­ся"?

    О к с а н а

    (збентежена, зри­ває з виш­нi лис­точ­ки, ку­сає їх (роз­щи­пує в ру­ках)

    Який же ти чуд­ний! Ну, що ж я ма­ла то­бi ка­за­ти? Я не звик­ла так…

    Я iн­ших па­ни­чiв ро­ка­ми знаю i ще вiд них та­ко­го не чу­ва­ла… а ти… не­дав­но що приїхав…

    С т е п а н

    Панно!

    Тi па­ни­чi без­жур­но по­ход­жа­ють не. щи­ро­му доз­вiл­лi по са­доч­ках та ви­би­ра­ють квiт­ку для за­ба­ви, i тiльки ждуть, щоб кра­ще розц­вi­ла­ся.

    А я ж, як в'язень, що на час ко­рот­кий з тем­ни­цi вир­вав­ся i має хут­ко з ве­се­лим свi­том зно­ву поп­ро­ща­тись i розц­вi­ту не має ча­су жда­ти.

    Менi бу­ла б не для за­ба­ви квiт­ка, я ба­чу в нiй жит­тя i во­лi об­раз i краю рiд­но­го кра­су. Для ме­не ку­то­чок той, де б по­са­див я квiт­ку, зда­вав­ся б цi­лим свi­том… Я за­був, що ти жи­веш на во­лi, що для те­бе при­ваб­но­го не­ма нi­чо­го там, де я жи­ву, i на­вiть буть не мо­же…

    О к с а н а (сти­ха, по­хи­лив­ши го­ло­ву)

    Чого ж ти так у то­му пе­вен?

    Ти на­че ду­маєш, що я вже справ­дi якась рос­ти­на, що в ме­нi не­має нi сер­ця, нi ду­шi…

    (В го­ло­сi злег­ка бри­нять сльози Во­на ури­ває).

    С т е п а н (знов бе­ре Тi за ру­ку, во­на не бо­ро­нить)

    Оксано, зо­ре!..

    Пробач… я сам не знаю… я не смiю…

    (з по­ри­вом)

    Нi, я не мо­жу, я не маю си­ли те­бе зрек­ти­ся!

    (Пригортає Ок­са­ну).

    Серденько, ска­жи, чи лю­биш ти ме­не! Про­мов же сло­во!

    О к с а н а

    Хiба ж би я з то­бою так сто­яла?

    (Ховає об­лич­чя у нього на гру­дях. Нi­ма сце­на).

    С т е п а н

    Я завт­ра ста­рос­тiв заш­лю до те­бе.

    Чи батько твiй їх прий­ме?

    О к с а н а

    Татко ду­же те­бе впо­до­бав i ма­ту­ся теж.

    С т е п а н

    Що тiльки дам то­бi я на чу­жи­нi за­мiсть ве­се­ло­щiв рiд­но­го краю?

    Своє ко­хан­ня вiр­не, бiльш нi­чо­го…

    О к с а н а

    Не ду­май, нi­би я пус­та па­нян­ка, що тiльки має на умi за­ба­ви та за­ли­цян­ня. Сi труд­нi ча­си ду­мок по­важ­них I дiв­чат нав­чи­ли.

    Якби ти знав, як ту­га кров гнi­тить!..,

    С т е п а н

    Кров?

    О к с а н а

    Так. Не раз, вер­нув­ши­ся з по­хо­ду, ли­царст­во з на­ми ба­виться при тан­цях.

    Простягне ру­ку ли­цар, щоб узя­ти ме­не до тан­цю, а ме­нi здається, що та ру­ка чер­во­на вся вiд кро­вi, вiд кро­вi братньої… Та­кi за­ба­ви не ве­се­лять ме­не… Ли­бонь, нi­ко­ли не прий­ня­ла б я перс­те­ня з ру­ки та­ко­го ли­ца­ря…

    (Гладить йо­му ру­ку).

    Оця ру­ка вiд кро­вi чис­та.

    С т е п а н

    Се не всi вва­жа­ють за честь.

    О к с а н а

    А я вiд­ра­зу при­вер­ну­лась до те­бе сер­цем за твою ла­гiд­нiсть.

    Скажи, чи всi та­кi в твоїй ро­ди­нi?

    С т е п а н

    Родина в нас ма­ла: сест­ра, й ма­ту­ся, та брат ма­ленький. Так, во­ни у ме­не всi не ли­хi.

    О к с а н а

    Твоя ма­ту­ся, мо­же, не злю­бить нез­най­омої не­вiст­ки?..

    Що я то­дi поч­ну там на чу­жи­нi, да­ле­ко так вiд ро­ду?

    С т е п а н

    Нi, Ок­са­но, то­го не бiй­ся. Ма­ти бу­дуть ра­дi, що при­ве­зу я жiн­ку з Ук­раїни, - мiй батько, уми­ра­ючи, ба­жав, щоб я десь в рiд­нiм краю од­ру­жив­ся.

    Тебе ж ма­лою ма­ти пам'ята­ють.

    (Знов при­гор­тає її).

    Та й хто ж би не злю­бив моєї до­лi, го­лу­боньки Ок­са­ноч­ки моєї?

    Се тiльки в пiс­нi всi свек­ру­хи лю­тi, а ти по­ба­чиш, як моя ма­ту­ся то­бi за рiд­ну ста­не.

    О к с а н а

    Дай-то бо­же!

    С т е п а н

    Менi те­пер здається, що нiг­де на цi­лiм свi­тi вже не­ма чу­жи­ни, по­ки ми вдвох з то­бою. От по­ба­чиш, яке ми там ку­бе­леч­ко зiв'ємо, хоч i в Моск­вi. Нi­чо­го ж там чу­жо­го у на­шiй ха­тоньцi не бу­де, - прав­да?

    О к с а н а

    Авжеж. I, знаєш, якось я не ду­же бо­юся тої чу­жи­ни.

    С т е п а н

    Зо мною?

    О к с а н а (усмi­хається)

    Тим пев­не, що з то­бою. Але й так, хi­ба ж то вже та­ка чу­жа країна?

    Таж вi­ра там од­на­ко­ва, i мо­ву я на­че тро­хи тям­лю, як го­во­рять.

    С т е п а н

    Та мо­ви вже ж нав­чи­ти­ся не­дов­го… ну нi­би тро­хи твер­да… Та дар­ма!

    Оксаночка у ме­не ро­зум­ни­ця, - всього нав­читься.

    О к с а н а

    Не хва­ли за­над­то, бо ще нав­ро­чиш!

    (Трохи пос­мут­нi­ла).

    Я вже й так бо­юся…

    С т е п а н

    Чого, єди­на?

    О к с а н а

    Якось так упа­ло се щас­тя рап­том. Я та­ко­го зро­ду не ба­чи­ла… Всi под­ру­ги мої, тi, що поб­ра­ли­ся, ба­га­то ма­ли i го­ря, й кло­по­ту пе­ред ве­сiл­лям, а я…

    С т е п а н

    Та ще пож­ди! От, мо­же, завт­ра твiй ба­тенько ме­нi по­рiг по­ка­же.

    О к с а н а

    Нi, нi, сього не бу­де, я вже пев­на.

    С т е п а н (жар­ту­ючи)

    Здається, пан­ноч­ка не ра­дi з то­го?

    Коли б ще й гар­бу­за не по­ко­ти­ли?..


    О к с а н а

    Та го­дi! Що за жар­ти?

    С т е п а н

    От нi­як не до­год­жу то­бi сло­ва­ми! Доб­ре ж, не бу­ду го­во­ри­ти, ко­ли так!

    (Без слiв при­гор­тає й ми­лує її. Во­на спер­шу пру­чається, по­тiм пiд­дається йо­го пес­то­щам).

    Г о л о с м а т е р i (з бу­дин­ку)

    Оксано! Го­дi вже там по­ли­ва­ти!

    Вже пiз­но!

    О к с а н а (ки­ну­лась)

    Мати кли­чуть.

    (Зривається йти).

    С т е п а н (утри­мує її. Прист­рас­но)

    Ще хви­лин­ку!..

    Хвилоночку!

    О к с а н а

    Я вий­ду ще до те­бе, як ма­ти ля­жуть спа­ти.

    С т е п а н

    Вийди, лю­ба!

    Я виг­ля­да­ти­му те­бе до свi­та!

    Г о л о с м а т е р i

    Оксано, де ти?

    О к с а н а

    Ось я йду, ма­ту­сю!

    (Ще раз на про­щан­ня обiй­має Сте­па­на i йде до бу­дин­ку).

    

II

    

У М о с к в i.

    

    Свiтлиця у Сте­па­но­вiм до­му приб­ра­на по-свят­ко­во­му. Знад­во­ру чут­но го­мiн дзво­нiв. М а т и Сте­па­но­ва i О к с а н а увi­хо­дять уб­ра­нi по-вкраїнськи, - ма­ти в на­мiт­цi i в тем­нiй сук­нi з ши­ро­ким ви­ло­жис­тим ко­мi­ром. Ок­са­на в ко­раб­ли­ку, в шну­рiв­цi та в кун­ту­шi.

    

    М а т и (сi­дає на ос­ло­нi, важ­ко ди­шу­чи)

    Спочину тро­хи, по­ки йти у те­рем…

    Стара… не но­сять но­ги…

    О к с а н а (сi­дає по­руч)

    Ви, ма­ту­сю, ка­за­ли б лiж­ко пе­ре­нес­ти в дiл, бо вам су­туж­но ла­зи­ти на схо­ди.

    М а т и

    Ой нi, го­лу­бонько, не­хай вже там, у те­ре­мi… Тут, на Моск­вi, не зви­чай, щоб жiн­ка меш­ка­ла на до­лi. Ска­жуть: ото, ста­ра, а зви­чаю не тя­мить.

    О к с а н а

    Ви ж не в ту­теш­нiх зви­ча­ях зрос­ли.

    М а т и

    То що? Во­ни, Ок­сан­ко, не пи­та­ють, хто як там зрiс… Ад­же ми ту­та зай­ди, - з вов­ка­ми жий, по-вов­чи й вий.

    О к с а н а (зо смi­хом)

    Ой ли­хо! чи тоб­то й я по-вов­чи маю ви­ти?

    М а т и

    А ти б як ду­ма­ла? Сьогод­нi в церк­вi що ше­по­ту бу­ло нав­ко­ло нас:

    "Черкашенки! Хох­лу­ши!"

    О к с а н а (тро­хи пос­мут­нiв­ши)

    Та… я чу­ла… грi­ха десь не бо­яться: в церк­вi бо­жiй, за­мiсть мо­ли­ти­ся, лю­дей все гу­дять, а ще й ви­но­сяться так бла­го­чес­тям по­пе­ред нас…

    М а т и

    Так скрiзь во­но по свi­тi: що сто­ро­на - то зви­чай, а що го­род - то й но­ров, ка­жуть лю­ди. Див­но їм на на­ше вбран­ня. Тут жiн­ки зап'ятi, а ми, бач, не вкри­ваємо об­лич­чя.

    О к с а н а

    Чи ми ж тур­ке­нi?

    М а т и

    Хай гос­подь бо­ро­нить!

    Воно ж пак i мос­ков­ки не тур­ке­нi, а так чо­мусь ото в них по­ве­ло­ся.

    Та вже ж як ти бо­яри­ня мос­ковська, не­на­чеб­то во­но то­бi й го­диться вби­ра­ти­ся по-їхньому.

    О к с а н а

    А ви ж?

    Адже ж i ви бо­яри­но­ва ма­ти.

    М а т и

    Що ма­ти, то не жiн­ка. Лю­ди ба­чать, що я вже ла­год­жусь у бо­жу путь, то де ж та­ки ме­нi мi­ня­ти вбо­ри.

    (З ла­гiд­ним i жур­ли­вим ус­мi­хом).

    Не варт уже й справ­ля­ти щось но­во­го.

    Адже й ста­ренький мiй - не­хай царст­вує! - в ко­зацько­му жу­па­нi вiк до­жив, так i на смерть йо­го я на­ря­ди­ла - в ме­ре­жа­ну со­роч­ку…

    (Втирає хус­тин­кою очi. Ок­са­на, зво­ру­ше­на, ди­виться на неї. Ко­рот­ке мов­чан­ня).

    О к с а н а

    I на­вi­що

    Степан уб­рав­ся в те бо­ярське фан­тя?

    От як сто­яв зо мною пiд вiн­цем у кар­ма­зи­но­вiм жу­па­нi, ма­мо, ото був…

    (Засоромившись, ури­ває).

    М а т и (доб­ро­душ­но ки­ває їй го­ло­вою)

    Та, ли­бонь, був до спо­до­би то­дi ко­мусь…

    (поважнiше)

    Проте ж не мож­на, доч­ко, йо­му царсько­го нех­ту­ва­ти вбран­ня.

    О к с а н а

    А батько ж…

    М а т и

    Батько, до­неч­ко, ста­рий i не­мiч­ний вже був, ко­ли наз­вав­ся бо­яри­ном. Не тра­пи­лось йо­му ви­хо­ди­ти вже й з до­му пiс­ля то­го.

    Степан же й на царськi бе­се­ди хо­дить, i в ду­му, i в при­каз.

    О к с а н а

    Хiба ж то со­ром, як­би вiн по-ко­зацько­му вби­рав­ся?

    М а т и

    Не то що со­ром… От чуд­на ти, до­ню, уже ж та­ки твiй чо­ло­вiк бо­ярин, а не ко­зак, чи ти ж не ро­зу­мiєш?

    О к с а н а (смут­но)

    Чому не ро­зу­мiю?..

    М а т и

    Отже, ба­чиш, я й Ган­ну по-мос­ковсько­му вби­раю, бо Ган­нi вже су­ди­лась ту­та па­ра, во­на вже ж не поїде на Вкраїну.

    О к с а н а

    Чому ж її Сте­пан не взяв з со­бою, як був у.нас?

    М а т и

    Та дiв­цi манд­ру­ва­ти не­на­че не­по­до­ба; ска­жуть лю­ди:

    "Поїхала там же­ни­хiв ло­ви­ти".

    Нехай вже ту­та ша­рах­ва­ни но­сить, ко­ли су­ди­ло­ся.

    О к с а н а

    Та ще дi­во­чий той ша­рах­ван не­на­чеб фо­рем­нi­ший, а що жi­но­чий, то та­кий бах­ма­тий та дов­гий-дов­гий, мов по­пiвська ря­са!

    Аж сум­но, як се я йо­го на­дi­ну?

    Ото й на го­ло­ву та­кий пiд­си­ток на­дi­ти тре­ба? Зап'ясти об­лич­чя?

    М а т и

    Та вже ж не як.

    О к с а н а (по­мов­чав­ши, нi­яко­во)

    Боюся я, ма­ту­сю.

    М а т и

    Чого ти, до­неч­ко, ска­жи, чо­го?

    О к с а н а

    Та нi­як мо­ви­ти…

    М а т и

    Ти не со­ром­ся.

    Вже ж я то­бi за рiд­ну ма­тiр ту­та.

    О к с а н а (цi­лує їй ру­ку)

    Так, ма­тiн­ко. То я… со­бi га­даю… ко­ли б я не спро­ти­ви­ла­ся ча­сом,

    Степановi в та­кiй оде­жi…

    М а т и (смi­ючись)


    От ще що ви­га­да­ла! А то­бi Сте­пан ще не спро­ти­вив­ся, що не в жу­па­нi?

    О к с а н а

    Та то ж ме­нi…

    М а т и

    I не ви­га­дуй, доч­ко!

    Хiба ж та­ки Сте­пан ма­ла ди­ти­на, що iна­ко вбе­рись, то й не пiз­нає?

    О к с а н а

    Пiзнати то впiз­нає…

    М а т и (гля­нув­ши у вiк­но)

    А пог­лянь мо­лод­ши­ми очи­ма, хто то йде?

    Чи не Сте­пан бу­ва?

    О к с а н а

    Еге ж, то вiн. а з ним ще два якiсь.

    М а т и

    Тiкаймо, доч­ко!

    (Пiдводиться й по­дається до две­рей).

    О к с а н а

    Чого се, хай бог ми­лує, тi­ка­ти, як вiд та­тар?

    М а т и

    Ще ос­мi­ють, ди­тин­ко; не­ма тут зви­чаю з чо­ло­вi­ка­ми жi­ноцт­ву про­бу­ва­ти при бе­се­дi.

    (Одчиняє две­рi й спi­шиться по схо­дах у те­рем).

    О к с а н а (iде за нею)

    Ой гос­по­ди, якi се тут зви­чаї!

    Оце - але!

    

    Сцена швид­ко пе­ре­мi­няється. Те­рем. Крiм О к с а н и i м а т е р i, в те­ре­мi ще є Г а н н а, мо­ло­да дiв­чи­на, сест­ра Сте­па­но­ва. Ган­на уб­ра­на як бо­яриш­ня.

    

    М а т и (пiд­хо­дить до ве­ли­кої скри­нi)

    Отут, моя ди­ти­но, твоє бо­ярське вбран­ня. Я прид­ба­ла.

    О к с а н а (греч­но, але без ра­до­щiв)

    Спасибi, ма­мо.

    М а т и

    Хочеш по­ди­ви­тись або при­мi­ря­ти?

    О к с а н а

    Хай трош­ки зго­дом.

    Щось я вто­ми­ла­ся. Та вже ж нi­ку­ди сьогод­нi не пi­ду, то ще пос­пiю пе­рев­дяг­ти­ся.

    М а т и

    До твоєї во­лi.

    Спочинь со­бi. Та й я пi­ду спо­чи­ну, во­но й го­диться в свя­то.

    (Iде в бiч­ну кiм­на­ту).

    Г а н н а (що до­сi си­дi­ла, лу­за­ючи гар­бу­зо­ве на­сiн­ня)

    Ой сест­рич­ко, i на­що тi свя­та пот­рiб­нi в свi­тi?

    О к с а н а

    Ото спи­та­ла! Що то­бi бiг дав?

    Г а н н а

    Та нуд­но ж, гос­по­ди!

    О к с а н а

    Сидиш, то й нуд­но.

    А ти пi­ди мiж че­лядь, по­гу­ляй.

    Г а н н а

    Куди ж се я пi­ду? Яка там че­лядь?

    О к с а н а

    А ти хi­ба то­ва­ри­шок не маєш?

    Г а н н а

    Товаришок?.. От де­ко­го там знаю з бо­яри­шень… Та як до їх хо­ди­ти?

    Матуся вже не зду­жа­ють, не хо­чуть зо мною йти… А ти ще не пiз­на­лась тут з ни­ми… З мам­кою са­ма не хо­чу, во­на та­ка…

    О к с а н а

    Чого ж те­бе во­ди­ти?

    Уже ж ти не ма­ленька. Йди са­ма.

    Ще й ве­се­лi­ше бу­де вам без стар­ших.

    Г а н н а

    Самiй не мож­на по Моск­вi хо­ди­ти.

    О к с а н а

    Хiба хто на­па­де?

    Г а н н а

    Нi, так, не зви­чай.

    О к с а н а

    Ну, вже тi зви­чаї отут у вас!

    Г а н н а

    Та й що ме­нi бо­яриш­нi тi ска­жуть?

    Сидять по те­ре­мах, от як i я, не ба­чать свi­та. Що з їх за ве­се­лiсть?

    О к с а н а

    Чого ж ви си­ди­те? Пiш­ли б уку­пi ку­дись на ви­гой або в гай над рiч­ку та зас­пi­ва­ли б. Я, бу­ва­ло, до­ма го­дин­ки в ха­тi не про­сид­жу свя­том.

    Г а н н а

    Ба в те­бе до­ма! Там же не Моск­ва.

    Такого тут iз­ро­ду не чу­ва­ли, - спi­ва­ти по га­ях!..

    О к с а н а

    То ти й не знаєш, як на Вкраїнi в нас гу­ляє че­лядь?

    Г а н н а

    Я ма­ло що Вкраїну пам'ятаю, а Ванька тут уже й вро­див­ся.

    О к с а н а

    Ванька?

    Чому ж би не Iвась?

    Г а н н а

    Так тут зо­вуть, та й ми вже звик­ли. Вiн i сам так звик.

    Мене ж ма­ту­ся тiльки та Сте­пан зо­вуть iще Ган­ну­сею.

    О к с а н а

    А як же ти ту­та звеш­ся?

    Г а н н а

    Аннушка.

    О к с а н а

    Чи ба!

    (немов ух­ва­ля­ючи)

    "Ганнушка".

    Г а н н а (поп­рав­ля­юш)

    Нi-бо, "Аннуш­ка", Ок­са­но.

    О к с а н а

    Не ви­мов­лю. Про­те ж во­но нi­чо­го i по-мос­ковсько­му, хто доб­ре вмiє.

    А як по-їхньому Ок­са­на бу­де?

    Г а н н а

    Аксинья чи Ак­сю­ша.

    О к с а н а

    Щось не­гар­но.

    Оксана мов­би кра­ще. Ти, Ган­ну­сю, ме­не та­ки Ок­са­ною зо­ви.

    Г а н н а (ла­щиться до Ок­са­ни)

    Як хо­чеш, так i зва­ти­му, сест­рич­ко.

    Я так те­бе люб­лю! Зра­дi­ла, бо­же, як брат те­бе з Ук­раїни при­вiз!

    О к с а н а

    Ти ще ме­не, Ган­ну­сенько, не знаєш, а мо­же ж, я ли­ха…

    Г а н н а

    Нi, нi, ти доб­ра!

    Ти, бач, усе до ме­не: "По­гу­ляй, за­бав­ся, не си­ди!" А ти б по­чу­ла, як iн­шi всi бо­яри­нi спи­ня­ють своїх сес­тер та до­чок. Їй же бо­гу, нi за по­рiг не ви­пус­тять нi­ко­ли.

    (Ще бiльше ла­щиться)

    Оксаночко… рiд­не­сенька… я маю те­бе щось поп­ро­ха­ти…

    О к с а н а

    Що, сест­рич­ко?

    (Ганна мов­чить збен­те­же­на)

    Хотiла б, мо­же, що з моїх убо­рiв?

    Бери, що хо­чеш. Дам то­бi й на­мис­то, ще й ко­си у дрi­буш­ки зап­ле­ту, вбе­ру те­бе, не­на­че гетьма­нiв­ну.

    Г а н н а (смут­но)

    Та нi, сього ма­ту­ся не доз­во­лять…

    Я не об тiм… Я хо­чу поп­ро­ха­ти, щоб ти… пiш­ла зо мною у са­док…

    О к с а н а


    Ото й всього? Бу­ло про що про­си­ти.

    Ходiм хоч за­раз.

    Г а н н а

    Нi, не за­раз, по­тiм…

    О к с а н а

    Коли ти схо­чеш. Що ж там у сад­ку?

    Г а н н а

    Та, бач… са­мiй отам в сад­ку си­дi­ти ме­нi не мож­на…

    О к с а н а

    Вже й сього не мож­на?

    Г а н н а

    А з мам­кою пi­ти - во­на розп­ле­ще усiм про те, чо­го я там сид­жу.

    О к с а н а (смi­ючись)

    А ти ж там що во­ро­жиш?

    От хит­ру­ха!

    Г а н н а

    Та я нi­чо­го… тiльки виг­ля­даю, чи не проїдуть ву­ли­цею ча­сом царськi стрiльцi. Во­ни над­ве­чiр їздять.

    О к с а н а

    Либонь, царський стрi­лець то­бi уст­ре­лив дi­во­че сер­денько?

    Г а н н а

    Та я ж, Ок­са­но, за­ру­че­на.

    О к с а н а

    За царсько­го стрiльця?

    Г а н н а

    Авжеж.

    О к с а н а

    То чом же вiн до нас не прий­де?

    Г а н н а

    Хоч би й прий­шов, то я ж хi­ба по­ба­чу?

    Я в те­ре­мi, а вiн там, у свiт­ли­цi.

    О к с а н а

    То вам i ба­чи­тись не мож­на?

    Г а н н а

    Де ж там!

    О к с а н а

    Прилюдно - нi, а тiльки крадько­ма?

    Г а н н а

    Нi, як то крадько­ма?

    О к с а н а

    А ти ж хо­тi­ла до нього вий­ти у са­док.

    Г а н н а

    До нього?

    Нi, я ще со­ро­му не за­гу­би­ла!

    I як се ти по­ду­ма­ти мог­ла, що я те­бе про­си­ла про­вод­жа­ти ме­не на схо­ди­ни?.. Нев­же, Ок­са­но, вва­жаєш ти, що я та­ка не­чес­на?

    О к с а н а

    Та бог з то­бою! Де ж, яка ж тут не­честь?

    Як дiв­чи­на пос­тоїть на роз­мо­вi з своїм за­ру­че­ним, то вже й не­чес­на?

    Г а н н а

    Авжеж, тут так.

    О к с а н а

    Навiщо ж ти ви­хо­диш ту­ди в са­док?

    Г а н н а

    Я зда­ле­ка див­лю­ся, як вiн там ву­ли­цею проїздить.

    Iнакше ж я йо­го нiг­де не ба­чу, хi­ба що в церк­вi.

    О к с а н а

    Де ж ви роз­мов­ля­ли?

    Г а н н а

    Нiгде.

    О к с а н а

    А як же вiн те­бе пос­ва­тав?

    Г а н н а

    Як? Че­рез сва­ху. Як зви­чай­но всi.

    О к с а н а

    Я щось не роз­бе­ру.

    Г а н н а

    Бо ти не знаєш ту­теш­нiх зви­чаїв. Не­хай лиш ма­ти то­бi роз­ка­жуть, бо всього дос­то­ту i я не знаю.

    О к с а н а

    Нiбито ви­хо­дить, що ви отак, не мо­вив­ши нi сло­ва, i по­бе­ре­тесь?

    Г а н н а

    Так най­прис­той­нi­ше.

    О к с а н а

    Чудна тут мо­лодь!..

    (Усмiхається якимсь спо­га­дам мовч­ки.

    Потiм сти­ха, мрiй­ли­во).

    Я ж бу­ло що­ве­чiр ви­ход­жу до Сте­па­на на роз­мо­ву.

    Г а н н а

    Як за­ру­чи­лись?

    О к с а н а

    Та… як за­ру­чи­лись…

    Ну, раз сто­яла з ним, не за­ру­чив­шись, iнак­ше хто ж зас­ва­та­ти­ся мо­же?

    Г а н н а (зак­ри­ва­ючись)

    Ой ли­хо, со­ром!

    (Оксана мовч­ки зни­зує пле­чи­ма).

    Г а н н а

    А твоя ма­ту­ся не знає й до­сi про твої стрi­ван­ня?

    О к с а н а

    Чому не знає?

    Г а н н а

    Що ж, во­на прос­ти­ла, не прок­ля­ла те­бе?

    О к с а н а

    Та за що, Ган­но?

    Самi ж во­ни бу­ли пак мо­ло­дi, то зна­ють, що то лю­бо­щi.

    Г а н н а

    Оксано!

    Що тiльки ти го­во­риш?

    (Знову зак­ри­ваєтьс я)

    О к с а н а (смiється)

    От дур­ненька!

    С т е п а н (увi­хо­дить пос­пiш­но)

    Оксаночко, пе­рев­дяг­ни­ся швид­ше в мос­ковське вбран­ня. Там прий­шли бо­яри. О к с а н а

    Та ма­ти ж ка­жуть, що жiн­кам не мож­на мiж чо­ло­вiцт­вом бу­ти.

    С т е п а н

    Бачиш, люб­ко, ти маєш тiльки їх по­час­ту­ва­ти та й знов у те­рем вер­неш­ся.

    О к с а н а

    Отак?

    А як же час­ту­ва­ти їх, Сте­па­не?

    По-нашому, чи, мо­же, як iнак­ше?

    С т е п а н

    Ти ви­не­сеш їм на та­ре­лi ме­ду, - ма­ту­ся при­лаш­ту­ють, як там тре­ба, - ук­ло­ниш­ся, бо­ярин по­цi­лує те­бе в ус­та…

    О к с а н а

    Степане! Що ти ка­жеш?

    Мене бо­яри цi­лу­ва­ти ма­ють?

    Чи се ме­нi при­чу­ло­ся?

    С т е п а н

    Нi, сер­це, во­но так є, та в тiм нi­чо­го зло­го, - то тiльки зви­чай!

    О к с а н а

    Се ще так же зви­чай!

    Нехай йо­му аби­що! Не пi­ду!

    С т е п а н (по­ну­ро)

    Як хо­чеш, тiльки ти нас тим за­гу­биш.

    О к с а н а

    Таке ви­га­дуєш!

    С т е п а н

    Ба ти не знаєш, якi тут лю­ди мсти­вi… За зне­ва­гу ста­рий бо­ярин вiзьме, як не вий­деш, а вiн же дум­ний дяк, вiн має си­лу - он син йо­го ще мо­ло­дий, - вже стольник; вiн ок­ле­пає нас пе­ред ца­рем, а там уже й го­то­во "сло­во й дi­ло".

    О к с а н а

    Ти не жар­туєш?

    С т е п а н (ще по­ну­рi­ше)

    Як то­бi здається?

    О к с а н а (з жа­хом)


    Степане, та ку­ди ж се ми по­па­лись?

    Та се ж якась не­во­ля бу­сур­менська.

    С т е п а н

    Я й не ка­зав то­бi, що ту­та во­ля.

    Та як­би ми не гну­ли ту­та спи­ни, то на Ук­раїнi, ли­бонь, зiг­ну­ли б у три по­ги­бе­лi ро­ди­ну на­шу мос­ковськi воєво­ди… Ось ти млiєш з оги­ди, що те­бе який­сь там дiд торк­не гу­ба­ми, а як я по­ви­нен

    "холопом Стьопкою" се­бе взи­ва­ти та ру­ки цi­лу­ва­ти, як не­вiльник, то се нi­чо­го?

    О к с а н а

    Боже мiй… Сте­па­не!

    Хто ж ка­же, що нi­чо­го?

    С т е п а н

    Отже, ба­чиш…

    Та що я тут роз­вод­жу­ся? Там дяк ме­не че­кає. То ска­жи, Ок­са­но, ти вий­деш?

    О к с а н а

    Я не знаю…

    М а т и (ви­хо­дить з кiм­на­ти)

    Вийди, до­ню, го­лу­бонько! I я те­бе про­шу!

    Не дай ме­нi, ста­рiй, на очi ба­чить

    Степанової згу­би!

    Г а н н а

    Ой сест­рич­ко, як­би ти зна­ла, що за лю­тий дiд отой бо­ярин!.. Я те­бе бла­гаю!

    Сестриченько! Не за­гу­би ж ти нас!

    (Ридаючи, ки­дається до Ок­са­ни)

    О к с а н а (до Ган­ни хо­лод­но, якось над­мi­ру спо­кiй­но)

    Я вий­ду. Дай ме­нi мос­ковське вбран­ня.

    (Ганна ки­дається до скри­нi).

    А ви, ма­ту­сю, на­го­туй­те ме­ду.

    їди, Сте­па­не, бав тим ча­сом гос­тi.

    

    Степан, по­хи­лив­ши го­ло­ву, ви­хо­дить. Ок­са­на, блi­да як смерть, здiй­має з го­ло­ви ко­раб­ли­ка.

    

III

    

Дальня кiмнатка у горiшньому поверсi в Степановiм домi.

    

    С т е п а н (уво­дить г о с т я ко­за­ка)

    Ось ту­та по­го­во­рим, па­не-бра­те, бо, знаєш, там… тут бу­де за­хис­нi­ше.

    (Оглядає сi­ни че­рез две­рi, по­тiм за­ми­кає две­рi на за­мок i за­чи­няє вiк­на Сi­дає з гос­тем да­лi вiд две­рей Роз­мо­ва ве­деться не­го­лос­но).

    Великi чи­няться там крив­ди, ка­жеш?

    Г i с т ь

    Та там та­кi на­пас­тi, що крий бо­же!

    I прос­вiт­ку нi­ко­му не да­ють мос­ковськi по­сi­па­ки. Все нам в очi тiєю при­ся­гою ти­чуть…

    С т е п а н

    Правда, що при­ся­га та­ки ве­ли­ка рiч.

    Г i с т ь (го­лос­нi­ше)

    Чому ж во­ни са­мi за­бу­ли бо­га?

    С т е п а н

    Помалу, па­не-бра­те, ще пiдс­лу­ха який слу­га.

    Г i с т ь

    Та прав­да… Я й за­був…

    (Тихше)

    Ми при­ся­ги не хо­че­мо ла­ма­ти, але не­хай же цар нас обо­ро­нить вiд тої га­ли­чi.

    С т е п а н

    То труд­на спра­ва.

    Адже ко­гось вiн там дер­жа­ти му­сить для наг­ля­ду, а всi тi воєво­ди один вiд од­но­го не лiп­шi. Звiс­но, за ни­ми й iн­шi всi по­роз­пус­ка­лись…

    Г i с т ь

    Послав би цар з ук­раїнцiв ко­го, в Моск­вi ж тут є та­кi, от хоч би й ти, що здав­на i ца­ре­вi слу­жать вiр­не, i рiд­ний зви­чай вмi­ють ша­ну­ва­ти.

    С т е п а н

    Нас не пош­лють…

    Г i с т ь

    Чому?

    С т е п а н

    Бо нам не вi­рять.

    Г i с т ь

    Отак! Та ви ж тут на­че всi у лас­цi!

    С т е п а н

    То тут, на очах, а з очей спус­ти­ти нас на­дов­го не зва­жаться. Так, ча­сом не­на­дов­го пос­ла­ми по­си­ла­ють, i не са­мих, а вку­пi з мос­ка­ля­ми…

    Щоб воєво­да­ми ж нас­та­но­ви­ти, то­го не бу­де й зро­ду!

    Г i с т ь

    Не зди­вуй­те ж, як ми вiд­ки­не­мось до До­ро­шен­ка!

    С т е п а н

    (робить рух ру­кою, мов хо­че гос­те­вi за­ту­ли­ти вус­та)

    Крий бо­же, па­не-бра­те, що ти ка­жеш?

    Г i с т ь (сха­ме­нув­шись)

    Так ча­сом зiр­веться з до­са­ди сло­во…

    Найгiрше, па­не-бра­те, до­го­рає оте, що нам не вi­рять. Мiй сво­як,

    Черненко, знаєш?

    (Степан по­та­кує го­ло­вою).

    Так був ук­ле­пав­ся, що лед­ве-лед­ве вир­вав­ся з ду­шею!

    С т е п а н

    Черненко? Вiн, здається, з най­вiр­нi­ших ца­ре­вих при­яте­лiв.

    Г i с т ь

    То-то й ба!

    А хтось там нак­ле­пав при воєво­дi, що нi­би вiн пос­лав у Чи­ги­рин лис­та яко­гось. От бу­ло бi­ди!

    Що жiн­ка пла­ка­ла, в но­гах ва­ля­лась у воєво­ди…

    С т е п а н (гiр­ко всмiх­нувшшь)

    Є прис­лiв'я, бра­те:

    "Москва сльозам не вi­рить".

    Г i с т ь

    Щира прав­да!

    Проте знай­шлись та­кi, що по­мог­ли…

    С т е п а н

    Се хто ж?

    Г i с т ь

    Побрязкачi.

    С т е п а н

    Хiба що так.

    Мовчання.

    Г i с т ь

    Вже так, що цуп­ко за­тяг­ли су­по­ню на на­ших бо­ках. А про­те є лю­ди, що не бо­яться, йдуть, мов на од­чай, бо, ска­за­но, тер­пець їм увiр­вав­ся!

    (Присунувшись зов­сiм блi­зенько до Сте­па­на, го­во­рить по­шеп­ки).

    Дiвчата на­шi, - де­кот­рi ще вку­пi бу­ли з дру­жи­ною твоєю в братст­вi. - гур­том по­ши­ли ко­рог­ву й пос­ла­ли у Чи­ги­рин… зви­чай­не, крадько­ма…

    Iван, твiй шу­рин, сам її од­во­зив…

    Нiхто не знає ще. Як­би дiз­на­лись, то страш­но зду­ма­ти, що б там бу­ло!

    (Одсунувшись, тро­хи го­лос­нi­ше).

    Отак, як бач, од­ва­жу­ються лю­ди…

    (Степан в мов­чаз­нiй за­ду­мi сi­пає кi­нець свою по­яса.

    Гiсть ус­тає).

    Що ж, па­не-бра­те, то не­ма на­дiї по­лег­кос­тi дiс­та­ти вiд ца­ря?

    С т е п а н (отя­мив­ши­ся з за­ду­ми, теж ус­тає)

    О нi, чо­му ж, я спро­бую. От зго­дом в ца­ря я бу­ду на ма­лiй бе­се­дi.

    Як бу­де вiн пiд чар­кою, то, мо­же, я до­год­жу йо­му, вiн ча­сом лю­бить пi­сень "чер­кас­ских" слу­ха­ти, та жар­тiв, та вся­ких те­ре­ве­нiв, не без то­го, що й тро­па­ка зве­лить по­тан­цю­ва­ти.

    Г i с т ь


    Ото! Хi­ба ти в нього па­хо­ля?

    С т е п а н

    Ба знаєш, як то ка­жуть: "Ска­чи, вра­же, як пан на­ка­же"… Та ла­ден я, бра­те, уже хоч би й на го­ло­вi хо­ди­ти, аби чо­гось до­бу­ти­ся для те­бе та для Вкраїни. Дай ме­нi суп­лi­ку, оту, що ти при­го­ту­вав ца­ре­вi, - як влу­чу слуш­ний час, то я по­дам до влас­них рук йо­му.

    Г i с т ь

    (виймає за­гор­не­ний у хус­ти­ну па­пiр з пе­чат­ка­ми)

    Ось, па­не-бра­те, хай бог то­бi по­мо­же! Не ми­ну­ти роз­ли­ву кро­вi братньої, як тiльки суп­лi­ка сяя мар­на бу­де.

    С т е п а н

    Боже, не по­пус­ти!

    Г i с т ь

    Бувай здо­ров. Пi­ду вже.

    С т е п а н

    Хай бог те­бе про­ва­дить, па­не-бра­те.

    Чоломкаються. Гiсть ви­хо­дить.

    О к с а н а

    (швиденько увi­хо­дить з iн­ших две­рей швид­ким кро­ком)

    А я те­бе, Сте­па­не, скрiзь шу­каю.

    С т е п а н

    Що там та­ке?

    О к с а н а

    Порадитися тре­ба.

    Менi Ях­нен­ко тут лис­та при­вiз вiд брат­чи­цi-то­ва­риш­ки.

    С т е п а н (з пос­пi­хом)

    Де лист?

    Його спа­ли­ти тре­ба!

    О к с а н а

    Бог з то­бою!

    Чому спа­ли­ти? То во­на про­хає, щоб я, по змо­зi, гро­шей їй пос­ла­ла, якусь во­на пот­ре­бу має пильну.

    С т е п а н

    Не по­си­лай. Крий бо­же! I не ду­май!

    О к с а н а

    Та що то­бi бiг дав? Я й не га­да­ла, що ти та­кий ску­пий. Ко­ли вже так - я з по­са­гу сво­го пос­ла­ти мо­жу.

    С т е п а н

    Та я не гро­шей жа­лую, Ок­са­но.

    О к с а н а

    А чом же ти не хо­чеш?

    С т е п а н

    Небезпечно.

    (Нахилившись до неї, зов­сiм ниш­ком).

    Вони там з До­ро­шен­ком нак­ла­да­ють…

    О к с а н а

    (здивована мов­чить, по­тiм за­гад­ко­во ус­мi­хається)

    Ну що ж, так, мо­же, й тре­ба.

    С т е п а н

    Схаменися!

    Ти ж так бо­яла­ся роз­ли­ву кро­вi, а ся вiй­на най­па­че бра­тов­бiй­на, що До­ро­шен­ко зняв на Ук­раїнi, -' то ж вiн та­тар на по­мiч приєднав i пла­тить їм яси­ром хрис­ти­янським.

    О к с а н а

    (сiдає, мов зне­си­ле­на, на ос­лiн i спи­рається па стiл)

    Скрiзь го­ре, скрiзь, ку­ди не обер­ни­ся…

    Татари там… та­та­ри й тут…

    С т е п а н

    Оксано!

    Що ма­риться то­бi? Та­та­ри тут?

    О к с а н а

    А що ж? Хi­ба я тут, не як та­тар­ка, сид­жу в не­во­лi? Ти хi­ба не хо­диш пiд но­ги сла­ти­ся своєму па­ну, мов ха­но­вi? Скрiзь па­лi, кан­чу­ки… хо­ло­пiв про­да­ють… Чим не та­та­ри?

    С т е п а н

    Тут вi­ра хрис­ти­янська

    О к с а н а

    Тiльки ж вi­ра!

    Та й то… прий­ду до церк­ви - прос­ти, бо­же! - я тут i служ­би щось не пiз­наю: за­во­дять якось, хтоз­на й по-яко­му…

    С т е п а н

    Оксано, се вже грiх!

    О к с а н а

    Ой чо­ло­вi­че!..

    Та й осо­руж­на ж ся ме­нi Моск­ва!

    (Схиляється го­ло­вою до сто­ла).

    С т е п а н (сум­но стоїть над нею)

    Я так i знав… Хi­ба ж я не ка­зав, що я то­бi нi­чо­го дать не мо­жу тут, на чу­жи­нi?..

    О к с а н а (ки­дається до нього)

    Нi, моє ко­хан­ня!

    Се я не­доб­ра! Так, не­мов не знаю, що бiд­ний мiй го­лу­бонько страж­дає за всiх най­гiр­ше, - тре­ба ж зав­да­ва­ти жа­лю ще бiльше!

    (Степан при­гор­тає її).

    Ну, ска­жи, мiй лю­бий, чи дов­го нам ще му­чи­ти­ся так?

    С т е п а н (зiтх­нув­ши)

    Бог знає, сер­денько!

    О к с а н а

    Невже й за­ги­нем у сiй не­во­лi?

    С т е п а н

    Май на­дiю в бо­зi.

    Ще якось, мо­же, змi­няться ча­си.

    Коли б ути­хо­ми­ри­ло­ся тро­хи там, на Вкраїнi, поп­ро­шу ца­ря, щоб вiд­пус­тив ме­не хоч у гос­ти­ну.

    О к с а н а

    Тепер нi­як не мож­на?

    С т е п а н

    Нi, єди­на, те­пер не­ма що й ду­ма­ти! От са­ме я ду­маю до ца­ря суп­лi­ку нес­ти, що лю­ди з Ук­раїни при­вез­ли, - жа­лi­ються на утис­ки, на крив­ди…

    Я маю бо­ро­ни­ти ту суп­лi­ку, то вже ж не час про­си­ти­ся з Моск­ви.

    "От, - ска­жуть, - ре­чi со­лод­ко роз­во­дить, а сам в лiс ди­виться". Те­пер, Ок­са­но, нам тре­ба сте­рег­ти­ся так, "щоб му­ха не пiд­то­чи­ла но­са", як то ка­жуть.

    Крий бо­же схи­би­ти в чо­му, - про­па­ла вся на­ша спра­ва i гро­мадська вку­пi.

    О к с а н а

    Ну як йо­го ще бiльше сте­рег­ти­ся?

    Вже й так не­мов за­ма­за­лись у пiч!

    С т е п а н

    Та от, нап­рик­лад, ти пос­ла­ти хо­чеш тi гро­шi брат­чи­цi…

    О к с а н а (спус­тив­ши очi)

    Вже не пош­лю.

    Нехай про­ба­чить, що ж, ко­ли не змо­га…

    Я на­пи­шу їй…

    С т е п а н

    Краще не пи­ши нi­чо­го, сер­це.

    О к с а н а

    Як же ж так, Сте­па­не?

    Се ж на­вiть нез­ви­чай­но!

    С т е п а н

    Як лис­та десь пе­ре­хоп­лять - чи то раз бу­ва­ло? - то ще го­то­вi взя­ти на тор­ту­ри, як вик­ри­ють ту спра­ву з До­ро­шен­ком, щоб ти приз­на­ла­ся, в чiм нак­ла­да­ла

    З то­ва­риш­ка­ми…

    О к с а н а

    Я пе­ре­ка­жу че­рез Ях­нен­ка…

    С т е п а н

    Мушу я про­си­ти, щоб ти йо­го у нас тут не прий­ма­ла.

    О к с а н а

    Та я ж йо­го про­си­ла, щоб прий­шов!

    Вже ж не прог­на­ти!

    С т е п а н

    Накажи слу­гою, що ти нез­ду­жаєш.

    О к с а н а

    Не ви­па­дає.

    С т е п а н


    Як хо­чеш. Тiльки як вiзьмуть "на ди­бу", то вже не жа­луй!

    О к с а н а

    Звiдки вже й "на ди­бу"?

    С т е п а н

    А що ж ти ду­маєш? За тим Ях­нен­ком шпи­ги мос­ковськi цi­лим роєм хо­дять.

    Я знаю їх.

    О к с а н а (за­жу­ре­на)

    Так я й не пе­ре­дам ро­ди­нi нi лис­тiв, нi по­да­рун­кiв…

    С т е п а н

    Ти знаєш, лю­ба, по­ки що, то й кра­ще б не ози­ва­тись, над­то до Iва­на, бо вiн в не­пев­нi спра­ви уст­ря­ває…

    О к с а н а

    До бра­та рiд­но­го не ози­ва­тись?

    (У неї ста­ють сльози па очах).

    С т е п а н

    Се ж не на­вi­ки, ри­бонько, тим ча­сом, по­ки ути­хо­ми­риться…

    (Знов при­гор­тає її).

    О к с а н а (не вiд­по­вi­да­ючи на пес­то­щi; без­ви­раз­но)

    Гаразд, нi­ко­му не пи­са­ти­му.

    С т е п а н

    Ти, сер­це, на ме­не гнi­ваєшся.

    О к с а н а (так са­мо)

    Нi, чо­го ж?

    Ти маєш ра­цiю. На­що пи­са­ти?

    Степан опус­кає ру­ки. Ок­са­на по­ва­гом ви­хо­дить з ха­ти.

    

IV

    

Терем.

    

    О к с а н а гап­тує в крос­нах, ру­хи в неї лi­ни­вi, в'ялi.

    С т е п а н

    (увiходить i сi­дає близько Ок­са­ни на дзиг­ли­ку)

    Щось го­ло­ва бо­лить…

    О к с а н а (не пiд­во­дя­чи очей вiд шит­ва)

    Ти пiз­но встав.

    С т е п а н

    Та свi­том же прий­шов з тiї бе­се­ди.

    О к с а н а

    Було там ве­се­ло?

    С т е п а н

    Ей, де там в ка­та!

    По щи­рос­тi бо­яться сло­во мо­вить.

    П'ють, п'ють, по­ки поп'ються, по­тiм зва­да…

    О к с а н а

    А як же там, Сте­па­не, та суп­лi­ка?

    С т е п а н

    Та що ж… нi­як. Цар ка­же: "Про­чи­таєм, по­ду­маєм"… Чу­ва­ли вже ми теє!

    О к с а н а

    Що ж бу­де?

    С т е п а н (з бо­лiс­ною до­са­дою)

    Ой, не знаю! Не пи­тай!

    Мовчать. Ок­са­на шиє, по­тiм гол­ка ви­па­дає їй з рук.

    С т е п а н

    Хоч би ти щось, Ок­са­но, роз­ка­за­ла, а то так сум­но, го­ло­ва за­би­та уся­ким ли­хом.

    О к с а н а (в'яло)

    Що ж я роз­ка­жу?

    Нiчого я не ба­чу i не чую, сид­жу со­бi…

    С т е п а н (тро­хи розд­раж­не­ний)

    Ну, ро­биш же що-не­будь?

    О к с а н а

    Учора ви­ши­ла чер­во­ну квiт­ку. сьогод­нi си­ню. Се то­бi цi­ка­во?

    С т е п а н

    Ти так не­на­че драж­ниш­ся зо мною!

    О к с а н а (крiзь сльози)

    Нi, да­ле­бi, Сте­па­не, не драж­ню­ся!

    С т е п а н (при­див­ляється до шит­ва Ла­гiд­но)

    А що се бу­де з тої лишт­ви, люб­ко?

    О к с а н а (знов бе­зу­час­но)

    Не знаю, се щось Ган­на по­ча­ла.

    С т е п а н

    Либонь, со­бi на по­саг. Се вже хут­ко

    її ве­сiл­ля.

    О к с а н а

    Та за мi­сяць нi­би.

    С т е п а н

    От на ве­сiл­лi тро­хи по­гу­ляєш, роз­ва­жиш­ся.

    О к с а н а

    Ет, знаю ту роз­ва­гу!

    Частуй та кла­няй­ся: "Не обез­судьте…"

    А гос­тiй­ки по­за пле­чи­ма су­дять:

    "Черкашенка, чу­жач­ка…"

    С т е п а н

    Ти вже над­то на те зва­жаєш.

    О к с а н а (бай­ду­же)

    Нi, ме­нi дар­ма.

    Мовчання.

    С т е п а н

    Ти так не­на­че втом­ле­на сьогод­нi.

    Клопочешся при гос­по­дарст­вi, мо­же?

    О к с а н а

    Нi, я не кло­по­чусь, - то все ма­ту­ся.

    Ми з Ган­ною все шиємо.

    С т е п а н

    То, мо­же, не тре­ба стiльки ши­ти?

    О к с а н а

    Що ж ро­би­ти?

    Насiння я лу­за­ти не люб­лю, так як Ган­ну­ся. Тре­ба ж десь по­дi­ти i ру­ки, й очi…

    С т е п а н

    Бiдненька ти в ме­не.

    (Оксана про­ри­вається ри­дан­ням).

    Оксано! Що се ти? Та бог з то­бою!

    Чи хто те­бе об­ра­зив? Ма­ти? Ган­на?

    О к с а н а (тро­хи сти­шу­ючись)

    Вони як рiд­нi… я на їх не скар­жусь…

    С т е п а н

    Так що ж?

    О к с а н а (ури­ває ри­дан­ня, з од­чаєм)

    Степане! Ти хi­ба не ба­чиш?

    Я ги­ну, в'яну, жи­ти так не мо­жу!

    (В зне­сил­лi по­хи­ляється па крос­на)

    С т е п а н

    Се прав­да, не рос­туть квiт­ки в тем­ни­цi…

    А я га­дав…

    (Ходить по ха­тi в тяж­кiй за­ду­мi, по­тiм спи­няється пе­ред Ок­са­ною).

    Оксано, зас­по­кой­ся, по­го­во­рiм ла­дом.

    О к с а н а

    Про що, Сте­па­не?

    С т е п а н

    Виходить, я те­бе за­на­пас­тив.

    О к с а н а

    Нi, я са­ма…

    С т е п а н

    Однаково. Я бiльше не хо­чу заїдать твоєї до­лi.

    Хоч як ме­нi се гiр­ко… я го­то­вий те­бе до батька вiд­пус­ти­ти.

    О к с а н а

    Як?

    А ти ж?

    С т е п а н


    Я тут зос­та­ну­ся. Для ме­не не­має во­рот­тя, ти ж теє знаєш.

    О к с а н а (зво­ру­ше­на)

    То се б те­бе по­ки­ну­ти я ма­ла?

    Чи я ж на те сто­яла пiд вiн­цем i при­ся­гу да­ва­ла?

    С т е п а н (гiр­ко)

    Я, Ок­са­но, не хан та­тарський, щоб лю­дей дер­жа­ти на при­ся­зi, мов на шнур­ку. Ти вiльна.

    Се тiльки я в не­во­лi.

    О к с а н а (хи­тає го­ло­вою)

    Нi, Сте­па­не.

    С т е п а н

    Чого ж? Я при­ся­гу то­бi вер­таю…

    (Голос йо­го пе­ре­ри­вається вiд тур­бо­ти).

    I я про­шу те­бе… прос­ти ме­не… що я… те­бе вiд­мо­вив вiд ро­ди­ни… що я…

    О к с а н а (обiй­має йо­го)

    Нi, го­дi, не ка­жи!

    Не знаєш ти… Ще ж ти ме­нi нi сло­ва, нi сло­ва не про­мо­вив там, у батька, а вже моя ду­ша бу­ла твоєю!

    Ти ду­маєш, як я те­пер поїду вiд те­бе геть, то не ли­шиться ту­та моя ду­ша?

    С т е п а н

    Так що ж ро­би­ти, лю­ба?

    О к с а н а

    Втiкаймо всi! Мiй ба­тенько по­мо­же про­жи­ти якось, по­ки ти прид­баєш.

    Хай їм аби­що, сим мос­ковським доб­рам!

    Втiкаймо на Вкраїну!

    С т е п а н

    Цар дос­та­не бо­яри­на сво­го скрiзь на Вкраїнi, та ще й твоїй ро­ди­нi бу­де ли­хо.

    Не скриємось нiг­де…

    О к с а н а

    Втiкаймо в Польщу!

    А нi, то на Во­ло­щи­ну!

    С т е п а н

    Що з то­го?

    Змiняємо чу­жи­ну на чу­жи­ну…

    Приблудами чу­жi по­ро­ги бу­дем там об­би­ва­ти… все од­но, що й тут.

    О к с а н а

    Нi, там вiльнi­ше.

    С т е п а н

    Треба зас­лу­жи­ти чимсь ту су­сiдську лас­ку. Чим же бiльше, ко­ли не зра­дою про­ти Моск­ви?

    О к с а н а

    Так їй i тре­ба!

    С т е п а н

    Присяга, Ок­са­но, ве­ли­ке дi­ло. Цар ме­нi не вер­не так при­ся­ги, як я то­бi вер­нув.

    Та й я йо­му не мо­жу по­вер­ну­ти всього, що я прий­мав з йо­го ру­ки.

    Мовчання. По­чи­нає су­те­нi­ти. Десь у церк­вi ти­хо дзво­нять.

    О к с а н а

    Степане, вже не го­во­рi­мо бiльше про се нi­ко­ли.

    С т е п а н

    Так, не тре­ба, лю­ба…

    (Згодом).

    Чому не шиєш?

    О к с а н а

    Вже ме­нi не вид­ко.

    А ще свi­ти­ти ра­но.

    С т е п а н

    Заспiвай щось по­ти­хеньку, як­що мо­жеш.

    О к с а н а

    Добре.

    (Спiває по­ти­хеньку)

    "Ой як бу­ло хо­ро­шенько, як рiд з ро­дом п'є, вип'є чар­ку, вип'є дру­гу та по сест­ру шле.

    "Сеструненько-голубонько…"

    (Уриває)

    Не мо­жу.

    Либонь, я одз­ви­чаїлась вiд спi­вiв.

    Та й щось на гру­ди важ­ко.

    (Кашляє)

    С т е п а н (стри­во­же­ний)

    Ой, ко­ха­на, чи ти не хво­ра?

    О к с а н а

    Де ж там! То щось так.

    

    Увiходять м а т и й Г а н н а, за ни­ми слу­ги вно­сять за­горт­ки з по­ку­пом.

    Поклавши па­кун­ки, слу­ги ви­хо­дять.

    

    М а т и

    Добривечiр, дiт­ки! Що си­ди­те так по­но­чi?

    С т е п а н

    Так, де­що роз­мов­ля­ли.

    М а т и

    Не на­го­во­ряться все го­луб'ятка.

    Коли б то бог су­див i Ган­нi на­шiй та­ке под­руж­жя!

    Г а н н а (свi­тить тим ча­сом (роз­гор­тає па­кун­ки)

    Подивись, Ок­са­но, чо­го ми на­ку­пи­ли!

    Оксана пiд­хо­дить.

    Се на шу­бу, а се на лiт­ни­ки, а се на кич­ку.

    Що, прав­да, гар­не? Ми ж ото пiш­ли аж до куп­цiв за­морських.

    О к с а н а (жва­во)

    Гарно, гар­но!

    Та й мо­ло­дич­ка з те­бе гар­на бу­де!

    Ну й по­тан­цюю в те­бе на ве­сiл­лi!

    Нехай уже мос­ков­ки не зди­ву­ють!

    Г а н н а

    От я люб­лю, як ти та­ка ве­се­ла, а то си­дить, пох­ню­пив­шись, аж сум­но.

    М а т и

    Та звiс­но, i чо­го б та­ки жу­ри­тись?

    Ви лю­ди мо­ло­дi… у ха­тi лад…

    О к с а н а (пiд­хоп­лює)

    За ха­тою доб­ро…

    Г а н н а (не зав­ва­жа­ючи iро­нiї)

    Авжеж, сест­рич­ко, як­би ти ба­чи­ла, що там куп­цiв наїха­ло! I чом ти не пiш­ла iз на­ми вку­пi?

    О к с а н а

    Я до­ши­ти хтi­ла, а завт­ра й я пi­ду по всiх усю­дах, за­ку­пи­мо з то­бою всю Моск­ву!

    От я со­бi пар­че­ву кич­ку справ­лю!

    Степане, мож­на?

    С т е п а н

    Чом би ж то не мож­на?

    О к с а н а (пле­ще в до­ло­нi й прис­пi­вує)

    "Бодай ме­нi та­кий вiк дов­гий, як у ме­не чо­ло­вiк доб­рий!.."

    М а т и (втiш­но всмi­ха­ючись)

    Ну й ви­гад­ни­ця в те­бе жiн­ка, син­ку!

    Г а н н а

    А як во­на ме­нi спi­ва­ла гар­но ве­сiльної! Сест­рич­ко, зас­пi­вай тiєї, як то ко­су розп­лi­та­ють.

    О к с а н а

    Не хо­чу, то сум­на, ще знов зап­ла­чеш.

    Я за­раз ко­ро­вай­ни­цею бу­ду або при­дан­кою - ти тiльки слу­хай:

    (Спiває ду­же го­лос­но, по-сiльсько­му).

    "Не бiй­ся, ма­ту­сю, не бiй­ся, в чер­во­нi чо­бiт­ки обуй­ся, щоб твої пiд­кiв­ки бряж­ча­ли, щоб на­шi во­ро­ги мов­ча­ли!

    Гу!"

    (Вигукнувши, вис­ка­кує на ос­лiн)

    Отак при­дан­ки ска­чуть че­рез лав­ки!

    С т е п а н (ло­вить її й здiй­має з ос­ло­на)

    Ну, ну, Ок­са­но, ти вже щось за­над­то.

    М а т и


    Та прав­да, до­неч­ко, по­чує че­лядь…

    О к с а н а

    Овва! Так що ж! Бо­яри­ня гу­ляє!

    Давай ут­нем сан­жа­рiв­ки, Ган­ну­сю!

    Г а н н а (смi­ючись)

    Та я не вмiю!

    О к с а н а

    Я те­бе нав­чу!

    (Крутить Ган­ну нав­ко­ло се­бе, прис­пi­ву­ючи).

    "Гуляй, гу­ляй, гос­по­ди­не, не­хай на­ша жур­ба зги­не!

    Ой чи зги­не, чи не зги­не, гу­ляй, гу­ляй, гос­по­ди­не!"

    Що ж ти. Сте­па­не? По­ма­гай спi­ва­ти!

    (Залягається смi­хом, що зго­дом пе­ре­хо­дить у ка­шель.

    С т е п а н три­вож­но ки­дається до неї).

    V

    

    Степанiв са­док. Бу­ди­нок ви­хо­дить у нього задньою стi­ною Вид­ко грат­час­тi вiк­на те­ре­ма i пiд­да­шок ч схо­да­ми Збо­ку в сад­ку зроб­ле­на по­вi­точ­ка са­до­ва, вся в зе­ле­нi та в квiт­ках; у по­вiт­цi при­лад­но­ва­но ве­ли­кий ту­рецький ос­лiн з по­душ­ка­ми. З те­ре­ма по схо­дах над­вiр­них по­ма­лу спус­ка­ються м а т и й О к с а н а. Ок­са­ну ве­дуть по­пiд ру­ки д в i с л у ж н и ц i - "сен­ные де­вуш­ки".

    Оксана у прос­тiй ши­ро­кiй хат­нiй сук­нi, без кич­ки, го­ло­ва зав'яза­на на ук­раїнський лад шов­ко­вою хуст­кою. Ок­са­на хво­ра, очi по­за­па­да­ли, але ду­же бли­щать, на що­ках хво­рий рум'янець.

    

    М а т и (прой­шов­ши впе­ред до по­вiт­ки, по­ка­зує дiв­ча­там на ос­лiн)

    Отут бо­яри­ню по­са­до­вiть та й мо­же­те вер­та­ти до ро­бо­ти.

    Дiвчата са­дов­лять Ок­са­ну i вер­та­ються в те­рем.

    М а т и

    Що, до­неч­ко, тут, прав­да ж, при­доб­нi­ше?

    Вiльнiше ди­ха­ти?

    О к с а н а

    Вiльнiше?..

    (Схиляється на по­душ­ки).

    М а т и

    Ляж, ляж, ри­бонько. Зас­ну­ти, мо­же, хо­чеш?

    О к с а н а

    Так, я б зас­ну­ла… тiльки я бо­юся…

    М а т и

    От, хай бог ми­лує! Чо­го боїшся?

    О к с а н а

    Та все якесь та­ке стра­хiт­тя сниться.

    М а т и

    Ти по­мо­лись до Йо­си­па свя­то­го, то вiн всi сни пе­ре­не­се на доб­ре.

    О к с а н а

    От вiд­ко­ли я тут, то й сни змi­ни­лись…

    Бувало, там, у ба­тенька, все сниться, що я лi­таю. Так, бу­ва­ло, лю­бо…

    А тут не сни­лось i ра­зу.

    М а т и

    Бач, люб­ко, як сниться, що лi­таєш, то рос­теш, отим во­но так за­мо­ло­ду й сниться.

    Тепер же ти вже не рос­теш…

    О к с а н а

    Та… пев­не…

    М а т и (поп­рав­лят­чи їй по­душ­ки)

    Ляж ви­гiд­ненько та зас­ни гар­ненько.

    (Сiдає ко­ло неї в но­гах).

    А я по­сид­жу ту­та, по­мо­лю­ся, щоб бог то­бi пос­лав у снi здо­ров'я.

    (Виймає бурш­ти­но­вi чiт­ки i пе­ре­би­рає їх, сти­ха во­ру­ша­чи ус­та­ми).

    О к с а н а за­сип­ляє.

    

    С т е п а н ви­хо­дить з до­лiшнього рун­ду­ка. Ма­ти ки­ває йо­му, щоб по­ма­лу йшов, не гу­кав, по­тiм ус­тає обе­реж­но i йде до нього на дру­гий кi­нець сад­ка, да­лi вiд по­вiт­ки.

    

    М а т и (ниш­ком)

    Ну, що ж ка­зав той нi­мець? Є на­дiя?

    С т е п а н

    Що ж, ка­же: "В бо­га все мож­ли­во".

    М а т и

    Певне!

    Та все ж би й людської сна­ги док­лас­ти, ли­бонь, не грiх.

    С т е п а н

    Вiн док­ла­дає, ма­мо.

    Вiн є лю­ди­на ве­ли­ко­уче­на…

    Та що ж, ко­ли та­ка тяж­ка хво­ро­ба?

    М а т и

    I звiд­ки при­че­пи­ла­ся на­пасть?..

    Либонь, се хтось нав­ро­чив на ве­сiл­лi

    Ганнусинiм, бо вiд­то­дi й зас­лаб­ла.

    С т е п а н

    Здається, ще дав­нi­ше по­ча­ло­ся…

    М а т и

    Хiба? Та нi, во­на бу­ла здо­ро­ва.

    А от що на ве­сiл­лi… Ну, та як же той нi­мець ка­же? З чо­го б то во­но?

    Чи з прист­рi­ту? Чи, мо­же, з пе­ре­ля­ку?

    От го­ре, тут не­ма та­ких ба­бiв, як там, у нас, - ко­ли б так по­шеп­та­ли.

    С т е п а н

    Нi, ма­тiн­ко, не по­мог­ли б тi шеп­ти.

    Така вже сла­бiсть.

    М а т и

    Що ж во­но? Як зветься?

    С т е п а н

    Казав вiн: "Ва­ша па­нi за­ну­ди­лась по рiд­нiм краю - се є так­же сла­бiсть".

    Сказав ме­нi по-грецьки як i зветься.

    М а т и

    Та вiн то на­зо­ве на всiх язи­ках, а щоб то ви­гоїти…

    С т е п а н

    Вiн ка­зав, - ко­ли її по­вез­ти на Вкраїну, то, мо­же б, ще й оду­жа­ла.

    М а т и

    От, син­ку, на сей раз нi­мець, мо­же, й прав­ду ка­же.

    Вона та­ки ну­ди­ла­ся, не­бо­га.

    Що ж, вi­до­мо, за­ве­зе­на да­ле­ко…

    Не кож­не при­ви­кає до чу­жи­ни.

    Котре при­вик­не, а кот­ре то й…

    С т е п а н

    Мамо, я поп­ро­шу ца­ря, щоб нас пус­тив до тес­тя у гос­ти­ну - чей же пус­тить?

    М а т и

    Та, мо­же, й пус­тить - вже ж вiй­ни не­має.

    С т е п а н

    Скажу йо­му, що маю ще й у Київ по­вез­ти хво­ру жiн­ку пок­ло­ни­тись угод­ни­кам свя­тим там у пе­че­рах, для iз­цi­ле­нiй - нев­же ж не пус­тить?

    М а т и

    Повинен би пус­ти­ти. Се вже и грiх лю­дей на бо­го­мiл­ля не пус­ка­ти!

    А се, Сте­пан­ку, ти на­ду­мав доб­ре - поїха­ти на про­щу, по­мiч­нi­ше во­но бу­ває над уся­кi лi­ки.

    (Зiтхнувши, пог­ля­ну­ла па не­бо).

    Ба со­неч­ко схи­ляється на ве­чiр.

    Ти б ту­та роз­бу­див Ок­са­ну, син­ку,

    Навзаходi не­доб­ре спа­ти хво­рим.

    А я пi­ду зва­рю май­ове зiл­ля, щоб на нiч їй бу­ло го­то­ве пи­ти.

    С т е п а н

    Спасибi, що кло­по­че­те­ся нею.

    М а т и


    Що ж, син­ку, за­вез­ли чу­жу ди­ти­ну, то тре­ба ж якось їй да­ва­ти ра­ду.

    (Iде в те­рем).

    

    Степан пiд­хо­дить до Ок­са­ни i сти­ха цi­лує її. Во­на про­ки­дається.

    

    О к с а н а

    Се ти, Сте­па­не? Бач, ме­нi прис­ни­лось, що мi­сяць яс­но-ясно зас­вi­тив у батько­вiм са­доч­ку…

    С т е п а н (уда­ва­но ве­се­лим го­ло­сом)

    Мiсяць, лю­ба?

    Се див­но, бо як­раз на те­бе сон­це!

    О к с а н а

    Що ж, мо­же, там яс­нi­ше свi­тить мi­сяць, нiж ту­та сон­це…

    С т е п а н

    Не жу­рись, Ок­са­но, ось хут­ко знов по­ба­чим, як там свi­тить i со­неч­ко, i мi­сяць на Вкраїнi.

    О к с а н а

    Се ж як? Хi­ба ум­ру? То­дi за­пев­не ду­ша по­ли­не…

    С т е п а н

    Бог з то­бою, лю­ба!

    Чи я ж би про та­ке то­бi ка­зав?

    Надумав я поїха­ти з то­бою в гос­ти­ну до твоїх.

    О к с а н а (iро­нiч­но)

    Велике дi­ло, що ти на­ду­мав! Цар дум­ки за­вер­не.

    С т е п а н

    Цар пус­тить. Вже ж те­пе­ра на Вкраїнi ути­хо­ми­ри­ло­ся.

    О к с а н а (гост­ро)

    Як ти ка­жеш?

    Утихомирилось? Зло­ми­лась во­ля,

    Україна ляг­ла Моск­вi пiд но­ги, се мир по-твоєму - ота руїна?

    Отак i я ути­хо­ми­рюсь хут­ко в тру­нi.

    С т е п а н

    Ти од­жи­веш­ся на Вкраїнi.

    Москва ж не мо­же зас­ту­пи­ти сон­ця, зв'яли­ти гаю рiд­но­го, зсу­ши­ти рi­чок ве­се­лих.

    О к с а н а (по­ну­ро, упер­то)

    Годi, не ка­жи.

    Нiкуди я те­пе­ра не поїду.

    С т е п а н

    Чому ж?

    О к с а н а

    Не хо­чу!

    С т е п а н

    Що се ти, Ок­са­но?

    Менi аж див­но! Що се ти го­во­риш?

    О к с а н а (роз­па­лив­шись, пiд­во­диться)

    А я ди­вую, ти з яким ли­цем зби­раєшся з'яви­тись на Вкраїнi!

    Сидiв-сидiв у за­пiч­ку мос­ковськiм, по­ки ли­ла­ся кров, по­ки зма­ган­ня ве­ло­ся за жит­тя там, на Вкраїнi, - те­пер, як "вти­хо­ми­ри­лось", ти їдеш ту­ди яс­но­го сон­ця за­жи­ва­ти, що не дiс­та­ли ру­ки заг­ре­бу­щi, та гаєм не­до­па­ле­ним втi­ша­тись.

    На по­жа­ри­нi хо­чеш по­ди­ви­тись, чи там ши­ро­ко роз­ли­ли­ся рi­ки вiд слiз та кро­вi?

    С т е п а н

    Ти те­пер кар­таєш…

    А як са­ма ко­лись ме­нi ка­за­ла, що ти прий­ня­ти мо­жеш тiльки ру­ку, вiд кро­вi чис­ту?

    О к с а н а

    Правда, я ка­за­ла…

    Ми вар­тi од­не од­но­го. Бо­ялись роз­ли­ву кро­вi, i та­тар, i ди­би, i кри­воп­ри­ся­ги, й шпи­гiв мос­ковських, а тiльки не по­ду­ма­ли, що бу­де, як все ути­хо­ми­риться… Сте­па­не, дай ру­ку!

    С т е п а н

    Се на­вi­що?

    О к с а н а

    Ти не хо­чеш?

    С т е п а н

    Нi, чом же?

    (Дає ру­ку Ок­са­нi).

    О к с а н а (ди­виться на свою й Сте­па­но­ву ру­ки)

    От, здається, ру­ки чис­тi, про­те, все ма­риться, що їх пок­ри­ла не кров, а так… не­мов якась iр­жа… як на ста­рих шаб­лях бу­ває, знаєш?

    (Пускає йо­го ру­ку i ля­гає знов Го­во­рить по­вiльнi­ше, мля­вi­ше, з пе­рер­ва­ми).

    У ба­тенька бу­ла та­ка шаб­лю­ка… во­ни її за­ки­ну­ли… ми з бра­том знай­шли… в вiй­ну по­ба­ви­тись хо­тi­ли… не ви­тяг­ли… до пiх­ви при­ки­пi­ла… зар­жа­вi­ла. Отак i ми з то­бою… зрос­лись, мов шаб­ля з пiх­вою… на­вi­ки… обоє ржа­вi…

    С т е п а н

    Ти, Ок­са­но, вмiєш за­рi­за­ти сло­ва­ми без но­жа.

    О к с а н а

    Та тiльки ж се я вмiю, бiльш нi­чо­го.

    Що-небудь же i я по­вин­на вмi­ти…

    (Мовчання).

    Як я ум­ру, то не бе­ри вже вдру­ге ук­раїнки, вiзьми мос­ков­ку лiп­ше…

    С т е п а н

    Оксано!

    О к с а н а

    Всi ми рi­же­мо сло­ва­ми, а тут жiн­ки пло­хi, во­ни бо­яться…

    С т е п а н (з му­кою)

    Та по­жа­лiй се­бе й ме­не хоч тро­хи!

    О к с а н а

    Занадто я жа­лi­ла… В тiм i го­ре…

    Якби я ма­ла си­ли не жа­лi­ти, то вир­ва­лись би геть з сiї кор­ми­ги - i ти б ос­ло­бо­нив­ся вiд iр­жi…

    А так, вже чис­то: нi со­бi, нi лю­дям!

    С т е п а н

    Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!

    Ну, я те­бе про­шу! Там батько-ма­ти, ро­ди­на, при­яте­лi, там ти з ни­ми роз­ва­жиш­ся.

    О к с а н а (одвер­тається)

    Я й в вi­чi не нас­мiю

    їм гля­ну­ти…

    С т е п а н

    Ну, в Київ по­да­мо­ся, по­мо­ли­мось, не­хай нас бог прос­тить, не­хай то­бi здо­ров'я вер­не!

    О к с а н а

    Нащо?

    Кому пот­рiб­не те моє здо­ров'я та й я са­ма?

    С т е п а н

    Менi, моя єди­на!

    Я ж так те­бе люб­лю!

    О к с а н а

    Т обi здається.

    Ти жа­луєш ме­не, але лю­би­ти… та­ки й не­ма за вi­що… Я те­пер та­ка не­доб­ра ста­ла, ве­ред­ли­ва…

    С т е п а н

    Нi, нi, моя хо­ро­ша!

    О к с а н а

    Я - хо­ро­ша?

    Хоч би й бу­ла ко­ли яка кра­са, то вже дав­но во­на з об­лич­чя спа­ла…

    С т е п а н (гла­дить її ру­ку, низько по­хи­лив­ши го­ло­ву)

    Ти шар­паєш се­бе ре­ча­ми ти­ми.

    Не тре­ба стiльки го­во­ри­ти…

    О к с а н а

    Правда…

    С т е п а н

    Та й що кар­та­ти­ся сло­ва­ми, лю­ба?

    Нас до­ля так уже ска­ра­ла тяж­ко, що, пев­не, й бог прос­тить усi грi­хи.

    Хто кров iз ран те­ряв, а ми iз сер­ця.

    Хто зас­ла­ний, в тюр­му замк­ну­тий був, а ми нес­ли кай­да­ни не­ви­ди­мi.

    Хто мав хви­ли­ни щас­тя в бо­ротьбi, а нас важ­ка, страш­на ду­ши­ла змо­ра, i нам не вдi­ле­но бу­ло сна­ги ту змо­ру по­до­ла­ти…

    О к с а н а (спо­кiй­нi­ше й ла­гiд­нi­ша, нiж до­сi)

    Так, се прав­да.

    Але нiх­то сього не зро­зу­мiє, по­ки ми жи­вi. От­же, тре­ба вмер­ти.

    Ти, пев­не, дов­ше про­жи­веш, нiж я, - до рук то­бi свiй за­по­вiт вiд­дам я, а ти йо­го пе­ре­да­си ро­ди­нi i брат­чи­кам, хто ще жи­вий ли­шив­ся.

    С т е п а н (з гост­рою ту­гою)

    Ой, кра­ще б я то­бi та­ке ка­зав!

    О к с а н а (пiд­во­диться й при­хи­ляє йо­го до се­бе)

    Нi, лю­бий, ти на свi­тi пот­рiб­нi­ший, то­бi ще є про що й про ко­го дба­ти.

    Борцем не вдав­ся ти, та пiс­ля бою по­до­ла­ним по­да­ти пiльгу змо­жеш, як ти не раз да­вав… На бой­овиську не всi ж по­мер­ли, ра­не­них ба­га­то… по­мо­жеш їм оду­жа­ти, то, мо­же, ко­лись там… знов зiб­рав­ши­ся до бою, во­ни те­бе зга­да­ють доб­рим сло­вом… а як i нi - не жа­луй, що по­мiг.

    

    Сидять який­сь час мовч­ки, об­няв­шись.

    

    С т е п а н (пiд­во­диться i по­дає Ок­са­нi ру­ку)

    Ходiм, я за­ве­ду те­бе до ха­ти.

    Бач, сон­це вже нав­за­хо­дi.

    О к с а н а

    Ходiм

    (Спираючись на ру­ку Сте­па­но­ву, iде до бу­дин­ку.

    Не до­хо­дя­чи рун­ду­ка, спи­няється i обер­тається, див­ля­чись на за­хiд­не сон­це, що вже зни­кає за об­рiєм).

    Добранiч, со­неч­ко! Iдеш на за­хiд…

    Ти ба­чиш Ук­раїну - при­вi­тай!

    

27-29.IV 191

    

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx)Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx76 Кб2970
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2)Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2101 Кб5144

Пошук на сайті: