Бояриня - Леся Українка (сторінка 11)

    Та прав­да, до­неч­ко, по­чує че­лядь…

    О к с а н а

    Овва! Так що ж! Бо­яри­ня гу­ляє!

    Давай ут­нем сан­жа­рiв­ки, Ган­ну­сю!

    Г а н н а (смi­ючись)

    Та я не вмiю!

    О к с а н а

    Я те­бе нав­чу!

    (Крутить Ган­ну нав­ко­ло се­бе, прис­пi­ву­ючи).

    "Гуляй, гу­ляй, гос­по­ди­не, не­хай на­ша жур­ба зги­не!

    Ой чи зги­не, чи не зги­не, гу­ляй, гу­ляй, гос­по­ди­не!"

    Що ж ти. Сте­па­не? По­ма­гай спi­ва­ти!

    (Залягається смi­хом, що зго­дом пе­ре­хо­дить у ка­шель.

    С т е п а н три­вож­но ки­дається до неї).

    V

    Степанiв са­док. Бу­ди­нок ви­хо­дить у нього задньою стi­ною Вид­ко грат­час­тi вiк­на те­ре­ма i пiд­да­шок ч схо­да­ми Збо­ку в сад­ку зроб­ле­на по­вi­точ­ка са­до­ва, вся в зе­ле­нi та в квiт­ках; у по­вiт­цi при­лад­но­ва­но ве­ли­кий ту­рецький ос­лiн з по­душ­ка­ми. З те­ре­ма по схо­дах над­вiр­них по­ма­лу спус­ка­ються м а т и й О к с а н а. Ок­са­ну ве­дуть по­пiд ру­ки д в i с л у ж н и ц i - "сен­ные де­вуш­ки".

    Оксана у прос­тiй ши­ро­кiй хат­нiй сук­нi, без кич­ки, го­ло­ва зав'яза­на на ук­раїнський лад шов­ко­вою хуст­кою. Ок­са­на хво­ра, очi по­за­па­да­ли, але ду­же бли­щать, на що­ках хво­рий рум'янець.

    М а т и (прой­шов­ши впе­ред до по­вiт­ки, по­ка­зує дiв­ча­там на ос­лiн)

    Отут бо­яри­ню по­са­до­вiть та й мо­же­те вер­та­ти до ро­бо­ти.

    Дiвчата са­дов­лять Ок­са­ну i вер­та­ються в те­рем.

    М а т и

    Що, до­неч­ко, тут, прав­да ж, при­доб­нi­ше?

    Вiльнiше ди­ха­ти?

    О к с а н а

    Вiльнiше?..

    (Схиляється на по­душ­ки).

    М а т и

    Ляж, ляж, ри­бонько. Зас­ну­ти, мо­же, хо­чеш?

    О к с а н а

    Так, я б зас­ну­ла… тiльки я бо­юся…

    М а т и

    От, хай бог ми­лує! Чо­го боїшся?

    О к с а н а

    Та все якесь та­ке стра­хiт­тя сниться.

    М а т и

    Ти по­мо­лись до Йо­си­па свя­то­го, то вiн всi сни пе­ре­не­се на доб­ре.

    О к с а н а

    От вiд­ко­ли я тут, то й сни змi­ни­лись…

    Бувало, там, у ба­тенька, все сниться, що я лi­таю. Так, бу­ва­ло, лю­бо…

    А тут не сни­лось i ра­зу.

    М а т и

    Бач, люб­ко, як сниться, що лi­таєш, то рос­теш, отим во­но так за­мо­ло­ду й сниться.

    Тепер же ти вже не рос­теш…

    О к с а н а

    Та… пев­не…

    М а т и (поп­рав­лят­чи їй по­душ­ки)

    Ляж ви­гiд­ненько та зас­ни гар­ненько.

    (Сiдає ко­ло неї в но­гах).

    А я по­сид­жу ту­та, по­мо­лю­ся, щоб бог то­бi пос­лав у снi здо­ров'я.

    (Виймає бурш­ти­но­вi чiт­ки i пе­ре­би­рає їх, сти­ха во­ру­ша­чи ус­та­ми).

    О к с а н а за­сип­ляє.

    С т е п а н ви­хо­дить з до­лiшнього рун­ду­ка. Ма­ти ки­ває йо­му, щоб по­ма­лу йшов, не гу­кав, по­тiм ус­тає обе­реж­но i йде до нього на дру­гий кi­нець сад­ка, да­лi вiд по­вiт­ки.

    М а т и (ниш­ком)

    Ну, що ж ка­зав той нi­мець? Є на­дiя?

    С т е п а н

    Що ж, ка­же: "В бо­га все мож­ли­во".

    М а т и

    Певне!

    Та все ж би й людської сна­ги док­лас­ти, ли­бонь, не грiх.

    С т е п а н

    Вiн док­ла­дає, ма­мо.

    Вiн є лю­ди­на ве­ли­ко­уче­на…

    Та що ж, ко­ли та­ка тяж­ка хво­ро­ба?

    М а т и

    I звiд­ки при­че­пи­ла­ся на­пасть?..

    Либонь, се хтось нав­ро­чив на ве­сiл­лi

    Ганнусинiм, бо вiд­то­дi й зас­лаб­ла.

    С т е п а н

    Здається, ще дав­нi­ше по­ча­ло­ся…

    М а т и

    Хiба? Та нi, во­на бу­ла здо­ро­ва.

    А от що на ве­сiл­лi… Ну, та як же той нi­мець ка­же? З чо­го б то во­но?

    Чи з прист­рi­ту? Чи, мо­же, з пе­ре­ля­ку?

    От го­ре, тут не­ма та­ких ба­бiв, як там, у нас, - ко­ли б так по­шеп­та­ли.

    С т е п а н

    Нi, ма­тiн­ко, не по­мог­ли б тi шеп­ти.

    Така вже сла­бiсть.

    М а т и

    Що ж во­но? Як зветься?

    С т е п а н

    Казав вiн: "Ва­ша па­нi за­ну­ди­лась по рiд­нiм краю - се є так­же сла­бiсть".

    Сказав ме­нi по-грецьки як i зветься.

    М а т и

    Та вiн то на­зо­ве на всiх язи­ках, а щоб то ви­гоїти…

    С т е п а н

    Вiн ка­зав, - ко­ли її по­вез­ти на Вкраїну, то, мо­же б, ще й оду­жа­ла.

    М а т и

    От, син­ку, на сей раз нi­мець, мо­же, й прав­ду ка­же.

    Вона та­ки ну­ди­ла­ся, не­бо­га.

    Що ж, вi­до­мо, за­ве­зе­на да­ле­ко…

    Не кож­не при­ви­кає до чу­жи­ни.

    Котре при­вик­не, а кот­ре то й…

    С т е п а н

    Мамо, я поп­ро­шу ца­ря, щоб нас пус­тив до тес­тя у гос­ти­ну - чей же пус­тить?

    М а т и

    Та, мо­же, й пус­тить - вже ж вiй­ни не­має.

    С т е п а н

    Скажу йо­му, що маю ще й у Київ по­вез­ти хво­ру жiн­ку пок­ло­ни­тись угод­ни­кам свя­тим там у пе­че­рах, для iз­цi­ле­нiй - нев­же ж не пус­тить?

    М а т и

    Повинен би пус­ти­ти. Се вже и грiх лю­дей на бо­го­мiл­ля не пус­ка­ти!

    А се, Сте­пан­ку, ти на­ду­мав доб­ре - поїха­ти на про­щу, по­мiч­нi­ше во­но бу­ває над уся­кi лi­ки.

    (Зiтхнувши, пог­ля­ну­ла па не­бо).

    Ба со­неч­ко схи­ляється на ве­чiр.

    Ти б ту­та роз­бу­див Ок­са­ну, син­ку,

    Навзаходi не­доб­ре спа­ти хво­рим.

    А я пi­ду зва­рю май­ове зiл­ля, щоб на нiч їй бу­ло го­то­ве пи­ти.

    С т е п а н

    Спасибi, що кло­по­че­те­ся нею.

    М а т и

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx	76 Кб	2929
Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2	101 Кб	5105