Бояриня - Леся Українка (сторінка 2)

    Поки чо­гось до­був­ся на Моск­вi, мiй батько тяж­ко бi­ду­вав iз на­ми.

    На ра­дi Пе­ре­яс­лавськiй мiй батько, по­дав­ши сло­во за Моск­ву, до­дер­жав те сло­во вiр­не.

    I в а н

    Мав ко­му дер­жа­ти!

    Лихий їх спо­ку­сив да­ва­ти сло­во!

    П е р е б i й н и й

    Тодi ще, си­ну, над­воє га­да­лось, нiх­то не знав, як спра­ва обер­неться… а по­тiм… при­ся­гу не кож­не зра­дить…

    I в а н (iро­нiч­но)

    Та пев­не! кра­ще зра­ди­ти Вкраїну!

    С т е п а н (спа­лах­нув, але стри­мав­ся)

    Не зрад­жу­вав Ук­раїни мiй батько!

    Вiн їй слу­жив з-пiд царської ру­ки не гiрш, нiж во­ро­ги йо­го слу­жи­ли з-пiд польської ко­ро­ни.

    I в а н

    Та, зви­чай­не, од­на­ко­во, чиї ли­за­ти п'яти, чи лядськi, чи мос­ковськi!..

    С т е п а н

    А ба­га­то бу­ло та­ких, що са­мос­тiй­но ста­ли?

    П е р е б i й н и й (до Iва­на)

    Сутужна, си­ну мiй, вкраїнська спра­ва…

    Старий Бог­дан уже ж був не дур­нi­ший вiд нас з то­бою, а про­те ж i вiн не вдер­жав­ся при влас­нiй си­лi.

    (Перебiйниха, на­хи­лив­шись си­но­вi до ву­ха, ше­по­че щось Той не­терп­ля­че стрi­пує чу­бом).

    I в а н

    Батьку!

    Що там за­ма­зу­вать? Ка­жi­мо прав­ду!

    Се рiч не влас­на, се гро­мадська спра­ва!

    Якби та­ких бу­ло мiж на­ми мен­ше, що, до­ма чес­ний ста­ток про­че­сав­ши, по­на­ди­лись на со­бо­лi мос­ковськi та ру­ки прос­тя­га­ли до тiєї

    "казни", як ка­жуть мос­ка­лi…

    П е р е б i й н и х а

    I в а не!

    (Сiпає си­на за по­лу).

    С т е п а н

    Не зад­ля со­бо­лiв, не для каз­ни по­дав­ся на Моск­ву не­бiж­чик батько!

    Чужим па­нам слу­жи­ти в рiд­нiм краю вiн не хо­тiв, во­лiв вже на чу­жи­нi слу­жи­ти рiд­нiй вi­рi, по­ма­га­ти хоч зда­ле­ка приг­ноб­ле­ним бра­там,

    єднаючи для них ца­ре­ву лас­ку.

    Старий вiн був обс­то­юва­ти зброй­не за честь Ук­раїни…

    I в а н

    Ти ж мо­ло­дий, - чо­му ж ти не пi­дiй­меш тої зброї, що батько­вi з ста­ре­чих рук упа­ла?

    С т е п а н

    Як по­яс­ню то­бi?.. Ко­ли ще змал­ку нав­чав ме­не з письма свя­то­го батько, то вiн ме­нi ка­зав на­пам'ять вив­чить про Каїна та Аве­ля. "Мiй си­ну, - мов­ляв, - пильнуй, щоб мiг ти з яс­ним оком, а не тьмя­ним, не трем­тя­чи, мов Каїн, не­бес­но­му от­це­вi од­по­вiс­ти, ко­ли те­бе спи­тає: "Де твiй брат?"

    А як же мо­жу я на Ук­раїнi здiй­ня­ти зброю так, щоб не дiтк­ну­ти нi­ко­ли нею бра­та?.. I нев­же муш­кет i шаб­ля ма­ють бiльше си­ли та чес­тi, нiж пе­ро та щи­ре сло­во?

    Нi, уче­но ме­не, що се не так!

    П е р е б i й н и й

    Не звик­ли якось ми та­ко­го чу­ти… про­те… бу­ло б на свi­тi, мо­же, мен­ше грi­ха i ли­ха, як­би всi га­да­ли по-твоєму…

    I в а н (згiрд­но)

    Се в Києвi чен­цi нав­ча­ють ота­ко­го!

    О к с а н а

    Ти ж, Iва­не, у Києвi не вчив­ся. Звiд­ки знаєш, чо­го там на­уча­ють?

    I в а н (за­чеп­ле­ний)

    От знай­шла­ся зне­нацька обо­рон­ни­ця для те­бе, бо­яри­не!

    О к с а н а

    Я тiльки прав­ду мов­лю…

    (Засоромлена, по­дається з рун­ду­ка в са­док.

    Увiходить з бу­дин­ку на рун­дук джу­ра).

    Д ж у р а

    Там, па­не, я при­нiс для гос­тя ре­чi.

    П е р е б i й н и й

    Ходiм, Сте­па­не, по­ка­жу, де маєш в нас меш­ка­ти.

    С т е п а н (до Пе­ре­бi­ини­хи)

    Спасибi, па­нi­мат­ко, за хлiб, за сiль!

    П е р е б i й н и х а (з ко­сим пог­ля­дом на си­на)

    Пробач, ко­ли що, мо­же, прий­шлось на пер­ший раз не до спо­до­би…

    (Степан з Пе­ре­бiй­ним i джу­рою йдуть у бу­ди­нок).

    П е р е б i й н и х а (до Iва­на ниш­ком)

    Ну й ти ж та­ки! Хто ж так го­во­рить з гос­тем?

    I в а н

    Ат! Хай же вiн хоч раз по­чує прав­ду!

    П е р е б i й н и х а

    Адже ти чув, що вiн ка­зав…

    I в а н

    Овва! бур­сак, та щоб не вмiв за­ми­лить очi!

    П е р е б i й н и х а

    Менi вiн до спо­до­би, - доб­рий хло­пець, та­кий увiч­ли­вий…

    I в а н

    Та вам вже, звiс­но, язи­ком при­по­до­ба­тись не­дов­го.

    П е р е б i й н и х а

    Чи сяк, чи так, а вдру­ге ти не будь та­ким до гос­тя гост­рим! Се ж не­на­че на те йо­го ми в ха­ту зап­ро­си­ли, щоб ним по­мi­ту­ва­ти. Нез­ви­чай­но!

    I в а н

    Та вже га­разд, не бу­ду за­чi­па­ти.

    (Зiходить з рун­ду­ка).

    П е р е б i й н и х а

    Куди ти?

    I в а н

    От пi­ду до то­ва­рист­ва.

    (Їде че­рез са­док, пе­рес­ка­кує че­рез тин i зни­кає.

    Увiходить слу­жеб­ка i зби­рає зi сто­ла).

    П е р е б i й н и х а

    Де ти, Ок­са­но?

    О к с а н а (ви­хо­дить iз-за ку­ща з кух­ли­ком в ру­цi)

    Ось я ту­та, ма­мо.

    Се я бар­вi­нок по­ли­ваю.

    П е р е б i й н и х а

    Справдi, по­ли­ти слiд, - зов­сiм по­сох на сон­цi.

    Полий же й те, що ми пе­ре­са­ди­ли.

    

    П е р е б i й н и х а i слу­жеб­ка, зiб­рав­ши зi сто­ла, йдуть у бу­ди­нок. Ок­са­на, по­ли­ва­ючи квi­ти, спi­ває вес­нян­ки. В сад­ку су­те­нiє.

    С т е п а н ниш­ком ви­ла­зить вiк­ном з своєї кiм­на­ти на рун­дук, пруд­ко та звин­но зiс­ка­кує з рун­ду­ка на зем­лю i пiд­хо­дить до Ок­са­ни.

    

    О к с а н а (ури­ває спiв i впус­кає кух­ля)

    Ой ли­хо! Хто се?..

    С т е п а н

    Панночко, се я.

    Прости ме­не. Ти гнi­ва­тись не му­сиш, бо ти ж ме­не са­ма при­ча­ру­ва­ла i зва­би­ла, як со­ло­вей­ко, спi­вом.

    Я не своєю си­лою прий­шов…

    О к с а н а (за­со­ром­ле­но i ра­зом гор­до­ви­то)

    Боярине, до чо­го сiї ре­чi?

    Менi їх слу­ха­ти не ви­па­дає.

    (Хоче йти).

    С т е п а н (зат­ри­мує її за ру­ку)

    Нi, ти не пi­деш так…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx)Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx76 Кб2929
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2)Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2101 Кб5105

Пошук на сайті: