Камінний господар – Леся Українка

Драма в якій вперше в українській літературі зображається образ чоловіка спокусника. Написана 1911 року.

Власна самобутня ідейно-художня інтерпретація традиційної світової теми, до якої зверталось упродовж століть багато класиків, була здійснена Лесею Українкою у драмі Камінний господар (1912) — творі, який може з повним правом вважатися одним із кращих здобутків української, а також європейської модерної драми початку XX ст. Драма є українською версією світового мотиву, визначаючи актуальні проблеми своєї доби (екзотичні образи та мотиви — античні, біблійні, середньовічні) є своєрідною метафорою національного життя, будучи при цьому і прозірливим застереженням, вносячи у відому світову фабулу новітні ідейнофілософські і психологічні акценти.Незаперечним тут є передусім і історикогенетичний зв’язок з пушкінською версією, яка стала своєрідним імпульсом для створення поетесою власного шедевру із самобутнім трактуванням відомих образів, з осмисленням ідейних теорій свого часу — ілюзорних та оманливих. Пушкінська драма Камінний гість була у руках Лесі Українки (поетеса у цей час лікувалася у м. Хоні на Кавказі), коли вона працювала над Камінним господарем — твором, у який було вкладено відмінне від російського попередника трактування образів камінної статуї, Дон Жуана та Анни, введені інші персонажі (тут діє ще живий Командор, зосереджена увага на самовідданості й жертовності, уособленням яких виступає прекрасна Долорес — духовноморальний ідеал самої авторки).

Леся Українка

Камінний господар

ДIЯЧI:

Командор дон Гонзаго де Мендоза.

Донна Анна.

Дон Жуан*.

Долорес.

Сганарель – слуга дон Жуана.

Дон Пабло де Альварес батько

Донна Мерседес / i мати донни Анни.

Донна Соль.

Донна Консепсьйон – грандеса.

Марiквiта – покоївка.

Дуенья донни Анни.

Гранди, грандеси, гостi, слуги. *Тут ужито французької, а не iспанської вимови iмення "Жуан", бо так воно освячене вiковою традицiєю у всесвiтнiй лiтературi. З тої самої причини ужито iтальянської форми слова "донна". (Прим. Лесi Українки).

I

Кладовище в Севiльї. Пишнi мавзолеї, бiлi постатi смутку, мармур мiж кипарисами, багато квiтiв тропiчних, яскравих.

Бiльше краси, нiж туги.

Донна Анна i Долорес. Анна ясно вбрана, з квiткою в косах, вся в золотих сiточках та ланцюжках. Долорес в глибокiй жалобi, стоїть на колiнах коло одної могили, убраної свiжими вiнками з живих квiток.

Д о л о р е с

(устає i втирає хустинкою очi)

Ходiм, Анiто!

А н н а

(сiдає на скамницю пiд кипарисом)

Нi-бо ще, Долорес, тут гарно так.

Д о л о р е с

(сiдає коло Анни)

Невже тобi принадна могильна ся краса? Тобi, щасливiй!

А н н а

Щасливiй?..

Д о л о р е с

Ти ж без примусу iдеш за командора?

А н н а

Хто б мене примусив?

Д о л о р е с

Ти ж любиш нареченого свого?

А н н а

Хiба того не вартий дон Гонзаго?

Д о л о р е с

Я не кажу того. Але ти чудно вiдповiдаєш, Анно, на питання.

А н н а

Бо се такi питання незвичайнi.

Д о л о р е с

Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно, з тобою подруги щонайвiрнiшi, – ти можеш все менi казать по правдi.

А н н а

Спочатку ти менi подай сей приклад.

Ти маєш таємницi. Я не маю.

Д о л о р е с

Я? Таємницi?

А н н а

(смiючись)

Що? Хiба не маєш?

Нi, не спускай очей! Дай я погляну!

(Заглядає їй в очi i смiється).

Д о л о р е с

(iз слiзьми в голосi)

Не муч мене, Анiто!

А н н а

Навiть сльози?

Ой господи, се пассiя правдива!

Долорес закриває обличчя руками.

Ну, вибач, годi!

(Бере в руки срiбний медальйон, що висить у Долорес на чорнiм шнурочку на грудях).

Що се в тебе тута, в сiм медальйонi? Тут, либонь, портрети твоїх покiйних батенька й матусi?

(Розкриває медальйона ранiше, нiж Долорес устигла спинити її руку).

Хто вiн такий, сей прехороший лицар?

Д о л о р е с

Мiй наречений.

А н н а

Я того й не знала, що ти заручена! Чому ж нiколи тебе не бачу з ним?

Д о л о р е с

I не побачиш.

А н н а

Чи вiн умер?

Д о л о р е с

Нi, вiн живий.

А н н а

Вiн зрадив?

Д о л о р е с

Мене не зрадив вiн нiчим.

А н н а

(нетерпляче)

Доволi тих загадок. Не хочеш – не кажи.

Я лiзти в душу силомiць не звикла.

(Хоче встати, Долорес удержує її за руку).

Д о л о р е с

Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не знаєш, як тяжко зрушити великий камiнь?

(Кладе руку до серця).

А в мене ж тут лежить такий важкий i так давно… вiн витiснив iз серця всi жалi, всi бажання, крiм одного…

Ти думаєш, я плакала по мертвiй своїй родинi? Нi, моя Анiто, то камiнь видавив iз серця сльози…

А н н а

То ти давно заручена?

Д о л о р е с

Ще зроду.

Нас матерi тодi ще заручили, як я жила у маминiй надiї.

А н н а

Ох, як се нерозумно!

Д о л о р е с

Нi, Анiто.

Либонь, се воля неба, щоб могла я його своїм по праву називати, хоч вiн менi i не належить.

А н н а

Хто вiн?

Як чудно се, що я його не знаю.

Д о л о р е с

Вiн – дон Жуан.

А н н а

Який? Невже отой…

Д о л о р е с

Отой! Той самий! А який же другий iз сотень тисячiв усiх Жуанiв так може просто зватись "дон Жуан", без прiзвиська, без iншої прикмети?

А н н а

Тепер я розумiю… Тiльки як же?

Його вже скiльки лiт нема в Севiльї…

Таж вiн банiт?* * Банiт – вигнанець.

Д о л о р е с

Я бачила його остатнiй раз, як ми були в Кадiксi, вiн жив тодi, ховаючись в печерах… жив контрабандою… а часом плавав з пiратами… Тодi одна циганка покинула свiй табiр i за море з ним утекла, та там десь i пропала, а вiн вернувся i привiз в Кадiкс якусь мориску*, що струїла брата для дон Жуана… Потiм та мориска пiшла в черницi. * Мориски – мавританцi, якi, формально прийнявши християнство, потай сповiдували iслам.

А н н а

Се неначе казка.

Д о л о р е с

Однак се щира правда.

А н н а

А за вiщо його банiтувано? Щось я чула, та невиразно.

Д о л о р е с

Вiн, як ще був пажем, то за iнфанту викликав на герець одного принца кровi.

А н н а

Та iнфанта його любила?

Д о л о р е с

Так говорять люди, а я не вiрю.

А н н а

Чому?

Д о л о р е с

Якби любила, вона б для нього кинула Мадрiд i королiвський двiр.

А н н а

Чи се ж так легко?

Д о л о р е с

Любовi легкого шляху не треба, адже толедська рабинiвна – вiри зреклась для нього.

А н н а

Потiм що?

Д о л о р е с

Втопилась.

А н н а

Ото, який страшний твiй наречений!

Ну, правда, смак у нього не найкращий; циганка, бусурменка i жидiвка…

Д о л о р е с

Ти забуваєш про iнфанту!

А н н а

Ну, з iнфантою все невиразна справа!

Д о л о р е с

Вiн, у вигнання їдучи, пiдмовив щонайсвятiшу абатису, внуку самого iнквiзитора.

А н н а

Невже?

Д о л о р е с

Ще потiм абатиса та держала таверну для контрабандистiв.

А н н а

(смiється)

Справдi, вiн не без дотепу, твiй дон Жуан!..

А ти неначе горда з того всього, – рахуєш тих сперечниць, мов трофеї, що лицар твiй здобув десь на турнiрi.

Д о л о р е с

А заздрю їм, Анiто, тяжко заздрю!

Чому я не циганка, щоб могла зректися волi вiльної для нього?

Чому я не жидiвка? – я б стоптала пiд ноги вiру, щоб йому служити!

Корона – дар малий. Якби я мала родину, – я б її не ощадила…

А н н а

Долорес, бiйся бога!

Д ол о р е с

Ох, Анiто, найбiльше заздрю я тiй абатисi!

Вона душi рятунок вiддала, вона зреклася раю!

(Стискає руки Аннi).

Анно! Анно!

Ти не збагнеш сих заздрощiв нiколи!

А н н а

Я б їм не заздрила, тобою бувши, нещасним тим покидькам. Ах, прости, забула я, – вiн i тебе ж покинув!

Д о л о р е с

Мене не кидав вiн i не покине.

А н н а

Знов загадки! Та що се ти, Долорес?

Д о л о р е с

Ходила й я до нього в ту печеру, де вiн ховався…

А н н а

(з палкою цiкавiстю)

Ну? i що ж? Кажи!

Д о л о р е с

Вiн був порубаний. Жону алькада вiн викрасти хотiв. Але алькад

її убив, а дон Жуана зранив…

А н н а

Та як же ти дiсталася до нього?

Д о л о р е с

Тепер я вже й сама того не тямлю…

То щось було, як гарячковий сон…

Глядiла я його, носила воду опiвночi, i рани обмивала, i гоїла, i вигоїла.

А н н а

Що ж?

Осе i все?

Д о л о р е с

Осе i все. Вiн встав, а я пiшла вiд нього знов додому.

А н н а

Такою ж, як була?

Д о л о р е с

Такою, Анно, як чиста гостя. I ти не думай, що я б йому далася на пiдмову.

Нiколи в свiтi!

А н н а

Але ж ти кохаєш його шалено.

Д о л о р е с

Анно, то не шал!

Кохання в мене в серцi, наче кров у чашi таємнiй святого Граля.

Я наречена, i нiхто не може мене сплямити, навiть дон Жуан.

I вiн се знає.

А н н а

Як?

Д о л о р е с

Душею чує.

I вiн до мене має почуття, але те почуття – то не кохання, воно не має назви… На прощання вiн зняв перстеника з руки моєї i мовив: "Поважана сеньйорито, як вам хто докорятиме за мене, скажiть, що я ваш вiрний наречений, бо з iншою я вже не обмiняюсь обручками – даю вам слово честi".

А н н а

Коли вiн се казав, – чи то ж не значить, що вiн одну тебе кохає справдi?

Д о л о р е с

(сумно хитає головою)

Словами серденька не одурити…

Мене з коханим тiльки мрiя в'яже.

Такими нареченими, як ми, пригiдно бути в небi райським духам, а тут – яка пекельна з того мука!

Тобi того не зрозумiти, Анно, – тобi збуваються всi сни, всi мрiї…

А н н а

"Всi сни, всi мрiї" – се вже ти занадто!

Д о л о р е с

Чому занадто? Що тобi бракує?

Все маєш: вроду, молодiсть, кохання, багатство, хутко будеш мати й шану, належну командоровiй дружинi.

А н н а

(засмiявшись, устає)

Не бачу тiльки, де тут сни i мрiї.

Д о л о р е с

(з блiдою усмiшкою)

Та їх для тебе мовби вже й не треба.

Обидвi панни походжають мiж пам'ятниками.

А н н а

Кому ж таки не треба мрiй, Долорес?

У мене є одна – дитяча – мрiя…

Либонь, вона повстала з тих казок, що баяла менi, малiй, бабуся, – я так любила їх…

Д о л о р е с

Яка ж то мрiя?

А н н а

Ет, так, химери!.. Мариться менi якась гора стрiмка та неприступна, на тiй горi мiцний, суворий замок, немов гнiздо орлине… В тому замку принцеса молода… нiхто не може до неї доступитися на кручу…

Вбиваються i лицарi, i конi, на гору добуваючись, i кров червоними стрiчками обвиває пiдгiр'я…

Д о л о р е с

От яка жорстока мрiя!

А н н а

У мрiях все дозволено. А потiм…

Дол о р е с

(переймає)

…Один щасливий лицар злiз на гору i доступив руки i серця панни.

Що ж, Анно, мрiя ся уже справдилась, бо та принцеса – то, звичайно, ти, убитi лицарi – то тi панове, що сватались до тебе нещасливо, а той щасливий лицар – дон Гонзаго.

А н н а

(смiється)

Нi, командор мiй – то сама гора, а лицаря щасливого немає нiде на свiтi.

Д о л о р е с

Се, либонь, i краще, бо що ж ти можеш лицаревi дати у надгороду?

А н н а

Шклянку лимонади для прохолоди!

(Уриває. Iншим тоном).

Глянь лишень, Долорес, – як блимає у сiй гробницi свiтло, мов заслоняє хто i вiдслоняє…

Ну що, як там хто є?

Д о л о р е с

То кажани навкруг лампади в'ються.

А н н а

Я загляну…

(Заглядає крiзь гратчастi дверi у гробницю, сiпає Долорес за рукав i показує щось. Пошепки).

Дивись – там злодiй! Я кликну сторожу.

(Кидається бiгти).

В ту хвилину одчиняються дверi.

Долорес скрикує i млiє.

Д о н Ж у а н

(вийшовши з гробницi, до Анни)

Прошу вас, сеньйорито, не втiкайте i не лякайтесь. Я зовсiм не злодiй.

Анна вертається i нахиляється до Долорес.

Д о л о р е с

(очутившись, стиснула Аннi руку)

Вiн, Анно, вiн!.. Чи я збожеволiла?

А н н а

Ви – дон Жуан?

Д о н Ж у а н

(уклоняючись)

До вашої послуги.

Д о л о р е с

Як ви могли сюди прибути?

Д о н Ж у а н

Кiнно, а потiм пiшки.

Д о л о р е с

Боже, вiн жартує!

Ви ж головою важите своєю!

Д о н Ж у а н

Я комплiмент оцей уперше чую, що важу я не серцем, завжди повним, а головою – в нiй же, сеньйорито, хоч, правда, є думки, та тiльки легкi.

А н н а

А що важкого єсть у вашiм серцi?

Д о н Ж у а н

О сеньйорито, сеє може знати лиш та, що вiзьме теє серце в ручку.

А н н а

То ваше серце важене не раз.

Д о н Ж у а н

Гадаєте?

Д о л о р е с

Ховайтесь! Як хто прийде, то ви пропали!

Д о н Ж у а н

Як уже тепер, з очей прекрасних погляди прийнявши, ще не пропав, то де ж моя погибель?

Анна усмiхається, Долорес спускає чорний серпанок собi на обличчя i одвертається.

А н н а

(махає на нього рукою)

Iдiть уже назад в свою домiвку!

Д о н Ж у а н

Се тiльки рученька жiноча може так легко посилати у могилу.

Д о л о р е с

(знов обертається до дон Жуана)

Невже ви мешкаєте в сьому склепi?

Д о н Ж у а н

Як вам сказати? Я тут мав прожити сей день i нiч – менi не треба бiльше, – та в сiм дворi штивнiша етикета, нiж при дворi кастiльськiм, отже й там я нездатен був додержать церемонiй, то де вже тут!

А н н а

Куди ж ви подастеся?

Д о н Ж у а н

Я й сам iще не знаю.

Д о л о р е с

Дон Жуане, тут є тайник пiд церквою, сховайтесь.

Д о н Ж у а н

Навряд чи веселiше там, нiж тут.

Д о л о р е с

Ви дбаєте все про веселiсть!

Д о н Ж у а н

Чом же про те не дбати?

А н н а

Отже якби хто на маскараду кликав вас – пiшли б ви?

Д о н Ж у а н

З охотою пiшов би.

А н н а

То прошу вас.

Сей вечiр в нашiм домi бал масковий, у мого батька Пабло де Альварес, остатнiй бал перед моїм весiллям.

Всi будуть замаскованi, крiм старших, мене i нареченого мого.

Д о н Ж у а н

(до Долорес)

Ви будете на балi, сеньйорито?

Д о л о р е с

Ви бачите, сеньйоре, – я в жалобi.

(Вiдходить набiк).

Д о н Ж у а н

(до Анни)

А я жалоби не ношу нiколи i з дякою запросини приймаю.

(Вклоняється).

А н н а

Який костюм ваш буде?

Д о н Ж у а н

Ще не знаю.

А н н а

Се шкода. Я б хотiла вас пiзнати.

Д о н Ж у а н

По голосу пiзнаєте.

А н н а

Ви певнi, що я ваш голос так запам'ятаю?

Д о н Ж у а н

Так от пiзнаєте по сьому перснi.

(Показує персня на своєму мiзинцi).

А н н а

Ви завжди носите його?

Д о н Ж у а н

Так, завжди.

А н н а

Ви дуже вiрний.

Д о н Ж у а н

Так, я дуже вiрний.

Д о л о р е с

(виходячи з бiчної стежки)

Я бачу, Анно, дон Гонзаго йде.

Дон Жуан ховається в гробницю.

Анна йде назустрiч командоровi.

К о м а н д о р

(повагом наближається. Вiн не дуже молодий, поважний i здержаний, з великою гiднiстю носить свiй бiлий командорський плащ)

Ви тут самi? А де ж дуеньї вашi?

А н н а

Вони зайшли до церкви, бо Долорес очей не любить зайвих, як буває на гробi рiдних.

К о м а н д о р

(поважно кивнувши головою до Долорес)

Я се розумiю.

(До Анни).

А я прийшов до вашої господи, хотiв спитати вас, в яке убрання ви маєте вдягтись для сього балу.

А н н а

У бiле. А навiщо вам се знати?

К о м а н д о р

Дрiбниця. Так, маленьке мiркування.

А н н а

Мене пiзнаєте у кожнiй сукнi, бо маски я не наложу.

К о м а н д о р

Се добре.

Менi було б неначе не до мислi, щоб ви надiли маску.

А н н а

А чому ж ви про се не мовили нi слова досi?

Ко м а н д о р

Я волi вашої не хтiв стiсняти.

Д о л о р е с

Се чудно слухати, як наречений боїться положить найменший примус на ту, що хутко сам же вiн прив'яже ще не такими путами до себе.

К о м а н д о р

Не я її зв'яжу, а бог i право.

Не буду я вiльнiший, нiж вона.

Д о л о р е с

Чоловiки не часто так говорять, а хоч говорять – хто з їх слово держить?

К о м а н д о р

Тепер я не дивую, сеньйорито, що ви не хтiли досi вийти замiж, – без певностi не варто брати шлюбу.

А н н а

Чи всi ж ту певнiсть мають?

К о м а н д о р

Донно Анно, коли б я знав, що ви мене не певнi, або не певен був себе чи вас, я б зараз повернув вам ваше слово, поки не пiзно. Бо як буде дано велику присягу…

А н н а

Ох, се аж страшно!

К о м а н д о р

То не любов, що присяги боїться.

Вам справдi страшно?

А н н а

Нi, се я жартую.

(До Долорес).

Ну, я ж тобi казала – вiн гора!

К о м а н д о р

Знов жарт якийсь? Веселi ви сьогоднi.

А н н а

Чому ж менi веселою не бути, коли я можу так на вас впевнятись, як на камiнну гору! Адже правда?

К о м а н д о р

(подає Аннi руку, щоб вести її. Анна приймає)

Так, донно Анно. Я вам докажу, що ви не помиляєтесь.

Iдуть. Долорес трохи позаду їх.

А н н а

(несподiвано голосно до Долорес)

А знаєш, менi вiн здався кращим на портретi, нiж так.

Долорес, ужахнувшись, мовчки дивиться на неї.

К о м а н д о р

Хто?

А н н а

Наречений Долорiти.

К о м а н д о р

Хто ж вiн такий?

А н н а

Се поки що секрет.

Та вiн сьогоднi буде в нас на балi.

Виходять всi троє.

С г а н а р е л ь

(слуга дон Жуана. Увiходить, оглядаючись, наближається до гробницi)

А вийдiть, пане!

Д о н Ж у а н

(виходить)

Як? То ти вже тута?

С г а н а р е л ь

Привiт вiд донни Соль. Вона не хоче, щоб ви до неї йшли, – боїться слави, дуенья в неї зла. Вона волiє, урвавшися як-небудь на часинку, прийти сюди сама.

Д о н Ж у а н

Уже? Так хутко?

С г а н а р е л ь

Вам наче недогода?

Д о н Ж у а н

(не слухає)

Роздобудь менi який костюм для маскаради, але порядний.

С г а н а р е л ь

Звiдки ж ви дiзнались, що донна Соль на маскарадi буде у молодої командора? Значить, ви хочете її зустрiти там i взять сюди?

Д о н Ж у а н

(захоплений iншою думкою)

Кого?

С г а н а р е л ь

Та донну Соль!

Кого ж iще? Хiба ми не для неї пригналися в Севiлью?

Д о н Ж у а н

Я не знаю.

Побачимо.

С г а н а р е л ь

Ану ж ви розминетесь, то що я буду тут робити з нею?

Д о н Ж у а н

Нiчого. Ти собi в таверну пiдеш, вона ж до чоловiка.

С г а н а р е л ь

Ей, мiй пане!

Я доказав би кращого лицарства, якби-то я був пан, а ви – слуга.

Виходить. Дон Жуан ховається в мавзолей.

II

Осереднiй дворик (раtiо) в оселi сеньйора Пабло де Альварес, уряджений на маврiтанський лад, засаджений квiтками, кущами i невисокими деревами, оточений будовами з галереєю пiд аркадами, що поширена посерединi виступом рундука i ложею (великою нiшею); покрiвля галереї рiвна, з балюстрадою, як орiєнтальний дах, i поширена в середнiй частинi тим самим способом, що i галерея внизу; в обидва поверхи галереї ведуть з дворика осiбнi сходи: широкi i низькi – надiл, високi й вузенькi – нагору. Дiм i галерея ясно освiтленi. В дворику свiтла нема. На передньому планi дворика – альтанка, обплетена виноградом.

Дон Пабло i донна Мерседес, батько й мати Анни, розмовляють з командором у дворику. Вгорi по галереї походжає скiлька гостей – ще небагато, – з ними донна Анна.

К о м а н д о р

Дозволите менi сюди просити прекрасну донну Анну на хвилинку?

Д о н н а М е р с е д е с

Анiто, йди сюди! Тут дон Гонзаго!

А н н а

(перехиляється через балюстраду i заглядає вниз)

А вам сюди не ласка завiтати?

Ах, правда, не горi нагору йти!

(Збiгає, смiючись, прудко вдiл).

Д о н н а М е р с е д е с

Ти, Анно, надто голосно смiєшся.

Д о н П а б л о

I жарти сi менi не до сподоби.

Ти мусиш пам'ятати…

К о м а н д о р

Не сварiте моєї нареченої за теє, що близький шлюб її не засмутив.

Я звик до жартiв донни Анни.

Д о н н а М е р с е д е с

Пабло, нам слiд пiти нагору гостi бавить.

К о м а н д о р

Прошу лишитись трошки. В нас в Кастiльї не звичай нареченим бути вдвох.

Та я не забарю вас. Донно Анно, прошу прийняти сю малу ознаку великої пошани i любовi.

(Виймає з-пiд плаща коштовний перловий убiр для голови i склоняється перед Анною).

Д о н н а М е р с е д е с

Що за чудовi перли!

Д о н П а б л о

Командоре, чи не занадто дорогий дарунок?

К о м а н д о р

Для донни Анни?!

А н н а

От ви задля чого мене питали вранцi про убрання!

К о м а н д о р

Боюсь, я, може, не зумiв добрати…

Але я думав, що як бiле вбрання, то бiлi перли саме…

А н н а

Дон Гонзаго, ви хочете зовсiм не мати вад, а се вже й не гаразд, – се пригнiтає.

Д о н н а М е р с е д е с

(нишком, сiпнувши Анну)

Анiто, схаменись! Ти ж хоч подякуй!

Анна мовчки вклоняється командоровi глибоким церемонiальним поклоном.

К о м а н д о р

(здiймає убiр над її головою)

Дозвольте, щоб я сам поклав сi перли на гордовиту сю голiвку, вперше похилену передо мною низько.

А н н а

(раптом випростується)

Хiба iнакше ви б не досягли?

К о м а н д о р

(наложивши на неї убiр)

Як бачите, досяг.

Дворик сповняється юрбою маскованих i немаскованих, розмаїто убраних гостей, – однi зiйшли з горiшньої галереї, а другi увiйшли з надвiрньої брами. Межи тими, що надiйшли з брами, одна маска в чорному, широкому, дуже фалдистому домiно, обличчя їй щiльно закрите маскою.

Г о л о с и в ю р б i г о с т е й

(що зiйшли з галереї)

Де наш господар?

Де господинi?

Д о н П а б л о

Ось ми, любi гостi.

Д о н н а М е р с е д е с

(до новоприбулих)

Таке рясне блискуче гроно гостей красить наш дiм.

П i д с т а р к у в а т а г о с т я

(з новоприбулих до другої, давнiшої, нишком)

Либонь, вже зрахувала i скiльки нас, i скiльки ми коштуєм!..

Г о с т я д р у г а

(так само до попередньої)

О, вже ж, Мерседес на рахунки бистра, лиш на гостиннiсть повiльнiша трохи…

Г о с т я-п а н н о ч к а

(до Анни, вiтаючись)

Анiто, як же ти препишно вбрана!

(Тихше).

А тiльки в бiлому ти заблiда.

А н н а

О, се нiчого, се тепера мода.

(Ще тихше).

Як хочеш, я бiлил тобi позичу, бо в тебе навiть i чоло червоне.

П а н н о ч к а

Не треба, дякую.

(Одвертається, вiдступивши, i поправляє маску й волосся, щоб закрити лоба).

М о л о д а п а н i

(нишком до другої, показуючи очима на Анну)

Який убiр!

Д р у г а м о л о д а п а н i

(iронiчно)

Та тiльки ж i потiхи! Бiдна Анна!..

С т а р и й г i с т ь

(до дона Пабло)

А що, дон Пабло? вже тепер нарештi покличе вас король до свого двору, – такого зятя тесть…

Д о н П а б л о

Його величнiсть не по зятях, а по заслузi цiнить.

С т а р и й г i с т ь

На жаль, оцiнки часом довго ждати.

Д о н П а б л о

Чи довго, ви сами зазнали лiпше.

(Повертається до iншого).

Ви, графе? Як я радий! Честь яка!

Господар, господинi, командор i гостi йдуть у дiм долiшнiм входом. Маска "Чорне домiно" лишається в дворику, незамiтно вiдступивши в тiнь вiд кущiв. Незабаром Анна з молодшими дамами з'являється на горiшньому рундуцi.

Слуги розносять лимонаду та iншi холодощi.

Д о н Ж у а н

(замаскований, у маврiтанському костюмi, з гiтарою, входить з брами на дворик, стає проти рундука i, по короткiй прелюдiї, спiває)

У моїй країнi рiднiй

єсть одна гора з кришталю, на горi тiй, на шпилечку, сяє замок з дiамантiв.

Лихо моє, Анно!

I росте посеред замку квiтка, в пуп'янку закрита, на пелюсточках у неї не роса, а твердi перли.

Лихо моє, Анно!

I на гору кришталеву нi стежок нема, нi сходiв, в дiамантовому замку анi брами, анi вiкон.

Лихо моє, Анно!

Та комусь не треба стежки, анi сходiв, анi брами, з неба вiн злетить до квiтки, бо кохання має крила.

Щастя моє, Анно!

Пiд час спiву "Чорне домiно" трохи виступає з кущiв i прислухається, пiд кiнець ховається.

К о м а н д о р

(виходить на горiшнiй рундук пiд кiнець спiву)

Якi се тута спiви, донно Анно?

А н н а

Якi? Не знаю, певне, маврiтанськi.

К о м а н д о р

Я не про те питаю.

А н н а

А про що ж?

(Не ждучи вiдповiдi, бере у слуги шклянку лимонади i спускається до дон Жуана).

А н н а

(до дон Жуана, подаючи лимонаду)

Бажаєте прохолодитись, може?

Д о н Ж у а н

Спасибi, не вживаю холодощiв.

Анна кидає шклянку в кущi.

К о м а н д о р

(надходить слiдом за Анною)

Вам до сподоби пiсня, донно Анно?

А н н а

А вам?

К о м а н д о р

Менi зовсiм не до сподоби.

Д о н Ж у а н

Я вам не догодив, сеньйоре? Шкода.

Я думав, що зарученим то саме i слiд почути пiсню про кохання.

К о м а н д о р

В тiй вашiй пiснi приспiв недоречний.

Д о н Ж у а н

На жаль, його не мiг я проминути, – так вимагає маврiтанський стиль.

А н н а

Ви до костюма добирали пiсню?

З брами увiходить гурт молодiжi, паничiв; побачивши Анну, молодiж оточує її.

Г о л о с и з г у р т у

О донно Анно! донно Анно, просим, з'явiть нам ласку! Се ж остатнiй вечiр дiвочої незв'язаної волi!

А н н а

Мої панове, в чiм бажання ваше?

О д и н л и ц а р

Ми просимо, щоб ви сами вказали,

Хто має вам служить в которiм танцi.

А н н а

Щоб я сама просила?..

Д р у г и й л и ц а р

Не просити, наказувати маєте! Ми будем рабами вашими в сей вечiр!

А н н а

Добре, що хоч не довше, бо вже я не знаю, що б вам на те сказали вашi дами.

Чи, може, вас вiд їх рятують маски?

Т р е т i й л и ц а р

(скидаючи маску)

Всi зорi блiднуть перед сонцем!

А н н а

Дiйсно, сей комплiмент не потребує маски, бо вiн доволi вже поважний вiком.

Лицар знов надiває маску i вiдступає в гурт.

А н н а

(до молодiжi)

Що ж, станьте в ряд, я буду призначати.

Всi стають в ряд, i дон Жуан мiж ними.

К о м а н д о р

(тихо до Анни)

Чи се такий в Севiльї звичай?

А н н а

Так.

К о м а н д о р

Чи й я повинен стати?

А н н а

Нi.

Командор вiдходить.

Панове, ви вже готовi?

(До дон Жуана).

Як же ви, поклонче змiнливої планети, стали в ряд?

Хiба вам звичай дозволяє танцi?

Д о н Ж у а н

Для надзвичайної зламаю звичай.

А н н а

За се я вам даю танець найперший.

Дон Жуан вклоняється по-схiдному: прикладає правицю до серця, до уст i до чола, потiм закладає руки навхрест на грудях i схиляє голову. При тих рухах поблискує золотий перстень на мiзинцi.

Д о н Ж у а н

Один?

А н н а

Один. Вам другого не буде.

(До молодiжi).

Я вас, панове, позначу рукою, хай всяк свою чергу запам'ятає.

(Швидко вказує рукою на кождого панича по черзi, один панич зостається непозначеним).

П а н и ч

А я ж? А я? Менi ж яка черга?

О д и н з г у р т у

Остатня, очевидно.

Смiх. Панич стоїть збентежений.

А н н а

(до панича)

Мiй сеньйоре, я мусульманину дала найпершу, бо вiн остатнiм буде в царствi божiм, ви ж, я в тiм певна, добрий католик, i вам не страшно буть остатнiм тута.

П а н и ч

Се в перший раз, що я б хотiв буть мавром!

Д о н Ж у а н

Е, не в чергу попав ваш комплiмент, – либонь, судився вам душi рятунок!

А н н а

(плеще в долонi)

Мої пiдданi! годi! Час до танцю!

(Перша рушає нагору, за нею молодь).

З горiшнього поверху чутно грiм музики. Починаються танцi, що розпросторюються на горiшнiй рундук i галерею. Донна Анна йде в першiй парi з дон Жуаном, потiм її переймають iншi паничi по черзi. Командор стоїть на розi нiшi, прихилившись до виступу стiни, i дивиться на танцi. "Чорне домiно" зорить здолу i непомiтно для себе виходить на освiтлене мiсце перед рундуком. Дон Жуан, скiнчивши танець, схиляється на балюстраду, завважає "Чорне домiно" i зiходить удiл, воно тим часом поспiшно ховається в тiнь.

М а с к а-С о н я ш н и к

(входить збоку, переймає дон Жуана i хапає його за руку)

Ти дон Жуан! Я знаю!

Д о н Ж у а н

Я хотiв би тебе так добре знати, гарна маско.

М а с к а-С о н я ш н и к

Ти знаєш! Не вдавай! Я – донна Соль!

(Зриває з себе маску).

Д о н Ж у а н

Пробачте. В соняшнику справдi трудно впiзнати сонце.

Д о н н а С о л ь

Ти смiєшся з мене?

Тобi ще мало глуму?

Д о н Ж у а н

Де? Якого?

Д о н н а С о л ь

(понуро)

Я тiльки що була на кладовищi.

Д о н Ж у а н

Вас бачив хто?

Д о н н а С о л ь

Сього ще бракувало!

Нiхто, запевне.

Д о н Ж у а н

Ну, то в чiм же дiло?

Хiба зустрiтися на маскарадi не веселiше, нiж на кладовищi?

Д о н н а С о л ь

(сягає рукою за пояс)

О! я забула взяти свiй кинджал!

Д о н Ж у а н

(вклоняючись, подає їй свiй стилет)

Прошу, сеньйоро.

Д о н н а С о л ь

(вiдштовхує його руку)

Геть!

Д о н Ж у а н

(ховає стилет)

Непослiдовно.

Що ж вам бажано, прехороша панi?

Д о н н а С о л ь

Не знаєте?

Д о н Ж у а н

Нi, далебi, не знаю.

Д о н н а С о л ь

Ви пам'ятаєте, що ви писали?

Д о н Ж у а н

Я вам писав: "Покиньте чоловiка, як вiн вам осоружний, i втiкайте".

Д о н н а С о л ь

З ким?

Д о н Ж уа н

А конечне треба з кимсь?

Хоч i зо мною. Можу вас провести.

Д о н н а С о л ь

Куди?

Д о н Ж у а н

В Кадiкс.

Д о н н а С о л ь

Навiщо?

Д о н Ж у а н

Як навiщо?

Хiба на волю вирватись – то мало?

Д о н н а С о л ь

То ви мене просили на стрiвання, щоб се сказати?

Д о н Ж у а н

А для чого ви на те стрiвання йшли? Чи ви хотiли пiдсолодити трохи гiрку страву подружнiх обов'язкiв? Вибачайте, я солодощiв готувать не вчився. |

Д о н н а С о л ь

(подається до сходiв на рундук)

Ви ще менi заплатите за се!

"Ч о р н е д о м i н о"

(виходячи на свiтло i переймаючи донну Соль.

Ненатурально змiненим голосом)

Твiй муж тобi дозволить плату взяти?

Донна Соль миттю вибiгає геть за браму.

"Чорне домiно" хоче сховатись у тiнь, дон Жуан заступає йому дорогу.

Д о н Ж у а н

Ти хто, жалобна маско?

"Ч о р н е д о м i н о"

Тiнь твоя!

Спритно втiкає вiд дон Жуана, ховаючись поза кущами, забiгає в альтанку i там прищулюється. Дон Жуан, втерявши "Чорне домiно" з очей, подається в iнший бiк, шукаючи його. На горiшньому рундуцi донна Анна танцює сегедильї.

О д и н л и ц а р

(коли Анна скiнчила танець)

Осе ж ви танцювали, донно Анно, по наших всiх серцях.

А н н а

Невже? Здавалось менi, що я танцюю по помостi.

Чи се у вас такi твердi серця?

Д р у г и й л и ц а р

(пiдходить до Анни i вклоняється, запрошуючи до танцю)

Тепер моя черга.

А н н а

(складає долонi)

Сеньйоре, пробi!

Д р у г и й л и ц а р

Я пiдожду. Але черга за мною?

А н н а

Звичайно.

(Встає i, замiшавшись межи гостями, зникає, потiм з'являється в дворику, вийшовши долiшнiми сходами).

Донна Анна надходигь до альтанки. "Чорне домiно" вибiгає звiдти швидко, але без шелесту, i ховається в кущах. Анна падає в знесиллi на широкий ослiн в альтанцi.

Д о н Ж у а н

(наближається до неї)

Се ви тут? Вибачайте, вам недобре?

А н н а

(сiла рiвнiше)

Нi, просто втомлена.

Д о н Ж у а н

Iти на гору?

А н н а

Як?.. А!.. Мiж iншим, я найбiльш втомилась вiд безконечних дотепiв сей вечiр.

Д о н Ж у а н

Я в думцi мав не дотеп.

А н н а

Що ж iнакше?

Д о н Ж у а н

Я думав: що могло примусить вас нагiрної в'язницi домагатись?

А н н а

В'язницi? Я гадаю, просто замку, а замки завжди на горi стоять, бо так величнiше i неприступнiш.

Д о н Ж у а н

Я дуже поважаю неприступнiсть, як їй пiдвалиною не камiння, а щось живе.

А н н а

Стояти на живому нiщо не може, бо схибнеться хутко.

Для гордої i владної душi життя i воля – на горi високiй.

Дон Ж у а н

Нi, донно Анно, там немає волi.

З нагiрного шпиля людинi видко простори вiльнi, та вона сама прикована до площинки малої, бо леда крок – i зiрветься в безодню.

А н н а

(в задумi)

То де ж є в свiтi тая справжня воля?..

Невже вона в такiм життi, як ваше?

Адже мiж людьми ви, мов дикий звiр межи мисливцями на полюваннi, – лиш маска вас боронить.

Д о н Ж у а н

Полювання взаємне межи нами. Що ж до маски – се тiльки хитрощi мисливськi. Зараз

її не буде.

(Скидає маску i сiдає коло Анни).

Вiрте, донно Анно: той тiльки вiльний вiд громадських пут, кого громада кине геть вiд себе, а я її до того сам примусив.

Ви бачили такого, хто, йдучи за щирим голосом свойого серця, нiколи б не питав: "Що скажуть люди?"

Дивiться, – я такий. I тим сей свiт не був менi темницею нiколи.

Легенькою фелюкою злiтав я простор морей, як перелiтна птиця, пiзнав красу далеких берегiв i краю ще не знаного принаду.

При свiтлi волi всi краї хорошi, всi води гiднi вiдбивати небо, усi гаї подiбнi до едему!

А н н а

(стиха)

Так… се життя!

Пауза.

Нагорi знов музика й танцi.

Д о н Ж у а н

Як дивно! знов музика.

А н н а

Що ж дивного?

Д о н Ж у а н

Чому, коли вмирає старе i горем бите, всi ридають?

А тут – ховають волю молоду, i всi танцюють…

А н н а

Але й ви,сеньйоре, теж танцювали.

Д о н Ж у а н

0, якби ви знали, що думав я тодi!

А н н а

А що?

Д о н Ж у а н

Я думав:

"Коли б, не випускаючи з обiймiв,

її помчати просто на коня та й до Кадiкса!"

А н н а

(встає)

Чи не забагато ви дозволяєте собi, сеньйоре?

Д о н Ж у а н

Ох, донно Анно, та невже потрiбнi i вам отi мiзернi огорожi, що нiбито обороняти мають жiночу гiднiсть? Я ж бо силомiць не посягну на вашу честь, не бiйтесь.

Жiнкам не тим страшний я.

А н н а

(знов сiдає)

Дон Жуане, я не боюся вас.

Д о н Ж у а н

Я вперве чую такi слова з жiночих уст! Чи, може, ви тим собi додаєте одваги?

А н н а

Одвага ще не зрадила мене в життi нi разу.

Д о н Ж у а н

Ви й тепер в нiй певнi?

А н н а

Чому ж би нi?

Д о н Ж у а н

Скажiть менi по правдi, чи ви зазнали волi хоч на мить?

А н н а

У снi.

Д о н Ж у а н

I в мрiї?

А н н а

Так, i в мрiї теж.

Дон Ж у а н

То що ж вам не дає ту горду мрiю життям зробити? Тiльки за порiг переступiть – i цiлий свiт широкий одкриється для вас! Я вам готовий i в щастi i в нещастi помагати, хоч би вiд мене серце ви замкнули.

Для мене найдорожче – врятувати вам гордий, вiльний дух! О донно Анно, я вас шукав так довго!

А н н а

Ви шукали?

Та ви ж мене зовсiм не знали досi! .Д о н Ж у а н

Не знав я тiльки вашого iмення, не знав обличчя, але я шукав у кожному жiночому обличчi хоч вiдблиска того ясного сяйва, що променiє в ваших гордих очах.

Коли ми двоє рiзно розiйдемось, то в божiм творивi немає глузду!

А н н а

Стривайте. Не тьмарiть менi думок речами запальними. Не бракує менi одваги йти в широкий свiт.

Д о н Ж у а н

(встає i простягає їй руку)

Ходiм!

А н н а

Ще нi. Одваги тут не досить.

Д о н Ж у а н

Та що ж вас не пускає?.Сiї перли?

Чи та обручка, може?

А н н а

Се? Найменше!

(Здiймає перловий убiр з голови i кладе на ослонi, а обручку, знявши, держить на простягненiй долонi).

Ось покладiть сюди i ваш перстеник.

Д о н Ж у а н

Навiщо вiн вам?

А н н а

Не бiйтесь, не надiну.

В Гвадалквiвiр я хочу їх закинуть, як будемо переїздити мiст.

Д о н Ж у а н

Нi, сього персня я не можу дати.

Просiть, що хочете…

А н н а

Просити вас я не збиралась нi про що. Я хтiла лиш перевiрити, чи справдi є на свiтi хоч одна людина вiльна, чи то все тiльки "маврiтанський стиль", i ви самi за ту хвалену волю не вiддасте й тоненької каблучки.

Д о н Ж у а н

А все життя вiддам!

Ан н а

(знов простягає руку)

Обручку!

Д о н Ж у а н

Анно!

Обручка та не є любовi знак.

А н н а

А що ж? кiльце з кайданiв? Дон Жуане,

I вам не сором в тому признаватись?

Д о н Ж у а н

Я слово честi дав її носити.

А н н а

Ах, слово честi?

(Встає).

Дякую, сеньйоре, що ви менi те слово нагадали.

(Надiває знову убiр i свою обручку i хоче вiдiйти).

Д о н Ж у а н

(падає на колiна)

Я вас благаю, донно Анно!

А н н а

(з гнiвним рухом)

Годi!

Доволi вже комедiї! Вставайте!

(Обертається i бачить командора, що наближається вiд дому до альтанки).

Прошу вас, дон Гонзаго, проведiть мене нагору знову.

К о м а н д о р

Донно Анно, скажiть менi того сеньйора ймення.

А н н а

Той лицар – наречений Долорiти.

Iнакше вiн не смiє називатись.

Д о н Ж у а н

У мене єсть iмення – дон Жуан.

Се ймення всiй Iспанiї вiдоме!

К о м а н д о р

Ви той банiт, кого король позбавив i честi, й привiлеїв? Як ви смiли в сей чесний дiм з'явитись?

Д о н Ж у а н

Привiлеї король дає, король i взяти може.

А честь моя, так само, як i шпага, менi належать – їх нiхто не зломить!

Чи хочете попробувати, може?

(Вихоплює шпагу i стає в позицiю до поєдинку).

К о м а н д о р

(закладає руки навхрест)

З банiтами ставать до поєдинку не личить командоровi.

(До Анни).

Ходiм.

(Бере Анну пiд руку i рушає, обернувшись плечима до дон Жуана).

Дон Жуан кидається за командором услiд i хоче проткнути його шпагою. З тiнi виринає "Чорне домiно" i хапає дон Жуана за руку обома руками.

"Ч о р н е д о м i н о"

(незмiненим голосом, так що можна пiзнати голос Долорес)

Немає честi нападати ззаду!

Анна оглядається. Дон Жуан i Долорес вибiгають за браму.

К о м а н д о р

Не оглядайтесь.

А н н а

Вже нема нiкого.

К о м а н д о р

(випускає Аннину руку i змiняє спокiйний тон на грiзний)

Вiн як сюди дiстався, донно Анно?

А н н а

Кажу ж вам, як Долорес наречений.

К о м а н д о р

Чого ж було стояти на колiнах?

А н н а

Кому?

К о м а н до р

Та вже ж йому тут перед вами!

А н н а

Не навпаки? Ну, то про що ж розмова?

К о м а н д о р

I ви могли дозволити…

А н н а

Мiй боже!

Хто ж дозволу на сiї речi просить?

Се, може, та кастiльська етикета наказує звертатися до дами:

"Дозвольте, панi, стати на колiна".

У нас за сеє кожна осмiяла б.

К о м а н д о р

Як ви привикли все збувати смiхом!

А н н а

Та змилуйтесь! якби я кожен раз, вiдкоша даючи, лила ще сльози, то в мене б очi вилиняли досi!

Невже б вам справдi так сього хотiлось?

Вам дивно се, що я за ним услiд не простягаю рук, не плачу гiрко, не сповiдаюся тут перед вами в злочинному коханнi, що мов буря налинуло на серце безборонне?

Була б я мов Iзольда в тiм романi, та шкода, я до того не в настрою, – якраз охоту маю.до фанданга!

О! чую, саме грають… lа-lа-lа!..

Ходiм, дон Гонзаго! я полину, як бiла хвиля, у хибкий танець, а ви спокiйно станете, мов камiнь.

Бо знає камiнь, що танок свавiльний скiнчить навiки хвиля – коло нього.

Командор веде Анну попiд руку нагору, де танцюють.

III

Печера на березi моря в околицi Кадiкса. Дон Жуан сидить на каменi i точить свою шпагу. Сганарель стоїть коло нього.

С г а н а р е л ь

Навiщо ви все точите ту шпагу?

Д о н Ж у а н

Так, звичка.

С г а н а р е л ь

Ви ж тепер на поєдинки вже не виходите.

Д о н Ж у а н

Не маю з ким.

С г а н а р е л ь

Хiба людей не стало?

Д о н Ж у а н

Всi тi люди не вартi сеї шпаги.

С г а н а р е л ь

Може, й шпага когось не варта?

Д о н Ж у а н

(грiзно)

Ти!!

С г а н а рель

Пробачте, пане, то жарт безглуздий. Я вже й сам не тямлю, де в мене тiї дурощi беруться, – от наче щось сiпне!

Д о н Ж у а н

Iди! Не застуй!

Сганарель, посмiхнувшись, виходить.

(Дон Жуан далi точить шпагу).

Ет, знову пощербив! Геть, на зламання!

(Кидає шпагу).

С г а н а р е л ь

(вбiгає, швидко i нишком)

Мiй пане, утiкаймо!

Д о н Ж у а н

Ще чого?

С г а н а р е л ь

Нас викрито. Я бачив: недалечке чернець якийсь блукає.

Д о н Ж у а н

Ну то що?

С г а н а р е л ь

Се шпиг вiд iнквiзицiї, напевне, а може, й кат з отруєним стилетом.

Д о н Ж у а н

Шпигiв я не боюся – звик до них, а шпага в мене довша вiд стилета.

Веди ченця, коротша буде справа.

Скажи йому, що сповiдi бажає всесвiтнiй грiшник дон Жуан.

С г а н а р е л ь

Гаразд.

Ви не дитина, я при вас не нянька.

Виходить i незабаром приводить в печеру ченця, невисокого на зрiст, тонкого, в одежi "невидимок" – в чорнiй вiдлозi (каптурi), що закриває все обличчя, тiльки, для очей у нiй прорiзанi дiрки.

Дон Жу а н

(встає назустрiч iз шпагою в руках)

Мiй отче, або, може, краще – брате, чому завдячую такi святiї одвiдини?

Чернець робить рукою знак, щоб Сганарель вийшов.

Ти вийди, Сганарелю.

(Бачачи, що Сганарель не спiшиться, пошепки до нього).

Поглянь, в ченця рука жiноча.

С г а н а р е л ь

Щоб їх!

(Махнувши рукою, виходить),

Дон Жуан кладе шпагу на камiнь. З-пiд одкинутої вiдлоги раптом виступає обличчя Долорес.

Д о н Ж у а н

Долорес?! Ви? i знов у сiй печерi…

Д о л о р е с

Я знов прийшла порятувати вас.

Д о н Ж у а н

Порятувати? Хто ж се вам сказав, що нiбито менi рятунку треба?

Д о л о р е с

Сама я знала се.

Д о н Ж у а н

Я ж не слабий, як бачите, – веселий, вiльний, дужий.

Д о л о р е с

Ви хочете, щоб вам здавалось так.

Д о н Ж у а н

(на мить замислюється, але хутко пiдводить голову рiзким, упертим рухом)

Я бачу, сеньйорито, ваша одiж настроїла вас на чернечий лад.

Але я вам не буду сповiдатись, – мої грiхи не для панянських слухiв.

Долорес мовчки виймає два сувої пергаменту i подає їх дон Жуановi.

Нi, вибачте, Долорес! Я не хтiв зневажить вас, менi було б се прикро.

Що ви менi принесли?

Д о л о р е с

Прочитайте.

Д о н Ж у а н

(швидко переглядає пергаменти)

Декрет вiд короля… i папська булла…*

Менi прощаються усi злочини i всi грiхи… Чому? З якої речi?..

I як до вас дiстались сi папери? * Булла – грамота, постанова або розпорядження папи римського, скрiпленi печаткою.

Дол о р е с

(спустивши очi)

Ви не догадуєтесь?

Д о н Ж у а н

О Долорес!

Я розумiю. Знов ви наложили на мене довг якийсь. Та вам вiдомо, що я привик свої довги платити.

Д о л о р е с

Я не прийшла сюди з вас плату править.

Д о н Ж у а н

Я вiрю вам. Але я не банкрот.

Колись я вам заставу дав – обручку, тепер готовий виплатить весь довг.

Уже ж я не банiт, а гранд iспанський, i вам не сором буде стать до шлюбу зо мною.

Д о л о р е с

(iз стогоном)

Боже! Дiво пресвятая!

Я сподiвалася, що сеє буде… але щоб так мою остатню мрiю я мусила ховати…

(Голос ЇЇ перехоплює спазма стриманих слiз).

Д о н Ж у а н

Я вразив вас?

Та чим, Долорес?

Д о л о р е с

Ви не зрозумiли?

Гадаєте, що як iспанський гранд дочцi гiдальга кине шлюбний перстень, немов гаман з червiнцями лихварцi, то в нiй повинно серце розцвiсти, а не облитись крiв'ю?

Д о н Ж у а н

Нi, Долорес, i ви ж мене повиннi зрозумiти: нiякiй дiвчинi, нiякiй жiнцi не був я досi винен зроду!

Д о л о р е с

Справдi?

Ви, дон Жуан, нiчим не завинили проти жiноцтва?

Д о н Ж у а н

Нi. Нiчим, нiколи.

Я кожен раз давав їм теє все, що лиш вони могли змiстити: мрiю, коротку хвилю щастя i порив, а бiльшого з них жадна не змiщала, та iншiй i того було надмiру.

Д о л о р е с

А ви самi могли змiстити бiльше?

(Пауза).

Платити вам не прийдеться сей раз.

Вiзьмiть назад сю золоту "заставу".

(Хоче зняти з своєї правицi обручку).

Дон Жу а н

(вдержує її руку)

Нi, то належить вам з святого права.

Д о л ор е с

Я вже сама до себе не належу.

Вже й се видиме тiло не моє.

Сама душа у сьому тiлi – дим жертовного кадила, що згорає за вашу душу перед богом…

Д о н Ж у а н

Що се?

Я ваших слiв не можу зрозумiти.

Ви мов заколота кривава жертва, такi в вас очi… Сей декрет, ся булла..

Ви як їх здобули? Я вас благаю, скажiть менi!

Д о л о р е с

Навiщо вам те знати?

Д о н Ж у а н

Ще, може, я зречуся тих дарiв.

Д о л о р е с

Ви їх зректись не можете, я знаю.

А як вони здобутi – все одно.

Не перший раз за вас загине жiнка, якби ж то хоч, остатнiй!

Д о н Ж у а н

Нi, скажiть.

Коли не скажете, я можу здумать, що спосiб добування був ганебний, бо чесний покриву не потребує.

Д о л о р е с

"Ганебний"… "чесний"… як тепер далеко вiд мене сi слова… Що ж, я скажу: я за декрет сей тiлом заплатила.

Д о н Ж у а н

Як?..

Д о л о р е с

Я не можу довше поясняти.

Ви знаєте всi норови двiрськi, – там платиться за все коли не злотом, то…

Д о н Ж у а н

Боже! Як же страшно се, Долорес!

Д о л о р е с

Вам страшно? Я сього не сподiвалась.

Д о н Ж у а н

А вам?

Д о л о р е с

Я вже нiчого не боюся.

Чого менi жахатися про тiло, коли не побоялась я i душу вiддати, щоб за буллу заплатити?

Д о н Ж у а н

Та хто ж душею платить?

Д о л о р е с

Всi жiнки, коли вони кохають. Я щаслива, що я душею викупляю душу, не кожна жiнка має сеє щастя.

Святий отець вам душу визволяє вiд кар пекельних через те, що я взяла на себе каяться довiчно за вашi всi грiхи. В монастирi з уставом найсуворiшим я буду черницею. Обiтницю мовчання, i посту, й бичування дам я богу.

Зректися маю я всього, Жуане, i навiть – мрiй i спогадiв про вас!

Лиш пам'ятать про вашу душу буду, а власну душу занедбаю. Пiде моя душа за вас на вiчнi муки.

Прощайте.

Дон Жуан стоїть мовчки, приголомшений.

(Долорес рушає, але зараз зупиняється).

Нi, ще раз! Остатнiй раз я подивлюся ще на сiї очi!

Бо вже ж вони менi свiтить не будуть в могильнiй тьмi того, що буде зватись моїм життям… Вiзьмiте ваш портрет.

(Здiймає з себе медальйон i кладе на камiнь).

Я маю пам'ятать про вашу душу, бiльш нi про що.

Д о н Ж у а н

Але якби я вам сказав, що мить єдина щастя з вами тут, на землi, дорожча задля мене, нiж вiчний рай без вас на небесах?

Д о л о р е с

(екстатичне, як мучениця на тортурах)

Я не прошу мене не спокушати!

Сей пiвобман… коли б вiн мiг до краю се серце сторожкеє одурити!

Святая дiво! дай менi принести за нього й сюю жертву!.. О Жуане, кажiть менi, кажiть слова кохання!

Не бiйтеся, щоб я їх прийняла.

Ось вам обручка ваша.

(Здiймає i хоче подати дон Жуановi обручку, але рука знесилено падає, обручка котиться додолу).

Д о н Ж у а н

(пiдiймає обручку i надiває знову на руку Долорес)

Нi, нiколи я не вiзьму її. Носiть її або мадоннi дайте на офiру, як хочете. На сю обручку можна дивитися черницi. Ся обручка не збудить грiшних спогадiв.

Д о л о р е с

(тихо)

Се правда.

Д о н Ж у а н

А вашої я не вiддам нiкому довiку.

Д о л о р е с

Нащо вам її носити?

Д о н Ж у а н

Душа свої потреби має й звички, так само, як i тiло. Я хотiв би, щоб ви без зайвих слiв се зрозумiли.

Д о л о р е с

Пора вже йти менi… Я вам прощаю за все, що ви…

Д о н Ж у а н

Спинiться! Не тьмарiть ясного спогаду, про сю хвилину!

За що прощати? Я ж тепера бачу, що я i вам не завинив нiчого.

Адже ви через мене досягли високого, пречистого верхiв'я!

Невже мене за се прощати треба?

О нi, либонь, ви в словi помилились!

У серцi сторожкiм такеє слово вродитись не могло. Вам не потрiбнi такi слова, коли ви стали вище вiд ганьби й честi. Правда ж так, Долорес?

Д о л о р е с

Здається, слiв нiяких бiльш не треба.

(Хоче йти).

Д о н Ж у а н

Стривайте ще, Долорес… Ви в Мадрiдi одвiдали сеньйору де Мендоза?

Д о л о р е с

(спиняється)

Ви… ви… мене питаєте про неї?

Д о н Ж у а н

Я бачу, рано вам ще в монастир.

Д о л о р е с

(перемагає себе)

Я бачила її.

Д о н Ж у а н

Вона щаслива?

Д о л о р е с

Здається, я щасливiша вiд неї.

Дон Жу а н

Вона про мене не забула?

Д о л о р е с

Нi.

Д о н Ж у а н

Почiм ви знаєте?

Д о л о р е с

Я серцем чую.

Д о н Ж у а н

Се все, що хтiв я знати.

Д о л о р е с

Я вже йду.

Д о н Ж у а н

Ви не питаєте мене, навiщо менi се треба знати?

Д о л о р е с

Не питаю.

Д о н Ж у а н

I вам не тяжко се?

Д о л о р е с

Я не шукала нiколи стежки легкої. Прощайте.

Д о н Ж у а н

Прощайте. Я нiколи вас не зраджу.

Долорес закриває раптом обличчя вiдлогою i виходить з печери не оглядаючись.

Сганарель увiходить i докiрливо дивиться на дон Жуана.

Д о н Ж у а н

(скорiш до себе, нiж до слуги)

Яку я гарну вигартував душу!

С г а н а р е л ь

Чию? Свою?

Д о н Ж у а н

Ущипливе питання, хоч несвiдоме!

С г а н а р е л ь

Думаєте, пане?

Д о н Ж у а н

А ти що думаєш?

С г а н а р е л ь

Що я видав вас ковадлом i клевцем, а ще нiколи не бачив ковалем.

Д о н Ж у а н

То ще побачиш.

С г а н а р е л ь

Шкода! пропало вже!

Д о н Ж у а н

Що? де пропало?

С г а н а р е л ь

Пiшла в черницi ваша доля, пане.

Д о н Ж у а н

То ти пiдслухував?

С г а н а р е л ь

А ви й не знали?

Хто має слуги, той повинен звикнуть, що має повсякчас конфесьйонал.

Д о н Ж у а н

Але щоб так нахабно признаватись!..

С г а н а р е л ь

То треба буть слугою дон Жуана.

Мiй пан вiдомий щирiстю своєю.

Д о н Ж у а н

Ну, не плещи!.. То тiнь моя пiшла, зовсiм не доля. Доля жде в Мадрiдi.

Сiдлай лиш коней. Ми тепер поїдем ту долю добувати. Швидше! Миттю!

Сганарель виходить. Дон Жуан бере шпагу до рук i проводить рукою по лезi, пробуючи її гострiсть, при тому всмiхається.

IV

Оселя командорова в Мадрiдi. Опочивальня донни Анни, велика, пишно, але в темних тонах убрана кiмната. Високi, вузькi вiкна з балконами сягають сливе до пiдлоги, жалюзi на них закритi. Донна Анна у сивiй з чорним пiвжалобнiй сукнi сидить при столику, перебирає у скриньцi коштовнi покраси i примiряє їх до себе, дивлячись у свiчадо.

К о м а н д о р

(увiходить)

Чого се ви вбираєтесь?

А н н а

На завтра покраси вибираю. Завтра хочу пiти на бiй бикiв.

К о м а н д о р

У пiвжалобi?!

А н н а

(з досадою вiдсуває покраси)

Ох, тi жалоби! i коли їм край?

К о м а н д о р

(спокiйно)

Ся має вiсiм день iще тривати.

По дядьковi вона не дуже довга.

А н н а

Найцiкавiше те, що я i в вiчi не бачила нiколи того дядька.

К о м а н до р

То справи не змiняє. Ви тепер належите до дому де Мендозiв, тож вам годиться шанувати пам'ять всiх своякiв.

А н н а

Продовж їм, боже, вiку!

Бо се тепер по дядьковi жалоба, а то була по тiтцi, перед нею ж – коли б не помилитись! – брат у третiх чи небiж у четвертих нам помер…

К о м а н д о р

На кого ви розсердились?

А н н а

Я тiльки хотiла пригадати, скiльки днiв я не була в жалобi з того часу, як з вами одружилась.

К о м а н д о р

Цiлий мiсяць.

А н н а

(iронiчно)

Ах, цiлий мiсяць? Се багато, справдiї

К о м а н д о р

Не розумiю вашої досади.

Невже-таки для марної розваги ладнi ви занедбати всi почеснi звичаї давнi?

А н н а

(встає)

Що се за слова?

Я не додержую звичаїв чесних?

Коли я що ганебного вчинила?

К о м а н д о р

Про щось ганебне й мови буть не може, але для нас i збочення найменше було б ступнем до прiрви. Не забудьте, що командорський плащ менi дiстався не просьбами, не грiшми, не насильством, але чеснотою. З нас, де Мендозiв, були здавен всi лицарi без страху, всi дами без догани. Чи ж подоба, щоб саме вас юрба могла огудить, коли ви завтра…

А н н а

(роздражнено)

Я не йду нiкуди.

К о м а н д о р

Зовсiм нема потреби замикатись.

Ми завтра маємо пiти до церкви.

А н н а

Я не збиралася до церкви завтра.

К о м а н д о р

А все-таки ми мусимо пiти, – казати казань має фра Iньїго.

А н н а

Се найнуднiший в свiтi проповiдник!

К о м а н д о р

Я з вами згоджуюсь. Та королева злюбила тi казання. Отже, ходить i цiлий двiр на них. Коли не буде з усiх грандес лиш вас, то се помiтять.

Анна мовчки зiтхає.

(Командор виймає з кишенi молитовнi чiтки з димчастого кришталю).

Я вам купив чiтки до пiвжалоби, а трохи згодом справлю з аметисту.

А н н а

(бере чiтки)

Спасибi, тiльки нащо се?

К о м а н д о р

Вам треба пишнотою всiх дам переважати.

I ще, будь ласка, як прийдем до церкви, не попускайте доннi Консепсьйон край королеви сiсти. Теє мiсце належить вам. Прошу вас пам'ятати, що нам належить перше мiсце всюди, бо ми його займати можем гiдно, i нас нiхто не може замiнити, – ручить за те не тiльки честь Мендозiв, а й ордену мого почесний прапор.

Коли ж не тiльки донна Консепсьйон, а й королева схоче те забути, то я не гаючись покину двiр, за мною рушить все моє лицарство, i вже тодi нехай його величнiсть придержує корону хоч руками, щоб часом не схитнулась. Я зумiю одважно боронити прав лицарських, та тiльки треба, щоб вони були всiм навiч безперечнi, а для того ми мусим пильнувать не тiльки честi, але й вимог найменших етикети, щонайдрiбнiших. Хай вони здаються для вас нудними, марними, без глузду..

А н н а

Терпливосте свята!

К о м а н д о р

Так, справдi треба молитись до терпливостi святої, коли хто хоче встоять на верхiв'ї тих прав, що вимагають обов'язкiв.

Права без обов'язкiв – то сваволя

Анна знов зiтхає.

Зiтхаєте? Що ж, вам було вiдомо, якi вас тут повинностi чекають.

Свiдомо ви обрали вашу долю, i ваше каяття прийшло запiзно.

А н н а

(гордо)

I в думцi я не маю каяття.

Я признаю вам рацiю. Забудьте мої химери – вже вони минули.

К о м а н д о р

Осе слова справдешньої грандеси!

Тепер я пiзнаю свою дружину.

Простiть, я був на мить не певен вас, i так менi тодi самотньо стало, i боротьба здалась менi тяжкою за той щабель, що має нас поставить ще вище.

А н н а

(живо)

За який щабель? Таж вище

є тiльки трон!

К о м а н д о р

Так, тiльки трон.

(Пауза).

Давно б я сей план вам розказав, якби я бачив, що ви тим жити можете, чим я.

А н н а

А ви сього не бачили?

К о м а н д о р

Я каюсь.

Але тепер я кожний крок мiй хочу робити з вами враз. Найвища скеля лише тодi вiнець почесний має, коли зiв'є гнiздо на нiй орлиця.

А н н а

Орлиця?

К о м а н д о р

Так, орлиця тiльки може на гострому i гладкому шпилi собi тривку оселю збудувати i жити в нiй, не боячись безвiддя, нi сонця стрiл, анi грiзьби перунiв.

За те їй надгорода – високостi…

А н н а

(переймає)

…у чистому нагiрному повiтрi без пахощiв облесливих долин.

Чи так?

К о м а н д о р

Так. Дайте руку.

Анна подає руку, вiн стискає.

I добранiч.

А н н а

Ви йдете?

К о м а н д о р

Так, на раду капiтулу*, як часом запiзнюся, то не ждiть. * Капiтул – зiбрання членiв якогось ордену.

(Виходить).

Анна сiдає i задумується.

Увiходить покоївка Марiквiта.

А н н а

Ти, Марiквiто? Де моя дуенья?

М а р i к в i т а

їй раптом так чогось недобре стало, аж мусила лягти. Але як треба, то я таки її покличу.

А н н а

Нi, нехай спочине. Заплети менi волосся на нiч та й iди.

М а р i к в i т а

(заплiтаючи Аннi коси)

Я маю сеньйорi щось казати, тiльки ждала, щоб вийшов з дому наш сеньйор.

А н н а

Даремне.

Я вiд сеньйора таємниць не маю.

М а р i к в i т а

О, певна рiч! Адже моя сеньйора зовсiм свята! Я саме се казала тому слузi, як брала тi квiтки.

А н н а

Який слуга? Що за квiтки?

М а р i к в i т а

Недавно слуга якийсь принiс квiтки з гранати вiд когось для сеньйори.

А н н а

(гнiвно)

Буть не може!

Квiтки з гранати, кажеш? I для мене?

М а р i к в i т а

Не знаю… Вiн казав… Воно-то правда – зухвало трохи, бо квiтки з гранати – то знак жаги. Та що я поясняю!

Адже се всiм вiдомо.

А н н а

Марiквiто, я мушу знать, вiд кого ся образа!

М а р i к в i т а

Слуга iмення не сказав, лиш мовив, квiтки тi даючи: "Се доннi Аннi вiд мавра вiрного".

Анна уривчасто скрикує.

Сеньйора знає, вiд кого то?

А н н а

(збентежена)

Не треба тих квiток…

М а р i к в i т а

Я принесу, хоч покажу.

А н н а

Не треба!

Марiквiта, не слухаючи, вибiгає i миттю вертається з китицею червоного гранатового цвiту.

(Одхиляючи квiти рукою та одвертаючись).

Геть викинь їх!

М а р i к в i т а

Я б їх собi взяла, коли сеньйора їх не хоче. Тут же квiтки навдивовижу…

А н н а

Так… вiзьми…

М а р i к в i т а

От завтра я заквiтчаюсь!

А н н а

Iди!

М а р i к в i т а

Чи тут не треба вiдчинити вiкон?

Страх душно!

А н н а

(в задумi, безуважно)

Вiдчини.

М а р i к в i т а

(одчиняючи)

I жалюзi?

А н н а

Нi, може, видко з вулицi.

М а р i к в i т а

(одчиняючи жалюзi)

Та де ж там!

Тепер на вулицi зовсiм безлюдно.

Тут не Севiлья! Ох, тепер в Севiльї дзвенять-бринять всi вулицi вiд спiвiв, повiтря в'ється в прудкiй мадриленьї!

А тут повiтря кам'яне…

А н н а

(нервово)

Ой, годi!

Марiквiта, говорячи, вихилилась Iз вiкна i розглядається на всi боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.

(Завваживши рух).

Та що ти, Марiквiто?!

М а р i к в i т а

(невинно)

Що? Нiчого.

А н н а

Ти кинула до когось квiтку?

М а р i к в i т а

Де ж тамi

Я нетлю проганяла… Чи сеньйора нiчого бiльш не потребує?

А н н а

Нi.

М а р i к в i т а

(кланяється, присiдаючи)

Бажаю гарних, гарних снiв!

А н н а

Добранiч!

Марiквiта вийшла, а вийшовши, полишила в кiмнатi китицю з гранат. Анна, оглянувшись на дверi, тремтячою рукою бере ту китицю i з тугою дивиться на неї.

(Стиха).

Вiд мавра вiрного…

Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вiкном, кидається на колiна перед Анною i покриває поцiлунками її одежу й руки.

(Впустивши китицю, в нестямi).

Ви?!

Д о н Ж у а н

Я! ваш лицар!

Ваш вiрний мавр!

А н н а

(опам'ятавшись)

Сеньйоре, хто дозволив?..

Д о н Ж у а н

(уставши)

Навiщо сеє лицемiрство, Анно?

Я ж бачив, як ви тiльки що держали сю китицю.

А н н а

Се трапилось випадком.

Д о н Ж у а н

Такi випадки я благословляю!

(Простягає до Анни руки, вона борониться рухом).

А н н а

Я вас прошу, iдiть, лишiть мене!

Д о н Ж у а н

Ви боїтесь мене?

А н н а

Я не повинна приймати вас…

Д о н Ж у а н

Якi слова безсилi!

Колись я не такi од вас чував!

Ох, Анно, Анно, де ж тi вашi гордi колишнi мрiї?

А н н а

Тi дiвочi мрiї – то просто казка.

Д о н Ж у а н

А хiба ж ми з вами не в казцi живемо? На кладовищi, мiж смiхом i слiзьми, вродилась казка, у танцi розцвiла, зросла в розлуцi…

А н н а

I час уже скiнчитись їй.

Д о н Ж у а н

Як саме?

Що вiрний лицар визволить принцесу з камiнної в'язницi, i почнеться не казка вже, а пiсня щастя й волi?

А н н а

(хитає головою)

Хiба не може казка тим скiнчитись, що лицар просто вернеться додому, бо вже запiзно рятувать принцесу?

Д о н Ж у а н

О нi! такого в казцi не буває!

Таке трапляється хiба в життi, та й то в нiкчемному!

А н н а

Менi нiчого од вас не треба. Я вас не прошу нi рятувать мене, нi потiшати.

Я вам не скаржусь нi на що.

Д о н Ж у а н

Ох, Анно, хiба я сам не бачу?..

(Нiжно).

Сiї очi, колись блискучi, гордi, iскрометнi, тепер оправленi в жалобу темну i погасили всi свої вогнi.

Сi руки, що були мов нiжнi квiти, тепера стали мов слонова кiсть, мов руки мученицi… Сяя постать була мов буйна хвиля, а тепера подiбна до тiї карiатиди, що держить на собi тягар камiнний.

(Бере її за руку).

Кохана, скинь же з себе той тягар!

Розбий камiнну одiж!

А н н а

(в знесиллi)

Я не можу… той камiнь… вiн не тiльки пригнiтає, вiн душу кам'янить… се найстрашнiше.

Д о н Ж у а н

Нi, нi! Се тiльки сон, камiнна змора!

Я розбуджу тебе вогнем любовi!

(Вiн пориває Анну в обiйми, вона схиляється йому на плече i проривається риданням).

Ти плачеш? Сiї сльози помсти просять!

Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку, потiм на сходах чутно важкi, повiльнi кроки командора.

А н н а

Се похода Гонзага! Утiкайте!

Дон Ж у а н

Втiкати? Нi. Тепер я маю змогу йому не уступитися з дороги.

К о м а н д о р

(увiходить i бачить дон Жуана)

Ви? Тут?

Д о н Ж у а н

Я тут, сеньйоре де Мендоза.

Прийшов подякувать за веледушнiсть, колись менi показану. Тепер я рiвня вам. Либонь, се вам вiдомо?

Командор мовчки добуває свою шпагу, дон Жуан свою, i вступають в бiй. Донна Анна скрикує.

К о м а н д о р

(оглядаючись на неї)

Я вам наказую мовчати.

Дон Жуан коле його в шию, вiн падає i вмирає.

Д о н Ж у а н

Край!

(Обтирає шпагу плащем командоровим).

А н н а

(до дон Жуана)

Що ви зробили!

Д о н Ж у а н

Що? Я подолав сперечника у чеснiм поєдинку.

А н н а

Сього за поєдинок не признають, – ви будете покаранi за вбивство.

Д о н Ж у а н

Менi се байдуже.

А н н а

Але менi не байдуже, щоб тут мене взивали подвiйною вдовою i по коханцю! i по мужу,

Д о н Ж у а н

Я ж iще не був коханцем вашим.

А н н а

Сеє знаєм ми.

Та хто ж тому повiрить! Я не хочу з iменням зрадницi, з печаттю ганьби зостатися у сiм гнiздi осинiм.

Д о н Ж у а н

Втiкаймо вкупi!

А н н а

Ви ума збулися?

Се значить взяти камiнь у дорогу!

Iдiть вiд мене, бо iнакше зараз я крик здiйму й скажу, що ви хотiли мене збезчестити, зрадецьки вбивши сеньйора де Мендоза.

Д о н Ж у а н

Донно Анно, ви можете сказати се?!

А н н а

(твердо)

Скажу.

Д о н Ж у а н

А що, як я скажу, що ви були коханкою i спiльницею вбивства?

А н н а

Се не по-лицарськи.

Д о н Ж у а н

А ви, сеньйоро, по-якому збираєтесь робити?

А н н а

Я тiльки боронюся. I як ви от зараз пiдете iз сього дому, я всiм скажу i всi тому повiрять, що тут були розбiйники, та й годi.

Дон Жуан стоїть в непевностi.

Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать?

Дон Жуан мовчки вилазить вiкном. Анна дивиться якусь хвилину в вiкно, ждучи, поки вiн далеко одiйде. Потiм бере iз скриньки покраси, викидає їх у вiкно i здiймає голосний крик.

Розбiй! Розбiй! Рятуйте! пробi! люди!

На крик її збiгаються люди, вона падає, нiбито зомлiла.

V

Кладовище в Мадрiдi. Пам'ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Збоку – гранiтна каплиця стародавнього будування.

Нi ростин, нi квiтiв. Холодний, сухий зимовий день.

Донна Анна в глибокiй жалобi повагом iде, несучи в руках срiбний нагробний вiнець. За нею йде стара дуенья. Обидвi надходять до могили, де стоїть пам'ятник командоровi – велика статуя з командорською патерицею в правицi, а лiвицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча сувоєм. Анна мовчки стає на колiна перед могилою, кладе вiнець до пiднiжжя статуї i перебирає чiтки, ворушачи устами.

Д у е н ь я

(дiждавшись, поки Анна раз перебрала чiтка)

Я насмiляюся прохать сеньйору дозволити менi зайти на хвильку, зовсiм близенько, тут-таки, при брамi, до родички позичить рукавичок, – я їх забула дома, на нещастя, а холод лютий.

А н н а

Се не випадає, щоб я лишилась тут на самотi.

Д у е н ь я

Моя сеньйоро милостива! Пробi таж я стара, гостець мене так мучить!

Сеньйора бачить, як напухли руки?

Я, далебi, вiд болю нiч не спала.

А н н а

(глянувши на руки дуеньї)

А справдi, спухли. Ну, вже добре, йдiть, лиш не барiться.

Д у е н ь я

Буду поспiшати.

Моя сеньйора – янгол милосердя!

(Вiдходить).

Ледве дуенья вiдiйшла, з-за близького пам'ятника з'являється дон Жуан. Анна схоплюється на рiвнi ноги.

Д о н Ж у а н

Нарештi я вас бачу!

А н н а

Дон Жуане!

Се ви мою дуенью пiдкупили?

Д о н Ж у а н

Нi, я улучив мить. А хоч би й так, то ви сами були б iз того виннi.

А н н а

Я?

Д о н Ж у а н

Ви. Бо хто ж примушує мене годинами блукать по кладовищi, вас виглядаючи? I лиш на теє, щоб я мав щастя бачити, як ви пiд охороною дуеньї тута читаєте нещирi молитви на гробi "незабутнього"…

А н н а

(спиняє його рухом руки)

Стривайте.

Нiхто вас не примушує – се перше, а друге – молитви мої правдивi, бо сталась я, хоча i мимоволi, причиною до смертi чоловiка, що поважав мене й любив.

Д о н Ж у а н

Сеньйоро, поздоровляю! Успiхи великi!

А н н а

В чому?

Д о н Ж у а н

У лицемiрствi.

А н н а

Я не мушу такого вислухати.

(Раптово рушає геть).

Д о н Ж у а н

(удержуючи її за руку)

Донно Анно!

Я не пущу вас!

А н н а

Я кричати буду.

Д о н Жу а н

(випускає її руку)

Я вас благаю вислухать мене.

А н н а

Як ви покинете свiй тон вразливий, я згоджуюсь. Але кажiть коротко, бо ще надiйде хто, а я не хочу, щоб нас побачили удвох.

Д о н Ж у а н

Дивую, для чого вам сi пута добровiльнi!

Я думав – от уже розбився камiнь, тягар упав, людина ожила!

Та нi, ще наче ствердла та камiнна одежа ваша. Дiм ваш – наче вежа пiд час облоги: дверi на замках, а заздрi жалюзi не пропускають нi променя, нi погляду. Всi слуги – суворi, збройнi, непiдкупнi…

А н н а

Значить, були вже проби пiдкупити?

Д о н Ж у а н

Анно, хiба одчай не має прав своїх?

Адже, приходячи до вас одкрито, я чув одно: "Сеньйора не приймає".

А н н а

Подумайте самi: чи ж випадає, щоб молода вдова, та ще й в жалобi, приймала лицаря такої слави, як ви, на самотi?

Д о н Ж у а н

Ох, Анно, Анно!

Менi здається, я вже трачу розум!..

Се ви? Се справдi ви?.. Та сама врода… а речi, речi! Хто вас їх навчив?

Хто одмiнив вам душу?

А н н а

Дон Жуане, нiхто менi не одмiнив душi.

Вона була у мене зроду горда, такою ж i зосталась. Я тому замкнулася в твердиню неприступну, щоб не посмiв нiхто сказать: "Ба, звiсно, зрадiла вдiвонька, – ввiрвався ретязь!"

Невже ж би ви сами стерпiли сеє?

Д о н Ж у а н

Хiба вже я не маю шпаги, Анно?

А н н а

Так що ж – ви обезлюдите Мадрiд?

Та чи могли б ви шпагою вiдтяти всi косi погляди, ухмилки, шепти, моргання, свисти i плечей стискання, що скрiзь мене б стрiчали й проводжали?

Д о н Ж у а н

Втiкаймо, Анно!

А н н а

Ха-ха-ха!

Д о н Ж у а н

Вам смiшно?

А н н а

Якби не засмiялась, позiхнула б, а се ж хiба милiше вам?

Д о н Ж у а н

Сеньйоро!!

А н н а

Та вже ж утретє чую сi слова, то може й надокучити.

Д о н Ж у а н

Я бачу, ви справдi камiнь, без душi, без серця.

А н н а

Хоч не без розуму – ви признаєте?

Д о н Ж у а н

О, се я признаю!

А н н а

Скажiть, навiщо втiкати нам тепер? Який в тiм глузд?

Коли ви зводили дiвчат i крали жiнок вiд чоловiкiв, то не дивно, що вам траплялося втiкати з ними, а хто банiт, той, звiсно, утiкач.

Але себе самого посилати в вигнання? i для чого? Щоб узяти вдову, що нi вiд кого не залежна?

Самi подумайте, чи се ж не смiх?

I чим була б я вам, якби погналась тепер iз вами в свiт? Запевне тiльки забавою на час короткий.

Д о н Ж у а н

Анно, я так нiкого не любив, як вас!

Для мене ви були немов святиня.

А н н а

Чому ж ви намагались нерозумно стягти свою святиню з п'єдесталу?

Д о н Ж у а н

Бо я хотiв її живою мати, а не камiнною!

А н н а

Потрiбен камiнь, коли хто хоче будувати мiцно своє життя i щастя.

Д о н Ж у а н

Та невже ви й досi вiрити не перестали в камiнне щастя? Чи ж я сам не бачив, як задихались ви пiд тим камiнням?

Чи я ж не чув у себе на плечi палючих слiз? Адже за тiї сльози вiн заплатив життям.

(Показує на статую).

А н н а

I безневинно.

Д о н Ж у а н

(вiдступає вiд неї вражений)

Коли се так…

А н н а

Авжеж, не вiн був винен з неволi тої. Вiн тягар ще бiльший весь вiк носив.

Д о н Ж у а н

Його була в тiм воля.

А н н а

I я по волi йшла на те життя.

Але йому було терпiти легко, бо вiн мене любив. То справдi щастя – поставити на ясному верхiв'ї того, кого кохаєш.

Д о н Ж у а н

Тi верхiв'я…

Ви знаєте про їх мої думки.

А н н а

Що варта думка проти свiтла щастя?

Хiба ж менi страшна була б неволя суворої сiєї етикети, якби я знала, що в моїй твердинi мене мiй любий жде? що тi замки i заздрi жалюзi лише сховають вiд натрутних очей мої розкошi…

Д о н Ж у а н

Ви, Анно, мов розпеченим залiзом, словами випробовуєте серце!

Малюєте менi картину щастя на те, щоб знов сказать: "Се не для тебе".

Та чим же маю заслужити вас?

Я через вас терплю таємну ганьбу.

Живу, немов якась душа покутна, серед людей чужих або й ворожих, життям безбарвним, я б сказав, негiдним, бо глузду в нiм немає! Що ж вам треба?

Чи маю я зложити вам пiд ноги свою так буйно викохану волю?

Чи ви повiрите? – менi з одчаю i сяя думка стала набиватись настирливо.

А н н а

Але з одчаю тiльки?

Д о н Ж у а н

Невже б хотiли ви покласти примус помежи нами? Ви не боїтесь, що вiн задавить нам любов живую, дитину волi?

А н н а

(показує на статую командора)

Вiн колись казав:

"То не любов, що присяги боїться".

Д о н Ж у а н

В таку хвилину ви менi нiчого не маєте сказати, окрiм згадки про нього?!

А н н а

Що ж я можу вам сказати?

Д о н Ж у а н

(хапає її за руку)

Нi, се скiнчитись мусить! Бо iнакше я присягаю, що пiду от зараз i викажу на себе.

А н н а

Се погроза?

Д о н Ж у а н

Нi, не погроза, а смертельний стогiн, бо я конаю пiд камiнним гнiтом!

Вмирає серце! Я не можу, Анно, з умерлим серцем жити. Порятуйте або добийте!

(Стискає їй обидвi руки i весь тремтить, дивлячись їй у вiчi).

А н н а

Дайте час… я мушу подумати…

(Задумується).

Вiд брами наближається стежкою донна Консепсьйон – поважна грандеса, з дiвчинкою i дуеньєю. Анна їх не бачить, бо стоїть плечима до стежки. Дон Жуан перший завважає прибулих i випускає Аннинi руки.

Д i в ч и н к а

(пiдбiгаючи до Анни)

Добридень, донно Анно!

Д о н н а К о н с е п с ь й о н

Сеньйора молиться, не заважай.

А н н а

(збентежена)

Добридень, донно Консепсьйон! Добридень,

Розiночко… Така менi бiда з дуеньєю – пiшла по рукавицi та й забарилась, а iти додому менi самiй по мiстi…

Д о н н а К о н с е п с ь й о н

Донно Анно, таж тута лицар є, провести мiг би.

(До дон Жуана).

Сеньйоре де Маранья, я й не знала, що ви сеньйорi де Мендоза родич!

Вам слiд її хоч трохи розважати, бо так заслабнути недовго з туги.

(До дiвчинки, що побiгла вперед).

Розiно, пiдожди!

(До Анни).

Моя пошана!

Дон Жуан уклоняється. Донна Консепсьйон ледве киває йому головою i проходить за дiвчинкою на другий куток кладовища поза каплицею. Дуенья йде за нею, оглянувшись кiлька раз цiкаво на Анну i дон Жуана.

А н н а

(до дон Жуана)

Тепер iдiть убийте тую панi, та тiльки се не буде ще кiнець роботi шпаги вашої… Радiйте!

Тепер уже не треба визволяти – впаде сама з гори принцеса ваша!

(В одчаю хапається за голову).

Я знаю! ви надiялись на те, чигаючи у засiдках на мене, що, ганьбою пiдбита, я з одчаю до рук вам попаду, як легка здобич?

Але сього не буде!

Д о н Ж у а н

Присягаю – я не хотiв сього, не мiг хотiти.

Негiдних перемог я не шукаю.

Чим можна се поправити? Скажiте.

Готовий я зробити все для вас, аби не бачить вас в такiм одчаю.

Пауза.

Анна думає.

А н н а

Прийдiть до мене завтра на вечерю.

Я вас прийму. I ще гостей покличу.

Нам, може, краще бачитись прилюдно…

Я, може, якось… Ах, iде дуенья!

Д у є н ь я

(наближаючись)

Сеньйора хай пробачить…

А н н а

Ви не виннi, що застарi для служби.

Д у є н ь я

(жалiбно)

О!..

А н н а

Ходiм.

(Мовчки киває головою дон Жуановi, той низько вклоняється).

Анна з дуеньєю виходять.

С г а н а р е л ь

(виходить з каплицi)

Що ж, можна вас поздоровити, пане?

Запросини дiстали на вечерю?

Та ви щось мов не радi… Се то правда – в тiм домi їсти… ще там почастують з начиння того пана…

(Показує на статую командора).

Д о н Ж у а н

Ну,так що?

С г а н а р е л ь

Та те, що якби сей сеньйор знайшовся там завтра при столi супроти вас, то…

Д о н Ж у а н

Ти гадаєш, може б, я злякався?

Так я ж iз ним стрiвався вже не раз.

С г а н а р е л ь

То що! Мертвяк страшнiший вiд живого для християнина.

Д о н Ж у а н

Тiльки не для мене!

С г а н а р е л ь

А все ж би ви його не запросили на завтрашню вечерю.

Д о н Ж у а н

Бо не просять господаря.

С г а н а р е л ь

Принаймнi сповiщають.

Д о н Ж у а н

Ну що ж, iди i сповiсти його.

Я бачу, ти навчився етикети вiд того часу, як у гранда служиш, а не в банiта.

С г а н а р е л ь

Як же сповiстити?

Од вашого iмення?

Д о н Ж у а н

Та звичайне.

С г а н а р е л ь

Чого ж менi iти? Простiше ж вам.

Д о н Ж у а н

То дбав про етикету, а тепера простоти захотiв? Ей, Сганарелю, набрався ти тут заячого духу!

Не йде тобi Мадрiд сей на користь.

С г а н а р е л ь

А вам Мадрiд нiчого не завадив?

Д о н Ж у а н

Ну, ну, iди i сповiсти його!

С г а н а р е л ь

(рушає, але спиняється, оглянувшись на дон Жуана)

А що, як я вам принесу вiдповiдь?

Д о н Ж у а н

Вже ж не iнакше. Так я й сподiваюсь.

С г а н а р е л ь

(iде до статуї, вклоняється низько й проказує з насмiшкою, але й з тремтiнням у голосi)

Незрушно-мiцний i величний пане!

Зволiть прийнять привiт вiд дон Жуана, сеньйора де Маранья iз Севiльї, маркiза де Тенорiо i гранда.

Мiй пан дiстав високу честь запросин од вашої дружини донни Анни i має завтра ставитись на учту в ваш дiм. Але як вам то недогiдно, то пан мiй здержиться вiд завiтання.

Д о н Ж у а н

Ну, се останнє зайво.

С г а н а р е л ь

Нi, не зайво, iнакше – нащо й сповiщати?

(Скрикує).

Пане!

Вiн вам дає вiдповiдь, ще й листовну!

Д о н Ж у а н

Яку вiдповiдь? Де?

С г а н а р е л ь

(читає)

"Приходь, я жду".

Дон Жуан надходить.

Сганарель показує йому на сувiй пергаменту в лiвицi статуї.

Д о н Ж у а н

(пiсля паузи)

Ну що ж, i я, либонь, не без девiзи.

Виходять з кладовища.

VI

Свiтлиця для бенкетiв у командоровiй оселi. Не дуже велика, але гарно прикрашена рiзьбленими шафами, мисниками з дорогим начинням, арматурами тощо. Посерединi довгий стiл, накритий до званої вечерi, навколо нього дубовi стiльцi важкого стилю. При однiй стiнi проти кiнця стола великий портрет командора з чорним серпанком на рамi, проти другого кiнця довге вузьке свiчадо, що сягає пiдлоги, стiлець, що стоїть на чiльнiм мiсцi, приходиться спинкою до свiчада, а передом проти портрета. Слуга вiдчиняє дверi з сусiдньої кiмнати, iншi слуги лагодяться прислужувати при столi. Донна Анна уводить гурт гостей, здебiльшого старшого вiку, поважних, гордовитих, темно вбраних. Сама Анна у бiлiй сукнi, лямованiй по всiх рубцях широкою чорною габою.

А н н а

Прошу сiдати, дорогiї гостi.

(До найстарiшого гостя, показуючи на чiльне мiсце).

Ось ваше мiсце.

Н а й с т а р i ш и й г i с т ь

Нi,сеньйоро мила, пробачте, я не сяду, хай лишиться воно порожнiм. Буде нам здаватись, що наш господар тiльки запiзнився i має ще прибути на беседу.

Се вперше ми тут сходимось без нього, i тяжко звикнути до тої думки, що слiд його закрила ляда смертi.

А н н а

(сiвши в кiнцi стола пiд портретом командора, проти чiльного мiсця, зоставленого порожнiм, подає знак слугам, щоб частували гостей, що вже позаймали свої мiсця)

Мої панове й панi, – розростiться, приймайтеся, частуйтеся i будьте вибачними, якщо неповний лад на вдовинiй беседi буде. Трудно вдовi самотнiй вдержати в господi той лицарський порядок, що потрiбен для честi дому.

Д о н н а К о н с е п с ь й о н

(стиха до своєї сусiдки, молодшої панi)

Начебто для честi потрiбнi бенкети серед жалоби, а iншого нiчого не потрiбно.

Д о н н а К л а р а

(сусiдка донни Консепсьйон)

Та досi донна Анна у всьому додержувала честi.

Д о н н а К о н с е п с ь й о н

Донно Кларо!

Я знаю те, що знаю…

Д о н н а К л а р а

(з косим поглядом на Анну)

Нi… хiба?

С л у г а

(на порозi)

Прибув маркiз Тенорiо.

А н н а

Проси.

Дон Жуан увiходить i спиняється коло порога

(Кивнувши дон Жуановi на привiт, звертається до гостей).

Дозвольте вам, моє шановне панство, представити сеньйора де Маранья, маркiза де Тенорiо.

(До дон Жуана).

Сеньйоре, прошу сiдати.

Дон Жуан, пошукавши поглядом собi стiльця, займає чiльне мiсце. Угледiвши напроти себе портрета командора, здригається.

А н н а

(до слуги)

Дай вина сеньйору.

Слуга подає дон Жуановi бiльший i кращий кубок, нiж iншим.

О д и н г i с т ь

(сусiд дон Жуана)

Я пiзнаю сей кубок. Нам годиться того згадать, хто з нього пив колись.

(Простягає свого кубка до дон Жуана).

Нехай же має дух його лицарський в сiм домi вiчну пам'ять!

Д о н Ж у а н

(торкаючи гостевого кубка своїм)

Вiчний спокiй!

С т а р а г р а н д е с а

(що сидить праворуч донни Анни. Стиха, нахилившись до господинi)

Я мало знаю їх, тих де Маранья, – чи се не дон Жуан?

А н н а

Йому наймення

Антонiо-Жуан-Луїс-Уртадо.

С т а р а г р а н д е с а

Ах, значить – се не той…

Д о н н а К о н с е п с ь й о н

(наслухає сю розмову, iронiчно всмiхається, нишком до сусiдки)

Якраз той самий!

С т а р и й г р а н д

(до сусiда свого, молодшого гранда)

Чи ви не знаєте, чим де Маранья так переважив нас, що без намислу на чiльнiм мiсцi сiв?

М о л о д ш и й г р а н д

(похмуро)

Не знаю, справдi.

С т а р и й г р а н д

Запевне, тим, що честь його нова, а наша вже зостарiлась.

М о л о д ш и й г р а н д

Запевне.

Д о н н а К о н с е п с ь й о н

(до дон Жуана, голосно)

Послухайте, сеньйоре де Маранья, я вас не встигла розпитати вчора, – не хтiла вам перебивать розмови, коли ви потiшали донну Анну на гробi мужа, – а проте цiкаво менi довiдатись, який же саме ви родич їй? Запевне, брат у перших?

Д о н Ж у а н

Нi, ми зовсiм не родичi.

Д о н н а К о н с е п с ь й о н

Ах, так?..

Але яке в вас добре, чуле серце!

Є наказ, правда, i в письмi святому:

"Зажурених потiш…"

А н н а

(трохи пiдвищеним голосом)

Свояцтво миле!

Дозвольте вам тепера пояснити, чому се я таким ладом незвиклим врядила сю вечерю…

(До дон Жуана).

Ах, пробачте, ви мали щось казати?

Д о н Ж у а н

Нi, прошу, провадьте вашу мову, донно Анно.

А н н а

(до лицарiв)

Коханi свояки, скажiть по правдi, чи я коли чим схибила повагу iмення роду вашого?

Л и ц а р i

Нiчим!

А н н а

(до дам)

Своячки любi, вам найкраще знати, як потребує жiнка молода поради й захисту в ворожiм свiтi.

А де ж поради й захисту шукати вдовi, що не покликана вiд бога вступити в стан чернечий найсвятiший?

Ослона тая, що менi постачив серпанок жалiбний, тонка занадто, щоб люди не могли мене дiткнути колючим осудом, хоч i невинну.

Скажiть менi, у кого й де я маю шукати оборони?

Д о н н а К о н с е п с ь й о н

Ох, найкраще, коли зовсiм її шукать не треба!

Д о н Ж у а н

Ще краще – колючкам не потурати i не давать їм на поталу волi.

Н а й с т а р i ш и й г i с т ь

(дивлячись проникливе на дон Жуана)

Своячка наша має повну волю чинити все, що не плямує честi iмення де Мендозiв. А якби хто iнший заважав своячцi нашiй держати високо ту честь, – хай знає, що є в родинi лицарiв багато, i всi їх шпаги до послуги дамi.

Д о н Ж у а н

Вона багато шпаг не потребує, поки у мене є оця одна!

(Витягає свою шпагу до половини з пiхви).

Н а й с т а р i ш и й г i с т ь

(до Анни)

Чи вам доволi однiєї шпаги для оборони?

Д о н Ж у а н

Як не досить шпаги, то я знайду ще й iншу оборону.

Н а й с т а р i ш и й г i с т ь

(знов до Анни)

Вiн має право се казати?

А н н а

Так.

Н а й с т а р i ш и й г i с т ь

Менi здається, ми в сiм домi зайвi.

(Встає, за ним iншi гостi).

Сеньйор маркiз, як бачте, ще не зважив, котору форму оборони вибрать.

Та краще се зробить на самотi, анiж прилюдно. А рiшинець, певне, нам оголосять не пiзнiш, як завтра, або вже ми його сами вгадаєм.

(Вклоняється Аннi, за ним усi гостi, рушають iз свiтлицi).

Донна Анна i дон Жуан лишаються сами.

Д о н Ж у а н

От i замкнулася камiнна брама!

(Гiрко, жовчно смiється).

Як несподiвано скiнчилась казкаї

З принцесою i лицар у в'язницi!..

А н н а

Чи то ж кiнець лихий – собi дiстати з принцесою i гордую твердиню?

Чого ж нам думати, що се в'язниця, а не гнiздо – спочин орлинiй парi?

Сама звила я се гнiздо на скелi, труд, жах i муку – все переборола i звикла до своєї високостi.

Чому не жити й вам на сiм верхiв'ї?

Адже ви знаєте крилатий дух – невже лякають вас безоднi й кручi?

Д о н Ж у а н

Мене лякає тiльки те, що може зломити волю.

Ан н а

Волi й так немає,

її давно забрала вам Долорес.

Д о н Ж у а н

О нi! Долорес волi не ламала!

Вона за мене душу розп'яла i заколола серце!

А н н а

А для чого?

Щоб вам вернути знов громадськi пута, колись такi ненавиднi для вас!

Д о н Ж у а н

О, певне, я б 'не витримав їх довго, якби не ви. Я б розрубав їх знову, коли iнакше з них нема визволу.

А н н а

Хто самохiть їх прийме хоч на мить, тому навiк вони вгризуться в душу – я добре знаю се, менi повiрте! – i вже їх скинути з душi не можна, та можна силою й завзяттям духа зробити з них ланцюг потужний влади, що вже й громаду зв'яже, наче бранку, i кине вам до нiг! Я вам кажу: нема без влади волi.

Д о н Ж у а н

Хай i так.

Я владу мав над людськими серцями.

А н н а

Так вам здавалося. А тi серця вiд влади вашої лиш попелiли i внiвець оберталися. Єдине зосталось незруйноване – моє, бо я вам рiвня.

Д о н Ж у а н

Тим я так змагався, щоб вас подужати!

А н н а

I то даремне.

Хiба ж не краще нам з'єднати силу, щоб твердо гору ту опанувати, що я на неї тяжко так здiймалась, а вам – доволi тiльки зняти персня з мiзинця i менi його вiддати.

Д о н Ж у а н

Долорес персня маю вам вiддати?!

А н н а

Чом нi? Таж я Долорес не вбивала.

Се ви поклали в сьому домi трупа, що мусив би лежати межи нами неперехiдним i страшним порогом.

Але готова я переступити i сей порiг, бо я одважна зроду.

Д о н Ж у а н

Багато в чiм мене винують люди, але одвагу досi признавали i друзi й вороги.

А н н а

Її в вас досить, щоб вихiд прорубати з сього дому,

Вас не злякають шпаги де Мендозiв, того я певна.

Д о н Ж у а н

Як же з вами буде?

А н й а

Що вам до того? Мною не журiться.

Найгiрше лихо – легше, анiж помiч нещира, вимушена.

Д о н Ж у а н

Ось мiй перстень!

(Здiймає персня з мiзинця i дає Аннi).

А н н а

(мiняється з ним перснями)

Ось мiй. А хутко я вам подарую iнакший: щоб печатi прикладати до командорських актiв.

Д о н Ж у а н

Як то?

А н н а

Так.

Я вам здобуду гiднiсть командорську.

Бо вже ж обранець мiй не стане низько в очах лицарства й двору. Всi те знають, що лицарем без страху ви були i в тi часи, коли були банiтом, а вже тепер ви станете зразком усiх чеснот лицарських – вам се легко…

Д о н Ж у а н

(впадає в рiч)

По-вашому, се легко – утопитись у тiм бездоннiм морi лицемiрства, що зветься кодексом чеснот лицарських?

А н н а

Доволi вже порожнiх слiв, Жуане!

Що значить "лицемiрство"? Таж признайте, що й ви не все по щиростi чинили, а дещо й вам траплялось удавати, щоб звабити чиї прекраснi очi, то вiдки ж се тепер така сумлiннiсть?

Чи, може, тут мета вам зависока?

Д о н Ж у а н

(в задумi)

То се я мав би спадок одiбрати пiсля господаря твердинi сеї?..

Як чудно… лицар волi – переймає до рук своїх тяжкий таран камiнний, щоб городiв i замкiв добувати…

А н н а

Ви, лицар волi, як були банiтом, були бандитом.

Д о н Ж у а н

Я ним бути мусив.

А н н а

А, мусили? То де ж була та воля, коли був примус бити й грабувати, щоб вас не вбили люди або голод?

Я в тiм не бачу волi.

Д о н Ж у а н

Але владу, признайте, мав я.

А н н а

Нi, не признаю!

Було "взаємне полювання" тiльки, – я пам'ятаю, як ви се назвали, так бути ж ловчим не велика честь!

Ви ще не знаєте, що значить влада, що значить мати не одну правицю, а тисячi узброєних до бою, що можуть i скрiпляти й руйнувати всесвiтнi трони, й навiть – здобувати!

Д о н Ж у а н

(захоплений)

Се горда мрiя!

А н н а

(приступає ближче, пристрасно шепоче)

Так, здобути трон! ви мусите у спадок перейняти i сюю мрiю вкупi з командорством!

(Пiдбiгає до шафи i виймає звiдти бiлий плащ командорський).

Дон Жуан одразу здригається, але не може одвести очей од плаща, захоплений словами Анни.

Жуане, гляньте! от сей бiлий плащ, одежа командорська! Се не марне убрання для покраси! Вiн, мов прапор,

єднає коло себе всiх одважних, усiх, що не бояться крiв'ю й слiзьми сполучувать камiння сили й влади для вiчної будови слави!

Д о н Ж у а н

Анно!

Я досi вас не знав. Ви мов не жiнка, i чари вашi бiльшi вiд жiночих!

А н н а

(приступає до дон Жуана з плащем)

Примiряйте сього плаща.

Д о н Ж у а н

(хоче взяти, але спиняється)

Нi, Анно, менi ввижається на ньому кров!

А н н а

Се плащ новий, ще й разу не надiтий.

А хоч би й так? Хоч би i кров була?

З якого часу боїтесь ви кровi?

Д о н Ж у а н

Се правда, що менi її боятись?

Чому менi не взять сього плаща?

Адже я цiлий спадок забираю.

Вже ж я господар буду сьому дому!

А н н а

О, як ви се сказали по-новому!

Я прагну швидше вас таким побачить, яким ви стати маєте навiк!

(Подає плаща, дон Жуан бере його на себе, Анна дає йому меча, командорську патерицю i шолом з бiлими перами, знявши з стiни).

Яка величнiсть! Гляньте у свiчадо!

Дон Жуан пiдходить до свiчада i раптом скрикує.

А н н а

Чого ви?

Д о н Ж у а н

Вiн!.. його обличчя!

(Випускає меч i патерицю i затуляє очi руками).

А н н а

Сором!

Що вам привидiлось? Погляньте ще.

Не можна так уявi попускати.

Д о н Ж у а н

(зо страхом одкриває обличчя. Глянув. Здавленим вiд несвiтського жаху голосом).

Де я? мене нема… се вiн… камiнний!

(Точиться од свiчада вбiк до стiни i притуляється до неї плечима, тремтячи всiм тiлом).

Тим часом iз свiчада вирiзняється постать командора, така, як на пам'ятнику, тiльки без меча й патерицi, виступає з рами, iде важкою камiнною ходою просто до дон Жуана. Анна кидається межи дон Жуаном i командором. Командор лiвицею становить донну Анну на колiна, а правицю кладе на серце дон Жуановi. Дон Жуан застигає, поражений смертельним остовпiнням. Донна Анна скрикує i падає низьма додолу до нiг командоровi.

1912. 29/I