Бояриня - Леся Українка (сторінка 12)

    Що ж, син­ку, за­вез­ли чу­жу ди­ти­ну, то тре­ба ж якось їй да­ва­ти ра­ду.

    (Iде в те­рем).

    

    Степан пiд­хо­дить до Ок­са­ни i сти­ха цi­лує її. Во­на про­ки­дається.

    

    О к с а н а

    Се ти, Сте­па­не? Бач, ме­нi прис­ни­лось, що мi­сяць яс­но-ясно зас­вi­тив у батько­вiм са­доч­ку…

    С т е п а н (уда­ва­но ве­се­лим го­ло­сом)

    Мiсяць, лю­ба?

    Се див­но, бо як­раз на те­бе сон­це!

    О к с а н а

    Що ж, мо­же, там яс­нi­ше свi­тить мi­сяць, нiж ту­та сон­це…

    С т е п а н

    Не жу­рись, Ок­са­но, ось хут­ко знов по­ба­чим, як там свi­тить i со­неч­ко, i мi­сяць на Вкраїнi.

    О к с а н а

    Се ж як? Хi­ба ум­ру? То­дi за­пев­не ду­ша по­ли­не…

    С т е п а н

    Бог з то­бою, лю­ба!

    Чи я ж би про та­ке то­бi ка­зав?

    Надумав я поїха­ти з то­бою в гос­ти­ну до твоїх.

    О к с а н а (iро­нiч­но)

    Велике дi­ло, що ти на­ду­мав! Цар дум­ки за­вер­не.

    С т е п а н

    Цар пус­тить. Вже ж те­пе­ра на Вкраїнi ути­хо­ми­ри­ло­ся.

    О к с а н а (гост­ро)

    Як ти ка­жеш?

    Утихомирилось? Зло­ми­лась во­ля,

    Україна ляг­ла Моск­вi пiд но­ги, се мир по-твоєму - ота руїна?

    Отак i я ути­хо­ми­рюсь хут­ко в тру­нi.

    С т е п а н

    Ти од­жи­веш­ся на Вкраїнi.

    Москва ж не мо­же зас­ту­пи­ти сон­ця, зв'яли­ти гаю рiд­но­го, зсу­ши­ти рi­чок ве­се­лих.

    О к с а н а (по­ну­ро, упер­то)

    Годi, не ка­жи.

    Нiкуди я те­пе­ра не поїду.

    С т е п а н

    Чому ж?

    О к с а н а

    Не хо­чу!

    С т е п а н

    Що се ти, Ок­са­но?

    Менi аж див­но! Що се ти го­во­риш?

    О к с а н а (роз­па­лив­шись, пiд­во­диться)

    А я ди­вую, ти з яким ли­цем зби­раєшся з'яви­тись на Вкраїнi!

    Сидiв-сидiв у за­пiч­ку мос­ковськiм, по­ки ли­ла­ся кров, по­ки зма­ган­ня ве­ло­ся за жит­тя там, на Вкраїнi, - те­пер, як "вти­хо­ми­ри­лось", ти їдеш ту­ди яс­но­го сон­ця за­жи­ва­ти, що не дiс­та­ли ру­ки заг­ре­бу­щi, та гаєм не­до­па­ле­ним втi­ша­тись.

    На по­жа­ри­нi хо­чеш по­ди­ви­тись, чи там ши­ро­ко роз­ли­ли­ся рi­ки вiд слiз та кро­вi?

    С т е п а н

    Ти те­пер кар­таєш…

    А як са­ма ко­лись ме­нi ка­за­ла, що ти прий­ня­ти мо­жеш тiльки ру­ку, вiд кро­вi чис­ту?

    О к с а н а

    Правда, я ка­за­ла…

    Ми вар­тi од­не од­но­го. Бо­ялись роз­ли­ву кро­вi, i та­тар, i ди­би, i кри­воп­ри­ся­ги, й шпи­гiв мос­ковських, а тiльки не по­ду­ма­ли, що бу­де, як все ути­хо­ми­риться… Сте­па­не, дай ру­ку!

    С т е п а н

    Се на­вi­що?

    О к с а н а

    Ти не хо­чеш?

    С т е п а н

    Нi, чом же?

    (Дає ру­ку Ок­са­нi).

    О к с а н а (ди­виться на свою й Сте­па­но­ву ру­ки)

    От, здається, ру­ки чис­тi, про­те, все ма­риться, що їх пок­ри­ла не кров, а так… не­мов якась iр­жа… як на ста­рих шаб­лях бу­ває, знаєш?

    (Пускає йо­го ру­ку i ля­гає знов Го­во­рить по­вiльнi­ше, мля­вi­ше, з пе­рер­ва­ми).

    У ба­тенька бу­ла та­ка шаб­лю­ка… во­ни її за­ки­ну­ли… ми з бра­том знай­шли… в вiй­ну по­ба­ви­тись хо­тi­ли… не ви­тяг­ли… до пiх­ви при­ки­пi­ла… зар­жа­вi­ла. Отак i ми з то­бою… зрос­лись, мов шаб­ля з пiх­вою… на­вi­ки… обоє ржа­вi…

    С т е п а н

    Ти, Ок­са­но, вмiєш за­рi­за­ти сло­ва­ми без но­жа.

    О к с а н а

    Та тiльки ж се я вмiю, бiльш нi­чо­го.

    Що-небудь же i я по­вин­на вмi­ти…

    (Мовчання).

    Як я ум­ру, то не бе­ри вже вдру­ге ук­раїнки, вiзьми мос­ков­ку лiп­ше…

    С т е п а н

    Оксано!

    О к с а н а

    Всi ми рi­же­мо сло­ва­ми, а тут жiн­ки пло­хi, во­ни бо­яться…

    С т е п а н (з му­кою)

    Та по­жа­лiй се­бе й ме­не хоч тро­хи!

    О к с а н а

    Занадто я жа­лi­ла… В тiм i го­ре…

    Якби я ма­ла си­ли не жа­лi­ти, то вир­ва­лись би геть з сiї кор­ми­ги - i ти б ос­ло­бо­нив­ся вiд iр­жi…

    А так, вже чис­то: нi со­бi, нi лю­дям!

    С т е п а н

    Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!

    Ну, я те­бе про­шу! Там батько-ма­ти, ро­ди­на, при­яте­лi, там ти з ни­ми роз­ва­жиш­ся.

    О к с а н а (одвер­тається)

    Я й в вi­чi не нас­мiю

    їм гля­ну­ти…

    С т е п а н

    Ну, в Київ по­да­мо­ся, по­мо­ли­мось, не­хай нас бог прос­тить, не­хай то­бi здо­ров'я вер­не!

    О к с а н а

    Нащо?

    Кому пот­рiб­не те моє здо­ров'я та й я са­ма?

    С т е п а н

    Менi, моя єди­на!

    Я ж так те­бе люб­лю!

    О к с а н а

    Т обi здається.

    Ти жа­луєш ме­не, але лю­би­ти… та­ки й не­ма за вi­що… Я те­пер та­ка не­доб­ра ста­ла, ве­ред­ли­ва…

    С т е п а н

    Нi, нi, моя хо­ро­ша!

    О к с а н а

    Я - хо­ро­ша?

    Хоч би й бу­ла ко­ли яка кра­са, то вже дав­но во­на з об­лич­чя спа­ла…

    С т е п а н (гла­дить її ру­ку, низько по­хи­лив­ши го­ло­ву)

    Ти шар­паєш се­бе ре­ча­ми ти­ми.

    Не тре­ба стiльки го­во­ри­ти…

    О к с а н а

    Правда…

    С т е п а н

    Та й що кар­та­ти­ся сло­ва­ми, лю­ба?

    Нас до­ля так уже ска­ра­ла тяж­ко, що, пев­не, й бог прос­тить усi грi­хи.

    Хто кров iз ран те­ряв, а ми iз сер­ця.

    Хто зас­ла­ний, в тюр­му замк­ну­тий був, а ми нес­ли кай­да­ни не­ви­ди­мi.

    Хто мав хви­ли­ни щас­тя в бо­ротьбi, а нас важ­ка, страш­на ду­ши­ла змо­ра, i нам не вдi­ле­но бу­ло сна­ги ту змо­ру по­до­ла­ти…

    О к с а н а (спо­кiй­нi­ше й ла­гiд­нi­ша, нiж до­сi)

    Так, се прав­да.

    Але нiх­то сього не зро­зу­мiє, по­ки ми жи­вi. От­же, тре­ба вмер­ти.

    Ти, пев­не, дов­ше про­жи­веш, нiж я, - до рук то­бi свiй за­по­вiт вiд­дам я, а ти йо­го пе­ре­да­си ро­ди­нi i брат­чи­кам, хто ще жи­вий ли­шив­ся.

    С т е п а н (з гост­рою ту­гою)

    Ой, кра­ще б я то­бi та­ке ка­зав!

    О к с а н а (пiд­во­диться й при­хи­ляє йо­го до се­бе)

    Нi, лю­бий, ти на свi­тi пот­рiб­нi­ший, то­бi ще є про що й про ко­го дба­ти.

    Борцем не вдав­ся ти, та пiс­ля бою по­до­ла­ним по­да­ти пiльгу змо­жеш, як ти не раз да­вав… На бой­овиську не всi ж по­мер­ли, ра­не­них ба­га­то… по­мо­жеш їм оду­жа­ти, то, мо­же, ко­лись там… знов зiб­рав­ши­ся до бою, во­ни те­бе зга­да­ють доб­рим сло­вом… а як i нi - не жа­луй, що по­мiг.

    

    Сидять який­сь час мовч­ки, об­няв­шись.

    

    С т е п а н (пiд­во­диться i по­дає Ок­са­нi ру­ку)

    Ходiм, я за­ве­ду те­бе до ха­ти.

    Бач, сон­це вже нав­за­хо­дi.

    О к с а н а

    Ходiм

    (Спираючись на ру­ку Сте­па­но­ву, iде до бу­дин­ку.

    Не до­хо­дя­чи рун­ду­ка, спи­няється i обер­тається, див­ля­чись на за­хiд­не сон­це, що вже зни­кає за об­рiєм).

    Добранiч, со­неч­ко! Iдеш на за­хiд…

    Ти ба­чиш Ук­раїну - при­вi­тай!

    

27-29.IV 191

    

    

Сторінка 12 з 12 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx)Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx76 Кб2970
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2)Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2101 Кб5144

Пошук на сайті: